Арешт Лева Шлосберга як завершення історії лібералізму в Росії

Ексклюзив. У кожній цивілізації настає момент, коли слово втрачає силу, а присутність совісті — сенс. Ми не обираємо час, у який живемо, але спосіб дихати в отруєному повітрі — наш вибір. Історія Лева Шлосберга — не про політика, не про стратегію, а про долю людини, яка намагалася залишатися вірною гідності в системі, що цю гідність карає. Але його шлях виявився не шляхом прориву, а шляхом розп’яття без воскресіння, бо країна, що не хоче змінюватися, зраджує навіть тих, хто намагається її врятувати.

На тонкій межі

Хто ж такий пан Шлосберг? Його біографія ніби створена для документального кіно: квазі-інтелігент, етно-модифікований, псевдо-гуманіст, а далі…. зламана щелепа, вигнання з політики, цькування за правду. Він — символ опору «зсередини». І саме в цьому — його проблема. Адже є тонка межа між моральним героїзмом та політичною наївністю, яку, здається, пан Шлосберг давно перетнув.

Колись — голос совісті. Нині — лише ледь чутне шурхотіння на маргінесі. Лев Шлосберг, ця колись майже канонічна постать російського «ліберального» спротиву, за всіма ознаками був «одним із тих». З тих, хто не боявся. З тих, хто говорив. З тих, хто не виїхав. Принциповий, ввічливий, законослухняний. І, як здавалося, незламний.

Публіка аплодувала йому тоді, коли він першим зважився говорити про псковських десантників, похованих без імен. Він отримував удари — фізичні й політичні — та не здавався. Його уважно слухали. Йому навіть співчували. Але, на жаль, у певний момент усе це перестало мати значення — не тому, що правда змінилася, а тому, що епоха перестала на неї зважати.

Шлосберг обрав шлях легального спротиву. І шлях цей, хоч і виглядав гідним, все більше нагадував біг по колу — а то й по спіралі вниз. Поки інші — в тюрмах або в еміграції — його стратегія «залишатися» дедалі більше скидалася не на героїзм, а на якийсь трагічний ритуал примирення. Бути опозицією в умовах, коли сама логіка опозиційності стала абсурдною, — це вже не акт мужності, а, даруйте, або жест марнославства, або патологічної віри в правила там, де давно панує свавілля.

Звісно, він не перейшов прямо до табору зла. Не став запроданцем. Не заплямував себе ані цинічними альянсами, ані вивертами у стилі «аби не гірше». Але й не втримався на обрії світла. Бо світло згасло, а він усе стояв, тримаючи в руках свою свічку – акуратно, за інструкцією, немовби ще діє правило про пожежну безпеку…

Лев Шлосберг — це, без перебільшення, трагедія російської інтелігенції, яка хотіла залишатися гідною, але опинилася безсилою. І, можливо, найболючіше тут те, що ця трагедія — не особиста. Вона колективна. Він лише її виразний, хоч і мовчазний, символ.

У країні, де слово «опозиція» звучить дедалі більше як анахронізм, Лев Маркович Шлосберг довго лишався живим нагадуванням про ті часи, коли можна було бути опозиційним політиком — і при цьому не емігрантом, не в’язнем, не мертвим і не маргіналом. Журналіст, публіцист, депутат, моральний авторитет, а ще — не в останню чергу — людина з совістю. Він був одним із тих небагатьох, хто мав сміливість підписати власне ім’я під словами правди, які йому не пробачили.

Зоряний час

Його зоряний — чи то пак трагічний — час настав у 2014-му, коли він розповів країні і світові про таємно похованих російських десантників, загиблих не в «навчаннях», а на сході України. Це було перше — і останнє — голосне повідомлення з Пскова, яке справді розірвало завісу офіційної брехні. Реакція була миттєвою й недвозначною: напад, цькування, політична ізоляція. Власне, з цього моменту Шлосберг став одним із головних незручних нагадувань про те, що в Росії ще бувають чесні люди з мандатом.

