Чернігівський обласний анабазис: повертаючись до передмови

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Чернігівський обласний анабазис: повертаючись до передмови — Сиволож — Пам’ятне — Ніжин — Носівка — Остер — Козелець — знову ЧЕРНІГІВ

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 21)

У моєму «історико-культурологічному путівнику» спираюся насамперед на Енциклопедію історії України — 10-томну друковану [ЕІУ (2003—2005, 2007—2013)] та «живу» електронну. Головою редакційної колегії цього академічного мегапроєкту (не перебільшую!) є академік НАНУ В.А.Смолій — директор Інституту історії України НАНУ. Додам, що цитати з «Літопису руського» подаються в перекладі Л.Є.Махновця [Літопис руський (1989)].

Також вельми корисним для мене стало звернення до першої у вітчизняному і світовому архітектурознавстві академічної «Історії української архітектури» (Київ, 2003), виданої за редакцією визначного дослідника української архітектури і містобудування В.І.Тимофієнка (1941—2007). У своєму путівнику, зокрема — в частині І, інтенсивно спираюся на впливові праці визначного архітектурознавця та історика культури В.В.Вечерського [Вечерський (2002); Вечерський (2005); Вечерський (2008); Вечерський (2018); Вечерський (2020)]. Ще волію окремо згадати книгу О.Є.Черненко — дослідниці монументальної архітектури Чернігівщини XVII—XVIII століть [Черненко (2018)]. Взагалі, хотів би висловити щиру вдячність авторам цих та інших використаних праць, що присвячені історії, сучасності, географії, культурі, архітектурі, літературі і мистецтву України.

Нарешті, зазначу: тексти поезій Кобзаря подаються головним чином за випущеною в Харкові на початку нинішнього століття «Повною збіркою» [Шевченко (2002)].

…З Оленівки [Чернецький (12.ХІІ.2020)] поїдемо «місцевим автомобільним шляхом із твердим покриттям» на південний схід уздовж річки Борзнá до її витоків, по дорозі надихнемося розташованим на її правому березі селом із дивною назвою Любомудрівка. Діставшися ж невдовзі села Мала Загóрівка, разом із відгалуженням шляху повернемо на південний захід — до історичного, за моїм означенням, села СИВОЛОЖ (наголос треба робити на першому складі!).

 

БОЯН: СПРОБА ВІРШОВОГО ФЕНТЕЗІ

 

Співець зрозуміє сивий лиш

през схоже життєве тло,

що місто Всéволож-Сиволож

для мене СМИСЛОМ було.

 

Я сам народився в Любечі,

а жив у столицях двох,

та, дивні сюжети люблячи,

привів у Всеволож — Бог.

 

Прекрасних співів нірваною

я жив між воєнних злив,

та Всеволож лиш коханою

дружиною наділив.

 

А після того — родиною,

і я світ новий відкрив,

і стало щастя рутиною

хоча б на кілька рокíв…

 

Відроджуваності вічної

дар Божий вінчав мій труд —

і ось у часи Хмельниччини

я знов відродився тут.

 

Нитками надій обсотане,

нехай змінилося тло,

для мене Сиволож — сотенне

містечко ЗМІСТОМ було.

 

Чи в дусі був, чи не в дусі я, —

чекав народ дум-пісень;

ми з Гетьманом і з Марусею

Чурай втрьох писали все.

 

А далі в народі співами

жили ті наші слова,

такими були красивими!

……………………………………………

Народе, не забувай…

 

24.11.20

 

Звідки тут, у Сиволожі, взявся легендарний співець Боян? Та, власне кажучи, виключно з моєї уяви, нехай творчої. А ще з не надто певної інформації, зокрема в академічній 10-томній Енциклопедії історії України, про те, що цей легендарний поет, «…можливо, був в особливих стосунках із чернігівськими… князями» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 361]. Адже, як ми з Вами, шановні супутники-читачі, вже знаємо [Чернецький (07.VІІІ.2015)], вельми вишуканий і натхненний пам’ятник Боянові прикрашає Замкову гору заповітного українського міста НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ [Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім» (2020)] фактично лише на підставі згадування про нього в легендарному «Слові о полку…». Принагідно додам: також цей легендарний поет-співець згадується в «Задонщині». Тож автор путівника й вирішив: «І ми, Химко, люди!» Та на підставі наведеної вище інформації з академічної енциклопедії і думки довічного академіка Рибакова, який вважав билину «Соловей Будимирович» єдиним твором Віщого Бояна, збереженим народною пам’яттю, включив власний український переспів цієї билини [Чернецький (27.ІІІ.2018)] до своєї книжки (якщо Ваша ласка, див. Додаток 2). Але навіть передмовою до неї не обмежився, а ще й створив так само власний вірш у жанрі фентезі. Який тепер коментувати й коментувати…

Отже, легендарний чернігівський археолог В.П.Коваленко повідомляє [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 645], що Всéволож — це літописне місто давньоруського Чернігівського князівства, центр його волості Задесення. І був він розташований у центрі сучасного села Сиволож, в урочищі Городок, на невисокому мисі, утвореному злиттям річок Гранівка (Загорось) і Борзна. Місто мало округлу форму (150 м х 125 м), включало дитинець («Замок») та «окольне місто» (на північ від дитинця), за яким розташовувався відкритий посад. Утім, укріплення Всеволожа в другій половині позаминулого століття були знівельовані, а їхні рештки зафіксувала археологічно 1980 року експедиція під керівництвом В.П.Коваленка, яка проводила тут дослідження. За археологічними даними, місто засновано в середині — другій половині ХІ століття. З того часу воно контролювало проходи між остерськими та придеснянськими болотами і шляхи на Чернігів із Посем’я, Посулля й Задесення [Коваленко (1984)].

 

 

Припускають, що Всеволож так названий на честь чернігівського князя Всеволода Ярославича. Утім, за повідомленням М.Ф.Котляра [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 645], Всеволод Ярославич (1030—1093) — князь переяславський, чернігівський і київський — саме в Чернігові княжив зовсім недовго. Спочатку за заповітом (рядом) свого батька Ярослава Мудрого 1054 року він сів у Переяславі, ставши молодшим членом тріумвірату Ярославичів, що до 1073 року купно правив на Русі. Лише по смерті брата Святослава, який був київським князем, Всеволод Ярославич на початку 1077 року вокняжився в Києві, але влітку того ж року був змушений поступитися престолом на користь старшого брата Ізяслава (що повернувся з Польщі), одержавши за те якраз Чернігів. Однак уже наступного 1078 року (!) він був вигнаний з Чернігова сином Святослава Олегом Святославичем (див. розділ 1 цієї книжки), котрого підтримав інший безземельний князь (ізгой) Борис В’ячеславич. Ізяслав і Всеволод у тому самому 1078 році перемогли Олега і Бориса в битві на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова, але старший брат у битві загинув, і Всеволод Ярославич став київським князем. Він не захотів правити одноосібно, а створив із сином — Володимиром Мономахом — родинний дуумвірат, що півтора десятиліття управляв Руссю. Причому управляв успішно, зумівши стабілізувати політичне становище та зберегти відносну єдність держави.

 

Саме уславлений Володимир Мономах, підбиваючи підсумки свого життя, у знаменитому «Повчанні дітям», створеному близько 1118 року [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 617], красним словом згадав, зосібна, дорогоцінні уроки Всеволода Ярославича: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, — як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах.

 

 

Лінощі — це мати всьому дурному: хто що й знав, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться. Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтесь ні на що хороше, і хай не застане вас сонце в постелі. Так робив мій батько покійний і всі добрі мужі» [Перлини духовності (2003): с. 36]. Згадуючи добро, принесене нашій землі Всеволодом Ярославичем, варто окремо сказати, що він опікувався Церквою, заснувавши уславлений Видубицький Свято-Михайлівський та Андріївський (Янчин) монастирі в Києві [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 645].

 

 

А ось син Всеволода Ярославича і Марії — дочки візантійського імператора Константина ІХ Мономаха — князь чернігівський, переяславський і київський Володимир-Василій Всеволодич Мономах (1053—1125) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 616—617] справді тривалий час князював у Чернігові, куди його з Переяслава-Руського, ставши восени 1078 року київським князем, перевів батько. Як пам’ятаємо, родинний дуумвірат батька й сина Всеволод — Володимир правив на Русі півтора десятиліття! Саме про цей період у своєму «Повчанні дітям» Володимир Мономах згадував: «З Чернігова ж і до Києва я разів сто їздив до батька на коні, верстаючи всю дорогу за один день до вечірні» [Перлини духовності (2003): с. 37]. Їздив син туди для того, щоб радитись із Всеволодом Ярославичем у політичних справах. А взагалі-то за дуумвірату, як пише М.Ф.Котляр, було так: «Володимир Мономах від імені батька переміщував князів з одного міста до іншого, приборкував непокірних південно-руських володарів, провадив загальноруську зовнішню політику» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 617]. Тобто Чернігів знову, як у період спільного правління Ярослава Володимировича Мудрого та Мстислава Володимировича Хороброго з 1024 по 1036 рік (будь ласка, див. розділ 1 цієї книжки), фактично з 1078 по 1093 рік удруге в історії мав статус другої столиці Русі, поряд із Києвом.

Ще Володимир Мономах намагався бути людиною високої моралі та твердих принципів (хоча зриви, як у всіх без винятку, траплялися). У «Повчанні дітям» цей великий і мудрий князь писав: «Якщо ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою» [Перлини духовності (2003): с. 35]. І після смерті батька Володимир Мономах за власним рішенням поступився київським престолом на користь Святополка Ізяславича — сина старшого з Ярославичів, Ізяслава. М.Ф.Котляр сповіщає: «Він вчинив так, мабуть, додержуючись порядку заміщення княжих столів за родовим старійшинством, коли перевага віддавалася старшому в роді. А старшим серед онуків Ярослава був Святополк. Володимир Мономах залишився княжити в Чернігові. 1094 року він віддав Чернігівське князівство братові в перших Олегу Святославичу, батько якого був старшим братом Всеволода, батька Володимира Мономаха». І продовжує: «Симпатизуючи Володимиру Мономаху, складач “Повісті временних літ” пояснював віддання Києва й Чернігова братам у перших небажанням Володимира Мономаха починати усобиці на Русі» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 617].

 

 

Утім, у «Повчанні дітям» сам Володимир Мономах пояснював прийняте у другому випадку рішення дещо в інший спосіб: «А потім Олег пішов на мене з усією половецькою землею до Чернігова, і билась дружина моя з ними вісім днів за малий вал і не дала їм увійти в місто. Пожалів я християнські душі, села палаючі та монастирі і сказав:

— Хай не похваляються своєю силою погані!

І віддав Олегові стіл його батька в Чернігові, а сам пішов на стіл свого батька в Переяслав». Ну, ніяк не можу втриматися від того, щоби продовжити цитування: «І вийшли ми з Чернігова і їхали крізь полки половецькі, близько ста чоловік нас було, з дітьми та жінками. І облизувалися на нас половці, немовби вовки, стоячи біля перевозу і на горах (перевіз — через Десну, а гори — Болдині, про котрі розповідається в розділах 1 і 2 цієї книжки. — Ю.Ч.), та не далися ми їм на поживу, а живі та здорові прибули до Переяслава» [Перлини духовності (2003): с. 37].

Ну, а тепер — фентезі, так фентезі. Отже, мій Боян походить із роду древлянського князя Мала (вбивці великого князя київського Ігоря Старого), пізніше відомого як любецький посадник Малк Любечанин [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 377], та його сина Добрині [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 418] Малковича (за билинами Микитича-Нікітіча) — дядька великого князя київського Володимира Святославича. Матір’ю останнього була дочка Мала-Малка та сестра Добрині — Малуша, ключниця великої княгині київської Ольги [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 377]. Нагадаю, що стосунки Володимира-Василія Святославича Святого [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 619—620] із синами, принаймні деякими, були далеко не безхмарними. Зосібна, 1014 року проти батька піднявся Ярослав Володимирович, який був посадником у Новгороді. У липні наступного 1015 року, готуючись до походу на Новгород, проти бунтівного сина, Володимир Святославич раптово помер.

А новгородський князь Ярослав Володимирович (у другій половині ХІХ століття прозваний істориками «Мудрим») у перебігу так званої війни за спадщину великого князя київського Володимира Святославича здолав у Любецькій битві 1016 року [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 375] війська свого брата в перших князя Святополка Ярополчича. На думку деяких учених-істориків, ця битва відбулася не 1016 року, а пізніше, можливо, у 1019 році (і сталася не під Любечем), але для нас із Вами, шановні супутники-читачі, важливо, що після перемоги Ярослав Мудрий (нехай уже…) вокняжився в Києві. Завдяки чому в середині 40-х років ХІ століття відбулися події, що стали сюжетною основою поезії чи поеми Віщого Бояна та мого переспіву [Чернецький (27.ІІІ.2018)] давньоруської билини (будь ласка, таки див. Додаток 2).

 

 

Народився мій Боян, припустимо, у середині 20-х років того ж ХІ століття в Любечі. Не знаю, чи перебирався він у дитинстві з батьками чи з кимсь іще до Чернігова за князювання там Мстислава Володимировича Хороброго. Але наполягаю на тому, що певний час Боян прожив у Києві за Ярослава Мудрого. Потім бачу його в Чернігові, можливо, за короткого князювання Всеволода Ярославича, а радше — за шістнадцятирічного княжіння Володимира Мономаха. Тоді ж Боян, за моєю версією, оселяється у Всеволожі, заснованому під цим іменем чи таким чином перейменованому або Всеволодом Ярославичем, або його сином Володимиром Мономахом. Перший цикл земного життя великого поета-співця завершився, гадаю, на рубежі ХІ—ХІІ століть, по досягненні Мономахового віку.

А місто Всеволож було вперше згадане лише під 1147 роком (в Іпатіївському літописі). Сумна ця згадка… Того року, як ми вже знаємо, палала феодальна усобиця в Південній Русі, і Всеволож був штурмом здобутий військами великого князя київського Ізяслава Мстиславича та спалений. 1159 року місто назване серед семи «городів пустих», що складали вотчину чернігівського князя Святослава Ольговича. Нарешті, 1239 року завершився перший цикл життя-існування Всеволожа — майбутнього Сиволожа: місто було знищене під час монголо-татарської навали [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 645].

Поселення вже з нинішньою назвою — Сиволож — засноване польськими осадниками в період 1618—1647 років, коли ці терени входили до складу Речі Посполитої. З початком нашої Національної революції воно стало містечком-центром Сиволозької сотні, яка в 1648—1649 роках була військовим підрозділом Борзнянського полку. Відновилася вона наприкінці 1653 року вже у складі Ніжинського полку, а через десятиліття — 1663 року — під час реформування Ніжинського полку цей військово-адміністративний підрозділ було остаточно ліквідовано [Заруба (2007): с. 202]. Однак у козацькому Сиволожі, як виявляється, встиг розпочати другий цикл свого земного життя великий Боян…

 

Далі поїдемо вже «територіальним» автошляхом на захід — південний захід, через чергове село з дивною назвою Хороше Озеро до села з назвою, що дуже легко запам’ятовується: Пам’ятне. Воно виникло 1868 року як пристанційне селище-хутір після відкриття залізниці Курськ—Бровари і станції Крути й від початку мало також назву Крути. Зміна назви відбулася 1947 року. Неподалік саме цього села знаходиться Меморіал пам’яті героїв Крут, створений 2006-го та доповнений 2008 року, автором якого є визначний художник-монументаліст Анатолій Гайдамака, вже знайомий нам за БАТУРИНОМ і «Ганниною Пустинню» (Оленівка). Звісно… ну, Вам, шановні супутники-читачі, все зрозуміло.

Після відвідання Меморіалу пам’яті героїв Крут проїдемо тим самим територіальним шляхом ще 21 кілометр через села Крути і Кунашівка (наголос треба робити на першому складі) — і нас зустрічає НІЖИН!

… Є.М.Луняк наводить вагомі аргументи (рекомендую звернутися до статті цього автора) на користь того, що Ніжин, який тоді розташовувався виключно на лівому березі Остра, і після першої литовсько-московської війни 1500—1503 років перебував у складі Литовської держави, а потім, з утворенням Речі Посполитої, увійшов до Польського королівства. Він і надалі знаходився на території Київського воєводства, яке межувало з підросійським Чернігівським князівством, а після укладення в 1618 році Деулінського перемир’я — із Сіверським князівством Речі Посполитої. Саме по річці Остер «…проходив кордон між двома найбільшими державами Східної Європи — Річчю Посполитою та Московським царством, а Ніжин виконував роль прикордонної фортеці на північному сході володінь польських королів. Правий берег Остра в районі Ніжина довгий час залишався пустирем навіть після входження північного масиву Чернігівщини до складу Речі Посполитої за умовами Деулінського перемир’я. Ця територія залишалася незабудованою та не засадженою зі стратегічних міркувань: з веж розташованого на узвишші Ніжинського замку на багато кілометрів добре проглядався Московський шлях (нині тут проходить вулиця Московська), яким до міста міг підступити неприятель з півночі. Саме на цьому правобережному пустирі в червні 1663 р. розігралися драматичні події ніжинської Чорної ради» [Луняк (2018): с. 55].

…Створення Безбородьківської гімназії-ліцею, поза сумнівами, сприяло збереженню неповторності міста, його ролі в духовно-культурному житті України. Однак, на думку Я.В.Верменич і Д.Я.Вортмана, наприкінці XVIII століття Ніжин втратив значення торгового й адміністративно-військового центру [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392]. Фахівці-історики і теоретики архітектури, які на початку століття проводили комплексне дослідження Ніжина, формулюють дещо обережніше: «У період панування Російської імперії (з кінця XVIII ст.) торгове значення міста зберігається лише до середини ХІХ ст.». А далі підкреслюють, що процес певного занепаду міста як центру торгівлі принаймні на його церковній архітектури не відбивався: «У доповнення до храмів, що склалися раніше, зводяться дзвіниці, які значно посилили силуетність міста та його своєрідність. У місті діяло 10 приходів, майже кожному з них належало по два храми (зимовий та літній)» [Сопілка (2005): с. 69].

Зі спорудженням 1868 року залізничної станції економічний розвиток Ніжина суттєво прискорився. За кількістю населення він у цей період стояв на першому місці в Чернігівській губернії, випереджаючи і сам Чернігів. Ще варто згадати, що 1881 року в Ніжині було споруджено перший у Російській імперії пам’ятник Миколі Гоголю. Проєкт його підготував скульптор Пармен Забіла (Забелло) [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 182] — той самий представник українського козацько-старшинського, згодом дворянського роду Забіл, друг Миколи Ге та брат дружини художника, з яким ми познайомилися в розділі 8 цієї книжки. До моменту, коли Забіла взявся за ніжинський пам’ятник Гоголю, скульптор уже став академіком петербурзької Академії мистецтв (1869), створив бюсти Тараса Шевченка (1869, 1972), того-таки Миколи Ге (1873), Івана Тургенєва, Миколи Некрасова (обидва — 1878), Володимира Боровиковського, Михайла Салтикова-Щедріна (обидва — 1879), підготував проєкти надмогильного пам’ятника Олександру Герцену в Ніцці (Франція, 1872) і пам’ятника Олександру Пушкіну в Москві (1873). Тож не випадково, що витвір зрілого майстра є однією з окрас багатого на митецькі принади міста Ніжина.

Нарешті, варто згадати таку непересічну пам’ятку ніжинської архітектури, як будинок електростанції, споруджений протягом 1914—1916 років. Автор цього витвору — відомий художник та архітектор Опанас Сластіон — надав фасадам цього будинку, за фаховою оцінкою, характерних рис української народної архітектури. Це стосується вежі із заломами і «широко звисаючим дахом», полив’яних керамічних вставок у дусі народної орнаментики тощо.

Але за радянської доби архітектура Ніжина понесла справді страшні втрати. Зокрема, було зруйновано близько двох десятків найважливіших об’єктів. Серед утрачених: дзвіниці Грецької Михайлівської церкви (цю найвищу на той час споруду міста зруйнували вже в 1951 році…), Миколаївського собору та Благовіщенського монастиря, Успенська церква, будівлі Ветхоріздвяного Свято-Георгіївського монастиря, Іллінська церква жіночого Введенського монастиря, будинки міського магістрату (70—80-ті роки XVIII століття; зведений, як пам’ятаємо, за проєктом архітектора Андрія Квасова [Чернецький (03.VІ.2020)]) й Богоугодного закладу (початок ХІХ століття; архітектор — Антон Карташевський).

