БИЛИНИ (Частина 4-та)

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

БИЛИНИ (Частина 4-та)

Частина 1, Частина 2, Частина 3

ПЕРЕДМОВА

 

Цього разу в першу чергу спираюся на класифікацію, яку опрацював відомий російський літературознавець, критик і дослідник фольклору Віктор Калугін. У виданій 1986 р. книзі «Былины» метр вмістив стáрину «Соловей Будимирович» до розділу «Богатирі київського циклу». А, наприклад, визначний вітчизняний письменник, літературознавець, перекладач та історик літератури Валерій Шевчук в опубліковану 2003 р. піонерну книгу «Українські билини» цю стáрину взагалі не включив. Що стосується імені тезка головного героя, то в назві билини «з репертуару» Зіновія Штóкалка воно подається дещо інакше: «Про Іллю Муромця та Соловія». Але ж «соловій» — усе-таки діалектне слово, на відміну від варіанта «соловей»; тому…

 

 

Стосовно дослідників, що намагалися вписати билину до певного історичного контексту, досить розлого процитую того ж Віктора Калугіна мовою оригіналу: «Наиболее убедительным выглядит “историческое прочтение” А.Я.Лященко, который (у статті 1922 р. — Ю.Ч.) сравнил приезд в Киев былинного Соловья Будимировича с приездом в Киев и сватовством к дочери Ярослава Мудрого Елизавете шведского (насправді норвезького. — Ю.Ч.) королевича Гарольда III (і знов помилка: скандинавське ім’я Гаральд пишеться через друге «а», на відміну від англійського імені Гарольд. — Ю.Ч.). Соловей Будимирович, точно так же, как и королевич, подплывает к Киеву древнейшим путём “из варяг в греки” на двенадцати чёрных кораблях (в былинах всё заморское — чёрное: чёрный шатёр — у Дуная, чёрные корабли — у Соловья Будимировича), точно так же поражает киевлян своими заморскими диковинками и песнями. …Б.А.Рыбаков, продолжив эту историческую аналогию (у праці 1963 р. — Ю.Ч.), пришёл к заключению, что былина “Соловей Будимирович” — это единственное сохранённое народной памятью произведение легендарного Вещего Бояна, упоминаемого в “Слове о полку Игореве”, который был очевидцем приезда Гаральда (вище пояснивши, тут виправляю. — Ю.Ч.) III в Киев и сложил об этом песню» [Былины (1986): с. 364].

 

 

Дозвольте беззастережно повірити трьом згаданим у попередньому абзаці науковим авторитетам — «і мертвим, і живим», і «вічно живим». Бо аж кортить. Зокрема, тому що в присвяченій Боянові статті з 10-томної Енциклопедії історії України, головою редколегії якої є академік НАНУ Валерій Смолій, наголошується: оригінальні твори Бояна до нас не дійшли… А також зазначається, що легендарний співець був в особливих стосунках із чернігівськими й тмутороканськими князями. Нарешті, акцентується наступна обставина: ім’я Бояна стало символічним найменуванням давньоруського дружинного поета взагалі (виділено мною. — Ю.Ч.) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 361]. Але ж той, хто уважно ознайомиться з текстом билини «Соловей Будимирович», який записав від видатної розповідачки Марфи Крюкової та опублікував у своїй книзі «Беломорские былины» (1901) російський фольклорист Олексій Марков, одразу відчує, що в основі цієї російської стáрини [Былины (1986): с. 364—371], скоріше за все, лежить не один, а два давньоруські твори: можливо — пісня улюбленця князів та їхніх військових дружин Віщого Бояна і напевно — київська стáрина, слухачі та читачі якої начебто бачать події очима звичайних, пересічних містян-свідків.

 

Кілька слів стосовно ймовірного прототипу головного героя билини. Присвячену йому статтю вітчизняний вчений-історик Андрій Плахонін озаглавив так: «ХАРАЛЬД (Гаральд), Харальд Сігурдссон Суворий Правитель (норвез. Harald Hardråde; 1015—1066)…» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 345]. Тільки наголос на другому складі у зрусифікованому варіанті імені протагоніста не відтворюю. Вважаю, є сенс відновити орфоепічну справедливість, повернувши цей наголос на перший склад, відповідно до правил скандинавської вимови. А Гарáльдом норвезький принц нехай лишається в російській класичній поезії, яка приділяла йому досить багато уваги.

 

 

Коротенько розповім біографію норвезько-руського героя-любовника, і не тільки. Гáральд Суворий був, висловлюючись у майже сучасний спосіб, професійним військовиком. Перше серйозне бойове хрещення, яке принц прийняв у п’ятнадцятирічному віці, завершилося нищівною поразкою тих, на чиєму боці він бився. Довелося Гаральдові разом із родиною шукати притулку спочатку в сусідній Швеції, а згодом — у державі київського князя Ярослава Володимировича (між іншим, прізвисько «Мудрий» почали вживати не в народі, а в історіографії, причому лише з другої половини ХІХ (!) століття [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 760]). У Києві принц-вигнанець очолював наймане варязьке військо. А ще вісімнадцятирічний воїн-співець безтямно закохався в одну з дочок Ярослава Володимировича — Єлизавету, якій ледь виповнилося дванадцять. Тож можемо нехитро констатувати:

 

Гáральд Третій та Єлизавета —

київські «Ромео і Джульєтта».

