7 прем’єрів Макрона

Ексклюзив. З моменту вступу Емманюеля Макрона на посаду президента Франції у травні 2017 року країна мала кілька прем’єр-міністрів, кожен з яких відображав політичні виклики свого часу. Від реформаторських амбіцій до управління кризами та політичної нестабільності — їхні профілі та досягнення формувалися під тиском складної внутрішньої та міжнародної ситуації. Нижче наведено огляд усіх прем’єр-міністрів у хронологічному порядку, з акцентом на їхню політичну кар’єру, стиль управління та ключові моменти перебування на посаді.

Едуар Філіпп (15 травня 2017 – 3 липня 2020)

Едуар Філіпп став першим прем’єр-міністром Макрона, символізуючи прагнення нового президента вийти за межі традиційного поділу на лівих і правих. Колишній член правоцентристської партії “Республіканці”, Філіпп був мером Гавра та близьким соратником Алена Жюппе. Його призначення стало сигналом готовності Макрона залучати досвідчених політиків з інших таборів. Філіпп, високий, харизматичний і красномовний, був прихильником ліберальних економічних реформ. Його кабінет активно просував трудову реформу, спрощення податкової системи та реформу державної залізничної компанії SNCF, що викликало протести профспілок. Філіпп також зіткнувся з кризою “жовтих жилетів” у 2018–2019 роках, спричиненою підвищенням податків на пальне. Його прагматичний підхід допоміг пом’якшити протести через діалог і поступки, але це підірвало його популярність. До 2020 року, попри успіхи у реалізації програми Макрона, його стосунки з президентом ускладнилися через зростання його власної популярності та амбіцій. Відставка Філіппа ознаменувала кінець першого етапу президентства Макрона, а сам він повернувся до Гавра, заснувавши власну партію “Горизонти”, зберігаючи вплив у правоцентристському таборі.

Жан Кастекс (3 липня 2020 – 16 травня 2022)

Жан Кастекс, який змінив Філіппа, був менш відомою постаттю, що відповідало бажанню Макрона поставити на чолі уряду “технократа”. Кастекс, мер невеликого міста Прад у Піренеях, мав репутацію ефективного адміністратора, раніше координуючи вихід Франції з локдауну COVID-19. Його призначення припало на розпал пандемії, і Кастекс зосередився на управлінні кризою: прискоренні вакцинації, підтримці економіки через субсидії та взаємодії з регіонами. Його стиль був скромним, без яскравих політичних амбіцій, що робило його зручною фігурою для Макрона, який прагнув уникнути конкуренції. Кастекса, якого іноді називали “людиною з провінції”, поважали місцеві влади, але його кабінет критикували за брак харизми та неспроможність надихнути виборців перед президентськими виборами 2022 року. Після переобрання Макрона Кастекс пішов у відставку, поступившись місцем більш політично активній фігурі, і повернувся до адміністративної роботи, залишивши репутацію надійного менеджера криз.

Елізабет Борн (16 травня 2022 – 20 січня 2024)

Елізабет Борн стала першою жінкою-прем’єр-міністром Франції, що стало історичним моментом. Інженер за освітою, з досвідом роботи в міністерствах і профспілках, Борн була технократом з лівим ухилом, раніше обіймала посади міністра праці та транспорту. Її призначення підкреслило прагнення Макрона до гендерної рівності та продовження реформ. Проте її перебування на посаді було бурхливим. Борн успадкувала наслідки пандемії, зростання інфляції, зокрема через агресію Росії проти України та необхідність завершити непопулярну пенсійну реформу, яка підвищила пенсійний вік із 62 до 64 років. Реформа викликала масові протести та страйки, а Борн, не маючи яскравої харизми, важко справлялася з суспільним невдоволенням. Її рішення використати статтю 49.3 Конституції для ухвалення закону без голосування в парламенті посилило критику, особливо з боку лівих і ультраправих. Попри професіоналізм і лояльність Макрону, Борн стала “жертвою” політичної втоми суспільства. Її відставка в січні 2024 року була сприйнята як спроба Макрона оновити імідж уряду перед європейськими виборами.

