Бар-Кохба та Мухаммед – «пророки» після Христа, які програли

Ексклюзив. Історія авраамічних релігій — це водночас історія спільного кореня та драматичного розгалуження. Всі три галузі — юдаїзм, християнство й іслам — народжені з одного джерела, з обітниці єдиного Бога, даної Авраамові. Та, подібно до трьох гілок від єдиного стовбура, вони пішли різними шляхами саме в той момент, коли постало питання: ким є Христос?

Хто справжній Месія?

Для християн відповідь визначальна — це Сам Бог, що став Людиною, втілений Спаситель і виконання старозавітних пророцтв.

Для юдаїзму ж цей момент став випробуванням вірності власному очікуванню: Месія не міг бути розіп’ятим, а тому історія спасіння продовжилася у модусі чекання.

Іслам, у свою чергу, визнав Ісуса Христа лише пророком, але не Сином Божим, вбачаючи в Мухаммеді «остаточну» печать одкровення. Так три гілки однієї віри розійшлися — не в запереченні Бога, а в способі Його розуміння.

Почнімо з того, що від юдейського очікування невпізнаного Месії — до ісламського торжества віри без Воплочення — проходить тонка, але промовиста лінія історії: пошук Бога, Який уже прийшов, але досі не впізнаний усіма.

Кажуть, що кожен народ має свого месію — або принаймні уявлення про нього, досить часто марнославні, як у так званих росіян, та теж часто хибні. Та все це не вперше в історії. Так ось ще й юдеї чекали на переможця, який поверне Царство Давидове. Вони сподівалися на Месію з мечем у руці, який зруйнує язичницький світ та відновить славу Ізраїлю. Христос прийшов із любов’ю —і вони Його не впізнали.

Повстання Бар-Кохби

Юдейська історія знає багато очікувань, але, мабуть, найгострішим було очікування Месії. Після руйнування Єрусалиму римлянами, спочатку у 70 році нашої ери, а остаточно у 130 роках, коли святиня перетворилася на попіл, а народ на вигнанців, це очікування стало останньою надією. І тоді з’явився Симон Бар-Кохба — муж відважний, хоробрий, непохитний у вірі. Його оголосили Месією — «зіркою Якова», що має зійти й розсіяти темряву язичників.

Під його проводом спалахнуло повстання проти Риму (132–135 рр.), відновили навіть жертви у Храмі. Здавалося, ось він, визволитель, новий Давид. Але все закінчилося, як завжди, коли месія приходить із мечем: Єрусалим знову став руїною, юдеїв — стало значно менше, бо їх розкидали по всієї імперії, а надії — стали ще тоншими.

Можливо, Бог, Який любить парадокси, відповів на цю поразку через кілька століть — не в Юдеї, а в Аравії. Там, серед пісків та караванів, народився інший претендент на роль пророка й законодавця — Мухаммед. Він не називав себе Месією, але виконав усе, що юдеї колись мріяли побачити від свого визволителя. Він створив новий народ — не за кров’ю, а за вірою; новий закон — не на камені, а в головах; нову святиню — не в Єрусалимі, а в Мецці. Мухаммед об’єднав племена, дав їм «священний» (в їхньому розумінні) текст, дисципліну, досить своєрідну мораль, спільну мету — і збудував свою імперію для прихильників нової релігії.

Повстання Бар-Кохби

Якщо дивитися з погляду історії, то саме він здійснив те, чого шукав Бар-Кохба — але без народу Ізраїлю. Можна навіть сказати: іслам реалізував давньоєврейський ідеал теократії — суворий, послідовний, без апостольських «сентиментів» та євангельської любові, але з бездоганною логікою Закону.

Бог, здається, має неабияке почуття гумору. Юдеї чекали Месію з мечем — і дочекалися пророка з мечем, але не зі свого роду. Вони прагнули закону — і отримали його у версії, яка стала наднаціональною.

А справжній Месія, це Той, що прийшов без зброї, приніс не закон, а благодать; не імперію, а Царство, яке не від світу цього. Бо є різниця між тим, хто встановлює порядок на землі, і тим, хто відкриває Божу любов. Перший збудує державу. Другий — спасе душу.

Звісно, для мене Христос — не просто Месія, а Спаситель світу. Але дивлячись на історію, я не можу не посміхнутись: Бог часом дозволяє людям отримати їхні молитви буквально. Юдеї чекали пророка, який знову зробить віру міцною — і ось вони отримали іслам. Тільки вже не для себе. І, можливо, це теж частина великої педагогіки Божої: показати, що навіть найпалкіше прагнення правди без Любові стає законом, а не Євангелієм.

