Без ілюзій про «гарантів»: чому Україна може покладатися лише на власну армію, а не на обіцянки Трампа чи Європи

Поки в Брюсселі й Вашингтоні креслять чергові варіанти «гарантій безпеки» для України й сперечаються, скільки дивізій достатньо для переконливого PDF-документа, Foreign Policy пропонує радикально тверезий погляд: усі красиві обіцянки вже колись були – у Будапешті, у Мінську, у форматі «ніколи знову». Результат досі їздить по нас «Кинджалами» й «Іскандерами». І в наступній угоді, хоч би як її назвали, ключовим гарантом буде не підпис під текстом, а кількість стволів, ракет і людей у строю на українському боці.

Президент України Володимир Зеленський зустрічається з українськими військовослужбовцями, які проходять навчання з управління танками Challenger 2, на військовому об’єкті в Дорсеті, Англія, 8 лютого 2023 року. Ендрю Метьюз/WPA Pool/Getty Images

Колумністка Foreign Policy Анчал Вохра прямо пише: будь-який потенційний мирний договір між Україною та Росією майже напевно міститиме розділ про «гарантії безпеки», покликані забезпечити допомогу Києву в разі нового нападу Москви – але реальна цінність таких гарантій залишається глибоко під питанням.¹ На тлі спроб адміністрації Дональда Трампа продавити свій «мирний план» і дедлайни для Києва українські політики й суспільство мають дедалі більше підстав боятися: угода може виявитися не завершенням війни, а паузою перед наступною фазою російської агресії.^{1 3}

Вохра нагадує: уже були папери, які мали нас захищати, – насамперед Будапештський меморандум, де США, Британія та сама Росія «гарантували» територіальну цілісність України в обмін на ядерне роззброєння.^{1 4} Результат – окупація Криму й Донбасу, повномасштабне вторгнення 2022 року й дуже обережні пояснення Заходу, що меморандум, бачте, не юридично зобовʼязувальний, а радше «політична декларація».

Будапештський меморандум як антиреклама «гарантій безпеки»

Ключовий аргумент авторки – історичний досвід: Україна вже відмовилася від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу в обмін на обіцянки, які не зупинили Росію ані в 2014-му, ані в 2022-му.^{1 4} Формально США й Британія виконали якусь частину моральних зобовʼязань, надавши зброю й санкційний тиск після початку повномасштабної війни, але саме вторгнення нічого не запобігло – бо жоден солдат НАТО не стояв на українському кордоні як гарант цих паперів.

Це робить нові розмови про «гарантії» без членства в НАТО підозріло схожими на ребрендинг старої моделі: багато дипломатичних зусиль, трохи нових формулювань, але все те саме фундаментальне питання – чи хтось, окрім України, реально готовий воювати за Україну в разі нового нападу РФ.^{1 4} Поки відповідь звучить як ввічливе «ні, але ми дуже вас підтримуємо».

План Трампа: що турбує Київ і чому на нього покладаються ще менше

У статті згадується й нинішній «великий фон» – мирні маневри Дональда Трампа, його 28-пунктний план, дедлайни до Дня подяки й поїздки емісарів до Москви.^{1 3} Вохра зауважує, що в Києві серйозно побоюються: бажання Трампа укласти «угоду життя» з Путіним може переважити його готовність реально допомагати Україні, якщо Росія порушить домовленості через рік-два.

Підозра проста й дуже здорова: якщо президент США прямо говорить про важливість «бізнес-угод» із Росією, зняття санкцій і повернення російської нафти й газу на ринки, то наскільки охоче він ризикуватиме цією комерційною ідилією заради того, щоби знову вʼязнути в українській війні.^{1 3} Для Києва це означає: покладатися на довгострокову твердість такого «гаранта» – як мінімум наївно.

Європа як гарант: хороші наміри, слабкі можливості

Із Європою картина не краща. Foreign Policy визнає, що країни ЄС дали Україні безпрецедентну підтримку – зброя, фінанси, політичне прикриття, санкції проти РФ.^{1 5} Але коли мова заходить про гарантії, а не допомогу «поки триває війна», стає очевидно: у більшості європейських столиць немає ні політичного консенсусу, ні військових спроможностей для сценарію «якщо Росія знову нападе, ми автоматично вступаємо у війну на боці України».

Більшість європейських армій роками скорочувалися, боєприпаси та ППО для самої Європи доводиться збирати по складах буквально по коробках, а нові оборонні ініціативи ще далеко від рівня, що дозволив би взяти на себе роль повноцінної парасольки над Україною.^{5 6} Гарантія без гарантованого ресурсу – це красива формула, яка чудово виглядає в комюніке, але мало важить у момент, коли на кордоні знову стоять російські батальйонні тактичні групи.

НАТО vs позаблокові «обіцянки»: не надто приємне порівняння

Вохра фактично зводить дискусію до простої дихотомії: або Україна має формальні зобовʼязання НАТО – стаття 5, колективна оборона, плани розгортання сил, – або отримує напівформальні «гарантії» від окремих країн чи коаліцій, які щоразу доведеться заново політично підтверджувати.¹ І зважаючи на історію Будапешта й сучасний стан політики в США та ЄС, другий варіант виглядає як запрошення до наступної «спроби № 3» з боку Росії, коли вона вважатиме момент зручним.

Навіть найамбітніші проєкти типу «Київського безпекового договору» (умовної коаліції держав-гарантів, готових надавати зброю й підтримку в разі нового нападу) виглядають крихкими поруч із чітко прописаними механізмами НАТО.^{5 6} До того ж усі ці моделі мають вбудований запобіжник: жодна країна не обіцяє автоматичного вступу у війну – максимум швидку допомогу, поставки озброєнь, консультації й санкції.

Що реально може «гарантувати» Україні безпеку після угоди

Foreign Policy доходить до, здавалося б, банального, але чомусь усе ще для багатьох травматичного висновку: найкраща й фактично єдина надійна гарантія – це власні збройні сили, здатні завдати Росії неприйнятної шкоди в разі нового нападу.¹ Не папір із підписами, а інтегрована система ППО/ПРО, далекобійні ракети, бронетанкові й механізовані підрозділи, розвідка, флот безпілотників і промисловість, яка все це підтримує.

Навіть якщо Україна отримає формальні гарантії від групи держав, вони матимуть значення лише за умови, що Київ сам зможе стримувати перший удар, вигравати час і тримати лінію фронту, доки союзники розкачуються своїми демократичними процедурами.^{1 5} Іншими словами, без сильної армії жодна «декларація про захист України» не варта навіть витрат на друк.

Власне виробництво й озброєння: чому «західні постачання» – це палиця з двома кінцями

Вохра звертає увагу й на ще один момент, який в Україні давно обговорюють кулуарно: залежність від західної зброї – чудова, поки вона йде, і смертельно небезпечна, коли політична конʼюнктура змінюється.^{1 5} Приклад США із замороженими пакетами в Конгресі й ЄС із затяжними бюджетними війнами показує: жоден постачальник не дає стовідсоткової гарантії безперервності допомоги.

Звідси прямий висновок: частина гарантій для України має бути «залізною» буквально – у вигляді власного виробництва снарядів, ракет, дронів, бронетехніки й систем ППО, яке не можна перекрити голосуванням у чужому парламенті.^{5 6} І так, це означає роки інвестицій, непопулярні рішення щодо бюджету, військових податків, мобілізації індустрії – але саме це, а не ще один «план миру», створює шанс, що наступної війни не буде.

Політична воля як «невидима зброя» України

У тексті є й важлива політична нота: головна перевага України перед Росією – не лише в тому, що за нею стоїть Захід, а в тому, що українці реально готові воювати за свою державу, а не за «історичні фантазії» чужого диктатора.¹ Це не пафос, а ключовий фактор, який уже тричі ламав російські плани – у 2014-му, 2022-му і під час нинішніх наступальних хвиль.

Жоден «договір про гарантії» не працюватиме, якщо суспільство не буде готове тримати оборону й через пʼять–десять років, коли, можливо, Росія спробує знову.^{1 4} У цьому сенсі найважча, але найчесніша частина розмови про «мир» – пояснити людям, що навіть після зупинки вогню країна житиме не в умовно безпечному світі 2013 року, а в довгій, виснажливій підготовці до потенційної нової агресії.

Чому Україна має вимагати максимум зараз – і не вірити в «другий шанс»

З огляду на все це Вохра робить простий висновок: у будь-яких переговорах про мир Київ має виходити не з довіри до «гарантів», а з максимально тверезої оцінки власних інтересів і можливостей.¹ Будь-які поступки – територіальні, військові, політичні – мають отримувати компенсацію не у вигляді красивих декларацій, а у вигляді реальних спроможностей оборони: зброї, тренувальних програм, промислових проектів, інтеграції в західні стандарти та структури.

Друге вікно можливостей може й не відкритися: якщо Росія отримає передих без зміни своєї політики й архітектури безпеки навколо України, наступна спроба може бути ще жорсткішою й дорожчою.^{1 4} Тому головне питання не в тому, хто саме підпише декларацію поруч із українським президентом, а в тому, чи дозволить ця угода Україні стати настільки сильною, щоб жоден кремлівський авантюрист не наважився перевіряти ці підписи на міцність.

Джерела

1. Foreign Policy: Anchal Vohra, «Ukraine Can Only Rely on Itself: In any peace deal with Russia, security guarantees from outsiders won’t guarantee much»
2. Foreign Policy: добірка матеріалів про «план Трампа» та переговори щодо України (Trump’s Dizzying Ukraine Diplomacy, Can Compromises Create a Sovereign Ukraine?)
3. The Wall Street Journal: матеріали про бізнес-інтереси Трампа щодо Росії й можливий вплив на мирні переговори
4. Аналітика західних видань про Будапештський меморандум і його провал як гарантії безпеки України
5. The Economist, CSIS: дослідження про спроможності європейських армій, плани переозброєння та межі підтримки України
6. НАТО й профільні think tank-и: оцінки потреб України у власному ВПК, боєприпасах і системах ППО для довгострокової оборони