 

Згадана вище група фахівців-істориків і теоретиків архітектури, яка на початку століття проводила комплексне дослідження Ніжина, у цьому контексті наполягала: «Передбачено відродити також художньо-композиційну функцію ансамблів. Слід відновити зруйновані верхи храмів, відбудувати будинок міського магістрату та втрачені дзвіниці, що займали провідне місце в ансамблі і створювали неповторний образ міста. Це не виключає можливості створення сучасних вертикальних акцентів на високому художньому рівні, що розвивають ідеологію просторової побудови міста, закладеної в XVII—XVIII ст.» [Сопілка (2005): с. 69].

…З НІЖИНА поїдемо в напрямку на південний захід. Так ми потрапляємо до земель, які за давньоруської доби входили до складу Переяславського князівства, коли після монголо-татарської навали Переяславщина припинила існування як окреме князівство, «під татарами» — до Київської землі, згодом Київського князівства, «під Литвою» — до Київського князівства, згодом Київського воєводства, «під Польщею» — до Київського воєводства Речі Посполитої, за Гетьманщини з моменту стабілізації її полкової структури — до козацького Київського полку. І лише за Нового часу ці терени, так би мовити, приєдналися до історичної Чернігово-Сіверщини, увійшовши до складу Чернігівської губернії.

Проїхавши близько тридцяти кілометрів, опиняємося в розташованому на річці Носівочка [Носівочка (2020)] або, за Вікіпедією, Рудка місті Нóсівка. Наголос у його назві ставити на першому складі пропонує Я.В.Верменич [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 494—495], яка повідомляє, що археологічними пам’ятками міста є скіфські кургани (V—ІІІ ст. до н. е.). Також на території сучасної Носівки знаходяться городище й курганний могильник уже часів Київської Русі. Це городище вчені-історики ототожнюють із містом Переяславського князівства Носів на Руді, яке згадується в Іпатіївському літописі під 1147 роком.

 

 

Але І.Я.Буняк і Г.Г.Рогоза пропонували наголос у назві цього міста робити на другому складі: Носíвка [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 492]. З огляду на те, що такий самий варіант обстоює мережева Енциклопедія Носівщини [Носівка (2020)], вважатиму його основним. І.Я.Буняк і Г.Г.Рогоза, продовжуючи розповідь про історію міста, сповіщали [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 493], що за литовської доби Носівка спочатку ввійшла до складу Остерської волості Київського князівства, а з 1471 року — до Київського воєводства Великого князівства Литовського й була сторожовим постом на його східних кордонах. Це підтверджувалось наявністю в Носівці великого земляного укріплення [Шафонский (1851): с. 446]. Після того як переважна частина Чернігово-Сіверщини 1500 року відійшла до Великого князівства Московського, Носівка залишилась у складі Литви та була порубіжним містом на кордоні з Московією. Тому Литовська, а після створення 1569 року Речі Посполитої — Польська держава ще більше це місто укріплювали [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 493]. За інформацією ж, яку наводить Я.В.Верменич [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 494], Носівка була заснована лише після Деулінського перемир’я 1618 року… Так чи інакше, до 1628 року вона вже мала статус містечка й була центром староства.

З початку нашої Національної революції Носівка та Носівщина, сказати б, увійшли до складу Чернігово-Сіверщини і протягом чотирьох десятиліть перебували в межах цього історико-географічного регіону. В.М.Заруба повідомляє [Заруба (2007): с. 179], що в 1648—1687 роках козацька Носівська сотня була підрозділом Ніжинського полку. І лише 1687 року гетьман Іван Мазепа з метою посилення Київського полку передав цю сотню в його адміністративне підпорядкування. Надалі у складі Київського полку Носівська сотня знаходилась аж до ліквідації в 1782 році. Найбільш відомими її урядовцями є представники родини Шаул. Зосібна, носівськими сотниками були Семен Шаула (1675), Федір Шаула (1675—1682; 1687, наказний), Семен Шаула-внук (1707—1709; 1718—1719), Іван Шаула (1727; 1735), Карпо Шаула (1735—1764), Андрій Шаула (1767, наказний) і насамкінець — знов Іван Шаула (1771—1782), але вже, звісно, інший. За козацької доби в Носівці відбувався досить потужний економічний розвиток. Основним заняттям жителів сотенного центру було землеробство. Водночас значного розвитку набули борошномельний промисел і ковальське й шевське ремесла. Також розвивалася торгівля: два рази на рік тут відбувалися великі ярмарки [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 493].

 

 

Після скасування полкового устрою територію Носівської сотні було включено до Козелецького повіту Чернігівського намісництва [Заруба (2007): с. 179], а 1802 року вона ввійшла до Чернігівської губернії. Я.В.Верменич окремо відзначає [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 495], що 1911 року в Носівці заснована сільськогосподарська станція, яка вже за радянської доби істотно збагатила агрономічну науку і практику.

 

 

Цікавою пам’яткою зодчества є мурована Свято-Троїцька церква, збудована в Носівці 1765 року ніжинськими майстрами. Цей храм тетраконхового типу прикрашено барочними спареними колонами на кутах. Подібні прикраси у XVIII столітті вважались елементами палацової архітектури. Варто додати, що розташована на церковному подвір’ї дзвіниця має готичні риси, нехарактерні для архітектури Лівобережжя [Свято-Троїцька церква в Носівці (2020)].

З Носівки поїдемо на захід, до КОЗЕЛЬЦЯ, відстань до якого територіальним автошляхом складає 35—40 кілометрів. Однак поки що до цього міста… ні: «селища міського типу» (? — Ю.Ч.) заїжджати не будемо, а рушимо повз нього далі на захід, тепер уже місцевим автошляхом із твердим покриттям. За два десятки кілометрів нас зустрічає місто Остéр [Чернецький (03.ІІІ.2016)]. Точніше, ми до Остра повертаємося; будь ласка, див. розділ 1, у якому йдеться про початок нашої подорожі Чернігово-Сіверщиною. І.С.Литвиненко і К.О.Руденко повідомляли [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 313], що це місто розташоване на лівому березі річки Десни, при впадінні в неї річки Остра. На території Остра та його околиць виявлено поселення доби неоліту, трипільської культури (ідеться про стоянку пізньотрипільської культури в урочищі «Узвіз», село Євминка [Лавренчук (2008)]), доби бронзи й скіфського періоду. Знайдено скарб римських монет ІІ століття н. е. Виявлено також слов’янські поселення перших століть н. е., городище VIII—Х століть, курганний могильник, поселення періоду Київської Русі.

 

 

А якщо ще точніше, то повертаємося ми до давньоруської Переяславщини, на північному заході котрої наприкінці Х століття (за даними археологічних досліджень) у процесі містобудівної діяльності великого князя київського Володимира Святославича, спрямованої на посилення обороноздатності південних районів Русі, було засновано Городець Остерський. Щоправда, першу писемну згадку про це місто зустрічаємо в Іпатіївському літописі лише століттям пізніше — під 1098 роком: тоді переяславський князь Володимир Мономах (будь ласка, див. розділ 8 цієї книжки) спорудив тут нові укріплення, завдяки чому Городець Остерський став однією з найпотужніших фортець регіону [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 170].