Його місія, здавалося, полягала у спробі поєднати непоєднуване: говорити правду — і водночас не порушувати «закон»; бути в системі — й не бути її частиною; сперечатися з Кремлем — і залишатися у Пскові. Деякий час це йому вдавалося, але історія не любить компромісів, особливо в авторитарному жанрі.

І ось ми вже маємо червень 2025-го. Новина, яку очікували з подивом, але без здивування: Лев Шлосберг затриманий. Формулювання звичне, як і абсурдне — «дискредитація армії». Кодекс, стаття, протокол — усе за формою. По суті ж — покарання за неузгоджене сумління. Той, хто колись мав мужність називати речі своїми іменами, тепер офіційно став небезпечним — не тому, що щось зробив, а тому, що досі лишався.

Так закінчується черговий акт драми під назвою «російський лібералізм». І якщо Лев Шлосберг був її героєм — то, здається, вже не трагедії, а епітафії. Якщо колись раніше російська репресивна машина ще намагалася імітувати правовий процес, то вже четвертий рік як вона відкинула й останні вуалі пристойності. Справа Лева Шлосберга — не просто черговий епізод у довгому списку переслідувань. Це символічна віха, яка нагадує: жодна кількість компромісів не врятує від системи, що не терпить навіть натяку на людську гідність.

Усе сталося за знайомим сценарієм: стаття про «дискредитацію», стрімкий домашній арешт, повна відсутність незалежної перевірки доказів. Власне, й не потрібно вже нікому нічого доводити — достатньо бути Шлосбергом. А це, як з’ясувалося, — смертний гріх у системі, де навіть тінь від совісті викликає паніку.

Зворотнім боком цього абсурду є його цілком логічна послідовність. На Росії сьогодні не карають за злочини — карають за думки. За «вільнодумство». За невдоволення війною, яке не ховається за мовчанням. А ті, хто, як Шлосберг, дозволяють собі говорити вголос, стають живими прикладами того, чим закінчується спроба зберегти гідність у межах системи, що вже давно втратила залишки власної.

Втім, у цій справі є й ширший підтекст. Росія остаточно обрала шлях внутрішньої ізоляції, розриваючи навіть умовні зв’язки з міжнародним правом, нормами цивілізованого судочинства чи просто здоровим глуздом. І хоч світ ще якось реагує — Amnesty International, Human Rights Watch, європейські видання — все частіше це нагадує реакцію на землетрус у чужому часовому поясі: шок, співчуття, звіт.

У своїй політичній тактиці Шлосберг завжди уникав радикалізму. Як член партії «Яблуко», він намагався користуватись інструментами, які хоч і були зламані владою, але формально залишались чинними: вибори, місцеві парламенти, допуски до ефірів. І саме це викликало обурення тих, хто бачив у таких кроках не лише наївність, а й потенційне підлаштовування під фальшиву «нормальність».

Учасник гри, правила якої пише кат.

Його неодноразове висування на вибори — за умов, коли самого факту участі вже достатньо, щоби бути знятим — виглядало для багатьох як спроба грати у шахи зі столом. І хоча такі кроки часто були сміливими, їх сприймали не як опір, а як жест примирення.

Не менш контроверсійною була позиція Шлосберга щодо «несистемної» опозиції — зокрема Олексія Навального. Він утримувався від емоційної підтримки, критично ставився до деяких методів команди ФБК, а подекуди — і до самого символу протесту. Це одразу породило нарікання: чи не зручніше це для Кремля, коли єдиний публічний опозиціонер усередині країни демонстративно дистанціюється від головного політв’язня?

Зокрема, інтерв’ю Ксенії Собчак у листопаді 2024 року стало черговим прикладом складності його позиції. Його заява про те, що Навального «виманили» з Німеччини, була трактована багатьма як непряме звинувачення самого Навального у стратегічній помилці — нібито саме він дав режиму останній шанс придушити протестну хвилю. Навіть якщо слова Шлосберга і було вирвано з контексту, сам факт участі в таких діалогах — на тлі арештів і загибелі людей — для багатьох виглядав як моральне роздвоєння.