Справді, Мухаммед міг би видатися тим самим очікуваним Месією — якби юдейська традиція колись зважилася подивитися не на себе, не на свої пустопорожні ритуали, а на Бога. Бо Месія — це не політичний вождь і не носій закону, а втілений Сам Бог, Який приходить не відновити державу, а спасти людину. Але людська уява завжди відстає від Божого задуму: юдеї прагнули царства земного, а Бог відкривав їм Царство Небесне — і вони не впізнали Його.

Іронія історії в тому, що Іслам відродив форму без суті: він повернув закон, але втратив благодать; затвердив єдинобожжя, але не пізнав Обличчя Творця Світу, Який став людиною, Господом Ісусом. Бо Бог, Який не любить до хреста, — це ще не Бог, а тільки тінь Божої величі.

Сьогодні, коли люди знову втомилися від тисячі правд та шукають бодай одну, вони стоять на тому ж роздоріжжі, що й колись Ізраїль. І перед ними — той самий вибір: між Богом, Який наказує, і Богом, Який любить. Христос — не просто пророк, не вчитель і не законодавець, а Сам Бог, Який сходить до людини, щоб піднести її до Себе.

Можна сперечатися про віру, можна змагатися у ревності, але лише Христос є Тим, Хто говорить не «ось шлях», а «Я є Шлях». І тому всі, хто шукають Месію, рано чи пізно приходять до Нього — навіть якщо спершу йдуть пустелею.

Брати мої, якщо відкинути іронію історії, то відповідь проста й сувора: ні, пророк Мухаммед не є Месією. І не тому, що він не мав ревності до Єдиного Бога — навпаки, мав її в надмірі. Але Месія — це не той, хто лише говорить від імені Бога, а Той, Хто Сам є Бог. Це різниця між словом про світло і самим Світлом, яке сходить у темряву, щоб освітити її зсередини.

Тому Мухаммед, як і Бар-Кохба, як і всі «пророки» після Христа, лише віддалялися від істини, але не ввійшов у неї. Він говорив про Бога, але не знав, що Бог уже говорив Сам — не в бурі, не у вогні, а в голосі Того, Хто сказав: «Я є». Бо істинний Месія не приводить людей до Закону — Він Сам є виконанням Закону. І той, хто Його не впізнає, приречений шукати вічно.

Іслам збудував громаду, дисципліну, навіть певну подобу царства Божого — але без Царя Христа. Люди прагнули правди й отримали Закон; прагнули Бога — і отримали Його тінь, Його велич без Його обличчя. Бо де немає Христа, там Бог залишається далеким, мовчазним, неприступним.

А Христос — це Бог, Який перестав бути далеким. Він — Месія, що вже прийшов, і не лише для Ізраїлю, а для всіх народів, що знемагають від спраги істини. І поки одні все ще чекають, інші сперечаються, Христос стоїть серед нас — не з мечем, а з ранами. Не як обіцянка спасіння, а як його здійснення. І, можливо, саме тому Його важче прийняти, ніж будь-якого пророка. Бо пророк наказує, а Христос любить. А Любов — завжди важча за Закон.

Брати мої, замислімося: що спільного між Шимоном Бар-Кохбою та Мухаммедом? Дивно, але вони обидва прагнули одного — поєднати віру і владу, закон і життя, обіцянку спасіння й земну силу.

Бар-Кохба — військовий лідер, який три роки утримував незалежність Юдеї, надія рабинів, потенційний Машиах, про якого мріяли люди. І що ми бачимо? Короткий успіх, катастрофу та вигнання, дві тисячі років бездержавності. Іронія Вищого Промислу сумна, але очевидна.

Мухаммед же — релігійний та політичний лідер одночасно. Він створив громаду, об’єднав племена, заклав нову релігію, яка швидко поширилася. І що ми бачимо тут? Довготривалий успіх, нову цивілізацію, мільярди послідовників. Але чи це Месія? Чи це вирішення юдейської надії? Ні. Для традиційного Ізраїлю це зовсім інший шлях, інша історія. Сарказм історії саме тут полягає у тому, що прагнення людей до правди здійснилося — але не так, як вони хотіли.

А тепер запитайте себе: а де ж Христос? Де Месія, про Якого говорять усі пророки Старого Заповіту та сподіваються всі християнські серця? Він не заснував державу, не тримав меч у руках і не проголосив новий закон силою. Він прийшов інакше — тихо, безсилим у очах світу, але всемогутнім у дусі. Він не давав наказів, Він дав Себе. Він не відновив Храм із каменю, Він став Храмом, у якому живе кожна віра, що шукає істину.

Бар-Кохба загинув у битві, Мухаммед залишив закон і громаду, а Христос помер на Хресті — і воскрес. І тільки в Ньому здійснилося справжнє спасіння: не політичне, не військове, не зовнішнє, а внутрішнє, живе, вічне.

І подумайте: скільки ще народів, скільки поколінь шукають Месію з мечем, з ідеями, зі словами? А Він стоїть поруч, з простягнутими руками, пробитими, але живими. І ті, хто зрозуміє це, зрозуміють одну просту істину: Христос не тільки показує шлях — Він є Шляхом, є Істиною і є Життям.

І в цьому — вся історія людства: одні шукають Месію, інші сперечаються, а Христос уже прийшов. І тому кожен, хто бажає пізнати Бога, має дивитися не на силу, не на закони, не на громади, а на Хрест. Там закінчуються всі пошуки, і починається спасіння

Шимон Бар-Кохба та Мухаммед — постаті, які на перший погляд об’єднує одна риса: обидва були надзвичайними лідерами, здатними об’єднати свій народ для боротьби та досягнення мети. Бар-Кохба очолив останнє велике єврейське повстання проти Римської імперії, відоме як Друга Юдейська війна. Його успіх був блискавичним: на короткий час він ізнов відновив незалежну єврейську державу, карбував власні монети, демонструючи повний суверенітет. Влада Бар-Кохби була суто національно-політичною, з месіанським відтінком, і обмежувалася межами Юдеї.

Мухаммед, натомість, об’єднав розрізнені арабські племена переважно через військові кампанії та політичні союзи, перетворивши їх на єдину силу. Його влада була теократичною: він одночасно був засновником нової релігії та главою держави — Халіфату.

І тут розкривається найбільша різниця між ними.

Бар-Кохба був кандидатом на роль юдейського Машиаха, визволителя, який мав відновити Давидову монархію та Храм. Він діяв у межах юдаїзму, намагаючись реалізувати давні пророцтва. Його поразка призвела до того, що єврейські мудреці відмовилися від подальших політичних месіанських спроб.

Мухаммед же не прагнув бути Месією в юдейському чи християнському сенсі. Він заснував нову релігію — Іслам, ґрунтуючись на власних «одкровеннях», визнаючи попередніх пророків, але проголошуючи себе завершальним. Так він створив нову релігійну та правову систему з абсолютною світовою перспективою.

Результати їхньої діяльності теж кардинально відрізняються.

Бар-Кохба зазнав повного розгрому: римляни жорстоко придушили повстання, вигнали євреїв, заборонили їм жити в Єрусалимі та перейменували провінцію Юдея на Сирію Палестину. Його спадщина — символ боротьби, можливої перемоги, що не відбулася.

Мухаммед досяг повного успіху за життя: після його смерті держава, заснована ним, швидко перетворилася на величезну імперію, яка поглинула Персію, найбагатші римські провінції, Північну Африку та Піренеї. Його спадщина — тривала цивілізація та одна з найбільших світових релігій.

Якщо Бар-Кохба був останнім трагічним героєм єврейської політичної незалежності в античності, то Мухаммед став першим тріумфальним засновником арабо-мусульманської світової імперії, що назавжди змінила геополітичну та релігійну карту Близького Сходу. Обидва мали месіанський чи пророчий статус, але один був руйнівником існуючої епохи для євреїв, а інший — творцем нової світової епохи для мусульман.

І тільки Христос, стоячи поза історичними кордонами й політичними амбіціями, показав, що Месія — не завойовник і не законодавець, а Бог, який сходить до людини, щоб дати їй життя вічне.

Бо справжнє питання не в тому, хто є Месія, а в тому, ким Він мусить бути, щоб спасти людину. Пророк може показати шлях, але не провести ним. Учитель може відкрити істину, але не дати сили її жити. Законодавець може встановити порядок, але не зцілити серце. І тільки Бог, Який став людиною, може зробити неможливе — не лише вказати дорогу, а Сам стати Дорогою.