 

…В.П.Коваленко повідомляє, що Городець Остерський після спалення 1152 року князівською коаліцією на чолі з великим князем київським Ізяславом Мстиславичем відбудував лише владимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович 1195 року [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 170] — того самого, в якому, за свідченням Київського літопису, руські князі обрали Всеволода-Димитрія Юрійовича Велике Гніздо найстарішим (головним) князем у державі [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 644], котра на той момент являла собою федеративну монархію. Остаточно ж місто Городець Остерський було зруйноване в 1239 році під час монголо-татарської навали.

 

 

…З Остра повертаємося на схід — і нас зустрічає селище міського типу… ні: МІСТО КОЗЕЛÉЦЬ! Зазначу, що пів століття тому Л.П.Вакуленко, В.С.Носенко і О.А.Шам пропонували інший варіант наголошування: Козéлець. Обґрунтовуючи це таким чином: «Назва селища, напевне, походить від польових квітів козельців з родини лютикових, які щовесни барвистим килимом покривають рівнини берегів річки Остра» [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 301—302]. Варіант із наголосом на другому складі фігурує наразі в українській Вікіпедії, а обґрунтування дещо уточнено у своєрідний спосіб: «Назва, очевидно, походить від улюбленого корму домашніх тварин — польових квітів козелець» [Козелець (2020)].

Стосовно наголосу в назві рослини жодних сумнівів не маю. Лише принагідно наведу на підтвердження чотири рядки з вірша «Степ», автор яких — вельми цікавий поет ХІХ століття Яків Щоголів:

 

Он нагнулась тирса біла,

Звіробій скрутив стебельця,

Червоніє материнка,

Як зірки, горять козельці…

 

А от стосовно родового відмінку множини зазначу, що академічний 11-томний Словник української мови подавав лише варіант, використаний в «Історії міст і сіл…»: козельці — козельців [СУМ, т. 4 (1973): с. 211]. Цей варіант безваріантно J подає і сьогоденний електронний ресурс, який враховує чи не всю сукупність словників української мови; у назві рослини він в однині пропонує наголос «козéлець». Але в назві топоніма цей ресурс так само безваріантно подає один-єдиний варіант: Козелéць [Всесвітній словник української мови (2020)]. Відразу нагадаю, що на історичному гербі Козельця зображена не рослина, а тварина: козелець типу «цапок». Ось як про все це лапідарно пишуть, ставлячи наголос у топонімі на останньому складі, автори статті «Козелець» в Енциклопедії сучасної України (ЕСУ) А.О.Вишневський та О.П.Хоменко: «За народними переказами, назва походить від лугової квітки — козелець. На затвердженому 1663 року гербі (проіснував до 1917 року) був зображений на червоному полі щита срібний козел із золотим хрестом на спині» [Вишневський, Хоменко (2013)]. Так само на останньому складі пропонує робити наголос учений-історик А.В.Блануца (між іншим, випускник Ніжинського університету) — автор статті, присвяченої Козельцю, в академічній 10-томній Енциклопедії історії України [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 431]. Дозволю собі приєднатися до шановних колег, утім, не нав’язуючи свою думку шановним читачам і не відкидаючи варіант постановки наголосу з «Історії міст і сіл…» і Вікіпедії (тим більше, що є додаткові аргументи не «рослинного походження» на його користь): обидва ці варіанти представлені поруч у першому рядку прикінцевого вірша до цього розділу.

Л.П.Вакуленко, В.С.Носенко і О.А.Шам із посиланням на науковий архів Інституту археології АН УРСР повідомляли, що на території та в околицях Козельця виявлено ранньослов’янські поселення перших (А.О.Вишневський та О.П.Хоменко уточнюють: ІІІ—V [Вишневський, Хоменко (2013)]) і VIII—ІХ століть н. е., городище, поселення й курганний могильник часів Київської Русі [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 301]. Т.В.Чумак і Л.В.Шара зазначають, що існує кілька версій заснування Козельця ще за давньоруської доби; зокрема, досить вагомі (і, за моїми враженнями, доволі переконливі. — Ю.Ч.) аргументи наводяться на користь ототожнення давнього “града” Чернігівської землі, згодом Сіверщини, прозваного монголо-татарами “злим містом” Козельська з майбутнім-теперішнім Козельцем [Чумак, Шара (2011): с. 5, 8—10]. Але А.В.Блануца слушно наголошує на тому, що писемні згадки власне про Козелець зустрічаються лише з початку XVII століття. Зосібна, у джерелах сповіщається, що населення Козельця відмовилося визнавати Берестейську церковну унію 1596 року [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 431]. Згідно з польською люстрацією 1636 року Козелець згадувався як слобода, населення якої не платило податки до королівської скарбниці, а в універсалі козацького гетьмана Остряниці, датованому 1638 роком, Козелець названо “городом” [Чумак, Шара (2011): с. 6—7].

В.М.Заруба сповіщає [Заруба (2007): с. 153], що з початком Національної революції навесні 1648 року виникла Козелецька (Козельська) сотня як військовий підрозділ Переяславського полку. Юридично оформленою адміністративно-тактичною одиницею у складі цього полку, що налічувала 200 козаків, вона стала в жовтні наступного, 1649 року за Зборівським трактатом, у реєстрі фігурує козелецький сотник Прокіп Гарячка. А між 1651 і 1653 роками Козелецька сотня відійшла до Київського полку, оскільки у присяжних списках 1654 року значиться вже в його складі. Судячи з інформації Л.А.Сухих [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 264], 1649 року у складі Київського полку із 17 сотень була лиш одна лівобережна — Броварська, а до 1654 року, коли загальне число його сотень сягнуло 22-х, влилися ще чотири лівобережні сотні: у Бобрóвиці (нині місто Чернігівської області), Завóричах (нині село Броварського району; вже 1658 року ця сотня була ліквідована як окремий адміністративно-військовий підрозділ, а її територія включена до Бобровицької сотні [Заруба (2007): с. 141]. — Ю.Ч.), Козельці та Острі.

 

 

Повернімося до історії Козельця. Продовжуючи її викладення, Л.П.Вакуленко, В.С.Носенко і О.А.Шам писали: «За стійкість і мужність населення в боротьбі проти польських поневолювачів під час визвольної війни Богдан Хмельницький грамотою 1656 року надав Козельцю магдебурзьке право, підтверджене російським урядом, що певною мірою захищало місто від сваволі феодалів» [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 302]. Також існує альтернативна версія. Т.В.Чумак і Л.В.Шара повідомляють: «Наприкінці 1663 року під час війни 1656 (? — Ю.Ч.) — 1667 років (ідеться про “російсько-польську війну 1654—1667 років”, яку ще іменують “Тринадцятилітньою війною” [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 297]. — Ю.Ч.) польські війська під командуванням короля Яна Казимира захопили Козелець. Їхнє перебування виявилося короткотривалим, невдовзі відновилася гетьманська влада. Але очільник Речі Посполитої, аби заручитися підтримкою місцевого населення, встиг надати привілей на магдебурзьке право від 29 грудня 1663 року» [Чумак, Шара (2011): с. 11]. Себто події розгорталися так само, як у сусідньому Острі.

