Арешт Протасевича демонструє не силу, але слабкість білоруської влади

Відомий дослідник революцій сучасності Дж. Голдстоун з поміж інших, вказував на таку причину революцій. як розвиток персоналітських режимів [Голдстоун, Джек А. Революции. Очень краткое введение. Москва: Изд-во Института Гайдара, 2015. 192 С.]. Тобто, владні режими засновані на диктатурі однієї людини або партії мають тенденцію до відчуження населення та інших елітних груп від правителя, пише Олександр Ковтун для institutedd.org.

Тому при виникненні несприятливих для режиму умов (соціальних, політичних, економічних, геополітичних), він може різко втрачати у своїй легітимності та, як наслідок, стають можливими акції масової непокори. Ситуація може ускладнюватися й тим, що жорсткі і неповороткі персоналістські режими є менш адаптивними у порівнянні із гнучкими демократичними режимами, які за своєю природою створюють багато видів каналізації протесту, а також мають великий потенціал до глибоких перетворень.

Останні події в Білорусі, пов’язані із арештом Протасевича та посиленням тиску на незалежні ЗМІ скоріше є ознакою слабкості режиму, а не його сили та стійкості. Білоруська влада замість того, щоб зробити політичну систему більш гнучкою та стійкою намагається законсервувати її жорсткість та репресивність. Звичайно, це шлях контрпродуктивний, адже саме таким чином створюються передумови для протестної активності. Сьогодні, консервація персоналістського режиму Лукашенка підтверджує погляди Голдстоуна. Соціологічні розвідки фіксують глибоку кризу інституціональної довіри в Білорусі. При цьому, найменшою довірою білорусів користуються саме президент та силові органи [Belarus at a crossroads: attitudes on social and political change. URL : https://www.zois-berlin.de/publikationen/belarus-at-a-crossroads-attitudes-on-social-and-political-change]. Акт демонстрації режимом рішучості та готовності до репресій є фактором поглиблення відчуженості правлячих еліт від іншої частини суспільства. Білоруська влада намагається використовувати путінську модель управління, але Білорусь не Росія. На населення першої значно більший вплив спричиняє Європа, при цьому путінізм є набагато стійкішим ідеологічно та економічно. Якщо путінізму вдається поєднувати фізичне та символічне насильство стосовно власного народу, то білоруський режим може розраховувати більше на фізичне насильство. Звичайно, що такий спосіб контролю над суспільством має обмежений часовий ресурс. При цьому, навряд лукашенківський режим може розраховувати тільки на власні сили. Для утримання своїх владних позицій йому необхідна Росія, що у свою чергу збільшує залежність від неї.

Подія з Протасевичем, звісно має і символічне значення. Таким чином режим демонструє західним країнам готовність до протистояння. Це і застереження щодо можливого їх втручання у білоруські події.

Таким чином, своїми діями лукашенківський режим не просто створює додаткові умови для відчуження в середині білоруського суспільства, але й провокує реакцію заходу. Згадуючи того ж Голдстоуна, варто відзначити, що однією із найбільш вагомих передумов політичних переворотів або революцій (що не є одним і тим самим) є сприятлива для опозиційних сил міжнародна обстановка. Таким чином, своїм актом білоруська влада покращує зовнішні умови для внутрішніх противників режиму. Посилення ізоляції Білорусі з боку західних країн з одного боку штовхає режим в бік Росії, але з іншого це демонстрація того, що ЄС та США активніше включається у протистояння за Білорусь. При цьому, провокує цю активність сам Лукашенко, даючи також і зайвий привід для активізації опозиції.

Необхідно також відзначити те, що Лукашенко своїми діями сьогодні показує, що інтереси білорусів не є в пріоритеті. Білоруські правлячі еліти очевидно не переймаються збереженням внутрішнього миру у суспільстві. Сьогодні не видно пошуків можливостей стабілізувати внутрішню ситуацію на довгу перспективу. Логіка білоруської влади є зрозумілою. Вона намагається уникнути західного сценарію ліберальних перетворень в Білорусі. Загалом, варто визнати право суспільств користуватись альтернативними західному варіантами демократії, якщо є стійкий суспільний консенсус з цього приводу. Але недопустим має бути нехтування суспільними інтересами задля збереження влади. Причини «білоруської революції» 2020-го нікуди не зникли. Ілюзією є те, що можна репресивним шляхом їх позбутись. Таким чином можна тільки відстрочити певні процеси, але не ліквідувати їх передумови. Але це, нажаль, хвороба не тільки білоруської політики. В тій чи іншій мірі вона притаманна усім політичним режимам. Але інтереси суспільства мають бути першочерговими для усіх без виключення: і для Білорусі, і для будь-якої іншої країни. Нажаль, це явище спостерігається досить рідко у сучасному світі.