Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Харків — Житомир), доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009) і більш ніж 100 статей з питань українознавства

Шановні читачі! На жаль, автор наразі позбавлений доступу до фонду фотографій пам’яток природи, історії, архітектури та мистецтва регіонів України, що створювався в другій половині минулого десятиліття під його керівництвом. Тому змушений ілюструвати розділи цього путівника за допомогою фото з Вікіпедії (дякувати Долі, з’явилося таке безцінне джерело!), які всі мають статус «суспільного надбання».

Подорож 1

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ

Потрапивши до цього краю, опиняємося в межах історико-географічного регіону, який має асоціативно (згадаймо рядки нашої Великої Лесі!) барвисту, сповнену тепла, лагідно-співучу назву: Поділля. Історична Подільська земля охоплювала територію сучасних Вінницької та Хмельницької, центральний і південний схід Тернопільської та невелику частину Івано-Франківської областей. Ще в Галицько-Волинському літописі (кінець XIII — початок XIV ст.) вона згадується під найменуванням «Пониззя». Назва ж «Поділля» починає зустрічатись у пізніших документах XIV століття.

Перетинаючи хвилясту рівнину, яку являє собою поверхня Вінницької області, так би мовити, по діагоналі з північного заходу на південний схід, ріка з Божим іменем — уславлений Південний Буг — із самого початку пробуджує край до життя, напуває його, освіжає та орошає. З південного заходу Вінниччину обіймає Дністер, а всього регіоном течуть понад 200 річок протяжністю мінімум десять кілометрів кожна. Взагалі, з-поміж природних див саме річкам приділятиму чи не найбільшу увагу, оскільки вони з давніх-давен відіграють велику роль в історії нашої країни та займають почесне місце в її культурі.

УКРАЇНСЬКІ РІКИ

Річок України повторюю я імена.
Між ними — Дніпро-богатир і красуня Десна,
Дністер, Буг, не раз нам дарований Богом, а двічі!
Ці ріки великі — країни розрадниці вічні. 

Але в України є й «менші» значущі річки.
На просторах нашої Долі течуть крізь віки
Донець (не «Північний», а Сіверський!), Псел, Ворскла, Тиса…
Я їх називаю — і серце так солодко стисло. 

Річок українських перелік тепер перерву,
а їм побажаю: хай Доля шле воду живу,
щоб вам вистачало наснаги країну поїти
та спрагу душі втамувати могли її діти!

 

Ще зазначу, що завдяки ненастанній роботі природи, яка тривала протягом багатьох тисячоліть, утворився в межах Вінниччини зовсім «особливий район». Південній частині області каньйоноподібні долини річок Придністров’я надають величного вигляду гірської місцевості. Скажімо, річка Лядова на ділянці між селами Нижчий Ольчедаїв (у ньому народився і похований інструктор-гранатометник взводу огневої підтримки спецпідрозділу «Ягуар» прапорщик Віктор Долінський, що загинув у бою під Слов’янськом 5 травня 2014 року. Героям слава!) та Яришів (до речі, саме тут проживали учасники боротьби за визволення України з-під польського гніту, які послужили прототипами героїв повісті Гоголя «Тарас Бульба»,— Охрім Макуха, курінний отаман Війська Запорізького Низового, і троє його синів) Могилів-Подільського району і річка Мурафа поблизу сіл Букатинка Чернівецького району й Буша Ямпільського району несуть свої води на глибині 110 метрів (!), долина Немії від села Озаринці Могилів-Подільського району до впадіння в Дністер має глибину 90 метрів.

Річка Русава на шестикілометровому відтинку між селами Вила та Стіна Томашпільського району, спадаючи на 20 метрів, стає справжнісіньким гірським потоком! А місцевості поблизу села Стіна долина Русави (глибина якої — варто наголосити: долини, а не річки — тут сягає 80—85 метрів), яри, що підступають до неї, відшаровування вапняків, виходи гранітів, мальовничі ліси, річкові пороги в місцях виходу кристалічних порід і мініатюрні водоспади надають неповторної, фантасмагоричної краси.

Перейдемо до соціальної минувшини. У регіоні знаходиться одна з найвизначніших пам’яток української передісторії — Немирівське городище. У документах і на офіційному інформаційному сайті Вінницької обласної Ради під рубрикою «Сім чудес Вінниччини» воно іменується таким чином: Немирівське городище—Великі вали VII—VI ст. до н. е. А присвячена йому стаття починається наступним чином: «Головною та унікальною перлиною нашого краю є Немирівське городище, або так звані «Великі Вали», розташоване на лівому березі Південного Бугу за 10 км від річки, біля с. Сажки, за 2 км від м. Немирова на схилі плато». Рекомендую ознайомитись із цією статтею, зокрема, помилуватись фотографіями (на сприйняття під час відвідання негативно це не вплине, навпаки, поглибить розуміння та загострить відчуття): http://www.vinrada.gov.ua/nemirivske_gorodishe-veliki_vali_vii-vi_st_do_ne.htm.

Одразу зазначу, що в назві згаданого села наголос робиться на першому складі та що фахова академічна енциклопедія прив’язує місцезнаходження пам’ятки до іншої водної артерії, сповіщаючи: городище розташоване в урочищі Великі Вали по обидва береги річки Устя (на сайті Вінницької облради фігурує річка Мирка… — Ю.Ч.), притоки Південного Бугу. Наведу короткий опис пам’ятки саме за цим авторитетним джерелом. Городище належить до східноподільської групи культур скіфського часу. У плані воно овальне, площа сягає 1000 гектарів, вали заввишки 5—9 метрів.

У середній частині городища археологами відкрито внутрішні укріплення («Малі Вали»), де й концентрувались основні матеріальні знахідки. Тут виявлені залишки наземних жител і землянок із хатніми вогнищами з глини та каменю, господарчі ями, предмети матеріальної культури, зокрема — архаїчні скіфські бронзові вістря стріл, бронзові й залізні приналежності кінської вузди, бронзові риболовні гачки й голки. Між іншим, знайдені численні фрагменти античної кераміки VII—VI ст. до н. е. свідчать про інтенсивні контакти тогочасних місцевих мешканців із грецьким світом [Енциклопедія історії України, т. 7 (2010): с. 366—367].

Додам, що ґрунтовне фахове архітектурознавче джерело зараховує Немирівське городище разом із Більським (Полтавська область) і Трахтемирівським (історична Київщина, тепер — Черкаська область) до числа найзначніших скіфських городищ Лісостепу України, що виникли в ранньому залізному віці. «Це були комплекси, до яких входили, поряд з невеликими додатково укріпленими житловими осередками — акрополями, також значні вільні території, які не мали забудови і призначалися, мабуть, для захисту населення і худоби під час військових нападів» [Історія української архітектури, 2003: с. 54]. А перекидаючи місток до наступного сюжету, зазначу, що в урочищі «Малі Вали» досліджено також городище уличів Х—ХІ століть. Згідно з «Повістю временних літ», саме це східнослов’янське літописне плем’я жило між Південним Бугом і Дністром.

Обіцяний сюжет стосується вже періоду Київської Русі, пам’ятки, що у фаховій академічній енциклопедії позначена як Скельний монастир (ХІ—ХІХ ст., село Лядова Могилів-Подільського району) [Енциклопедія історії України, т. 1 (2003): с. 567]. На сайті ж Вінницької обласної Ради йдеться про Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир ХІ ст. Української Православної Церкви: http://www.vinrada.gov.ua/svyato-usiknovenskiy_skelniy_cholovichiy_monastir_xi_st_ukrainskoi_pravoslavnoi_cerkvi.htm.

Для південно-західної частини цього краю взагалі було притаманним використання зручних природних об’єктів із метою розміщення поселень, монастирів, храмів тощо. Так і в крутосхилах дністровської долини поблизу села Лядова природні процеси утворили два яруси великих гротів. Вони використовувалися людьми для проживання ще за часів палеоліту. Тут існували не лише окремі стоянки первісної людини, але й цілі печерні міста. А в ХІ столітті в цих гротах був створений уперше в краї скельний християнський монастир, що з перервами проіснував до наших часів [Чернецький, 2009: с. 22—23]. Решту побачите, почуєте та за бажання поглиблено вивчите на місці.

Що стосується державної приналежності території регіону протягом власне вітчизняної історії і до Української революції 1917—1921 років, то в Х—ХІІІ століттях вона входила до складу Київської Русі, з початку ХІІІ століття — до Галицько-Волинського князівства. Краєм проходив вельми умовний кордон між володіннями, з одного боку, слов’ян, з іншого — печенігів із половцями. У 1240 р. ці землі зазнали Батиєвої навали, після чого більш ніж століття перебували в складі Подільського улусу, під контролем ханів Золотої Орди. У 1362 р. ординці були витіснені з краю литовськими феодалами на чолі з великим князем Ольґердом, який призначив намісником усього Поділля свого небожа — князя Федора Коріатовича (Корятовича).