 

 

У будь-якому випадку, після отримання магдебурзького права Козелець стає значним ремісничо-торговим центром Гетьманщини [Вишневський, Хоменко (2013)]. Цьому сприяло також його розташування на півдорозі — посередині магістрального шляху! — між Києвом і Черніговом. Л.П.Вакуленко, В.С.Носенко і О.А.Шам підкреслювали: «Хліборобством населення не займалося, бо місто (саме так! — Ю.Ч.) не мало ні угідь, ні випасів. Майже всі ремісники об’єднувалися в цехи: шевський, ткацький, кравецький та інші» [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 302]. Особливо відомим у Козельці був цех шевців, до якого входили 25 ремісників: це йому гетьман Богдан Хмельницький 18 листопада 1656 року надав універсал про привілеї (що, можливо, спричинило сучасний джерельний “подвійний облік” козелецької магдебургії. — Ю.Ч.). Істотні прибутки давали бортництво та млинарство (на Острі працювало п’ять водних млинів). Ще серед мешканців міста було поширене рибальство, причому рибу ловили не лише у природних водоймах, але й у спеціально викопаних ставках [Чумак, Шара (2011): с. 12].

 

 

Будь-хто з істориків міста не забуває згадати, що 1662 року тут відбулася досить важлива історична подія — Козелецька рада, на якій гетьманом Лівобережної України обрали Якима Сомка. А 1669 року Козелець був зруйнований татарами, проте завдяки вигідному географічному положенню швидко відновився [Вишневський, Хоменко (2013)]. Між тим у Гетьманщині склалася принципово нова суспільно-політична ситуація, що безпосередньо позначилася, зокрема, на долі Київського полку (та Козельця разом із ним). Нагадаю, що від самого початку центром цієї адміністративно-територіальної й військової одиниці, яка охоплювала терени і Правобережжя (більшою мірою), і Лівобережжя, залишався Київ. Аж ось після Андрусівської угоди Москви з Варшавою 1667 року Київський полк було розділено цими суб’єктами на лівобережний (підмосковський) і правобережний (польський). Останній від 1672 року припинив своє існування. Тільки Київ із прилеглою правобережною територією залишився за Українською козацькою державою — Військом Запорозьким — і склав Київську сотню лівобережного Київського полку.

 

 

В.М.Заруба продовжує [Заруба (2007): с. 54]: «На Лівобережжі до існуючих Бобровицької, Броварської (? Той самий В.М.Заруба в іншому підрозділі своєї монографії повідомляє, що 1667 року гетьман Брюховецький ліквідував цю одиницю, включивши її до складу Київської сотні, адміністративним центром якої Бровари, своєю чергою, стали 1708 року [Заруба (2007): с. 122]. — Ю.Ч.), Козелецької, Морівської (в іншому підрозділі своєї монографії В.М.Заруба по-іншому називає цю одиницю — Моровська, або Муравська, сотня — та сповіщає, що її центром було містечко Моровськ (Муравськ) і що вона була включена до складу Київського полку ще між 1651 і 1653 роками [Заруба (2007): с. 173]; див. також розділ 1 моєї книжки. — Ю.Ч.) і Остерської сотень, поступово було включено Гоголівську (у 1667 р.), Кобизьку (або, за тим же В.М.Зарубою, Кобижчанську [Заруба (2007): с. 152]; центр — містечко Кобижча, нині село Бобровицького району Чернігівської області. — Ю.Ч.), Мринську (центром було містечко Мрин, нині однойменне село Носівського району Чернігівської області. — Ю.Ч.) та Носівську (у 1687 р.), а також Бориспільську та Олишівську (у 1752 р.) сотні».

 

 

Також В.М.Заруба сповіщає: «Є дані, що вже від 1669 р. (обрання Д.Многогрішного) полковий центр переносився до Козельця» [Заруба (2007): с. 54]. Відразу зазначу, що А.В.Блануца, натомість, прямо стверджує: з 1669 року в Козельці розміщувалася канцелярія Київського полку [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 431].

Щоправда, про перенесення 1669 року до Козельця канцелярії Київського полку нічого не згадували Л.П.Вакуленко, В.С.Носенко і О.А.Шам, які писали: «Наприкінці XVII ст. Козелець лишався сотенним містом (і знову — саме так! — Ю.Ч.) Київського полку. До складу Козелецької сотні входили 77 (! — Ю.Ч.) сіл і хуторів. Одночасно він був і резиденцією протопопії, якій підлягали церкви, в т. ч. і 3 церкви міста Остра. З 1708 року Козелець став центром управління Київського полку. Тут жили полковник та інша старшина» [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 302]. Дослідники додають, що управління Київським полком 1708 року перенесли на Лівобережжя, у найближчий до Дніпра значний населений пункт — Козелець — через військово-політичні міркування. Для економіки міста це мало наслідком прискорений розвиток ремесел і торгівлі та відповідне збільшення чисельності населення. Крім торгівлі, розвивалися й інші галузі сфери послуг: «Робилися перші спроби медичного обслуговування населення: 1752 року відкрили лікарню на 25 ліжок, запросили першого лікаря. У місті діяли церковноприходське та повітове училища, жіночий пансіонат на правах приходського училища. У 1765 році з’явилася кінна пошта» [Чумак, Шара (2011): с. 13].

Стосовно Київського полку ще додам таке: Л.А.Сухих сповіщає, що за ревізією 1764 року  в його 11 сотнях — усіх названих В.М.Зарубою, за зрозумілим винятком Броварської (будь ласка, див. трохи вище), — налічувалося 3 міста, 14 містечок і 448 сіл [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 264]. В.М.Заруба зазначає, що серед київської полкової старшини найбільш відомими урядовцями Гетьманщини були, зосібна, представники родин Солонин і Жил [Заруба (2007): с. 55]. Про славний рід Солонин ішлося у фрагменті цього розділу, присвяченому місту Остру. Що стосується носіїв прізвища «Жила», то, як зазначає В.В.Томазов [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 151], вони представляють навіть не один, а два чи кілька козацько-старшинських (згодом — дворянських) родів, можливо, спільного походження. Представник одного з них, що бере початок у першій половині XVII століття, Семен Жила був київським полковим суддею (1672) і наказним полковником (так само 1672), а онук його брата Ілля Жила — київським полковим хорунжим (1709—1711), осавулом (1710—1711) і суддею (1712—1734) та наказним полковником (1722). Другий рід Жил бере початок у другій половині XVII століття від Бориса Жили — київського полкового осавула (1672?) та хорунжого (1687—1689); його син Петро був спочатку київським городовим отаманом, а згодом — київським полковим хорунжим (1735?). Імовірно, до цих родів належать київський полковий суддя (1670—1682) та наказний полковник (1691) Роман Жила і київські полкові сотники Ярема (Єремій) Жила (1725—1742) та його сини Прокіп Жила (1742—1743) й Петро Жила (1743?). До речі, сотниками козелецькими були брат Семена й дід Іллі — Гаврило Жила (1669—1676; 1682) — і згадані вище (?) батько й син — Ярема Жила (1729—1735) та Петро Жила (1735—1736) [Заруба (2007): с. 56—57, 149, 153—154].