Ось чому Христос — не просто посланий, а Втілений. Не посередник між небом і землею, а сама драбина, по якій небо сходить на землю. Людські релігії завжди шукають шлях угору, до Бога; Христос же є Бог, Який зійшов униз, до людини. І тому всі спроби знайти іншого месію завжди закінчуються однаково: людина будує вежу — а Бог знову приходить не з неї, а в яслах.

Мухаммед бачив Бога ззовні. Христос відкрив Його зсередини, бо є Ним Самим. У цьому — не просто догмат, а суть спасіння. Бо якби Месія був лише людиною, то хто б тоді переміг смерть? Хто б міг простити гріх не від імені Бога, а як Сам Бог? Хто б зняв провину не законом, а кров’ю любові?

Тому всі людські пошуки спасителя — це, зрештою, пошуки Христа, навіть коли Його не називають по імені. Бо кожна релігія говорить: «Треба йти до Бога», а лише Христос каже: «Бог уже прийшов до тебе». І це те, чого світ досі не може збагнути: що Месія не тільки показав шлях до спасіння — Він Сам став Спасінням.

Може, саме тому історія така іронічна, навіть знущально-саркастична: люди тисячоліттями шукають те, що вже сталося. Вони будують храми, пишуть книги, сперечаються про істину — а Істина стоїть поруч, розп’ята, відкрита, жива.

І ось головна відмінність між Христом і всіма іншими: всі вчили, як шанувати Бога, а Христос навчив, як Бог шанує людину. І коли люди це зрозуміють, тоді, можливо, усі релігії зійдуться в одній тиші — перед Хрестом, на якому Любов нарешті перемогла Закон.

Сьогодні, брати мої, світ більше не чекає на Месію. Він чекає інтернет-з’єднання, стабільної економіки, і щоб не було війни до кінця кварталу. Людина ХХІ століття втомилася чекати спасіння — їй простіше не потребувати його. І все ж, чим більше вона відкидає Бога, тим відчайдушніше шукає хоч щось, що могло б Його замінити.

Юдеї досі сподіваються, що Месія прийде; мусульмани — що Він повернеться разом із Судом; а ми, християни, знаємо, що Він уже тут, але в іншому вигляді: у Євхаристії, у Слові, у тихій присутності серед наших зневір. Ми воліли б грізного Суддю, а отримали Того, Хто миє ноги Своїм учням. Ми мріяли про силу, а зустріли любов — і розгубилися.

Проте саме ця любов — останній аргумент Бога у світі, який давно забув, що Його можна любити. І поки людство розводить руками, шукаючи нового пророка, нової моралі, нового порядку, Христос продовжує стояти посеред нашої історії — без армій, без престолу, лише з пробитими руками, які й досі простягнуті до кожного з нас.

І, можливо, це і є Його справжня перемога: що після двох тисяч років усі пророки, як правдиві, так й брехливі, втомилися, а Він — ні. Світ змінився до невпізнання, а Христос залишився тим самим. І в цьому — не застиглість, а вічність. Бо все минає, крім Того, Хто сказав: «Я є».

Тому сьогодні, коли нас кличуть до нових істин, нових вірувань, нових богів — не забуваймо: істина не старіє. Бог не міняє імені, бо вже назвав Своє — Ісус Христос. У Ньому завершились усі пророцтва, і жодна релігія вже не скаже нічого нового, окрім повторення Його Слова.

Бо врешті, вся історія людства — це лише довгий коментар до одного речення:«І Слово стало тілом, і перебувало між нами».

А саме через це Шимон Бар-Кохба та Мухаммед — постаті, які вражають історією своєї енергії, харизми та здатності об’єднувати народи. Але варто зазначити й те, що військова і політична активність Бар-Кохби завершилася поразкою, Мухаммеда — перемогою в земному сенсі, проте в обох випадках мова йде про досягнення через силу.

Тут спадає на згадку одна з останніх думок Наполеона Бонапарта, звернених саме до Христа: «Я діяв силою, а Він — любов’ю; я програв, а Він виграв назавжди». І дійсно, якщо Бар-Кохба прагнув суверенітету мечем, а Мухаммед здобував владу одкровенням і військовою силою, то Христос перемагає й зараз світи не мечем, а любов’ю, і ця перемога — назавжди. У світовій історії Бар-Кохба залишив трагедію, Мухаммед — тріумфальну державу, але Христос відкрив шлях, який не можна завоювати ні зброєю, ні законом, ні імперією, — шлях, що веде серця до Бога та змінює людство зсередини.

Ігумен Феофан Полоцький.