Від України «Київської» – до справді демократичної України!

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Харків — Житомир),

доктор соціологічних наук, кандидат економічних наук, автор книг «Світова економіка» (2007, 2009), «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009) та ін. і більш ніж 330 статей з питань державного управління тощо — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

В одній статті ще 2010 року, використавши метафору, тодішню державу назвав «Київською Україною» та намалював її портрет, основні елементи якого відтворюю нижче. 

Депутати парламенту фактично не несуть ніякої відповідальності перед населенням регіонів. З даної точки зору безконтрольно працюють взагалі всі центральні органи влади. На додачу вони, під контролем олігархів і партійних вождів, домінують не тільки в політиці, але й в економіці країни, задаючи правила гри (або – частіше – запускаючи гру без правил) і за допомогою адміністративно-командних важелів, у тому числі держбюджету, визначаючи, яким територіальним утворенням і населеним пунктам жити, а яким лише животіти, боротися за виживання. У регіонах бал правлять, під контролем тутешніх олігархів і… гангстерів, намісники, що призначаються Києвом, і сформовані цими «губернаторами» державні адміністрації. Коротше кажучи, влада сконцентрована в руках «політичної еліти», що оселилася в столиці. А мешканці інших регіонів, як, утім, і рядові кияни…

Попереду були правління євнушковичів зі стрімкою еволюцією режиму від залишково-демократичного до жорстко-авторитарного, переможна Революція Гідності, що являла собою повстання українського громадянського суспільства проти зманкуртизованого (за великим Чингізом Айтматовим) державного монстра, підла путінсько-рашистська агресія та виникнення у відповідь вітчизняного руху Опору, козацького за духом, яке супроводжувалося швидким відродженням нашої регулярної армії. Але в царині державного управління щось за ці роки змінилося? Змінилося. Щось. І немало. Однак чи не найменшою мірою – в окресленій вище частині. Наберуся сміливості (варіант: нахабства; проте, погодьтеся, виправданого) і скажу від імені областей України: регіонам набридло бути якщо не кріпаками, то майже безправними васалами вельможного пана Києва.

Тільки не треба лояльні до Української держави і принаймні в цьому сенсі патріотичні регіони на підставі цієї констатації (яка відбиває виключно моє сприйняття, можливо – вірне, можливо – частково, а можливо – цілковито помилкове) ображати! А як інакше оцінити фактичне надання привілеїв окупованим територіям Донбасу? До речі, пам’ятаймо, що навесні і на початку літа 2014 року більшість – 65–70 % – населення Донецької та Луганської областей так само лояльно до України ставилася (про нинішню ситуацію судити важко). Але стала заручницею тодішньої неспроможності вітчизняного державного апарату та жертвою збройної агресії знавіснілих сусідських стрілкових-гіркіних і їхніх донбаських спільників-послідовників. За понівечені долі українців Донбасу (тобто громадян України, що жили чи й досі живуть у цьому регіоні) відповідальність із агресором поділяють місцеві зрадники та «папєрєднікі»-євнушковичі. Утім, «не варто плакати над розлитим учора молоком». Необхідно сьогодні співвітчизникам усіляко допомагати, шукати суспільні рішення, оптимальні за теперішнього стану речей.

Не є прихильником жодної з провідних політичних сил України. Але в даному випадку не можу не погодитися з головою парламентської фракції «Самопоміч» паном Березюком, який 3 лютого на зустрічі із співдоповідачами Моніторингового комітету ПАРЄ наголосив: «Внесення змін до Конституції щодо децентралізації – є неприйнятним, через «особливий статус Донбасу» та узурпацію влади Президентом, яка «продається» під виглядом децентралізації». І далі: «Шахрайство з внесенням змін до Регламенту (Верховної Ради, – Ю.Ч.) стосовно конституційного процесу – дискредитує будь-які зміни до Конституції, адже суспільний договір, укладений у шахрайський спосіб, не буде сприйнятий народом, який є єдиним джерелом влади».

