Чернігівський обласний анабазис: південно-східна частина Задесення, козацький Прилуцький полк і Качанівка

20.11.2020 0 Редакция Steelgrey
| Newssky.com.ua

КАЧАНІВКА. «Романтичні руїни» (остання чверть XVIII століття; архітектор — Максим Мосцепанов) у садибному парку влітку. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків), 

доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Чернігівський обласний анабазис: південно-східна частина Задесення, козацький Прилуцький полк і Качанівка

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 17)

…Отже, ми з Вами, шановні супутники-читачі, нашу подорож Чернігівським Задесенням почали з відвідання КОРОПА [Чернецький (04.ХI.2020)] та БАТУРИНА [Чернецький (13.ХI.2020)]. Покидаючи останній, знову дістаємося магістрального шляху та звертаємо праворуч. Проїхавши сім-вісім кілометрів, потрапляємо до села з лагідною назвою Пáльчики. Це село входило до складу Батуринської сотні Ніжинського полку. Як нам уже відомо (будь ласка, див. розділ 6), тут знаходиться могила Петра Прокоповича та Степана Великдана, що є одним з об’єктів Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

 

| Newssky.com.ua

Петро Прокопович на поштовій марці УКРАЇНИ.

Петро Прокопович (1775—1850) — видатний український бджоляр, основоположник вітчизняної науки про бджільництво — народився в розташованому неподалік селі Митчéнки, але бджільництвом почав фахово займатися саме в Пальчиках. 1814 року він винайшов-створив перший у світі розбірний рамковий вулик, у якому так само вперше виділив рамку в самостійну частину бджолиного житла. О.В.Ясь додає [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 27], що завдяки цьому винахідник одержав чистий стільниковий мед без розплоду і попереднього знищення бджіл. 1828 року Прокопович заснував першу в Російській імперії школу бджільництва та очолював її до самої смерті.

| Newssky.com.ua

Петро Прокопович у Музеї меду в ГАДЯЧІ. Фото — В.Білецький (2016).

Справу батька гідно продовжив його син Степан Великдан (1819—1879), який, своєю чергою, до останнього дня життя працював директором Школи пасічників Петра Прокоповича. Заїхати до села Пальчики, щоби вклонитися пам’яті двох непересічних українців, на мою думку, варто.

| Newssky.com.ua

КИЇВСЬКА РУСЬ у 1200 році. Джерело: [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 241].

Після відвідання Пальчиків проїхавши пару кілометрів, з магістрального шляху звертаємо ліворуч — на південь — і повз село з характерною назвою Городище їдемо в напрямку Бахмача, точніше, двох. Нагадаю, що ми з Вами, шановні супутники-читачі, зараз подорожуємо теренами волості Задесення — складової частини давньоруської Чернігівської землі, що розташовувалася в межиріччі Десни та її лівої притоки річки Остéр. Слідом за видатним чернігівським археологом В.П.Коваленком зазначимо, що саме в тих місцях, до яких потрапили, у районі між літописними «городáми» Бóхмач і Біла Вежа «проходив т. зв. “степовий коридор” — позбавлена суттєвих природних перепон вузька смужка степового ландшафту, котрий дозволяв кочівникам проникати далеко вглиб лісостепу і контроль за яким був надзвичайно важливим для землеробського населення Північного Лівобережжя» [Коваленко (2016): с. 57].

У міста, що ставали опорними пунктами східної частини Задесення, чернігівськими князями масово заселялися, зокрема, «свої погани» або «ковуї» [Коваленко, Ситий (2004): с. 121—138] — полонені кочівники, які, втім, швидко асимілювалися та ставали типово руськими людьми. Але нерідко колишні кочівники залишали чи не довічний слід у місцевій топоніміці, причому історії виникнення багатьох з-поміж таких назв є вельми цікавими. У статті В.П.Коваленка та Ю.М.Ситого, на яку послався вище в цьому абзаці, наведено цілу низку прикладів. В іншій своїй статті В.П.Коваленко, посилаючись на Лаврентіївський літопис [Лаврентьевская летопись (1997)], писав: «Не менш цікава історія назви сучасного Бахмача — літописного Бохмача. “Бохмитами” на Русі називали послідовників Магомета — мусульман (згадаємо хоча б відому всім легенду про хрещення Володимира, коли прийшли до нього представники різних релігій, і серед них — “Болгаре веры Бохмичи”» [Коваленко (2016): с. 64].

| Newssky.com.ua

Дмитро Самоквасов (1843—1911). Фото 1880-х років.

