Час повернення до традиції

Ексклюзив. Давно стало звичним серед різноманіття форм державного правління бачити лише дві – демократію та диктатуру, вбачаючи в них непримиренні протилежності. Та якщо звернутися до класики, зокрема Платона й Аристотеля, глибину думки яких мало хто перевершив по цей день, то виявиться, що цих форм значно більше, а саме – шість, причому серед них античні філософи виділяли по три правильних і неправильних.

Не зважаючи на деякі розбіжності в поглядах цих двох великих мислителів давнини, головна ідея була спільною – може бути влада одного, або небагатьох, або багатьох.

І в кожному випадку є два варіанти – монархії (правильній формі правління) протиставлялася тиранія (неправильна), аристократії (правильна) – демократія (неправильна – sic!), політії (досконала форма афінського народовладдя) – охлократія (тут навіть годі про щось говорити).

Не буде великою помилкою стверджувати, що в усі подальші сторіччя майже ніхто нічого нового в політології не відкрив (за винятком хіба що Н. Маккіявеллі), всі ідеї Нового часу (Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.) були, по суті, розвитком античної думки. І сам хід європейської історії не раз доводив і тепер доводить еволюційність розвитку форм правління в державах, коли монархія вироджувалася в тиранію, аристократія (або «класократія», за В. Липинським) –в демократію, яка згодом неминуче деґрадувала до охлократії.

Втім, вище наведено лише переказ давно відомого. Але варто було б наголосити на тому, що не тільки історичний розвиток визначає форми державного устрою, а й географічні умови. Зокрема, на прикладі величезного материка Євразія можна простежити, як у просторі змінюється форма правління від при океанічних та приморських реґіонів (де вона традиційно «м’якша») до внутрішньоконтинентальних із властивим їм жорстким стилем правління.

Доказів тому можна навести чимало, і то – з різних часів. Якщо взяти давнину, то саме приморська Еллада з її сприятливим кліматом і родючими ґрунтами була батьківщиною демократії (і політії), тоді як Єгипет і Месопотамія, де нормальне життя зосереджувалося в межах вузької смуги, були прикладами тиранії. Приблизно посередині можна поставити Стародавній Рим, причому вартий уваги факт, що перетворення республіки на імперію супроводжувалося, а ралше мотивувалося одночасним поширенням римських володінь у глиб континенту.

За доби Середньовіччя існували приморські італійські міста-республіки – Венеція, Ґенуя, варто згадати й Флоренцію, хоч розташовану й не над морем, але на річці Арно. Яскраві приклади демократії, що значною мірою успадкували традиції давньогрецьких полісів. Можна навести приклад Англії – острівного королівства, де вже в ХІІІ сторіччі було розподілено повноваження короля та парламенту. Натомість, у більшості континентальних європейських держав поступово сформувалися абсолютні монархії, а на порозі Азії (Московська держава, Османська імперія) правління стало набувати рис тиранії, яка була суттю й «різко континентальних» Арабського халіфату, імперії Чинґісхана, «непробудимого» (за Т. Шевченком) Китаю.

Море й само по собі є «пом’якшувальним» чинником, і, крім того, в економічній площині воно віддавна сприяло торгівлі, й багатства купців об’єктивно обмежували монаршу владу. Не випадково саме в приморських Нідерландах ще в ХVI ст. відбулася перша буржуазна революція, і вчорашнє володіння Іспанії швидко стало найбільшою світовою потугою.

Приклад острівної Англії (згодом – Великої Британії) є яскравим зразком діалектичного поєднання свободи і традиції. Країна, що однією з перших отримала щеплення від кривавих революцій, вже понад триста років розвивається еволюційно, шануючи минуле й водночас невпинно модернізуючись.

Значною мірою приморська Франція впродовж майже двох сторіч зазнавала численних революцій і повстань, що відсунули її з провідних позицій у світі, які ця країна займала в, імовірно, найкращі свої часи за Людовика ХІVта Наполеона І.

Середньоєвропейські (перехідні від морських до континентальних) імперії Нового часу (німецький Другий Райх, Австро-Угорщина) характеризувалися еволюційним розширенням свобод, що особливо помітно на прикладі держави Габсбурґів, у якій поєднувалися й поступово розв’язувалися проблеми соціальні та національні.

А що ж Україна? Часто чути запевнення співвітчизників у безумовній прихильності до демократії, яку, зрештою, наша Конституція проголошує основою державного ладу. Але демократія, якою б вона не була, не повинна суперечити традиції. А наші традиції полягають у досить м’якій, обмеженій боярами, владі старокиївських князів (варіант, що певною мірою перегукується з англійським), авторитеті гетьманської булави (справжньою трагедію для нації, що народжувалася, була невдача, якої зазнав Б. Хмельницький у спробі запровадити спадкову монархію) та конституційним договором Пилипа Орлика, укладений за часів, коли в Європі ще мало було тому аналогів. Отже, поєднання єдиновладдя та свободи на засадах аристократизму для України є одвічно природним і притаманним їй за умови здобуття незалежності.

То ж хіба сьогодні не пора для повернення до традицій? Чи сучасна кривава війна, розв’язана безжальним кремлівським аґресором, не спонукає відкинути все принесене ззовні, таке, що не придатне для українського ґрунту й не сприймається ментальністю нашого народу? Найкращі приклади з минулого рятують у часи найбільшої тривоги та небезпеки, як вони врятували балканські народи, що в ХІХ сторіччі визволилися з-під османського ярма та заснували власні держави на основі тисячолітньої політичної спадщини.

«Армія, мова, віра» – справді традиційні цінності (звісно, цей перелік не є вичерпним), які підтримують українську націю й не дають їй підкоритися значно чисельнішому завойовникові. Не лише фізично, а й духовно, адже традиція не дає нам втратити ідентичність, як би цього не хотіли й на Сході, й дехто на Заході, нав’язуючи нам чужі ідеологеми й засмічуючи українську мову як не русизмами (точніше, росіянізмами), то англіцизмами (йдеться не про вмотивовані запозичення, а поширення, по суті, всесвітнього суржику).

Україна пережила не одне сторіччя неволі, здолає і нинішню московську навалу та об’єднає національну територію. Перемога – це справа виживання нації, тому іншої перспективи немає. Moscua delenda est!

Андрій Курбський, оглядач Newssky