У цьому контексті волію сказати таке шановному Президентові України. Петре Олексійовичу, Ви ж маєте змогу в разі необхідності за роз’ясненнями звернутися до своїх любих європейських друзів. Вони там, у демократичній Європі, добре знають, що обіймання посади глави держави жодною мірою не означає отримання статусу її НАЧАЛЬНИКА. Це Вам підтвердять і президент Франції (нехай зціпивши зуби), і президент Польщі (гадаю, легко й невимушено), і президент Німеччини (напевно від щирісінького серця), і навіть сакраментальна англійська королева… А «начальники» – вони тільки на глобальній Чукотці лишилися. І процедуру імпічменту, між іншим, ніхто в Україні не скасовував.

Тож поки що обмежтеся, шановний пане Президенте, максимально можливим сприянням якнайскорішому внесенню до Конституції тих змін, що стосуються судової гілки влади та суміжних питань. А запровадження дуже сумнівної конституційної «децентралізації» поки що призупиніть. За елементарного бажання верхівки РФ і Вашого кремлівського (вибачте!) колеги для виконання так званих Мінських домовленостей – досі не можу збагнути, хто з ким на підставі чого домовляється та як це з українським законодавством і міжнародним правом співвідноситься – цілком достатньо прийнятого нашим працьовитим парламентом ще в позаминулому році ЧИННОГО Закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». А в нашій країни тим часом слід розгорнути дійсно всенародне справді обговорення змін до Конституції в частині місцевого управління та самоврядування. Тільки – борони Боже всіх причетних! – не таке, як досі, обговорення гібридного типу «новогідня йолка на київському Майдані»…

А я до майбутнього свята справжнього всенародного обговорення вже й даруночок підготував. І розгорнуте обґрунтування до нього. Почати не гріх із початку, тобто з конституційної Преамбули. Тепер додатково пропоную замінити дещо непевний пострадянський термін «національності» зрозумілим без довгих пояснень усьому світові та сьогоденній Україні терміном «етнічні групи».

І про «долю регіонів» уже розгорнуто висловлювався. Тут лише процитую фрагмент своєї наукової статті, що передувала публіцистичній праці, на яку надано посилання: «В умовах окупації теренів Автономної Республіки Крим і міста Севастополя виглядають дочасними радикальні зміни конституційних положень, що стосуються цих адміністративних регіонів України. Натомість пропонуємо, не зволікаючи, підвищити конституційний статус областей до рівня, що вже закріплений за АРК в чинній Конституції України. На наше переконання, це, з одного боку, не нестиме ніякої додаткової загрози територіальній цілісності країни, а з іншого – продемонструє готовність до децентралізації та всебічного розвитку самоврядування в Україні». Кожне слово готовий повторити, та, власне, вже й повторив.

Нарешті, колись потрібно буде й до розділу Конституції України, який присвячено загальним засадам, повернутися чи знову звернутися. З даного кола питань також висловився там само – на сторінках дорогого для мене журналу NEWSSKY. Усі зміни та доповнення, що пропонуються, виділені напівжирним курсивом у тексті, який знайдете нижче.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ:Нова редакція

Ми, Українська Нація (Український народ) – громадяни України всіх етнічних груп,

виражаючи суверенну волю Українського народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого Українською Нацією права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини, розвиток культури, науки, освіти та економіки з метою гарантування всім громадянам України достойної якості життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, що ґрунтується на засадах свободи та справедливого суспільного ладу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом або перед власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймаємо цю Конституцію – Основний Закон України.

 

Розділ I 
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, яка проголошує вищими цінностями свого правопорядку справедливість, рівність і політичний плюралізм.

{Офіційне тлумачення положення статті 1 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо, а також через органи самоврядування і органи державної влади.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 5 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 6-рп/2005 від 05.10.2005, № 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Україна є республікою.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою. Адміністративним регіонам, що входять до складу України згідно з частиною другою статті 133 цієї Конституції, надається та гарантується право на самоврядування.