Коли проїдемо від перехрестя вже територіальним автошляхом із десяток кілометрів, праворуч починається велике село Бáхмач. В.П.Коваленко повідомляє [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 359—360], що саме в центрі цього села розташоване городище літописного міста Бóхмач. Вперше його було згадано в Іпатіївському літописі: тоді Бохмач спалили війська великого князя київського Ізяслава Мстиславича… Взагалі, місто дуже потерпало від міжусобних воєн, а остаточно його зруйнували монголо-татари під час своєї навали. Цікаво, що нашарування давньоруського часу тут не виявлені. А ось у межах курганного могильника Бохмача, що містився на підвищенні між селом і залізничною станцією Бахмач-Роменський, інший видатний чернігово-сіверський археолог (він народився в селі Стахóрщина, що розташоване за два десятки кілометрів на південний захід від Новгорода-Сіверського) Д.Я.Самоквасов, автор класичної книги «Могили руської землі» [Самоквасов (1908)], у 1876 році розкопав три насипи з наявних чотирнадцяти. У цих насипах Самоквасовим було виявлено тілопокладення в дерев’яних трунах у підкурганних ямах, а в одному з поховань знайдено золотий перстень із вставкою. Класик попрацював своєчасно, оскільки цей курганний могильник донині не зберігся…

| Newssky.com.ua

Герб міста БАХМАЧ.

Відродившися, за раннього Нового часу село, що постало на місці давньоруського Бохмача, отримало назву Старий Бахмач [Заруба (2007): с. 114]; згодом було повернено скорочений варіант. А ми разом з автошляхом звертаємо ліворуч — і нас зустрічає вже місто Бахмач [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 204]! Саме це поселення, донедавна райцентр Чернігівської області (з липня 2020 року воно входить у Ніжинський район), за козацької доби від 1655 року незмінно було сотенним містечком Бахмацької сотні Ніжинського полку [Заруба (2007): с. 114].

| Newssky.com.ua

«Велика вулиця» містечка БАХМАЧА. Поштівка початку ХХ століття.

Про етапи розвитку та визначні моменти історії міста варто довідатися в тутешньому історичному музеї. Зокрема, дізнаємося про таке: «Сучасне місто виникло в 60—70-х рр. ХІХ ст. у зв’язку із спорудженням Курсько-Київської та Лібаво-Роменської залізниць…» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 204]. Про подальшу залізничну спеціалізацію Бахмача свідчить вельми своєрідний пам’ятник — паровоз серії Ем, встановлений тут у 1988 році. Також обов’язково помилуємося вокзалом станції Бахмач-Пасажирський, який, відновлений після Другої світової війни, став окрасою не лише міста, а й усієї Південно-Західної залізниці — і залишається нею після відкриття у 2001 році оновленого терміналу.

Виїжджаємо з міста Бахмача автошляхом на південний схід — і за лічені кілометри опиняємося в селі Тиниця (наголос на другому складі). Воно засноване за гетьмансько-козацької доби, входило до складу Бахмацької сотні Ніжинського полку [Заруба (2007): с. 114]. У цьому селі варто відвідати досить цікаву пам’ятку садово-паркового мистецтва — Тиницький Кочубеївський парк.

| Newssky.com.ua

ТИНИЦЯ. Скарбниця Кочубеїв (початок ХІХ ст.). Фото — Стрикун М. (2010).

Центр паркової композиції — будинок Кочубеїв (друга половина XVIII — середина ХІХ ст.). Перед його головним фасадом розташована регулярна частина парку (початок ХІХ ст.): вона квадратної форми, алеї поділяють її на шістнадцять малих квадратів. Позад будинку — пейзажна частина парку, на території якої є кілька ставків. Своєрідний вигляд має інша споруда, що входила до колишнього маєтку, — так звана скарбниця Кочубеїв (ХІХ ст.). Щоправда, обидві будівлі дуже занедбані…

З Тиниці їдемо на південь — і десь через 12 кілометрів опиняємося в селі Григорíвка. Вікіпедія сповіщає, що воно (спочатку як обійстя та хутір) протягом XVIII століття входило до складу Прилуцького полку. В.М.Заруба ж повідомляє, що село Григорівка перебувало в складі Бахмацької сотні Ніжинського полку, щоправда, додає: «У Рум’янцевській ревізії 1765—1769 рр. відсутній опис села Григорівки, але є дані по хутору Біловезьк» [Заруба (2007): с. 114]. Звідки взялася остання дивна назва? Щоб довідатися, спершу проїдемо до розташованого на автошляху відразу за Григорівкою селища Веселе. У ньому розташована залізнична станція «Григорівка», чиє пасажирське приміщення спорудили в 1878 році — через п’ять років після того, як була збудована Лібаво-Роменська залізниця (утім, нинішню пасажирську будівлю звели в 2005 році).

Так ось, якщо від перехрестя у Веселому поїхати праворуч місцевим автошляхом із твердим покриттям, то за лічені кілометри потрапляємо до села з гучною назвою Біловежі Перші. А якщо перед самим в’їздом до нього звернути ліворуч, на південь, то кілометри через три потрапляємо до села Вишнíвське. У 1816 році (перша згадка) поселення називалося Біловежський хутір і належало одному з представників роду Скоропадських; сучасну назву воно отримало після Другої світової війни. У Вишнівському звернемо праворуч, проїдемо з пару кілометрів у західному напрямку — і потрапляємо до села Біловежі Другі. Поселення Біла Вежа було тут засноване німецькими колоністами-лютеранами, які в 1766 році переселилися сюди передусім із Гессена, а також із Саксоніі, Ганновера та Прусії. Неподалік колонії Біла Вежа знаходився ще один хутір Біловежський («Біловезьк»), який належав Кочубеям.

Саме поблизу села Біловежі Другі, в одному кілометрі на південний схід від нього, розташоване городище легендарного літописного міста Біловежа! В.П.Коваленко повідомляє [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 283], що воно було засноване в ХІ столітті. І вперше згадується Біловежа в «Повчанні» Володимира Мономаха при описі подій того ж  ХІ століття, а саме 1085 року, коли біля неї був розбитий досить великий загін половців. Літописна чернігівська Біловежа була вперше (!) локалізована та досліджена в 1985 році так само чернігівськими археологами В.П.Коваленком і Ю.М.Ситим [Коваленко, Сытый (1991)]. Її городище, що мало округлу форму та було оточене валом близько 1,6 метра, нині розораним, розташоване на невеликому підвищенні серед болота, з якого беруть витоки і лівий приплив Десни річка Остер, і праві припливи Сули річки Ромен та Удай. Із заходу та північного сходу від городища розташовувалися неукріплені посади. Цікаво, що, за свідченням В.П.Коваленка [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 283], у 1117 році саме до тієї Біловежі, яка контролювала південні кордони Чернігівської землі, переселилися з Подоння рештки населення (переважно слов’яни, печеніги і торки) іншої Білої Вежі — міста-фортеці Саркел. А в 1147 році чернігівську Біловежу, як і сусідній Бохмач, спалили війська великого князя київського Ізяслава Мстиславича… У 1239 році це місто було зруйноване під час монголо-татарської навали і вже не відбудовувалося.

| Newssky.com.ua

Герб полкового центру козацького ПРИЛУЦЬКОГО ПОЛКУ ГЕТЬМАНЩИНИ.

Аби життя повеселішало, повернімося на свій поточний територіальний автошлях, до селища Веселе. Нагадаю, що ми вже знаходимось або в ніжинсько-прилуцькому порубіжжі, або навіть на території козацького Прилуцького полку, якому нещодавно присвятив свій нарис у віршах [Чернецький (16.V.2017); Чернецький (14.XII.2017);] і кілька, сказати б, комбінованих [Чернецький (15.V.2016); Чернецький (07.V.2017); Чернецький (12.V.2017)]. Всього за час існування цього полку його адміністративними одиницями в різні періоди були вісімнадцять сотень [Заруба (2007): с. 90], проте дві третини з них розташовувалися на теренах історико-географічного регіону Переяславщини-Полтавщини, і відповідні сюжети розглядаються в моєму путівнику, саме їй присвяченому. Виявив лише п’ять чи шість «винятків», які припадають на «нашу» Чернігово-Сіверщину: про один із них, який залишається «під питанням», ітиметься в розділі 8, ще про два — у частині ІІ цього путівника за попередньою назвою «Сумська обласна парабола». А про решту-трійку розповім нижче в цьому нарисі.

| Newssky.com.ua

Герб села ГАЙВОРОН.

Отже, якщо від Веселого поїдемо на схід «місцевим автошляхом із твердим покриттям», то через п’ять-шість кілометрів потрапимо до села Гайворон. Воно засноване 1636 року на території Чернігівського воєводства Речі Посполитої, а 1649 року ввійшло до складу Голінської сотні Прилуцького полку. Ця сотня, створена 1648 року як військовий підрозділ, за Зборівською угодою 1649 року була закріплена за Прилуцьким полком у кількості 99 козаків. Відоме ім’я її тодішнього сотника: Юрій Демченко. У 1672 році гетьман Іван Самойлович ліквідував Голінську сотню. Сотенним центром було містечко, відоме за козацької доби під назвами Голянці, Голінка, Горлюнка, Голюнка, тому її іменували також Голянською, а з 1751 до 1782 року (тоді воно носило назву Голюнка), коли тут містився центр Корибутівської сотні Прилуцького полку, — Голюнською [Заруба (2007): с. 134, 156].

| Newssky.com.ua

ГОЛІНКА. Козацькі могили кінця ХІХ століття. Фото — Аркадій Поважний (2010).

Це містечко — тепер село Голíнка Чернігівської області — розташоване в якомусь десятку кілометрів на північний схід від Гайворона, а засноване на рік пізніше від останнього, у 1637-му, на річці довжиною лише 12 кілометрів, яка, втім, має п’ять (!) назв: історичну — Зарукавна, поширену пізніше до ХІХ століття — Голубівка, найпоширенішу теперішню — Яцунка, в окремих частинах басейну — Гапониха та Бичиха. Є ця річка-невеличка правою притокою Ромна, а її власна притока Голінка (що, можна припустити, дала назву містечку) зникла у XVIII столітті. Поблизу села розташовані три комплекси могил скіфських часів (V—ІІІ ст. до н. е.), найбільші та найкраще збережені з-поміж яких — так звані «Роблениці» або «Роблені Могили» — за гетьманської доби слугували спостережним пунктом для козацьких залог. Цікаво, що 1672 року містечко було позбавлене статусу сотенного центру через масову втечу козаків до Слобідської України. Ще стосовно статусів варто зазначити, що після ліквідації Гетьманщини (1781) населення утвореної Голінської волості зберігало в більшості своїй статус тих-таки козаків. Серед пам’яток села заслуговують на згадку колишня амбулаторія, переобладнана під Спасо-Преображенську церкву з одним престолом і п’ятьма куполами, старовинні козацькі цвинтарі, які, однак, перебувають у занедбаному стані, традиційна голінська козацька хата з мурованою піччю.

Якщо ж від Веселого поїдемо територіальним автошляхом на південний схід, то невдовзі опинимося на землях іншої — Красноколядинської сотні Прилуцького полку. Першим на нашому маршруті через якийсь десяток кілометрів постане населений пункт Дмитрівка. Але давайте поки що в ньому не зупинятися, а звернемо в центрі ліворуч, на схід — і, проїхавши вісім кілометрів «місцевим автошляхом із твердим покриттям», ми з Вами, шановні супутники-читачі, потрапляємо до села зі святковою й урочистою за звучанням назвою Красний Колядин. Це село, розташоване на лівому березі річки Ромен, з липня 2020 року (після укрупнення районів) входить до Прилуцького району Чернігівської області.

| Newssky.com.ua

Історичний герб (1725) містечка-села КРАСНИЙ КОЛЯДИН.

В.П.Коваленко повідомляє [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 113], що за припущенням багатьох істориків саме розташоване в Красному Колядині городище є городищем літописного міста Глебль (поширений також інший варіант передачі давньоруської назви — Глібль), яке знаходилося на південно-східних кордонах Задесення. Це місто було засноване в другій половині ХІ століття для контролю за «степовим коридором» (будь ласка, див. початок нарису). А згадується воно вперше в Іпатіївському літописі під 1147 роком, коли — на відміну від сусідніх Бохмача, Біловежі (розділ 7), Всеволожа (розділ 8), Уненежа (розділ 9) — витримало облогу військ великого князя київського Ізяслава Мстиславича. Глебль був зруйнований, подібно до міст-сусідів, у 1239 році під час монголо-татарської навали.

Тутешнє городище складалося з трьох укріплених частин: Гуляй-Городка (0,58 гектара), Замку (1,6 гектара) і Великої Красноколядинської фортеці (близько 11 гектарів). Похила стрілка мису лівого берега Ромна та його колишньої притоки річки Красна (урочище Замок) «обрізані» валом і ровом. Саме там, на Замку, головним чином збереглися захисні споруди городища. Потужність культурного шару в Красному Колядині сягає 1,8 метра, причому часи його утворення — ранньозалізний вік, роменська культура (нагадаю: VIII—Х ст.), давньоруська культура (ХІ—ХІІІ ст.) та культура раннього Нового часу (XVI—XVIII ст.).

| Newssky.com.ua

Таким уявляє герб ЧЕРНІГІВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА користувач Вікіпедії Alex Tora.

ПОДОРОЖ ІСТОРІЄЮ Й ДАВНІМИ НАЗВАМИ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ЗАДЕСЕННЯ: ПОЧАТОК

 

На історичній нашій сцені

постала волость Задесення

з князів чернігівських руки

легкої — їм лиш завдяки.

 

Почав перелік з Хоробóра б,

та це ім’я отримав Короп

почесне в інші вже часи —

на спомин Київській Русі.

 

Батурин — знала руська Ненька

(як Археолог Коваленко

довів), із цим ім’ям він жив

ще до навали чорних днів.

 

Не знав етнічних руський Бóг меж —

і виник мусульманський Бохмач

тут, у Чернігівській землі:

«свої погани» в нім жили.

 

Зміцніла міст-фортець мережа,

коли постала Біловежа

над «коридором степовим»,

прикривши Русь — щитом міцним.

 

Знав на Русі напевно кожний,

що місто Глебль — непереможне;

це місто — Атлантиду вже —

Колядин Красний береже…

 

(Далі буде.)

17.11.20

 

Містечко Красне біля давньоруського городища засновано за Речі Посполитої, у 1630-х роках, імовірно, ще в першій половині десятиліття. Адже саме його осадники трохи згодом — у 1637 році — заснували сусіднє село Голінку, яке ми щойно відвідали. За місцевими переказами, вже в польську добу в Красному збудували укріплений замок фактичного власника — сумнозвісного князя Яреми Вишневецького, але він проіснував недовго. На початку Хмельниччини цей замок узяли штурмом повстанці, і пізніше він повністю занепав. А в містечку восени 1648 року виникла Краснянська сотня як військовий підрозділ Прилуцького полку. В.М.Заруба повідомляє [Заруба (2007): с. 158], що до нього ж ця сотня була включена в жовтні 1649 року вже як адміністративний підрозділ, котрий нараховував 100 козаків, і надалі незмінно входила до складу Прилуцького полку аж до ліквідації в 1782 році. Змінилася лише назва містечка, що з 1658 року іменувалося Красним Колядином, і, відповідно, сотні, яка стала Красноколядинською. Тоді ж козаками було збудовано фортецю, котра вже в 1654 році вражала проїжджих «великими укріпленнями та цитаделлю, що височить на краю гори». На жаль, ці споруди до наших днів не збереглися.

| Newssky.com.ua

КРАСНОКОЛЯДИНСЬКА загальноосвітня школа. Фото — Osvita.tk (2013).

За гетьмансько-козацької доби стрімко розвивалася економіка міста. Зокрема, тричі на рік у ньому проводилися досить багатолюдні ярмарки, причому всі три ярмарки тривали протягом трьох-таки днів. З красноколядинських сотників, поза сумнівом, найзнаменитішим є Іван Самойлович (1664—1665), у подальшому — гетьман України. А найдовший час обіймали цю посаду Тимофій Андрієнко (1681—1701) та Петро Максимович (1736—1764). Вже за імперської доби злет волелюбного козацького духу продемонстрував знаменитий революціонер-народник Яків Стефанович (1854—1915), який замолоду працював у Красному Колядині. У 1877 році він очолив так звану «Чигиринську змову»: намагався підняти повстання в Чигиринському повіті Київської губернії за допомоги фальшивих «золотих грамот» від царя, що нібито велів селянам повстати на панів. Селянський рух тоді охопив 40 сіл Чигиринщини! Але змова була розкрита, і повстання, призначене на жовтень 1877 року, не відбулося. А Стефанович 1883 року був засуджений до семи років каторги, з 1890 року жив на поселенні в Якутії і лише 1905 року повернувся до Красного Колядина, де й провів останні роки життя. Поховання Якова Стефановича в сільському парку є місцевою пам’яткою. Ще згадаємо, що в Красному Колядині народився Володимир Іванович КУНДЕНКО (1980—2014) — учасник російсько-української війни, командир танка 1-ї окремої гвардійської танкової бригади ЗСУ, один із легендарних «кіборгів». 4 жовтня 2014 року в районі аеропорту Донецька його танк, який рухався в колоні, підбили російські терористи. Більше тижня до танка не могли підійти, щоб вивезти останки трьох бійців. Без Володимира Івановича Кунденка тоді лишились дружина й двоє маленьких синів… Герою Слава та вічна вдячна пам’ять!

| Newssky.com.ua

Так виглядав старий залізничний вокзал села (з 1958 року — селища міського типу) ДМИТРІВКА в 1943 році. Автор зображення у Вікіпедії — Остап Киричок (2018).

Повернімося до Дмитрівки, яка за козацької доби була селом Красноколядинської сотні Прилуцького полку, а тепер є селищем міського типу; у цьому селищі варто помилуватись новітньою архітектурною стилізацією — зведеним наприкінці 80-х років минулого століття «Замком Солдатова» [Потапчук (29.ІХ.2018)]. А зовсім недавно тут, у Дмитрівці, на Алеї Слави був похований Василь Петрович ПРОХОРСЬКИЙ (1980—2014) — Герой України, активіст Революції Гідності, волонтер медичної служби київського Майдану. Ще до подій кінця 2013 року він вів сторінку в соціальних мережах із гаслом «Рабів до раю не пускають». Загинув Василь Петрович Прохорський 18 лютого, ближче до 18-ї години, у районі Львівської барикади на вулиці Інститутській: завантажуючи поранених у карети швидкої допомоги, отримав кульове поранення в потилицю, від якого помер на місці. Елементом пам’ятника на честь Прохорського стала символічна майданна шина… Герою Слава та вічна вдячна пам’ять!

