Аристократка українського духу

21 липня виповнилося 120 років від дня народження видатної українки – поетеси й діячки націоналістичного руху Олени Теліги (1906 – 1942). Вона була винятково непересічною особистістю, яка поєднувала ліричну душу та прагнення героїчного вчинку. І її життя завершилося так, як вона про це й молила Всевишнього: «…щоб Бог послав мені найвищий дар – гарячу смерть, не зимне умирання» (з однієї з її поезій).

Життєпис Олени Теліги був незвичайним. Вона народилася на початку ХХ ст. під Москвою, й хоч її батько – відомий тоді інженер Іван Шовгенів – був етнічним українцем, все ж росла Олена у всуціль російськомовному оточенні. Так було до 1917 року, коли батько, натхненний подіями української революції, вирішив переїхати до Києва та присвятити себе служінню Україні. Але національне прозріння в юної Олени сталося пізніше, вже на еміґрації, до якої в умовах більшовицької влади змушена була вдатися родина Шовгенових. Досить відомим є епізод, коли на одному з балів, на якому була присутня Олена, російські білоеміґранти стали паплюжити українську мову, називаючи її «собачою». Тоді вона, вдаривши кулаком об стіл, промовила: «Ця “собача” мова – моя мова, мова мого батька та моєї матері. І більше я не хочу з вами знатися».

Ймовірно, цей випадок був поворотним на шляху формування українських національних переконань майбутньої героїні.

Незабаром Олена одружилася з кубанським козаком Михайлом Телігою – свідомим українцем, якими до Другої світової війни були багато кубанців. Подружжя оселилося у Варшаві, де Олена організувала літературне об’єднання «Танк», що гуртувало авторів вольового національного спрямування (назва говорить сама про себе). Приблизно на кінець 1920-х – початок 1930-х припадає знайомство Олени Теліги з Дмитром Донцовим – філософом, публіцистом, ідеологом українського націоналізму. Значною мірою завдяки йому проукраїнські погляди Олени набули ідейно завершеного, системно оформленого характеру. Тому цілком закономірним було рішення Олени Теліги вступити до ОУН.

Важливо відзначити, що в 1939 р. (час виступу поетеси до Організації) вже проявилися ознаки майбутнього поділу ОУН на «мельниківців» і «бандерівців». Олена, рішуче противлячись розколу, залишилася вірною леґітимному Провідникові полковнику Андрієві Мельнику та гаряче виступала проти тих, що сіяли недовіру й ворожнечу між націоналістами.

Вершиною життєвого шляху Олени Теліги була участь у похідній групі ОУН, яка через Львів, Рівне й Житомир прямувала на Київ із метою створити після відходу більшовиків український представницький орган. Невдовзі після втечі радянських військ з української столиці – 4 жовтня 1941 р. – такий орган – Українську національну раду – було утворено. Відтоді Олена, беручи активну участь у культурній референтурі ОУН, очолюваній іншим видатним українцем – поетом і вченим-археологом Олегом Кандибою (О. Ольжичем), видавала літературний додаток «Літаври» до офіційного органу ОУН – газети «Українське слово».

Не лише громадсько-політичну, а й навіть літературну діяльність українських націоналістів вважали небезпечною для свого панування німецько-нацистські загарбники. Тому дедалі яснішою ставала перспектива близького арешту Олени та її побратимів. Поетесу попереджали про репресії, радячи їй виїхати зі столиці. «Вдруге я з Києва не поїду», – рішуче відповідала вона.

Похмурі очікування справдилися 9 лютого 1942 року, коли Олену Телігу і її друзів (у тому числі чоловіка – Михайла Телігу) схопило ґестапо. Після майже двотижневих катувань 21 лютого гітлерівці їх розстріляли в Бабиному Яру. Так обірвалося життя нашої пасіонарної співвітчизниці.

На відміну від, скажімо, Степана Бандери, якого комуністична влада проклинала, інкримінуючи йому, передовсім, співпрацю з нацистами та зраду (що в принципі безглуздо), про Олену Телігу за часів СРСР просто не згадували. Бо факт загибелі націоналістки від рук гітлерівців аж надто не вписувався в ідеологічні схеми радянських пропагандистів.

З відновленням незалежності України ім’я непересічної співвітчизниці стало виходити з небуття, чому вагомою мірою сприяли відновлені на рідних теренах структури ОУН. На місці розстрілу Олени Теліги в Бабиному Яру вже в 1992 році був встановлений хрест (неодноразово знищуваний вандалами й заново відтворюваний націоналістами), а вже після Революції Гідності споруджено пам’ятник видатній аристократці духу.

Та найкращим пам’ятником Олені Телізі є сьогоднішній спротив українських воїнів російській аґресії. Україна була, є і буде, у що вірила і в чому була переконана славна героїня української нації.

Слава Україні! Moscua delenda est!

Микола  Коваль, оглядач.