Банкіри і блазні, або Чи варто ходити за куліси української політики?

22.07.2020 0 By NS.Writer

Десь із пів століття тому, на початку 70-х, у житті невеличкого містечка С., що у Л. області, сталася знаменита подія — на сцені місцевого Б.О. виступив — вже на той час всесоюзновідомий — співак Й.К.

Ну, і як вам початок? Інтрига? Ой, цікавинка: а що ж там — за кулісами, за лаштунками тих літер? Хочеться за куліси? І мені хотілося, аж дуже. І мене «за великого радянського блату» провели туди. Але краще б не водили. Уся інтрига зачарування зникла. Та й яка там може бути інтрига, коли просто до Будинку офіцерів міста Стрий Львівської області завітав Йосип Кобзон? Співав у супроводі доволі великого, як для сцени гарнізонного клубу, оркестру. Кобзон співав «мальчішкі-мальчішкі, ну, как нє завідовать вам», а оркестр — гримів, старався. Особливо мене вразив скрипаль на правому фланзі сцени: він так яскраво супроводжував свої партії підкреслено емоційною патріотичною мімікою, що за кулісами після концерту я прагнув стати поближче саме до нього…

Та краще б не ставав. І за куліси б краще було б не ходити.

Саме цей «патріот» так нестримно-похабно обговорював крій суконь і форми тіл перших леді провінції, що мали необережність сісти «по блату» у першому ряду, так матюкався і еротоманьячив при цьому, що усе моє добре до нього вмерло за мить.

Я дав собі слово — не ходити більше за куліси! Ніколи в світі!

Але іще один раз в житті не втримався від спокуси — і потрапив за лаштунки великого масляковського КВНу у Палаці молоді в Москві.

І знову, хоча було мені вже не 15, а 35, був украй уражений жахливим контрастом відмінностей — між тим, що бачу на сцені конкурсу чи телеекрані, і тим, що говорять і чинять герої «шоу-маст-гоу-онії» там, де ніхто їх не бачить, або бачить випадково, «по блату».

Для посилення контрастності підкреслю одразу, що сам Олександр Васильович Масляков особисто був коректним, ввічливим, привітним, усміхненим, охайним, словом, — бездоганним.

Але…

Інший дуже відомий шоумен від елітного московського КВНу на молодих людей, що робили спроби щось провінційно спитати у корифея, реагував, як боярин на холопів, котрі крамольно дозволили собі потривожити «його високородіє»…

Команда кумедників із військового навчального закладу, що так гарно і з таким гусарським шиком клацала каблуками чобіт на сцені і викликала стан романтичного захвату у мадемуазелек в залі, принципово не пуцувала цих чобіт бодай-яким кремом — «жалкоє зрєліщє»… Неохайність військової людини сама по собі мерзенна, а коли це все на сцені і з жартами а-ля «поручик Ржевський — малчать!» — ніт, все ж таки саме — «жалкоє зрєліщє»…

Запам’ятався безкінечний, невичерпний, бурхливий і сороміцький цинізм однієї дуже відомої команди, яка на арені всесоюзного шапіто майстерно удавала із себе оплот інтелектуальності, аристократизму і навіть куртуазного маньєризму.

А найнезабутнішим у своїх залаштункових перевтіленнях виявилося те чудо з майбутніх «мятєжних» КВН-регіонів, таке собі пивохо, яке згодом поперлося до української великої політики, але по дорозі встигло обдзюритися на лавочці, впасти на очах «ізумльйонной телепубліки» і вилетіти з ганьбою за лаштунки тієї ж великої політики української. Воно і за лаштунками на початку 90-х було саме таким, яким я його побачив нещодавно, на початку 2020-х, — злобне, вперте, хамовите, зверхнє, не здатне на добро і доброту, чесно кажучи, — просто не здатне на людяність

Саме після тих московських уроків життя, після тієї столичної академії «Як виглядає — і яке воно є насправді», здивувати мене можна було вже мало чим.

Не раджу нікому дивуватись — бо давно і переконано не дивуюсь сам! — що політичні блазні, які на камеру старанно, але нездало, корчать «вумне інтелігенське» галахвастівське лице, за лаштунками виявляються хамами і просто бидлом. Кричать образливе, плебейське професіоналам-банкірам, що заледве не утричі старші від них.

Не дивуюсь сам і вам не раджу дивуватись, що цинічні парламентські політикани обсмоктують політичні парламентські сосни із кам’яними обличчями сучасних калігул. Це вони, походя, не особливо і втаємничуючись, вивернули напоказ — під мікрофони і неусипне око відеокамер і смартфонів — смердючого кожуха політичних залаштунків, неморального, безпринципного політзакулісся.

Треба! Так, треба зазирати за ті лаштунки — побачене і почуте спочатку вражає, відштовхує, а потім дозволяє виробити політімунітет! Щоби менше обирати тих, для кого наш щирий, довірливий український виборець — голосуюча біомаса, тимчасова затичка для дірки у виборчій урні раз на кілька років!..

…До речі, акцент уваги суспільства був від початку скандалу з нашими «корабелами» зосереджений на соснах. Це зрозуміло, наше політичне життя просякнуте нездоровою сексуальністю на всіх поверхах, починаючи із зали засідань Ради, де просто під час засідань у смартфонах вивчаються тактико-технічні характеристики всебічних повій.

Але виборцю уважному слід було би ретельніше вслухатися у перші хвилини приглушеного і самовдоволеного діалогу провідних парламентаріїв. Там із певною цинічністю кажуть про якихось «дідів». То це не якісь діди — це виборці, це — ми з вами, шановна громадо. І це саме про нас — відсторонено, підозріло, зневажливо, байдуже…

Ходіть, ходіть, дідусі, за політичні лаштунки, саме там — за кулісами — ви побачите справжні, незрежисовані, обличчя наших сучасних бояр. Саме там і почуєте справжні, ненаписані, нередаговані тексти, які однозначно свідчать, хто насправді «слуга», хто насправді холоп, хто банкує в українській політиці нині — під машкарою усміхненого і геть доброзичливого блазня… Часто-густо, блазні — це не настільки веселі і не настільки порядні люди, як видається до першого візиту за куліси…

ЩеневсеСергійко Щеневсе
для Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: