Слобідська Україна на шляху до новітньої історії

Фото: Харківська губернія в 1917 році

Харківська губернія в 1917 році (білою лінією проведено майбутній — нинішній — кордон між Україною та Російською Федерацією). Мапа опублікована в 1940 році.

 

ЧернецкийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016

Слобідська Україна на шляху до новітньої історії:

Південно-Східна та Центрально-Південна Слобожанщина

Події історії Слобожанщини, що відбуваються з початку ХІХ століття, слід, на моє переконання, розглядати в контексті двох ширших історичних процесів: з одного боку, подальшої уніфікації суспільного життя, включаючи намагання тотальної русифікації соціально-культурного простору, а з іншого — розгортання тогочасної Революції Гідності, відчайдушної Української культурної революції 1798—1847 років, до якої зробила вагомий внесок і громадськість Слобідсько-Української (з 1835 року Харківської) губернії.

Специфіка цієї Революції Гідності полягала в тому, що вона розвивалася як ланцюжок «повстань» окремих Особистостей. А почав відкриту боротьбу, кинувши письмовий виклик Російській імперії, Іван Котляревський. У середині останнього десятиріччя XVIII століття були написані, а 1798 року надруковані (щоправда, того разу без відома автора) перші три частини його великої «Енеїди». Ми ж — мешканці Слобідської України — можемо і маємо пишатися тим, що в повному обсязі поема, яка вже налічувала шість частин, вперше вийшла друком 1842 року в Харкові.

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

У добу всевладності імперій
після днів козаччини заграв
українське слово на папері
першим Котляревський написав. 

Бо спочатку нишком, як говориться,
крила пробував цей гордий птах
по хатах народу-«мовотворця» —
більше в селах, трішечки в містах… 

Та земля, приречена на страту,
ГУЧНО словом мовила СВОЇМ,
бо в канцеляриста магістрату
у Полтаві народився син — 

той, що відкидав імперські кпини,
той, що не ловив покірно ґав,
той, що першим сином України-
мововласниці навіки став! 

У «низькому», кажете, він стилі
велич епосу переробив?
Та великий римлянин Вергілій
працю ту схвалив би, далебі. 

Класик, ще й античний, був би правий,
бо здійснив наш класик подвиг свій —
вищий: для майбутньої держави
мовний всесвіт сформував новий. 

І тепер, коли орді чужинській
відсіч даємо, на цій землі
можемо за СЛОВО українське
битись «зокрема» та «взагалі».

Фото: Історичний герб Старобільська

Історичний герб Старобільська (починаючи з 1804 року).

 

Продовжимо подорож історією, просторами та культурою Слобожанщини. Повторимо маршрут козацько-полкової доби, рухаючись зі сходу на захід. Отже, 1824 року до складу Слобідсько-Української губернії повернувся Старобільський повіт. До речі, він за територією став найбільшим у губернії: його площа становила трохи менше чверті від загальної. Тепер терени колишнього Старобільського повіту є північною частиною нинішньої Луганської області України (включно з тією дурною «ЛНР»), складаючи майже половину її загальної площі.

Фото: Будинок Катерининської жіночої гімназії

Старобільськ. Будинок Катерининської жіночої гімназії (початок ХХ ст.). Фото — Qypchak (2015).

Старобільськ. Будинок Катерининської жіночої гімназії (початок ХХ ст.). Фото — Qypchak (2015).

Між іншим, розташоване на лівому березі річки Айдар — притоки Сіверського Дінця — повітове місто Старобільськ до 1797 року називалося слободою Стара Біла. Її заснували козаки Острогозького полку, які тут оселилися 1686 року. За те, що мешканці в 1707—1708 рр. підтримали Булавінське повстання, первісне поселення було спалено московськими карателями. І лише відновлена згодом слобода стала сотенним центром Острогозького козацького полку. А протягом ХІХ та на початку ХХ століть Старобільськ був відомий як місце проведення ярмарків [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 814—815]. У центрі міста збереглися острівці забудови останнього етапу того періоду історії Слобідської України, що розглядається в цьому нарисі.

Фото:  Свято-Вознесенський собор (1826)

Ізюм. Свято-Вознесенський собор (1826) із дзвіницею. Фото — Lystopad (2014).

Найяскравіший зоряний час наступного міста, яке відвідаємо,— Ізюма, подібно до Охтирки й навіть Сум, припав на козацьку добу, коли він був полковим центром. А втім, розвиток тривав. Гідну пару прегарному Спасо-Преображенському собору (1684), збудованому в стилі слобожанського козацького бароко, у першій половині ХІХ століття склав святковий ансамбль Свято-Вознесенського собору, споруджений у стилі класицизму (див. ілюстрацію). П.Т.Тронько зазначає, що й протягом позаминулого століття Ізюм залишався одним із найбільших промислових і торговельних центрів Слобідської України: у 80-х його роках тут діяли цегельні, горілчаний, маслобійний, салотопний і воскобійні заводи. Новий поштовх економіка отримала 1910 року, коли через місто пройшла залізниця Харків—Донбас: невдовзі тут з’явилися залізничні майстерні, завод сільськогосподарських машин, лісопильні заводи тощо [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 428]. Ще варто згадати про такий внесок Ізюма до високої української культури: саме в ньому народився видатний вітчизняний художник, неперевершений пейзажист Сергій Васильківський.