Держава захищає цілісність і недоторканність території України в межах кордону, визнаного світовою спільнотою відповідно до норм міжнародного права.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Органи самоврядування і органи державної влади повинні створювати ефективні умови, за яких свобода та рівність людей і їхніх груп стають реальними, допомагають долати перепони та надавати сприяння участі всіх громадян у політичному, економічному, культурному і соціальному житті.

Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Стаття 5. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 5 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 6-рп/2005 від 05.10.2005, № 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Ніхто не може узурпувати державну владу.

{Офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 5 див. в Рішенні Конституційного Суду № 6-рп/2005 від 05.10.2005}

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і рівноваги між цими трьома гілками влади.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 7. В Україні визнаються і гарантуються місцеве, регіональне, професійне та інші види самоврядування.

Органи самоврядування здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Громадяни, органи самоврядування та органи державної влади повинні додержуватися Конституції України та закону.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Положення Конституції України застосовуються безпосередньо, якщо нею не встановлено інше. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституція України гарантує принцип законності, ієрархію нормативних актів, їх обов’язкове опублікування, відсутність зворотної сили в норм, що передбачають покарання громадян або обмеження їхніх індивідуальних прав, право на юридичний захист, судову відповідальність за  свавілля органів державної влади та самоврядування.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Стаття 10. Офіційною державною мовою в Україні є українська мова. Всі громадяни України зобов’язані її знати і мають право нею користуватися. Це положення не порушує права національних меншин, що випливають із ратифікованих міжнародних договорів України.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 10 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/99 від 14.12.99}

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Інші мови України також є офіційними в Автономній Республіці Крим відповідно до її Конституції, у великих адміністративних регіонах (областях) відповідно до їх Статутів, у містах Києві та Севастополі відповідно до Законів України, що визначають їх спеціальний статус.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Мовне та діалектне різноманіття України є частиною її культурної спадщини і користується особливою повагою та захистом.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові Української Нації, її історичної свідомості, традицій і культури, створює умови для поширення благ культури, що є джерелом самобутності Українського народу, його існування та розвитку, і для рівного доступу до них.

Держава також сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави, надає їм допомогу для збереження зв’язків із культурною спадщиною Української Нації.

Стаття 13. {Підлягає переміщенню і редагуванню.} Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 14. {Підлягає переміщенню і редагуванню.} Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття НОВА-1. Політичні партії належать до числа базових елементів політичної системи України і є основним інструментом участі громадян у політичному житті. Їхні внутрішня структура та діяльність повинні бути демократичними і відкритими для суспільства.

Забороняється існування політичних партій та інших громадсько-політичних організацій, чиї програмні документи або діяльність базуються на тоталітарному чи авторитарному варіанті будь-якої ідеології та практики. Також забороняється існування партій та громадських організацій, які передбачають засекречування своєї структури або членства.

Фінансування політичних партій та інших громадсько-політичних організацій є відкритим.

Стаття НОВА-2. Професійні спілки трудящих та асоціації підприємців займаються захистом і забезпеченням економічних і соціальних інтересів, які вони представляють. Вони створюються вільно і провадять свою діяльність у межах поваги Конституції та закону. Їх внутрішня структура та діяльність повинні бути демократичними.

Стаття НОВА-3. Держава забезпечує свободу преси та інших засобів масової інформації.

Стаття НОВА-4. Територіальний устрій України забезпечує децентралізацію публічної влади.

Стаття НОВА-5. Територіальне (місцеве та регіональне) самоврядування бере участь у здійсненні публічної влади. Свою частину публічних завдань, що визначається законом, територіальне самоврядування виконує від власного імені та під власну відповідальність.

Стаття НОВА-6. На підставі закону дозволяється утворення професійного самоврядування, що представляє осіб, зайнятих у професіях, які потребують публічної довіри, і дбає про належне провадження такої професійної діяльності в межах публічного інтересу та для його охорони.