 

 

Але своїм зоряним часом, що настав у середині XVIII століття, Козелець передусім завдячує не старшинському, а простому козацькому роду Розумів. Він бере початок у попередньому XVII столітті і походить від козака Козелецької сотні Київського полку Якова Розума. Від його синів — також козаків Івана та Григорія — беруть початок дві гілки роду. Перша з них Козельця особливо не стосується. Проте варто згадати, що серед онуків Івана Розума були Петро — ніжинський полковник (1753—1771) — та Василь — гадяцький полковник (1755), бригадир (1762) і відставний генерал-майор (1762). На дітях Василя ця гілка роду згасла. Анонсований же вище зоряний час був зумовлений проживанням у розташованому неподалік Козельця селі Лемешí сім’ї Григорія й Наталії Розумів. Народилися в цій сім’ї троє синів — старший Данило (рік народження невідомий), Олексій (1709 року) та Кирило (1728 року) [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 269]. Двом молодшим судилося стати визначними історичними діячами Російської імперії та Довічно Козацької Неньки України.

 

 

…Для архітектури й містобудування Гетьманщини вельми плідним був весь етап або період 1750—1770 років. На Лівобережній Київщині та Чернігово-Сіверщині яскраво засяяла зоря петербурзького зодчого Андрія Квасова (1720? — після 1778?). С.Г.Самойленко сповіщає, що Квасов у 1748 році приїхав в Україну для будівництва палацу графа Олексія Розумовського саме в Козельці. З моменту обрання гетьманом іншого графа Розумовського — Кирила — зодчий працював під його безпосереднім керівництвом. З 1752 року Квасов очолював «Будівельну експедицію спорудження міст Глухова і Батурина», керував архітектурною школою в Глухові [Самойленко (2010): с. 123]. Як пам’ятаємо, серед учнів метра був Максим Мосцепанов — творець видатних садибних ансамблів у Качанівці та Вишеньках і Черешеньках (будь ласка, див. розділи 4 і 7 цієї книжки). Для Козельця в цей період Квасов опрацював проєкти собору Різдва Богородиці (1752) та будинку канцелярії Київського полку (1756).

 

 

Як пам’ятаємо, того ж 1752 року гетьман Кирило Розумовський підпорядкував Київському полку для його військового й адміністративного посилення Бориспільську та Олишівську сотні, забравши першу — з Переяславського, другу — з Ніжинського полку. Це було зроблено в контексті адміністративної реформи в Лівобережній Гетьманщині [Заруба (2007): с. 120, 180]. Між іншим, відстань до ЧЕРНІГОВА від сотенного містечка, нині — селища міського типу Чернігівського району Чернігівської області, Олишівка (наголос треба робити на другому складі) становить якихось три чи три з половиною десятки кілометрів. Себто Олишівська сотня надалі протягом трьох десятиліть була найближчою до історичної столиці Чернігово-Сіверщини частиною історичної Київщини.

…А прикінцева «сила» цього розділу? Нехай буде, приміром, така:

 

СОНЕТ, ЩО СВІДЧИТЬ: КОЖНОМУ СВОЄ

 

Маленький наш Козéлець-Козелéць —

не Харків, не Дніпро і не Одеса…

Та для країну люблячих сердець

містечко це — дар Божий, дар чудесний.

 

Тут є собор прегарний — диво з див:

собою він Гетьмáнщину прикрасив

і Україну всю. А спорудив

це диво дивне архітектор Квасов.

 

СОБОР, який ДЕРЖАВНО постає,

оздобив зодчий Григорович-Барський.

Слідóм за Гегелем він свідчить: є

в мистецтві тáкож шлях ОСТАННІЙ царський.

 

Комусь — синичка-пташечка в руці.

Комусь — Зоря Собору в Козельці!

06.07.16—26.11.20

 

Від щирого серця бажаю шановним читачам незмінно обирати другий варіант ціннісних орієнтацій. Слава Україні! Українським Героям — слава!

Далі, сподіваюся, буде…

…Та вже є!

 

З КОЗЕЛЬЦЯ поїдемо на північ — до ЧЕРНІГОВА. Шість із половиною десятків кілометрів магістральним автошляхом подолаємо швидко. Хіба що затримаємося трохи в селі Лемеші, знову помилуємося розташованою на його північній околиці Трьохсвятительською церквою — шляхетним витвором видатних зодчих Андрія Квасова та Івана Григоровича-Барського. Ну, а діставшися відвічної й довічної столиці Чернігово-Сіверщини, напевно не зможемо не завітати до сусіднього міста (нагадую: саме так!) СЕДНІВ. Де не лише пам’ятками надихатимемося, але й Шевченковим Словом, сказаним у передмові до другого видання «Кобзаря», яке не здійснилося через арешт Кобзаря. Сказаним у СЕДНЕВІ 8 (20) березня 1847 року: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» [Шевченко (2002): с. 10].

 

Повернувшись же до ЧЕРНІГОВА, де начебто закінчується наш анабазис, знову візьмемося за читання книжок, написаних по-нашому. Зокрема, погортаємо Гашекові «Пригоди бравого вояка Швейка» в геніальному перекладі Степана Масляка — і натрапимо на таке: «Завжди просуватися вперед — це і є анабазис» [Гашек (1970): с. 209]. Міркуючи ж над тим, у який перед просуватися, звернемося до літератури за нинішньою темою-фікс, зосібна, до праць нашого незмінного високоповажного супутника, визначного архітектурознавця В.В.Вечерського. Включаючи статтю, що висвітлює пошуки метра в царині репрезентації архітектурної спадщини Сіверщини у Великій українській енциклопедії. І там прочитаємо: «У групі “архітектурні пам’ятки” сформовано такі категорії:

визначні архітектурні пам’ятки України минулих історичних епох (Миколаївська і Трьох-Анастасіївська церкви, Київська брама — усі в Глухові);

втрачені визначні архітектурні пам’ятки України минулих історичних епох (палац К. Розумовського, будинок 2-ї Малоросійської колегії, Троїцький собор — усі в Глухові);

сучасні визначні архітектурні пам’ятки України (готель “Градецький” у Чернігові)» [Вечерський (2020): с. 16].