 

Закоханий без надії на шлюб з обраницею (зарано…) Гаральд поїхав був світ за очі — до Візантії. Протягом восьми років (з 1034 по 1042-й) принц героїчно бився в легендарній Варязькій дружині — загоні найманого війська візантійських імператорів. Але, попри безперервні походи та бої, Гаральд (ще й поет душею та за покликанням) не міг забути «дівчини в Ґардах» (тоді вражені селюки-скандинави називали Русь — Ґардáрикою, що в перекладі означає «Країна міст»), присвятивши їй, якщо не помиляюся, шістнадцять (!) поезій-«вісей». Такий уже той хлопчина-чолов’яга був суворий… Наскільки відомо (? — !!!),  прекрасна князівна Єлизавета Ярославна теж, попри розлуку, військовика-романтика продовжувала кохати, чекаючи його повернення.

 

І в середині п’ятого десятиріччя ХІ століття закохані стали подружжям. А 1046 р. Гаральд повернув собі норвезький престол і королював до самої смерті. Єлизавета за цей час подарувала чоловікові двох доньок — Марію та Інгігерду. Вони втрьох супроводжували Гаральда в його останній подорожі, коли 1066 р. він відправився завойовувати Англію. Тоді норвезький король загинув у нещасливій для варягів-вікінгів битві при Стамфордбриджі. А життя його дружини Єлизавети та взагалі життя тривало. Інколи й у святковий спосіб: адже існує-таки вікопомне кохання.

 

Соловей Будимирович

(Київський варіант билини, складений на основі поезії або поеми Віщого Бояна та напевно давньоруської стáрини)

 

Від берегів норвезьких флот відплив —

дванадцять дивних чорних кораблів:

назустріч Долі вирушив своїй

принц Гáральд Соловей (чи Соловій).

 

На батьківщині заслужив ім’я…

ні: прізвисько цей лицар — Солов’я,

бо пречудові він складав пісні,

немов почуті в чарівному сні.

 

З варягів флот у греки шляхом йшов,

однак у місті безлічі церков

майбутньому причалив на Дніпрі —

там, де палац князівський нагорі.

 

А ті норвезькі диво-кораблі

всі вкриті позолотою були,

везли шовк, оксамит, парчу, атлас,

багато срібла-злата та прикрас.

 

Ще плід природи-матінки щедрот —

вантаж коштовного каміння — флот

віз і різноманітні хутра теж;

багатства цих гостей не знали меж!

 

Ледь принца флот до берега пристав,

мости дубові Гаральд викидав,

для переноски подарунків-див

дорогу до палацу замостив.

 

Услав замощену дорогу він

дорогоцінним килимом тканин

і миси злата, срібла, камінців…

ні: каменів до князя прихопив.

 

Ще хутра князю в подарунок брав,

щоб задоволений був Ярослав,

княгині — шовку чималий відріз

на плаття принц завбачливий поніс.

 

І недаремно він мости мостив:

як князь великий гостеві зрадів,

які слова ласкаві промовляв

Русі єдиновладник Ярослав!

 

Княгиня теж раділа, як дівча:

до душ жіночих ключ був — шовк-парча;

умів норвезький хвацький молодець

достукатись до будь-чиїх сердець.

 

Казав князь Ярослав: «За ці дари

ти будь-яке з міст-сіл моїх бери —

і владарюй, живи, господарюй;

чи будь-де без данини-мит торгуй!»

 

У відповідь почув од Солов’я:

«Палац побудувати хочу я

у княжому зеленому саду:

там щастя (сподіваюся) знайду».

 

Князь Ярослав одразу зрозумів,

до чого гість варязький щедрий вів:

одну з князівен він давно кохав —

Єлизавету; князь про це вже знав.

 

І Гаральдові так сказав: «Будуй

палац свій у зеленому саду,

плекай надію, сумнівів не знай —

а Бог тобі допомагає хай!»

 

Побудував принц притьмом свій палац:

споруда швидко вгору піднеслась,

бо не ловив сам будівничий ґав,

а Бог все бачив — і допомагав.

 

Аж ось — Єлизавета в сад прийшла:

якщо вночі, то відступила мла,

якщо ж удень, то він світлішим став;

так Гаральд гостю дорогу вітав:

 

«Настав, нарешті, цей щасливий час:

я знов, Єлизавето, бачу вас,

немов ранкову радісну зорю,

я з вами, о кохана, говорю!

 

Почуйте в цьому дивному саду,

що скоро вас я сватати прийду;

чи ви бажаєте укласти шлюб,

чи вам я, дорога князівно, люб?»

 

Вона нічого не відповіла,

та бачив він (бо ж відступила мла),

що очі кажуть серця королю:

«Коханий мій, люблю, люблю, люблю!»

 

Великий далі розповів Боян,

що капостив царишшо Грубіян,

та Гаральд був великим вояком

і захистив мечем любов-закон.

 

А потім наступило світле свято

весілля: там гостей було багато,

гуляли-веселились аж до ночі

безхмарно — рими свідченням ЖІНОЧІ. 

 

Русь-Україна, ХІ—ХХІ ст. Далі буде! Дивіться заключну ілюстрацію-пролог:

 

 

Частина 1, Частина 2, Частина 3