Після укладення Кревської унії 1385 р. в регіоні поступово посилювався польський вплив. Остаточно ж його територія відійшла до Корони Польської в 1569 р. за Люблінською унією. У 1648—1667 роках тут існував український Вінницький полк. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. Поділля залишилось у складі Польщі. Але невдовзі, вже в 1672 р., його територію окупувало військо Османської імперії. Турки утворили тут Подільський ейялет (Сарматське князівство) із центром у Кам’янці. Лише після Карловицького конгресу 1698—1699 років Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої. За другим поділом Польщі 1793 р. Вінниччина була приєднана до Російської імперії. У 1793—1796 роках вона входила до Брацлавського намісництва, з 1797 р. ввійшла до складу Подільської губернії, а північно-східна частина — до Київської губернії.

Тепер відвідаємо вельми привабливе місто Шаргород. У 1383 р. великий князь литовський Вітовт наказав на берегах річки Мурашка заснувати поселення Княжа Лука, яке згодом отримало назву Карачова Пустинь, а з 1579 р. — нинішнє ім’я. У цьому місті збереглися руїни замку, вперше зведеного в XIV столітті, а неподалік, до речі, знаходиться городище часів Київської Русі. Сьогоденний Шаргород фактично був заснований у 1585 р. на місці поселень, про які йшлося раніше, і розташувався на високому мисі при злитті річок Ковбасної та Мурашки. З північного напільного боку його захищав прямокутний оборонний комплекс, що складався з чотирьох башт і мурів (ймовірно, це був замок, пізніше перетворений на монастир). З південно-східного боку мису розташовувався укріплений двір засновника міста, визначного державного діяча Речі Посполитої Яна Саріуша Замойського. У рядове розпланування було вписано муровані будівлі костелу, синагоги й церкви.

 

 

Першою із цих трьох споруд у 1589 р. звели синагогу (тут доречно згадати, що Шаргород у XVI—ХІХ століттях був центром такого напрямку юдаїзму, як хасидизм) оборонного типу з ключоподібними стрільницями для ведення верхнього бою, що влаштовані в аттику хвилястого абрису, складеного з окремих ланок — забраних у стовпчики криволінійних щитів і наріжних циліндричних веж. Фахівці підкреслюють, що ця непересічна споруда має великий (близько 15х15 метрів) молитовний зал, перекритий дев’ятьма квадратними в плані зімкненими склепіннями на попружних арках, які спираються на восьмигранні стовпи й товсті стіни [Історія української архітектури, 2003: с. 180—181]. А сайт Вінницької обласної Ради серед головних чудес краю сьогодні називає Історико-культурний центр духовності та злагоди: костел Святого Флоріана, Свято-Миколаївський чоловічий монастир, синагога (м. Шаргород). Статтю про нього можна знайти за адресою: http://www.vinrada.gov.ua/istoriko-kulturniy_centr_duhovnosti.htm.

Протягом майже всієї литовсько-польської доби населення краю, у складі якого абсолютно переважали русини-українці, постійно страждало від спустошливих турецько-татарських нападів. Починаючи з 1362 р., важливою фортецею на кілька століть стало містечко (наразі місто) Хмільник. Це було зумовлено його розташуванням поблизу сумнозвісного Чорного шляху, яким орди з півдня здійснювали регулярні навали. Укріплення Хмільника періодично руйнувалися, однак кожного разу досить швидко відновлювалися. Від тих часів до наших дійшов ефектний зразок оборонної споруди, який бачимо на ілюстрації. А сьогодні Хмільник, розташований на Південному Бузі, відомий як місто-курорт, оздоровниця на базі радонових вод.

Східне Поділля — край нашої, зосібна козацької, звитяги та слави. Але, вдячно пам’ятаючи про героїчні подвиги оборонців українства, не слід забувати і про суперечливі чи навіть ганебні сторінки нашої історії. Ті й інші відображають бурхливі події, які відбувалися на теренах Вінниччини протягом Національної революції 1648—1676 років. Сумно згадувати, що на її початку, 10 червня (31 травня) 1648 р. загін козаків, після того як хитрістю з допомогою міщан захопив Немирів, винищив єврейську громаду міста… Цей день, коли стався перший під час революції єврейський погром,— 20 сивана за єврейським календарем,— з 1650 р. євреї відзначали жалобою і постом [Енциклопедія історії України, т. 7 (2010): с. 366]. Навпаки, гордістю за наш народ, його військовий геній сповнює душу згадка про переможну битву, що відбулася 1—2 червня (22—23 травня) неподалік гори Батіг і містечка Батіг, нині села Четвертинівка Тростянецького району [Енциклопедія історії України, т. 1 (2003): с. 567]. Докладному опису її деталей місце в підручниках із військової справи. А я спробую в ліричний (чи все ж ліро-епічній?) формі висвітлити значення цієї справді доленосної події.

 

ДЕНЬ ВІДРОДЖЕННЯ

(На честь Батозької битви, що відбулася 1—2 червня 1652 року)

          На випадок ми сподівались, на інших, на Бога…

          Хмельницький навчив нас, крізь терня рвучись до зірок,

          що та перемога, яка — власних рук перемога,

          і це головний, це найперший Богданів урок!

З поезії «Хмельниччина»

Білоцерківська гамівна вуздечка
коню козацтва шию затягла…
На наше щастя, після Берестечка
Батозька битва через рік була. 

Звитягою країни і Богдана
ця незабутня битва постає.
Важливо й надихаюче, що Канни
і переможні в України є. 

Дарма, що «Будапештський меморандум»
той — Переяслав — став містком хистким
нам до безпеки. Був лайном-гарантом
московський цар — і досі є таким. 

Та бій, де ми з татарами-братами
здолали польську, вельми грізну, міць,
нехай зорею сяє понад нами —
для мирних і військових одиниць! 

На жаль, через якихось двадцять років
Батозька битва «номер два» була…
Та, може б, нам з історії уроків
щось взяти хоч у нинішні діла?!

02.06.14

 

Тим більше тут не хочу розписувати подробиці події «номер два» — Батозької битви 1672 р. між українсько-татарсько-турецьким військом на чолі з гетьманом Правобережної України П.Дорошенком і польсько-українським військом під командуванням реґіментаря К.Лужецького та гетьмана М.Ханенка [Енциклопедія історії України, т. 1 (2003): с. 567]. А перенесуся подумки до уславленого села Буша (наголос треба робити на другому складі) Ямпільського району. Втім, це тепер Буша — село, а раніше…

Тут в ущелині піщаникової скелі понад річкою Буша видатний український історик, археолог і етнограф Володимир Антонович (його разом із Миколою Костомаровим і Михайлом Грушевським шанобливо називають «батьками української історіографії») відкрив залишки давньослов’янського печерного храму VI—VII століть. Тобто в певному розумінні Буша належить до місць, звідки бере початок вітчизняна наукова археологія, вплетена в канву наукової ж історіографії.

Однією з найяскравіших сторінок історії України є героїчна оборона Буші козаками і місцевим населенням під час наступу військ Речі Посполитої на Поділля восени 1654 року. Її стратегічне значення розкрито у фаховій академічній енциклопедії. Тоді полякам порівняно легко вдалося оволодіти кількома містечками краю, але потім на їх шляху, перетворившись на центр оборони всього Поділля, встала Буша. З кінця листопада шеститисячний загін козаків, що її обороняв, відбив низку штурмів у багато разів більшого польського війська. Однак останньому врешті-решт вдалося прорвати оборону, запалити і захопити місто (у той час Буша була досить великим містом-фортецею). При цьому полягли майже всі його захисники. Проте оборона Буші затримала наступ війська Речі Посполитої на козацьку Україну, який було остаточно зупинено на початку 1655 року [Енциклопедія історії України, т. 1 (2003): с. 422]. А героїчні захисники Буші на віки вічні вкрили себе невмирущою славою. Як символ незламності українського духу стоїть тут фортечна вежа, відновлена в середині ХІХ століття [Чернецький, 2009: с. 27]. І сайт Вінницької обласної ради слушно рекомендує відвідати одне з найбільших див краю — Історико-культурний комплекс «Буша» та «Гайдамацький яр» (V—XVII ст., Ямпільський і Чернівецький райони): http://www.vinrada.gov.ua/istoriko-kulturniy_kompleks.htm.

До речі, під час Хмельниччини героїчній Буші передувала, зокрема, Вінниця. На початку березня 1651 р. військо поляків, які порушили перемир’я, майже два тижні штурмувало це місто. Вдала, переможна оборона Вінниці під проводом легендарного Івана Богуна також увійшла до числа найславніших сторінок історії українського народу. А засноване це чарівне, вельми мальовниче місто було вже згаданим Федором Коріатовичем після приєднання краю в 1362 р. до Великого князівства Литовського. Однак зазначу, що в цьому місці поселення на скелястому правому березі Південного Бугу виникло ще в кінці ХІІІ століття.

А початок Вінниці вже під власним іменем поклав дерев’яний замок-фортеця на високому лівому березі Південного Бугу. Він мав подвійні дубові мури та шість веж із бійницями. Фортецю оточував глибокий рів, через який було перекинуто міст. Втім, адміністративним центром регіону-воєводства Вінниця стала аж у 1598 р., прийнявши естафету від Брацлава. Не стану передавати в деталях історію міста, а краще спробую створити її та його узагальнюючий образ:

 

ВІННИЦЯ

І де тільки сум той подінеться,
вмить зійде печаль нанівець,
коли пригадається Вінниця —
утішниця людських сердець. 

