Хто стоїть за антиукраїнськими звинуваченнями щодо нібито «зриву домовленостей» у «Нормандському форматі»

Потужне та авторитетне австрійське видання «Wiener Zeitung» 01 грудня розмістило статтю посла РФ у Відні Дмітрія Любінського, присвячене річниці «Паризької зустрічі» президентів.

Про це пише український науковець, громадський і політичний діяч, доктор юридичних наук, професор Бабін Борис.

Коментар містить традиційні антиукраїнські звинувачення щодо нібито «зриву домовленостей» у «Нормандському форматі».

Неправда росіян, що звісно й не дивує, починається із заголовку цього коментарю, «Pacta sunt servanda».

Адже ця латинська теза, імперативний припис міжнародного права стосується міждержавних договорів.

Якими ані «мінські угоди», ані тим бліьше «нормандські домовленості», що вже говорилося багаторазово, не є.

Ці документи були відібраженням умов перемир’я, тобто — угодами про припинення вогню у вимірі Женевських конвенцій. Звісно обов’язкової сили для держав-учасниць вони не становлять, ані наразі, ані у 2015 році. Більш того мова у коментарі не про них, а про домовленості 2019 року в Парижі.

З точки зору міжнародного права усі документи, підписані рік тому, є політичною програмою дій, спрямованою на вихід з тупика «мінських переговорів», штучно утвореного РФ за 2014-2018 роки.

Тому якщо якісь пункти не виконані то, по-перше, варто встановити ким саме, та, по-друге, на чию користь.

Адже якщо РФ через свого віденського посла надалі оперує категоріями «внутрішнього конфлікту» та звинувачує Україну в «ухиленні від діалогу з Донбасом» це звісно її право.

Але за таких умов усі російські вимоги будь-чого від інших учасників переговорного процесу, із відмовою водночас брати на себе будь-які зобов’язання, нічого не варті.

Бо «домовленості», про які так багато розповідає пан посол, це завжди не лише права, але й обов’язки.

Втім, публікація у Wiener Zeitung цікава не тільки російською «доктриною пропаганди», бо тут нічого нового ними не вигадане.

Важливо інше. Змушений констатувати, що для РФ дійсно болісною стала поточна ситуація «припинення вогню», проти якої якісь внятні аргументи для європейців росіянам виявилося важко протиставити.

Замість цього бачимо лише махінації з цифрами жертв обстрілів за 2017-2020 роки (хоча обговорюються типу домовленості 2019 року) та інші «ноу-хау» росіян, які стримко стають кліше.

А саме — коли Україні послідовно закидають переміщення власних озброєнь залізницею. Не у зоні бойових дій, а в тилу. Який у цьому вимірі ніякими приписами «мінських угод» не описаний узагалі.

Вкрай токсичною для РФ є й тема одностороннього закриття КПВВ окупаційною адміністрацією, про яку пан посол звісно читачів не повідомляє.

Прикладом, росіяне ніколи аж до деокупації не відкриють, суто з військових питань, КПВВ «Золоте» на Луганщині, але звісно пояснити ситуцію публічно не можуть.

Тому й чуємо «для місцевого споживання» такі фантастичні історії про «розворот автобусів», що їх навіть пан посол транслювати для європейських читачів не став.

Чи зможе РФ «вистрибнути з вікна» «нормандського експресу», що їде у незручній для агресора бік, чи вона «смикне стоп-кран» — далі побачимо.

Бо зручна для росіян тактика «поїзду в никуди» не може стати стратегією.

А для того щоб розвалити якісь переговорний формат одної брехні дипломатів росіянам буде замало.

Отже 2021 рік буде вкрай насиченим новими подіями інформаційної війни.

Подивимося чи дійсно у ворога така обмежена фантазія, як демонструє наразі пан Любинський.

Чи щось нове вигадають.