Далі поїдемо на південний захід колишньою територією Красноколядинської сотні. Поблизу першого на цьому шляху села з мальовничою назвою Щуча Гребля (за козацьких часів — хутір Щуцька Гребля) виявлені 11 (одинадцять!) скіфських курганів. До речі, гідний нащадок сіверського козацького роду, похований у Дмитрівці герой Революції Гідності волонтер-медик Василь Петрович Прохорський — уродженець саме Щучої Греблі.

Наступне за маршрутом село Кропивнé в 1649—1654 роках було центром Кропивненської сотні Прилуцького полку, яка після Переяславської ради була ліквідована, а її територія й козаки ввійшли до Краснянської сотні; відомо, що кропивненським сотником у 1649 році був Михайло Торлало [Заруба (2007): с. 160].

| Newssky.com.ua

Платон Гамалія (1766—1817).

Нарешті, проїдемо повз село Лисогори (за козацької доби це була слобідка Лисогорівка), а може, по дорозі й зазирнемо туди: адже там похований представник старовинного козацько-старшинського роду Платон Гамалія (1766—1817) — уславлений моряк, капітан-командор, педагог, перекладач, учений, автор низки впливових підручників, дійсний член Російської академії наук і Вільного економічного товариства. Також варто згадати, що в Лисогорах народився український письменник, етнограф і драматург Олекса Стороженко (1806—1864) — представник відомого із XVII століття козацько-старшинського роду, чий прямий предок (прапрапрадід) Іван Стороженко протягом 1687—1693 років був прилуцьким полковником.

Так ми з Вами, шановні супутники-читачі, дісталися перехрестя, де траса Ічня—Дмитрівка повертає на північний схід. Звідти наш прямий шлях (котрим «у реалі» користуватися треба дуже й дуже обережно, краще взагалі поступитися прямотою…), нехай спочатку начебто ґрунтовий, а згодом — «місцевий із перехідним покриттям», веде на схід південний, до села з дивною назвою Купина (наголос на першому складі!). У Купині повертаємо праворуч — і через якийсь кілометр дістаємося селища КАЧАНÍВКА.

У попередніх нарисах цієї книжки вже розповів, причому досить докладно, про три з чотирьох історико-культурних заповідників національного значення, що функціонують у Чернігівській області, а саме — про Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній» (розділ 2-й), Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім» (розділ 5-й) і батуринський Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» (розділ 6-й). Тепер у нас із Вами, шановні супутники-читачі, на черзі — Національний історико-культурний заповідник «КАЧАНÍВКА». Багато інформації можна знайти на його офіційному сайті (див. список рекомендованої літератури). Спробую трохи її доповнити, виходячи за межі представлених там сюжетів і додаючи деякі важливі, з моєї точки зору, акценти й моменти. Вибудовуватиму розповідь про цей садибно-парковий шедевр Чернігово-Сіверщини та всієї України як низку «історій із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури». Такий підзаголовок дав трьом своїм нарисам, опублікованим чотири роки тому [Чернецький (09.VI.2016); Чернецький (13.VI.2016); Чернецький (16.VI.2016)].

<…>

…У середині XVIII століття раніше безіменне поселення отримало назву: з 1744 року воно згадується як хутір Коченівщина (згодом — Качанівка) Ічнянської (Іченської) сотні [Заруба (2007): с. 146—147]. Таким чином, ми з Вами, шановні супутники-читачі, опинилися на теренах Ічнянської сотні Прилуцького полку. З переходом Качанівки на початку 1770-х років у власність генерал-фельдмаршала Петра Румянцева-Задунайського починається «період палацово-паркового ансамблю й розквіту садиби», який тривав до 1918 року. Про нового власника розповів у розділі 4 цієї книжки, у його частині, присвяченій селу ВИШЕНЬКИ. Як і про первотворця садибного ансамблю Качанівки — видатного українського зодчого Максима Мосцепанова (варіанти написання прізвища — Мосципанов, Мосціпанов).

| Newssky.com.ua

Олександр Кунавін (близько 1800). «Палац Румянцева в Качанівці».

