Бебі Док. Режим Дювальє-сина: чаклуни та відкати з біженців

Ексклюзив. Правління Жан-Клода Дювальє було продовженням авторитарного стилю управління, розпочатого його батьком Франсуа Дювальє. А його син правив з 22 квітня 1971 року до 7 лютого 1986 року, коли він був змушений втекти. Він керував Гаїті навіть довше за свого батька завдяки невтомній, але досить сором’язливій підтримці західних урядів, особливо США, і фінансових установ ООН, таких як Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Незважаючи на певні спроби модернізації та формування позитивного іміджу, його правління було відзначене корупцією, політичними репресіями та яскравим економічним занепадом. Це сприяло соціальній нестабільності, а в кінцевому підсумку призвело до падіння його режиму.

Згідно з офіційними даними, Жан-Клод Дювальє народився 3 липня 1951 року. Він був єдиним сином Сімони Овіді та її чоловіка, лікаря Франсуа Дювальє, який походив з нижнього середнього класу. Але, на відміну від більшості гаїтян, він був освіченим. Його батько наскирдував достатньо грошей, щоб відправити його до престижної середньої школи, а потім він вивчав медицину. Він закінчив навчання в 1934 році, в тому ж році, коли морські піхотинці США покинули країну.

Франсуа Дювальє, як і багато гаїтян, глибоко обурювався цією іноземною окупацією. Хоча пізніше він працював із спонсорованими США програмами охорони здоров’я, допомагаючи лікувати гаїтянських селян від тропічних хвороб і отримавши прізвисько «Папа Док», досвід Дювальє з морськими піхотинцями, часто налаштованими на расизм, підштовхнув його до інтелектуального руху, відомого як Негрітюд. Цей це культурний і літературний рух виник у 1930-х роках, переважно серед африканських і карибських письменників, які навчалися в Парижі. Він був реакцією на колоніалізм і расизм, а також на асиміляцію африканських культур у західну цивілізацію.

Основні представники Негрітюду — це Леопольд Седар Сенгор, Еміль Золя, Аміна Малуф та інші. Вони підкреслювали цінність африканської культури, традицій та ідентичності, закликаючи до гордості за свою спадщину. Негрітюд не лише звертався до літератури, але й мав вплив на політичні рухи, зокрема на боротьбу за незалежність в Африці. Цей рух став важливою частиною розуміння африканської ідентичності та культурної самосвідомості в епоху постколоніалізму. Як активний прихильник Негрітюду, Франсуа Дювальє почав вивчати вуду, рідну релігію Гаїті та заохочував темношкірих гаїтян повернути владу, яку довгий час утримувала мулатська еліта країни.

Гаїті поринули у політичний хаос, коли американці відступили у  1934 року після майже 20-ти річного панування; настав період зміни урядів, державних переворотів, захоплень влади та військових маневрів. Тоді Тато-Док став міністром охорони здоров’я та праці в одній адміністрації, щоб покинути посаду лише в 1950 році після чергового військового перевороту. Він переховувався у 1954 році, але через два роки вийшов з підпілля, щоб балотуватися в президенти після того, як правлячий уряд пробачив політичних опонентів.В результаті Франсуа Дювальє був обраний президентом Гаїті.

Він перевіз свою родину до президентського палацу та почав будувати безжальний апарат безпеки, щоб залишитися при владі. Він жорстко порушував права людини, відправляючи потенційних суперників у вигнання або кидаючи їх або їхніх дітей до жахливої ​​в’язниці Форт-Діманш, де їх часто катували до смерті.

Таким чином, Франсуа давно відмовився від клятви Гіппократа, забув про свою медичну освіту та початкову хорошу роботу, яка принесла йому прізвисько «Папа Док». Він встановив корумповану, патерналістську систему, оповиту чорними повноваженнями та вуду, але підкріплену машиною репресій. Це очолювали страшні «Тонтон Макут» («tontons macoutes», або сільське ополчення), названі на честь біса в місцевому міфі, який викрадав важких дітей у мішках та їв їх на сніданок. Десятки тисяч гаїтян були тоді вбиті, а багато інших бігли у вигнання.

Він заохочував свою міліцію тероризувати мирних жителів викраданнями, побиттям і вимаганням, і він навмисно одягався як Самеді, дух смерті у міфології вуду. Більш того: Франсуа Дювальє створив у своєму палаці кімнату для тортур та просвердлив дірку в стіні, щоб спостерігати за жахами наживо.

А його син, майбутній диктатор Жан-Клод, або «Бейбі-Док» ріс без особливого інтересу до внутрішньої роботи палацу та його таємних кімнат. Він використовував президентський дворик як іподром для свого трицикла, а згодом і для свого Harley-Davidson’а. На своїй яхті вартістю мільйон доларів він розважався з іншими синами гаїтянської еліти — багато з яких за спиною називали його «головою-кошиком» як через його розмір, так і через відсутність інтелектуального інтересу до чогось узагалі.