Можливо, найбільша трагедія Льва Шлосберга полягає не в тому, що його переслідує влада, а в тому, що його не приймає й значна частина опозиційної спільноти. Він обрав шлях вкрай складний: не стати емігрантом, не стати мучеником, не стати пропагандистом. Залишитись. Мовчати, коли не можна говорити — і говорити, коли мовчати було б зрадою.

Проте суспільство — і навіть опозиційне — завжди прагне чистоти. Ворог має бути однозначним, герой — бездоганним. А такі, як Шлосберг, не вписуються у цю бінарність. Він нагадує, що «жити серед них і не бути одним з них» — це не менш виснажлива позиція, ніж вигнання чи тюрма.

Цей шлях — не зрада, але й не стратегія перемоги. Послідовність Шлосберга багатьма трактується не як політична мужність, а як повторюване марнування зусиль, відмова бачити реальність у її жорстокості. Особливо болісно це виявилося в його холодному дистанціюванні від фігури Навального: у моменти, коли суспільство очікує єдності, такі жести сприймаються як крихкість духу, не як принциповість.

Крах ілюзій

Звернемо увагу на інше. Після 2022 року ми стали свідками остаточного розвінчання будь-яких ілюзій щодо політичної системи Росії — та системи, яка більше не маскується під демократію, а відверто перетворилася на фашистську машину терору. Колись існувала уявна межа між так званими радикальними та системними опозиціонерами — тепер її немає, немає навіть сенсу розрізняти, бо план репресій уже не залежить від поведінки «опонента». Мовчатимеш — карають за мовчання, говоритимеш — за слова, братимеш участь у виборах — за «спробу дестабілізації», відмовишся — за «деструктивну позицію». Це не реакція, а стратегія — планомірне очищення простору від будь-якого натяку на свободу мислення.

У цій реальності шлях Льва Шлосберга постає як жива ілюстрація краху колишніх ілюзій — доктрини мирного, правового опору, яка, можливо, працювала в 1990-х і, у кращому випадку, на початку нульових, але після 2014-го і особливо після 2022 року перестала бути дієвою. Він залишився голосом, який продовжує «говорити» в кімнаті, де всі вже навчилися не слухати. Зачищають його не через практичну загрозу — радше тому, що він нагадав би про інше життя, про інакші можливості, а це — найнебезпечніше для будь-якого тоталітаризму.

На поличках музейного архіву

У сучасній Росії «різних думок» більше немає, є лише злочини; не опозиція — а вороги; не вибір — а підозра. Ця анти-держава не визнає людину як носія совісті — вона автоматично вважає її ворогом режиму.

Шлосберг, Навальний, Кара-Мурза — всі вони, у своїй неповторності, вже не політики майбутнього, а меморіальні фігури. Їхній досвід втрачено як стратегічна опція, але він безцінний як свідчення. Це вже не фронт боротьби, а політична імпотенція, до якої, можливо, колись звернуться ті, хто шукатиме не рецепт порятунку, а сенс пережитої епохи.

Утім, сама доля пана Шлосберга переконливо доводить, що жоден діалог із Росією — навіть у виконанні найбільш лагідних і гуманних її представників — не має шансів. Те, що він, за свою принциповість, був заарештований, позбавлений політичного впливу та фактично ізольований, — це не просто деталь. Це вирок самій ідеї діалогу. Влада Росії не робить різниці між тими, хто з піною на вустах закликає до війни, і тими, хто з ніжністю просить повернутися до норм права: обидві категорії є ворогами, бо вимагають від Кремля визнати межі.

Тому кожен, хто нині апелює до «іншої Росії», хто з Шлосбергом у руках йде на дипломатичні зустрічі, хто говорить про «післявоєнне примирення», — або не розуміє природи тотального російського зла, або свідомо допомагає йому зберегти обличчя. А це вже найнебезпечніший тип угодовства — це той, що ховається за гаслами гуманізму та прав людини, водночас унеможливлюючи тверде протистояння. Така логіка веде не до миру, а до безкінечного марафону морального самообману.

