Уроки кубинських абнімашек

«Куба, любовь моя!»

Підсумковий документ по результатах зустрічі понтифіка Франциска I із керівником Московського патріархату в аеропрту Гавани викликав чимало нарікань, розачаровану, більш чи менш стриману реакцію як з боку українських римо-, так і греко-католиків, не кажучи вже про православних.

Поділяючи певною мірою ту емоцію, якою відповіло на розпливчасті формулювання та «братерські» жести наше суспільство, мушу все ж підкреслити наступне.

1. Насамперед, не важко помітити що Франциска використали в рамках
спеціальної інформаційної операції, і вочевидь він такого не
очікував. Але це щось каже про нинішню кваліфікацію відповідних
служб Ватикану — на жаль, все важче заперечувати загальну
морально-етичну деградацію «далекозахідних» еліт, що коріниться в
пануванні релятивізму та постколоніальному синдромі. Та це інша
широка тема.

2. Але незалежно від сказаного вище, вважаю, що такий холодний душ є
дуже корисним. Здоровий глузд підказує: з одного боку маємо
керівництво РПЦ, яке не відокремлює себе від урядового апарату та
політичного курсу Росії та має тісні зв’язки із злочинною
організацією КДБ-ФСБ. З іншого боку, нинішній Рим досить далекий
від українських проблем — його хвилює розбудова християнського
соціалізму, боротьба із індивідуалістичним стилем життя
(насамперед, американським), а також «за все хороше проти всього
поганого». Українське православ’я знаходиться у важкій ситуації —
єдності в ньому немає, північно-східний вплив продовжує його
калічити, а сміливості об’єднатися проти цього впливу поки що не
вистачає.

3. Попри сподівання ідеалістів, я не покладаю особливих надій на
загальноправославний собор, який відбудеться на Криті. Звісно,
Вселенський патріархат (Константинополь) час від часу нагадує Москві
про власну канонічну територію та про історичні обставини нинішньої
ситуації. Але гроші часом слугують непоганою заміною репутації
причому, за іронією долі, для «переконання» учасників цього собору
на підтримку позиції Кирила ізнов буде переважно використано гроші
парафіян Української Православної Церкви, на чолі якої стоїть
митрополит Київский Онуфрій. Попередньо відомо, що питання про
автокефалію Київського Патріархату навіть не обговорюватиметься.

Також здається — хочеться помилятись, але — що керівники всіх
трьох православних церков прагнуть зкопіювати в Україні роль і
статус який у Росії отримала РПЦ. Такий стан речей вже сьогодні автоматично
створює загрози внутрішній та зовнішній національній безпеці
України.

4. Звісно, в Україні не прийнято відкрито втручатися в церковні
справи, хоча моментами кулуарні інтриги і спливають на поверхню. Та
на жаль, у нашому випадку наївно сподіватись на те, що патова
ситуація якось вирішиться без жорсткої національної політичної
волі. У довоєнний час нинішній розклад «на чотирьох» об’єктивно
сприяв інтересам демократії, оскільки так можна було уникнути
монополії (тобто російської ситуації). Сьогодні — ні, оскільки одна
з православних церков майже відкрито використовується як інструмент зовнішньої політики не просто іншої, а ворожої держави, а прихильники діалогу як з її лав, так і з лав двох інших церков ладні чекати і 50, і 100
років заради примарних перспектив визнання канонічності. Але стільки
часу в України немає. Що ж робити?

На щастя, Історія має абсолютно готові відповіді, всі з яких мають спільну логіку — філетизм, домінування національного начала в організації церкви. Абсолютно всі сучасні помісні церкви слов’ян створено за керівної ролі уряду, державної еліти, і невсипущим контролем за лояльністю ієрархії національним інтересам протягом багатьох декад.

Наведу три приклади.

Перший. У 1859 році Валахія та Молдова об’єдналися в єдине
князівство. Перший обраний князь об’єднаної Румунії Алесандру Іоан
Куза (на честь якого названо університет в Ясах) задля ліквідації
деструктивних впливів Російської імперії на православну громаду
країни, створив «Генеральний Національний Синод», що включав усіх
єпископів, по три депутати від духівництва та мирян. Синод збирався
раз на два роки та контролювався світською владою. Автокефалію було
проголошено 1865 року, визнано її Константинополем (жодних
«альтернатив» на території Румунії не існувало — про це подбала, як
показано вище, тверезомисляча патріотична влада) у 1885 році, а
Патріархат створено аж у 1925 році. Перед цим конституція надала
церкві статус національної, а першому Патріарху Мирону навіть
довелося попрацювати головою уряду Румунії. Сьогодні в центральних,
єпархіальних, приходських, монастирських церковних структурах і
архієрейських намісництвах працюють 17 258 осіб, що не мають
церковного сану, з яких 15 435 отримують надбавки з державного
бюджету, а 1 843 людини утримуються з коштів власних фондів.

Alexandru_Ioan_Cuza

Александру Іоан Куза (20 березня 1820, Берлад — 15 травня 1873, Гейдельберг), перший правитель Румунії, рафінований знавець православної духовності

Другий. Подібно до румунської — під жорстким контролем монарха та
державного апарату — розбудовувалась відроджена автокефалія, а пізніше Патріархат — у Сербії та Королівстві Югославія. Її діяльність регулювалася законом про церковну владу східноправославної церкви, керівництво церкви обиралося за участю державних чиновників та короля.

У Болгарії розкол між Константинополем та Болгарською православною церквою тривав 73 роки (1872-1945), поки за справу не взялася болгарська держава. У 1953 році було відновлено і патріархію.

Звісно, залишається питання — як корелює створення панівної національної автокефалії державною волею із історією Західної Європи до союзу із якою ми прагнемо?

Henry8England

Генрих VII Тюдор, організатор міжцерковного діалогу в Англії

Тому приклад третій. У 1534 та 1559 роках англійський парламент, підримуючи свого обуреного зверхністю, догматизмом та апетитами пап короля Генриха VIII схвалив «Акт про супрематію», в якому проголошувалося, що земна влада над Англійською церквою завжди належала і належатиме англійським монархам. Церква Англії залишила чимало католицьких практик та теологічної спадщини, але успішно інтегрувала і здобутки Реформації. Час від часу, коли на троні опинялися прокатолицькі правителі, церква визнавала владу пап, проте такі періоди тривали недовгонація пильно слідкувала за спробами повернути неанглійське урядування. Вищим органом цієї церкви є Генеральний Синод. Звісно, процес еволюції Церкви Англії був непростим. Та англійцям поталанило — король Генрих не жував шмарклі і спеціально для тих, кому інтереси Риму убачалися важливішими за інтереси Англії презентував «Акт про зраду» (1534). Зокрема, відмовився присягнути новому порядку видатний філософ та державний діяч Томас Мор, автор соціалістичної «Утопії» — за що йому і відрубали голову (і канонізували в Римі). Тому, як бачимо, провідна державна роль у створенні національних церков не тільки цілком відповідає традиції східного християнства, але й прогресивним західноєвропейським стандартам.

more

Томас Мор готується стати святим

Особисто мені до вподоби румунська модель. Але якщо діалог, який і так уже затягнувся на майже сто років з часів Всеукраїнької церковної ради в грудні 1917 року, ізнову буде неконструктивним, то слід розглянути і англійський варіант.

Максим Михайленко

 

Добавить комментарий


Notice: Undefined index: uloginPopupCss in /home/uh433861/domains/newssky.com.ua/public_html/wp-content/plugins/ulogin/settings.ulogin.php on line 411
Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.