Коли Тата-Док, який довго хворів через проблеми з серцем та наслідками діабетичної коми, оголосив, що очікує, що його син стане наступним «довічним президентом» Гаїті, молодший Дювальє сказав, що  краще нехай його амбітна сестра Марі-Деніз займе це місце замість цього. Але воля Тата-Дока була законом для всіх. Й в результаті у лютому 1971 року офіційні особи оголосили, що народ Гаїті «підтримав вибір» Бебі-Дока як наступника одноголосно, а хіба могло бути по-іншому?  Через два місяці, 21 квітня, 64-річний Тата-Док виздихав, а Жан-Клод Дювальє взяв контроль над Гаїті.Він неохоче перетворився з плейбоя в автократа у віці 19 років та став наймолодшим президентом у світі, він успадкував кривавий режим.

Звернемо увагу й на те,  що Жан-Клод Дювальє навіть  не отримав формальної вищої освіти. Передача влади відбулася без жодних політичних або демократичних процедур, що стало традиційним для режиму Дювальє, де легітимність владарювання не ґрунтувалася на волі народу або законодавчих процедурах. Більш того, політичне становище «Бейбі-Дока» було зумовлене виключно «династичною спадщиною», ніж особистими досягненнями.

Перші роки правління «Бебі Дока» були спрямовані на забезпечення стабільності та легітимізації його влади як нового лідера, хоча він був досить молодий, а тому не мав ніякого досвіду в управлінні. Хоча він намагався віддалити себе від іміджу жорстокого батька-тирана, методи управління залишалися подібними. Дювальє-молодший також  використовував національну поліцію, ту саму «Тонтон Макут», яку використав його батько для контролю та для придушення будь-якої політичної опозиції. Ця поліцейська сила була відзначена застосуванням насильства й терору проти реальних та й уявних противників режиму. Репресії включали арешти, тортури і вбивства.

Численні жертви подвійного режиму обох Дювальє пройшли через тортури та позасудові страти, вчинені урядовими головорізами з Тонтон Макут.  Дуже сумну славу отримав  Форт-Діманш, де ув’язнювали дисидентів. У цієї в’язниці були інфернальні умови: комахи, переповнені туалети, поширення тропічних інфекцій тощо. В’язні страждали  шкірними захворюваннями, діареєю, пневмонією. Крики ледь не цілодобово доносилися із кімнати для допитів, а напівдикі собаки «їли м’ясо» багатьох в’язнів, які померли. Під час правління сім’ї держава вбила 60 000 або більше гаїтян.

В опозиції до режиму Дювальє-сина знаходилися різні політичні групи та активісти, які зазнали серйозних репресій, в тому числі й вбивств, або перебування у Форті Дімаш та інших в’язницях. Уряд жорстко придушував будь-які прояви опозиції та  у цілому інакомислення, включаючи заборону політичних партій та ретельнішу цензуру преси.

А паралельно  Жан-Клод Дювальє спробував впровадити певні економічні реформи, включаючи інвестиції в інфраструктуру та спроби залучити іноземні гроші. Однак ці зусилля часто супроводжувалися неефективним управлінням з боку його команди. В результаті  економічна ситуація в країні тільки погіршувалася. Гаїті залишалася однією з найбідніших країн у Західній півкулі. Корупція ще більше загострили ці проблеми. Рівень безробіття та бідності залишався високим, що типово для таких режимів. А соціальні програми, які реалізовувалися, часто не досягали своїх цілей або були погано організовані. Це сприяло зростанню соціальної незадоволеності та нестабільності. Хоча міжнародні донори намагалися підтримувати країну, ці зусилля не мали значного позитивного впливу на соціально-економічні проблеми.

Жан-Клод Дювальє намагався створити собі позитивний імідж через пропаганду і медіа. Він зображувався як сучасний та прогресивний лідер, що відрізняється від жорстокого образу свого батька. А попри це продовжував використання терору, репресій і контролю над опозицією, що підтверджувало авторитарний характер його правління. Жан-Клод Дювальє намагався провести деякі реформи для покращення ситуації в країні, зокрема в сфері освіти і охорони здоров’я. Однак ці реформи були обмеженими і часто неефективними через корупцію та відсутність справжньої політичної волі до змін. Реальні позитивні зміни не були досягнуті, і більшість зусиль розчинилися в корупційних схемах.