А на крайньому півдні Ізюмського повіту, неподалік межі з Катеринославською губернією, наші предки продовжили опрацьовувати одну з найдорогоцінніших коштовностей в архітектурній скарбниці Слобідської України — ансамбль Святогірського Успенського монастиря. Саме відновлення цього монастиря, яке розпочалося 1844 року, фахівці вважають найяскравішим прикладом розбудови монастирського комплексу середини ХІХ століття на теренах України.

Фото: Святогірськ (Донецька область). Святогірський Успенський монастир (XVII—ХІХ ст.)

Святогірськ (Донецька область). Святогірський Успенський монастир (XVII—ХІХ ст.): загальний вигляд. Фото — Konstantin Brizhnichenko (2014).

У цей період на території Святогірського монастиря було побудовано цегляні служби, готелі, келії, Кирило-Мефодіївську галерею-сходи й відтворено печерну церкву Антонія і Феодосія.

Фото: Святогірський Успенський монастир.

Святогірський Успенський монастир. Покровська церква із дзвіницею (1850 р.; архітектор — К.Тон) Фото — Uk-Kamelot (2007).

 

Також у монастирі — нинішній Святогірській лаврі — було споруджено (за проектом Костянтина Тона, який є архітектором уславленого московського храму Христа Спасителя) вельми привабливу Покровську церкву.

Фото: Святогірський Успенський монастир.

Святогірський Успенський монастир. Успенський собор (1865—1868 рр.; архітектор — О.Горностаєв) Фото — Uk-Kamelot (2007).

 

Завершальним акордом ефектного ансамблю став витвір архітектора Олексія Горностаєва — величний Успенський собор, що вирізняється дивною пропорційною злагодженістю «псевдоруських», як їх називають фахівці, форм.

Далі ми з вами, шановні читачі, відвідаємо Центрально-Північну Слобожанщину. Але подорож буде продовжено вже в наступному — шостому нарисі циклу.

Фотоілюстрації взято з української та російської Вікіпедій.

Комментарии для: “Слобідська Україна на шляху до новітньої історії
  1. Юрій Чернецький

    ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

    (Короткий віршований нарис)

    Пригадую — слов’янства син, не п’яний

    від слави літ й імперії гармат:

    спочатку тут був Степ, жили алани

    та панував Хозарський каганат.

    Вода ріки Історії, котились

    роки. Прийшли господарі нові —

    і тільки міфи від хозар лишились

    (і до сьогодні міфи ті живі!).

    Степ: печеніги, половці, монголи,—

    і далі пред’являв свої права

    на край. Не згодна Русь була й Литва —

    і врешті виникло тут Дике поле.

    Минали суму сповнені роки,

    немов вітри, над «полем» пролітали…

    І ось — козацькі слобідські полки

    форпостом України тут постали.

    Своєї бо держави не було

    (хоч виникла, та швидко знов не стало…),

    яскраво по сусідах заблищало

    земель етнічних наших бите скло.

    За предків можна й треба бути гордим!

    Нам поля Дикого забути сум

    Охтирка, Суми, Харків та Ізюм

    допомогли, шлях перекривши ордам.

    Ще предки нам залишили Любов

    у спадок, що живе у звуках чистих

    цих зодчества мелодій урочистих —

    барокових соборів і церков.

    Губернія постала не чужинська

    на місці цих полків: адже була

    за назвою не просто Українська,

    а «Слобідсько»! Царицині ж діла…

    Написано бо «жмикрут», як не «вбивця»,

    на лобі ледь чи не в усіх царів.

    І бюрократ наш, тільки народився,

    відразу знахабнів і подурів.

    Так — в імені відмовив Україні,

    монгол новий на козаків насів:

    імперські трюки-підступи незмінні

    з намісницьких до нинішніх часів…

    Хай інший царську пам’ять дьогтем маже,

    а нам — плекати вдячність до Павла:

    за назвою ще сорок років майже

    земля ця Українською була!

    ………………………………………………...

    Хоч я, Читачу, віршомаз завзятий,

    бо перший, скільки знаю, у роду,

    та поки що цей нарис дописати

    не можу — на майбутнє відкладу.

    22.03.16—08.04.16

    View Comment
UkrNET - поисково-информационный ресурс