На підставі закону можна утворювати також інші види самоврядування. Це самоврядування не може порушувати свободу провадження професійної діяльності і обмежувати свободу господарського підприємництва.

Стаття НОВА-7. Шлюб, як союз жінки та чоловіка, сім’я, материнство та батьківство перебувають під захистом і заступництвом держави.

Стаття НОВА-8. Держава особливо піклується про ветеранів боротьби за свободу, незалежність і безпеку України, зокрема інвалідів воєнних конфліктів і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Стаття НОВА-9. Соціальне ринкове господарство, що ґрунтується на вільній господарській діяльності, приватній власності, а також солідарності, діалозі і співробітництві соціальних партнерів, є основою економічного устрою України.

Стаття НОВА-10. Позбавлення майна є припустимим лише у випадку, якщо воно здійснюється в публічних цілях і за справедливе відшкодування.

Стаття НОВА-11. Обмеження свободи господарської діяльності є припустимим тільки у визначеному законом порядку та лише з огляду на важливість публічного інтересу.

Стаття НОВА-12. Основою аграрного устрою держави є сімейне господарство. Цей принцип не порушує положень частини третьої та частини четвертої статті 13, статті НОВА-10 і статті НОВА-11 Конституції України.

Стаття НОВА-13. Праця перебуває під захистом держави. Держава провадить нагляд за умовами праці.

Стаття НОВА-14. Церкви та інші віросповідні об’єднання є рівноправними.

Органи публічної влади в Україні зберігають неупередженість у питаннях релігійних, світоглядних і філософських переконань, забезпечуючи свободу їх вираження в публічному житті.

Стосунки між державою і церквами, іншими віросповідними об’єднаннями формуються на засадах поваги їх автономії, а також взаємної незалежності кожної зі сторін у своїй сфері і водночас взаємодії на користь людини та задля загального блага.

Взаємовідносини між державою і церквами, іншими віросповідними об’єднаннями визначаються Законами України, що прийняті на підставі угод, укладених Кабінетом Міністрів України з повноважними представниками відповідних церков та інших віросповідних об’єднань.

Стаття 16. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.

Стаття 17. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Збройні Сили України та інші військові формування зберігають нейтралітет у політичних питаннях, а також підлягають громадському і демократичному контролю.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Стаття 18. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи самоврядування та органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 19 див. в Рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2009 від 16.04.2009}

Стаття 20. Державними символами України є Державний (Національний) Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний (Національний) Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг жовтого і блакитного кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Державний (Національний) Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України підлягають правовій охороні.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.

 

Розділ IX 
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

Стаття 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості інтересів і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Стаття 133. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, великі адміністративні регіони (області), райони, міста, райони в містах, селища і села.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 133 див. в Рішенні Конституційного Суду№ 11-рп/2001 від 13.07.2001}

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницький, Волинський, Дніпропетровський, Донецький, Житомирський, Закарпатський, Запорізький, Івано-Франківський, Київський, Кіровоградський, Луганський, Львівський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Рівненський, Сумський, Тернопільський, Харківський, Херсонський, Хмельницький, Черкаський, Чернівецький, Чернігівський великі адміністративні регіони (області), міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 133 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003, № 9-рп/2005 від 13.10.2005}

 

Розділ X 
АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ І ВЕЛИКІ АДМІНІСТРАТИВНІ РЕГІОНИ (ОБЛАСТІ) УКРАЇНИ

Стаття 134. Автономна Республіка Крим і великі адміністративні регіони (області) є невід’ємними складовими частинами України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішують питання, віднесені до її відання.

Стаття 135. Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Автономна Республіка Крим є культурно-національною автономією кримськотатарського народу України. Поряд з українською мовою, яка відповідно до частини першої статті 10 цієї Конституції є державною мовою в Україні, офіційною мовою в Автономній Республіці Крим є кримськотатарська мова.

Кожний із великих адміністративних регіонів (областей) має Статут адміністративного регіону, який приймає відповідна Регіональна Рада та затверджує Верховна Рада України не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей) та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим і Виконавчих комітетів Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей) не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Стаття 136. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, депутати якої обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п’ять років. Припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим має наслідком припинення повноважень її депутатів.

{Частина перша статті 136 в редакції Законів № 2952-VI від 01.02.2011, № 742-VII від 21.02.2014}

Чергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обраної на чергових виборах.

{Статтю 136 доповнено новою частиною згідно із Законами № 2952-VI від 01.02.2011, № 742-VII від 21.02.2014}

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 136 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2013 від 29.05.2013}

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

Представницьким органом великого адміністративного регіону (області) є Регіональна Рада відповідного адміністративного регіону, депутати якої обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень Регіональної Ради великого адміністративного регіону (області), депутати якої обрані на чергових виборах, становить п’ять років. Припинення повноважень Регіональної Ради великого адміністративного регіону (області) має наслідком припинення повноважень її депутатів.

Чергові вибори до Регіональної Ради великого адміністративного регіону (області) відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Регіональної Ради великого адміністративного регіону (області), обраної на чергових виборах.

Регіональна Рада великого адміністративного регіону (області) в межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання у відповідному адміністративному регіоні.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України.

Вищим органом виконавчої влади великого адміністративного регіону (області) є Виконавчий комітет Регіональної Ради відповідного адміністративного регіону. Голова Виконавчого комітету Регіональної Ради великого адміністративного регіону (області) призначається на посаду та звільняється з посади Регіональною Радою відповідного адміністративного регіону за погодженням із Президентом України.

Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Регіональних Рад і Виконавчих комітетів Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей) визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей) з питань, віднесених до їхньої компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим та інших адміністративних регіонах здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.

Стаття 137. Автономна Республіка Крим і великі адміністративні регіони (області) України здійснюють нормативне регулювання з питань:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар’єрів;

3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей) Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей) з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим і Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей) України належить:

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Регіональних Рад великих адміністративних регіонів (областей), затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим і відповідних адміністративних регіонів;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим і відповідним адміністративним регіонам;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим і відповідних адміністративних регіонів на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим і відповідних адміністративних регіонів з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля – відповідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної, офіційних та інших національних мов і культур в Автономній Республіці Крим і відповідних адміністративних регіонах; охорона і використання пам’яток історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих і відновлення прав репресованих народів та етнічних груп;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим і відповідних адміністративних регіонах або в окремих їхніх місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим і великим адміністративним регіонам (областям) можуть бути делеговані також інші повноваження.

Стаття 139. В Автономній Республіці Крим і великих адміністративних регіонах (областях) діють Представництва Президента України, статус яких визначається законом України.

Завершуючи статтю, висловлю своє глибоке переконання: оновлену Конституцію України потрібно легітимізувати шляхом всенародного референдуму. Причому весь документ, а не лише ті фрагменти, затвердження яких референдумом передбачено статтею 156-ою! На користь моєї пропозиції красномовно свідчать і дух, і буква Рішення КСУ від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом). У цьому документі, зокрема, зазначається: «На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі» (абзац четвертий пункту 4.1 мотивувальної частини). І далі: «Із нормативно-правового змісту положень частин другої, третьої статті 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України» (абзац третій пункту 4.3 мотивувальної частини). З приводу ситуації, яка розглядається, додам: Український народ – колективний Герой переможної Революції Гідності – нарешті повинен реалізувати це своє право!

Насамкінець за власною традицією J хочу нагадати мудрі слова Кобзаря:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

І це нам, тим, хто з дитинства чує подібні геніальні афоризми, боятись прямого народовладдя та «ексцесів» надто широкого, як комусь ввижається, самоврядування?!

Слава Україні – від Донбасу до Закарпаття, від Криму до Чернігово-Сіверщини! Майбутнім процвітаючим самоврядним регіонам і територіальним громадам України – Слава!

P.S. А наступну статтю планую присвятити такому поважному органу державної влади, як Кабінет Міністрів України.