Це Максим Мосцепанов творчо, натхненно, блискуче реалізував надскладний проєкт московського архітектора Карла Бланка, протягом 1770-х років збудувавши в Качанівці для Румянцева-Задунайського садибний палац у стилі, сказати б, романтичного класицизму. Він дивним чином сполучував класицистичні риси з ознаками романського, готичного та східного зодчества. Про первісний вигляд цього яскравого архітектурного витвору можемо одержати уявлення завдяки художнику Олександрові Кунавіну, який, на щастя, намалював палац наприкінці XVIII століття; будь ласка, див. першу ілюстрацію до мого нарису чотирирічної давнини [Чернецький (09.VI.2016)], знову вміщену й вище. Порівнявши її з другою ілюстрацією того самого нарису, переконуємося, що образ Качанівського палацу докорінно змінили подальші перебудови. Хоча наполягаю на тому, що у видозміненому будинку збереглися і важливі зовнішні риси, і — головне — неповторна душа первісного витвору. У Качанівці, шановні читачі, ви це напевно й потужно відчуєте.

Отже, повернімося до Качанівки. Тут особисто Мосцепанов, за авторитетним свідченням В.І.Тимофієнка, у 1777 році спроєктував великий парк із дванадцятьма (!) ставками [Тимофієнко (1999)], який складався — і складається — з регулярної та пейзажної частин. На картині Кунавіна бачимо прилеглу до палацу частину цього парку. Між іншим, цю картину написано після смерті Петра Румянцева-Задунайського, коли власником Качанівки став його син Сергій. Він був уже просто Румянцевим: «почесний додаток до прізвища» у спадок від батька не отримав, на відміну від безцінних маєтків. За інформацією з офіційного сайту заповідника у версії 2016 року, наприкінці XVIII століття в парку було споруджено та чудово вписано в довколишній пейзаж, зокрема, вельми мальовничу альтанку Глинки з розташованим під нею гротом; утім, теперішню назву вона, відтворена в камені, отримала вже в сторіччі наступному.

Прощаючись… ні: кажучи «До побачення!» мосцепанівській Качанівці XVIII століття, наостанок хочу сказати таке:

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ МОСЦЕПАНОВУ

 

Шлях митця в давнині не розтанув:

дав служіння культурі зразок

архітектор Максим Мосцепанов —

будівничий палаців-казок.

 

Це йому — душ надійна криївка —

ти завдячуєш передовсім,

незрівнянна красо Качанівка,

і палацом і парком своїм!

 

Не тому, що — із гору заввишки

ці будинки й споруди були,

сяють і Качанівка і Вишеньки

з більше ніж двохсотлітньої мли.

 

Ті палаци однóповерхові,

і альтанки, і парків дива

просто стільки вмістили любові,

що душа їх донині жива.

 

Нам —

з минулого сяють яскраво

та освітлюють нинішні дні,

України довічної слава

й величання Героїв її.

 

23.05.16

<…>

…І все ж таки Качанівка як дорогоцінний вітчизняний культурний осередок ХІХ — початку ХХ століть являє собою насамперед витвір духу представників уже через це славного роду Тарновських, і в першу чергу батька й сина Василів Васильовичів. Їм і присвячую свою традиційну завершальну поезію. Ну, майже завершальну.

| Newssky.com.ua

КАЧАНІВКА. Парадний фасад палацу Тарновських. Фото 1880 року.

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ ТАРНОВСЬКИМ — СТАРШОМУ Й МОЛОДШОМУ

 

Усі і минулі й теперішні

не заважають грози нам

їх заповіт розчути,

бо в ньому — мудрість століть:

любіть Україну серцем,

любіть Україну розумом,

хоч як любіть Україну,

але — ДІЯЛЬНО любіть!

 

Власники диво-садиби,

маєтку культури володарі,

вони життя присвятили

одній високій меті:

долати шлях до свободи

допомогти народові,

орієнтири ГІДНОГО

життя знайти для путі.

Ми, може, знаємо більше,

проте — чи більше зуміємо

у кінцевому підсумку

наших життєвих драм?

Адже головне, щоби мрії

не помирали мріями,

а втілювались у реальність,

ставали-таки ЖИТТЯМ.

 

Отже, тепер і довіку

в них нам навчатися плідності

і щоденної праці,

і «стратегічних» зусиль.

Я певен: вони з нами РАЗОМ

у Революції Гідності,

акомпанементом

мелодії

їх Доль

звучать

звідусіль!

 

08.06.16

На думку істориків Качанівки, з 1918 по 1953 рік (відзначимо ту дивну — а чи дивну? — обставину, що він є роком смерті Сталіна) тривав «період руйнації й пограбування», потім до 1981 року — «період занедбання». Створення на основі палацово-паркового комплексу державного історико-культурного заповідника знаменувало «початок відродження». У 2001 році заповіднику було надано статус національного. Зазначається, що нині створене й активно діє міжнародне товариство «Друзі Качанівки», яке ставить за мету залучення спонсорів [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 36]. Проте важливо, щоб якнайшвидше щирим другом Качанівки та інших вітчизняних культурних осередків національного рівня став весь багатоетнічний Український народ. Це означатиме, що ренесанс Качанівки разом з усією Україною набуде незворотного характеру, перетвориться на Відродження з великої букви.