А далі ми розглянемо релігійну політику Бейбі-Дока. Гаїті є країною з глибокими релігійними традиціями. Римське католицтво має довгу історію на острові, оскільки воно було основною релігією з часів колонізації. Однак з часом у Гаїті також розвинулися практики вуду (афро-карибський релігійний синкретизм), які є важливою частиною культури і релігійного життя багатьох гаїтян. Жан-Клод Дювальє, подібно до свого батька Франсуа Дювальє, активно підтримував римське католицтво. Церква стала важливим союзником в його режимі, а католицькі священики часто займали позиції в уряді та адміністрації. Це дозволяло режиму легітимізувати свою владу та підтримувати контроль над населенням через релігійні інституції.

Але й  вуду, як важлива частина культури Гаїті, також зазнавала контролю з боку режиму. Хоча вуду залишалося важливим для багатьох гаїтян, режим Дювальє-сина намагався обмежити його вплив. Дювальє припускав, що чаклуни можуть працювати на його конкурентів. Тому влада сприймала вуду як потенційну загрозу своїй владі через його релігійний і культурний вплив, який міг стати основою для опору опозиції. Так вони вважали. В результаті  культ вуду часто стикався з репресіями та спробами дискредитації з боку режиму, але не завжди.

Попри це все режим Дювальє-молодшого все одно використовував релігійні символи та ритуали для підтримки свого іміджу. Зазначимо, що й «Тато-Док» і  його син, «Бебі Док» активно намагалися асоціювати себе з божественними або релігійними властивостями, що частково було частиною їхнього культу особи. Цей підхід також використовувався для створення ілюзії божественного благословення та «надприродної» легітимності їхнього правління.

Підтримка католицької церкви та контроль над вуду дозволили режиму забезпечити собі підтримку частини населення й мінімізувати можливість опору з боку опозиції, що теж  базувалася на вуду.  Адепти вуду відчували утиски та дискримінацію, що тільки  посилювало соціальну напруженість.

Цей напрямок політики Жан-Клода Дювальє був класичним прикладом того, як авторитарні/тоталітарні режими використовують будь-яку релігію як інструмент маніпуляцій для підтримки режиму, який, у свою чергу, не має справжньої моральної основи.

У цьому контексті Дювальє-син виступав як майстр створення «псевдо-матеріалізованого» релігійного авторитету, перетворюючи релігійні інституції в інструменти для підсилення авторитарної влади, що в цілому є порожньою пародією на справжню релігійну та моральні принципи.

На початку правління Жан-Клода, США продовжували підтримувати Гаїті як стратегічного партнера в регіоні, незважаючи на критику щодо порушення прав людини. Особливо це посилилося під час президентства Рейгана. тоді Бебі-Дока представляли як твердого антикомуніста та оплот проти кастризму. Цей погляд, хоч і дивний, забезпечив йому військову та дипломатичну підтримку.  Більш того: у цей період Жану-Клоду давали гроші, необхідні йому та його дружині Мішель, щоб підтримувати марнотратний спосіб життя в одній із найбідніших країн світу, а потім у вигнанні.

Екстравагантність досягла піку в 1980 році, коли Жан-Клод одружився з Мішель Беннетт, розлученою мулаткою зі скандальною репутацією та дорогими смаками. Їхнє весілля потрапило в Книгу рекордів Гіннесса за свою нестриманість. Це коштувало 3 мільйони доларів із сукнями та перукарями, привезеними з Парижа, феєрверками за 100 000 доларів та ромом для мас. Представляючи себе Євою Перон з Гаїті — першою леді Аргентини 1940-х і початку 1950-х років, що вибухала популізмом, — Беннетт заснувала лікарні та благодійні організації, які фінансувалися за рахунок коштів, спрямованих на допомогу, або за рахунок «пожертв» наляканих власників бізнесу.

Дехто назвав одруження Бебі Дока початком його краху. Беннетт не тільки викликала огиду у гаїтян своїми занепадницькими демонстраціями багатства та корупції, але й одруження ознаменувало відновлення домінування мулатської еліти країни — образа для багатьох, хто підтримував ідеологію чорної влади «Тата-Дока».

Однак з часом, внаслідок міжнародного тиску і збільшення протестів всередині країни, підтримка США почала зменшуватися, що сприяло політичній ізоляції режиму. В результаті  Гаїті зазнавали міжнародного тиску та санкцій через порушення прав людини, корупцію та економічну нездатність.

Це все  погіршувало і без того складну економічну ситуацію в країні, зменшуючи доступ до міжнародної допомоги з інвестиціями. Зростання соціального невдоволення, погіршення економічної ситуації і корупція призвели до масових протестів, які стали все більш агресивними в середині 1980-тих років. Опозиція, яка включала різноманітні політичні і соціальні групи, домагалася демократичних змін і кінця авторитарного правління. Опозиційні сили організовували демонстрації, страйки і акції протесту, спрямовані на усунення Дювальє-сина. Хоча опозиція стикалася з жорстокими репресіями, її дії грали важливу роль у підвищенні рівня суспільного тиску і спонукали до зміни режиму.