 

 

Ну, готелем «Градецький» ми, перебуваючи в ЧЕРНІГОВІ та виконуючи настанови В.В.Вечерського, знайдемо можливість помилуватися. А далі — безальтернативна Сумщина… Отже, попереду — друга частина мого, нашого з Вами, шановні Друзі-читачі, історико-культурологічного путівника Чернігово-Сіверщиною, робоча назва якої виглядає таким чином: «Сумська обласна парабола». Проїхавши від села Красний Колядин (будь ласка, див. розділ 7 цієї книжки) зо три десятки кілометрів на північний схід, потрапимо до іншого кандидата на почесне звання літописного міста Глебль — села Шевченкове (колишня Гирівка, Гирявка) Конотопського району [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 113]. Тут починається наш маршрут, наступними пунктами якого стануть Конотоп, Кролевець, Вороніж, Шостка, Гамаліївка, гетьманська столиця Глухів. А завершимо подорож там, звідки почали, — на Київській Русі (тобто знову виходить анабазис…): у чичибабінському «Ігоревім Путивлі»! Я особисто — перед поверненням до другої малої Батьківщини, Слобідської України. А втім, історична Переяславщина-Полтавщина теж чекає…

Підбиваючи ж суто проміжні підсумки, завершити першу частину цього путівника хочу віршем із циклу «Україна», що присвячений головному місту Чернігіво-Сіверщини та одному з найзаповітніших місць нашої ріднесенької Неньки України [Чернецький (2012): с. 52; Чернецький (24.Х.2015)].

 

ЧЕРНІГІВ

 

Чернігів — початок, Чернігів — кінець,

Чернігів — моєї країни вінець

       і справи моєї.

Чернігів — це руська гаряча душа,

яка бусурманам дає відкоша

       не задля трофеїв.

 

Чернігів — народ неподоланий мій,

яскравий, сміливий, нехтивий, прямий

       і трохи наївний.

Чернігів — це давня предивна краса,

любов’ю піднесений у небеса

       вінець України.

 

Той, що пережив тьму громів, безліч гроз,

Чернігів — воістину апофеоз

       і долі, і книги.

Тож хай знов і знов надихає серця,

таланти вінчає й не знає кінця

       відвічний Чернігів!

 

24.07.06

 

ДОДАТОК

 

Рекомендована література до частини 21

 

Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. — К., 2002.

Вечерський В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація. — К., 2005.

Вечерський В. Гетьманські столиці України. — К., 2008. — (Невідома Україна.)

Вечерський В.В. Архітектура // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 1. — К., 2018.

Вечерський В.В. Репрезентація архітектурної спадщини Сіверщини у Великій українській енциклопедії // Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. — Вип. 13. — Глухів — К., 2020.

Вишневський А.О., Хоменко О.П. Козелéць [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ): Beta-версія. — Статтю оновлено: 2013. — Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=8142.

Всесвітній словник української мови [Електронний ресурс] // Режим доступу 2020: https://uk.worldwidedictionary.org/.

Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка / Переклав з чеської Степан Масляк. — К., 1970. — (Вершини світового письменства.)

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Історія міст і сіл Української РСР: У 26-ти тт. — Том «Чернігівська область». — К., 1972.

Історія української архітектури. — К., 2003.

Коваленко В.П. Новые исследования летописных городов Чернигово-Северской земли // Древнерусский город. — К., 1984.

Козелець [Електронний ресурс] // Українська Вікіпедія. — Стабільну версію було перевірено: 11 вересня 2020. — Режим доступу 2020: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%8C.

Лавренчук П. (2008) Остер — місто на Десні та Остерці (історико-культурологічний нарис) [Електронний ресурс] // Інтернет-архів WayBackMachine. — Остер (місто). — Режим доступу 2020: https://web.archive.org/web/20120912034942/http://www.oster-city.com.ua/cityhistory.html.

Літопис руський [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1989. (Републікація: ІЗБОРНИК. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit.htm.)

Луняк Є.М. Чи належав Ніжин Московському царству до 1618 р.? // Література та культура Полісся. Вип. 92. Серія «Історичні науки». № 10. — Ніжин, 2018.

Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній»: Офіційний сайт. — Режим доступу: https://oldchernihiv.com/.

Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім»: Офіційний сайт [Електронний ресурс] // Режим доступу 2020: http://www.ns-slovo.org.ua/.

Носівка [Електронний ресурс] // Енциклопедія Носівщини. — Режим доступу 2020: https://wiki.nosivka.info/%D0%9D%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0.

Носівочка [Електронний ресурс] // Енциклопедія Носівщини. — Режим доступу 2020: https://wiki.nosivka.info/%D0%9D%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B2%D0%BE%D1%87%D0%BA%D0%B0.

Перлини духовності: Твори української світської літератури від часів Київської Русі по XVIIІ ст. — К., 2003. — Кн. 1.

Самойленко С.Г. Відомі архітектори XVIII ст. в Ніжині // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 17. Серія «Історія»: Збірник наукових праць. — Вінниця, 2010.

Свято-Троїцька церква в Носівці [Електронний ресурс] // Енциклопедія Носівщини. — Режим доступу 2020: https://wiki.nosivka.info/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE-%D0%A2%D1%80%D0%BE%D1%97%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0_%D0%B2_%D0%9D%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96.

Словник української мови: в 11 тт. (СУМ) / АН УРСР; Інститут мовознавства. — К., 1970—1980.

Сопілка В. Створити громадський центр сучасного рівня // Ніжинська старовина. — 2005. — № 1 (4).

Черненко О.Є. Монументальна архітектура Чернігівщини XVII—XVIII ст. : методичні рекомендації для вивчення та датування мурованих споруд. Посібник. — Чернігів, 2018.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2015: ЧЕРНІГІВЩИНА. Мандрівка перша: Чернігів і Седнів [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та ін.} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 7 серпня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/velmi-korotkiy-putivnik-2015-chernigivshhina/.

Чернецький Ю. Україна: Цикл 2006—2012 років зі змінами 2015 року [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 24 жовтня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/ukrayina/.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2015–16: ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ. Мандрівка друга: Остер [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — українська Вікіпедія} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 3 березня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/velmi-korotkiy-putivnik-15-16-chernigivska-oblast/.

Чернецький Ю. Билини (Частина 4-та). Соловей Будимирович (Київський варіант билини, складений на основі поезії або поеми Віщого Бояна та напевно давньоруської стáрини) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2018. — 27 березня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/bilini-chastina-4-ta/.

Чернецький Ю. Ніжин козацький. Безсмертя (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 12) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 3 червня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/nizhin-kozaczkij-bezsmertya/.

Чернецький Ю. Чернігівський обласний анабазис: Крупичполе — Івангород — Плиски — село Шевченка — Борзна — Оленівка — «Ганнина Пустинь» (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 20) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 12 грудня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/chernigivskij-oblasnij-anabazis-krupichpole/.

Чумак Т.В., Шара Л.М. Козелець — європейське місто. — Чернігів, 2011.

Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. — К., 1851.

Шевченко Т.Г. Кобзар: Повна збірка. — Харків, 2002.