Як символ чогось небуденного
вже сім (це не жарт вам!) століть
на березі Бугу Південного
вона непохитно стоїть. 

Вона захищалася мурами —
горішок міцний на горі.
Щоб душам не бути похмурими,
зростали тут монастирі. 

Вона зустрічала Хмельницького
у славі його корогов,
і виплекала Коцюбинського,
й жив поруч титан Пирогов. 

Ой, Віннице, Віннице, Віннице,
чаклунка ти є, далебі…
Зізнання прийми безневинне це:
тебе я навік полюбив!

Додам, що у фаховому академічному джерелі до числа основних історико-архітектурних пам’яток Вінниці зараховані: Єзуїтський (1610—1617; 1760) та Домініканський (1624) монастирі, дерев’яна церква святителя Миколая (1746) із дзвіницею (перша пол. ХІХ ст.), садиба в П’ятничанах (XVIII ст.), музей-садиба М.Пирогова [Енциклопедія історії України, т. 1 (2003): с. 567, 569]. Останній (чи останню?) описує серед «семи чудес Вінниччини» сайт обласної Ради: http://www.vinrada.gov.ua/nacionalniy_muzey-sadiba_mipirogova.htm.

Обов’язково треба завітати до багатого на архітектурні дива міста Тульчин. Тут наприкінці польської доби для графа С.-Щ.Потоцького, який у 1775 р. зробив його своєю резиденцією, протягом 1781—1785 років було створено палацовий ансамбль — певно, найграндіозніший з подібних комплексів XVIII століття, що розташовувалися на території сучасної України. До садиби, крім парку зі ставками, каналами, альтанками й скульптурами, входили різноманітні житлові будинки, театр, оранжерея, лазня, манеж, стайні тощо. Особливе враження на відвідувачів справляли корпуси навколо величезного курдонера. Центральні осі споруд виділялися портиками з трикутними фронтонами та ефектною лоджією з іонічними колонами. Далеко не всі елементи величного ансамблю пощадив час. Зокрема, був утрачений парк. Однак навіть і те, що збереглося до наших днів, вражає [Чернецький, 2009: с. 28—29]. Не випадково на сайті Вінницької обласної Ради знаходимо й опис палацу Потоцьких: http://www.vinrada.gov.ua/palac_potockih_pamyatka_arhitekturi_xviiist.htm. А фахове академічне джерело істотно подовжує перелік непересічних пам’яток архітектури Тульчина, зараховуючи до них наступні: Малий палац (кін. XVIII ст.), костьол Святого Станіслава (1784—1817), будинок офіцерського зібрання (кін. XVIII ст.; нині в ньому розміщено краєзнавчий музей), Свято-Успенська церква (1789) [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 175].

Протягом ХІХ століття низку цікавих споруд одержав Немирів — після пожеж 1803 і 1811 років, що повністю знищували це містечко (у якому, до речі, у 1821 р. народився геніальний російський поет Микола Некрасов, а протягом 1855—59 років проживала наша велика Марко Вовчок). Йдеться про чоловічий та жіночий корпуси гімназії (1815 р.), Троїцьку церкву (1876—81 рр.), будинок єпархіального училища (1881 р.), електростанцію і млин (1890-ті рр.) тощо. А мальовнича садиба княгині М.Щербатової (архітектори — Г.Грінер та Е.Крамарж) є одним із нечисленних зразків монументального палацово-паркового будівництва другої половини ХІХ століття на території України. Серед кількох будівель і розкішного парку, котрий після 1885 р. перетворювали на пейзажний, виділяється двоповерховий палац, складне розпланування приміщень якого відображене різними вирішеннями кожного з чотирьох фасадів [Історія української архітектури, 2003: с. 312—313].

Як зазначено в моїй книзі «Україна. Історія, природа, мистецтво», з-поміж архітектурних пам’яток Вінниччини початку ХХ століття заслуговують на згадку насамперед залізничний вокзал у Жмеринці, який на момент зведення був найбільшим на території України, а нині має статус пам’ятки архітектури національного значення, та вельми привабливий палац графа Ксідо (1911—1915; архітектор — І.Фомін), споруджений у вже відвіданому нами Хмільнику. На мою думку, вони певною мірою поповнили скарбницю зодчества Вінницького регіону та всього Поділля — заповітної «краси України» [Чернецький, 2009: с. 30]. Тут, шановні читачі, і завершимо нашу першу цьогорічну подорож.