Що далі? А далі — поступова нормалізація «неповної правди». У пресі все частіше з’являються тексти, де заклики до перемоги України змінюються ідеєю «розумних компромісів». Вислів «нам потрібен міст до Росії» звучить дедалі гучніше. І саме тут фігури на кшталт Шлосберга виконують роль зручного аргументу: дивіться, є ж нормальні! Їх мало? Тим гірше для реальності.

Угодовство — це не завжди Мюнхенська змова-2.0. Іноді це — тонкий шар сентименту поверх політичного нігілізму. І прикро, коли чесна постать, така як пан Шлосберг, мимоволі стає його героєм.

Зрештою, якби Захід справді розумів, на що перетворився Швабростан, він не шукав би в її глибинах «надії», а послідовно будував би свою силу. Бо шлях до миру не пролягає через пошук «хороших росіян», а через захист тих, кого вони атакують. Поки цього не буде усвідомлено — угодовство залишатиметься не просто політичною помилкою, а моральним злочином.

Попри очевидність історичних аналогій та сучасних загроз, з боку окремих, хронічно-наївних, західних «інтелектуалів» та політиків і далі лунають наївні — чи, радше, облудні — заклики до «розуміння позиції Росії». Окрилені власною безпекою за межами досяжності ракетної атаки, вони готові укладати мир чужою кров’ю, прикриваючи цю моральну капітуляцію словесним туманом про «необхідність діалогу».

На цьому тлі постає явище, яке доречно позначити терміном не просто угодовства, а психологічної співучасті в злочині, адже мовчазне прийняття логіки агресора — це завжди співучасть. І тут, як парадоксально, з’являється фігура Лева Шлосберга — персонажа, який сам, либонь, не розділяє настанов угодовства, але став, волею обставин та моди, невільним тлом для відповідних інтерпретацій.

Пан Шлосберг, безперечно, заслуговує співчуття як одна з небагатьох російських публічних осіб, яка наважилася відкрито засудити дії режиму. Але варто бути чесними — і з ним, і з собою. Попри всю мужність індивідуального спротиву, загальна риторика його заяв часто позначена властивою інтелігенції з провінційною совістю схильністю до моральної рівноваги, навіть там, де мораль давно вимагає рішучого поділу на чорне і біле. Це і є пастка угодовства.

Воно ніколи не починається з капітуляції — воно починається з фрази: «А чи не варто нам бути гнучкішими?». Проте коли говорити з агресором у термінах гнучкості, завершити доводиться в термінах покори.

У цьому сенсі апеляції до «поміркованих росіян», серед яких згадується й Шлосберг, стають не інструментом спротиву, а жупелом, яким прикривають нерішучість. Бо є принципові речі, які не допускають компромісу.

Фінал

Уся російська історія ХХ та ХХІ сторіч — це танець біля влади з надією бути не наступним, кого відправлять у забуття. І в цьому пекельному хороводі інтелігенція — особливо «іншокультурного» походження — традиційно виявлялася слабкою ланкою, бо шукала порозуміння з катом, а не спротиву йому.

Євреї, балтійці, татари, українці, німці — всі ті, хто не були «еталонними» «руськими», нерідко ставали «моральним приладдям» імперії, але не її совістю. Їм давали роль «голосу розуму», коли треба було «цнотливо» прикрасити вітрину політичного борделю, але перетворювали на ворогів, щойно ті вірили у власні слова.

Шлосберг — саме з таких. Його шлях став ілюстрацією не лише жорстокості системи, а й вічної хвороби російської інтелігенції: боязкості, залежності, безхребетності, морального релятивізму при відсутності чіткої позиції та не менш хронічного комплексу народо-бісся. Їх навчили бути совістю, яку можна вимикати, як світло в коридорі. І коли настає ніч, вони не світять — вони мовчать.

Тому трагічний фінал Шлосберга — це не лише вирок йому як носію екс-опозиції, а діагноз усьому цьому недоробленому прошаркові, який вкотре довів: «Де мала би бути еліта — там тиша. А в тиші чути лише ланцюги».

Андрій Курбський, оглядач Newssky.