Під наглядом молодшого Дювальє Гаїті стало епіцентром СНІДу в Західній півкулі, а також головною зупинкою торгівлі кокаїном. А на цьому тлі значно зросла неписьменність і скоротилася тривалість життя. Коли в 1970-х і 1980-х роках десятки тисяч зневірених, недоїдаючих «людей на човнах» намагалися втекти з Гаїті до берегів США, відповіддю Дювальє було вимагання відкатів від безпринципних контрабандистів людьми. Сім’я Дювальє була надзвичайно корумпованою, викрадаючи різними шляхами  незліченні багатства у народу Гаїті. Диктатура відігравала центральну роль у утриманні мас людей у ​​злиднях, одночасно нагороджуючи друзів Дювальє та іноземних союзників доступом до багатств країни.

Проте жителі Гаїті ставали все більш відчайдушними. Дювальє та його друзі вкрали більшу частину цих грошей на допомогу та розпочали розкрадання, шокуюче навіть за мірками Гаїті. Селяни та безробітні міські жителі голодували, коли Дювальє та його друзі влаштовували пишні вечірки; купували будинки, спортивні автомобілі та яхти та витрачали мільйони доларів на шопінг.

Тим часом поява СНІДу вбила туристичну індустрію Гаїті. Бізнес похитнувся через широку корупцію. Порушення прав людини були масовими.

У зв’язку з тим, що на пляжі Флориди викидалися трупи відчайдушних гаїтян, а правозахисні групи вказували на триваючі тортури, Сполучені Штати знову скоротили іноземну допомогу. Канада назвала уряд Дювальє «клептократією».

Пророком падіння диктатора став святий Папа Іван-Павло ІІ, який здійснив став візит у 1983 році на Гаїті. Він закликав до  доленосних змін у країні, заохочуючи на боротьбу духовенство, що коливалося. Наступного місяця 860 із них підписали петицію із закликом до Церкви зосередитися на потребах бідної більшості. Сім єпископів були запрошені до Риму, де Папа закликав їх продовжувати боротьбу за права людини для їх пастви.

Незважаючи на криваві репресії, служителі церкви та педагоги продовжували підривати авторитет президента держави, де на кожного вчителя, як потім стало відомо, припадало 189 співробітників сил безпеки. У здебільшого неписьменній країні церковне Радіо було особливо ефективним. Невдовзі уряд США теж зайняв ворожу позицію щодо режиму Дювальє. Через два роки гаїтяни почали повстання. Протести проти уряду розпочалися в північному місті Гонаїв та поширилися по всій країні, з демонстраціями та рейдами на склади роздачі продовольства.

Після тривалої нерішучості в ніч на 5 лютого 1986 року довічний президент вирішив піти й наказав Ернесту Саймону, одному з палацових хунганів, або чаклунів вуду, накласти заклинання на президентське ліжко, щоб наступний мешканець помер страшною смертю. Тоді цей чаклун, щоб допомогти диктатору вирішив двох новонароджених, нехрещених дітей принести в жертву під час ритуалу: богам (тобто демонам), наполягав обурений хунган, потрібна людська кров. У присутності Дювальє та його дружини немовлят було вбито після годин заклинань і рясного вживання рому та трав.

Але Бейбі-Докові це не допомогло, тому що Бог, Який створив цей світ, міцніше за бісів. Й не дивно, що незабаром, також у  лютому 1986 року, коли адміністрація Рейгана чинила тиск на Бебі-Дока, щоб той залишив посаду, а чиновники гаїтянської армії казали йому, що в нього немає вибору, Дювальє та його родина вирішили втекти.

Вони гарячково пакували все, що могли, запихаючи коштовності та твори мистецтва в дизайнерський багаж, після другої години ночі 7 лютого 1986 року поїхали в міжнародний аеропорт Франсуа Дювальє, де на них чекав літак, щоб доставити їх до Франції. Там вони зупинилися в Hotel de l’Abbaye в Таллуарі на озері Аннесі, доки власник не звернувся до суду, щоб їх вигнати.

Вони орендували віллу поблизу Канн у саудівського торговця зброєю Аднана Хашоггі, де продовжили розкішне життя, відвідуючи їжу з сусіднього тризіркового ресторану. Гроші надходили з неймовірної кількості рахунків у багатьох містах світу. Після втечі Дювальє, Гаїті пережив період політичної нестабільності і боротьби за демократичні реформи. Проблеми, спричинені його правлінням, такі як економічний занепад і соціальні труднощі, продовжують впливати на країну, що на десятиліття  ускладнило відновлення і стабільність.

Мартін  Скавронський  для  Newssky.