Габріель Атталь (9 січня 2024 – 5 вересня 2024)

Габріель Атталь, наймолодший прем’єр-міністр в історії Франції (34 роки), був призначений, щоб пожвавити президентську програму. Колишній міністр освіти та близький союзник Макрона, Атталь був харизматичним лібералом з відмінними комунікативними навичками. Його призначення сприймалося як “ковток свіжого повітря” після технократичної Борн. Атталь зосередився на молодіжній політиці, освіті та соціальній згуртованості, але його термін став коротким через політичну кризу.

Парламентські вибори 2024 року призвели до “підвішеного” парламенту, де жодна партія не отримала більшості. Коаліція Макрона втратила значну кількість місць, і Атталь не зміг зберегти стабільність. Його відставка у вересні 2024 року була неминучою, хоча він залишився популярною постаттю, можливо, готуючись до майбутніх політичних ролей.

Мішель Барньє (5 вересня 2024 – 4 грудня 2024)

Мішель Барньє, ветеран французької та європейської політики, був несподіваним вибором після відставки Атталя. Колишній єврокомісар і головний перемовник щодо Brexit, Барньє представляв консервативне крило “Республіканців”. Його призначення було спробою Макрона стабілізувати ситуацію в умовах роздробленого парламенту. Барньє, відомий своєю дипломатичністю та досвідом, намагався сформувати коаліційний уряд і зосередився на фіскальній дисципліні, пропонуючи жорсткий бюджет на 2025 рік. Проте його зусилля наштовхнулися на опір: ліві та ультраправі об’єдналися, щоб повалити його кабінет через вотум недовіри в грудні 2024 року. Короткий термін Барньє підкреслює глибину політичної кризи у Франції, де відсутність парламентської більшості зробила управління надзвичайно складним.

Франсуа Байру (13 грудня 2024 – 8 вересня 2025)

Франсуа Байру, лідер центристської партії MoDem і давній союзник Макрона, був призначений для пошуку компромісу в розколотому парламенті. Досвідчений політик, мер міста По та колишній міністр юстиції, Байру позиціонував себе як постать консенсусу. Його завданням було утримати крихку коаліцію та провести бюджетні переговори. Однак його кабінет також зіткнувся з непереборними розбіжностями, особливо щодо питань податків і соціальних витрат. У вересні 2025 року Байру був повалений черговим вотумом недовіри, що стало ще одним свідченням політичної нестабільності. Його відставка посилила сприйняття кризи як системної, з неспроможністю уряду знайти стійку підтримку.

Себастьян Лекорню (9 вересня 2025 – 6 жовтня 2025)

Себастьян Лекорню, призначений у вересні 2025 року, став останнім прем’єр-міністром станом на 6 жовтня. У віці 39 років, колишній міністр оборони та лояльний макроніст, Лекорню був єдиним міністром, присутнім в усіх кабінетах з 2017 року. Його призначення відображало прагнення Макрона спертися на перевіреного союзника в умовах триваючої кризи. Лекорню намагався стабілізувати ситуацію, але його кабінет також упав через вотум недовіри, викликаний розбіжностями щодо бюджету. Його короткий термін підкреслює глибокий розкол у парламенті та обмежені можливості Макрона для маневру.

Кабінети доби президентства Макрона відображають складну (але звичну для тривалих французьких каденцій голови держави) еволюцію його президентства: від амбітних реформ Філіппа до кризового управління Кастекса, боротьби з протестами Борн і спроб омолодження з Атталем. Останні три прем’єри — Барньє, Байру та Лекорню — зіткнулися з безпрецедентною парламентською нестабільністю після виборів 2024 року. Кожен із них, попри досвід чи лояльність, не зміг подолати розкол у суспільстві та політиці, що підкреслює виклики, які стоять перед Макроном на завершальному етапі його президентства.

Михайло Коваль, Newssky