А ось тепер — свіженький завершальний віршик:

 

У ПЕРЕДДЕНЬ РІЧНИЦІ ПОДІЙ, З ЯКИХ ПОЧАЛАСЯ НАША РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

 

Поразки не раз зазнавав рух визвольний строкатий

на нашому білого світу темненькому краї…

Та цій Революції до Перемоги тривати,

бо Гідність їй імпульс дає і мету визначає!

19.11.20

 

(Далі буде.)

| Newssky.com.ua

КАЧАНІВКА. Фронтон і купол садибного палацу. Фото — Kamelot (2009).

 

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 17

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Коваленко В.П., Сытый Ю.Н. Летописная Беловежа (к вопросу о локализации) // Археология славянского Юго-Востока. — Воронеж, 1991.

Коваленко В.П., Ситий Ю.М. «Свої погани» чернігівських князів // Стародавній Іскоростень і слов’янські гради VIII—Х ст. — К., 2004.

Коваленко В. Коли виник Батурин? // Сіверянський літопис. — 2016. — № 1.

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Т. І. — М., 1997.

Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній»: Офіційний сайт. — Режим доступу: https://oldchernihiv.com/.

Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця»: Офіційний сайт. — Режим доступу: https://www.baturin-capital.gov.ua/.

Національний історико-культурний заповідник «Качанівка»: Офіційний сайт. — Режим доступу: http://kachanivka.in.ua/.

Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім»: Офіційний сайт. — Режим доступу: http://www.ns-slovo.org.ua/.

Потапчук Н. Казковий замок у Дмитрівці — дітище «графа» Солдатова [Електронний ресурс] // УКРІНФОРМ: Мультимедійна платформа іномовлення України. — 2018. — 29 вересня. — Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-tourism/2548048-kazkovij-zamok-u-dmitrivci-ditise-grafa-soldatova.html.

Самоквасов Д.Я. Могилы русской земли. — М., 1908.

Тимофієнко В.Г. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1999. — Режим доступу: http://alyoshin.ru/Files/publika/timofienko/tim_zodchi_000.html.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. ЄВГЕН ГРЕБІНКА, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МИХАЙЛО ЛЕРМОНТОВ ТА ІН.: ІІІ. Іван Мартос, Ічня, Петербург, Москва, Одеса, Херсон, Ічня [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — українська Вікіпедія} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 15 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/10584/.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Качанівка — садибно-парковий шедевр ЧЕРНІГІВЩИНИ: історії із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури (частина І) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 9 червня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/korotkiy-putivnik-2016-kachanivka-sadibno-parkoviy-shedevr-chernigivshhini/.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Качанівка — садибно-парковий шедевр ЧЕРНІГІВЩИНИ: історії із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури (частина ІI) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 13 червня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/korotkiy-putivnik-2016-kachanivka-sadibno-parkoviy-shedevr-chernigivshhini-2/.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Качанівка — садибно-парковий шедевр ЧЕРНІГІВЩИНИ: історії із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури (частина ІIІ) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 16 червня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/putivnik-2016-kachanivka-3/.

Чернецький Ю. Мандрівки історичною Переяславщиною й Полтавщиною: Подорож 1. Переяслав-ХмельницькийПрилукиГустиня {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 7 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/mandrivki-istorichnoyu-pereyaslavshhinoyu-y-poltavshhinoyu-podorozh-1-pereyaslav-hmelnitskiy-priluki-gustinya/.

Чернецький Ю. Мандрівки історичною Переяславщиною й Полтавщиною: Подорож 2. СрібнеСокиринціТростянець {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 12 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/mandrivki-istorichnoyu-pereyaslavshhinoyu-y-poltavshhinoyu-podorozh-2-sribne-sokirintsi-trostyanets/.

Чернецький Ю. Прилуцький козацький полк: короткий путівник у віршах {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 16 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/prilutskiy-kozatskiy-polk/.

Чернецький Ю. Подорож історичними Київщиною та Переяславщиною-Полтавщиною: 7 коротких путівників у віршах 2017 року {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і Вікіпедія} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 14 грудня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/podorozh-15099-2/.

Чернецький Ю. Чернігівський обласний анабазис: Короп і Батуринський Миколо-Крупицький монастир (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 14) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 4 листопада. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/chernigivskij-oblasnij-anabazis-korop-i-baturinskij-mikolo-krupiczkij-monastir/.

Чернецький Ю. Чернігівський обласний анабазис: Батурин назавжди (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 16) {Фотоілюстрації — різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 13 листопада. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/chernigivskij-oblasnij-anabazis-baturin-nazavzhdi/.

Поделиться статьей: