80 років після Другої Світової, а чи можливий «вічний мир»?

Ексклюзив. 2 вересня 2025 року, виповнилося 80 років від часу завершення Другої світової війни, завершальною подією якої став Акт про беззастережну капітуляцію Японії, який, до речі, підписав українець з Уманщини, генерал-лейтенант Кузьма Миколайович Дерев’янко. Якими ж були підсумки тієї війни для світу та України? Чи став світ після 1945-го року досконалішим, а мир – довготривалим і справедливим? Спробуймо докопатися до суті цих питань без заяложених стереотипів.

Як відомо, головними переможцями в Другій світовій війні були консервативна Британська імперія, ліберально-демократичні Сполучені Штати Америки та більшовицько-деспотичний Совєтський Союз. Неймовірна коаліція народів вільних та поневолених перемогла праві диктаторські режими Німеччини, Італії та Японії. При цьому, згідно з рішеннями низки конференцій лідерів антигітлерівської коаліції, за СРСР були закріплені території, анексовані ним на початку тієї ж війни за умовами Московського пакту (так званого пакту Молотова – Ріббентропа). Більше того, апетити Москви проявилися ще й у поглинанні частини Східної Пруссії з Кеніґсберґом. Виконання лідерами англосаксонського світу Ф. Рузвельтом і В. Черчиллем територіальних вимог Сталіна вже a priori унеможливлювало тривалий мир і справедливість у повоєнному світі.

А що вже говорити про фактичне підкорення Москвою країн Центральної Європи, які на довгі десятиріччя опинилися під комуністичною владою? Про поділ Німеччини на дві держави у складі протилежних військово-політичних таборів? А особливо – про українців, яким після Другої світової так і не судилося здобути державу, за яку ще не один рік після сталінського «тріумфу» героїчно боролися підпілля ОУН та боївки УПА. Яких більшовицька пропаганда називала спершу німецькими, а згодом – американськими аґентами. При тому, що й Німеччина, і США тоді українців, по суті, викинули за борт.

Як бачимо, підігрування Москві з боку Вашінґтона – далеко не нове явище.

І чи був мир, досягнутий у 1945 р., тривалим? Аж ніяк! Уже за п’ять років розпочалася Корейська війна (1950 – 1953), завершити яку вдалося лише після смерті головного тирана світу й «головного переможця нацизму» Й. Сталіна.

Рік 1962-й – Карибська криза, що привела людство за крок до ядерного самознищення.

1965 – 1975 – війна у В’єтнамі, яка, по суті, була протистоянням двох наддержав – колишніх співпереможців. 1979 – вторгнення «обмеженого континґенту» совєтських військ до Афґаністану, яке значною мірою й призвело до загибелі «союзу нерушимого».

Не став світ безпечнішим та досконалішим і після розпаду СРСР, на руїнах якого після невдалого єльцинського ліберального експерименту стала швидко піднімалася на силі необільшовицька путінська Росія. І якщо до появи Путіна на вершині кремлівської влади ще незаперечною була перевага Західного світу (засвідчена результатом війни на Балканах і поваленням режиму С. Мілошевича), то після 2000 р. від змін розстановки сил на геополітичній арені ставало все похмуріше. Аґресивні війни, які понад чверть сторіччя розв’язує кремлівський «вождь», знаходять явно недостатню відповідь із боку США та Європи. Годі й говорити про те, наскільки цинічною є участь головного воєнного злочинця сьогодення у святкуванні «мирного» ювілею.

Не менш сумним, хоч і часово віддаленим, результатом Другої світової війни стало панування в сучасному Західному світі аґресивного ґлобалізму, войовничого секуляризму й загалом – криза духовності, внаслідок якої корінні європейці вже невдовзі можуть стати меншістю у своїх країнах.

Ясно, що новоявлені «теж європейці» азійського та африканського походження не стануть захищати Європу від імовірної навали московських орд. Бо це – не їхня земля, не їхня батьківщина.

А європейські політичні структури, залежні як від транснаціональних корпорацій, зацікавлених у стерті національних відмінностей, так і від настроїв мас у своїх країнах, яким подавай «хліба і видовищ», усе частіше виявляють свою недієвість, особливо в оборонній сфері.

Саме тепер Україна і світ перебувають, можливо, в апофеозі розпочатої Москвою війни, обставини кінця якої важко спрогнозувати. Та чи не головним її ґлобальним уроком уже є те, що виключення воєн із життя людства (у що наївно вірив Володимир Вернадський) – це ілюзія, а «вічний мир», омріяний ще Еммануїлом Кантом – утопія. Якщо хочеш миру – готуйся до війни. Si vis pacem – para bellum. Et ceterum censeo, Moscuam delendam esse!

Андрій Курбський, оглдядач.