Вельми короткий путівник — 2015: Чернігівщина

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Харків — Житомир), доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009) і більш ніж 100 статей з питань українознавства

 Шановні читачі! На жаль, автор наразі позбавлений доступу до фонду фотографій пам’яток природи, історії, архітектури та мистецтва регіонів України, що створювався в другій половині минулого десятиліття під його керівництвом. Тому змушений ілюструвати розділи цього путівника за допомогою фото з Вікіпедії (дякувати Долі, з’явилося таке безцінне джерело!), які всі мають статус «суспільного надбання».

P.S. Але у випадку Чернігівської області, на щастя, також можу скористатися знімками, зробленими дружиною, Тетяною Чернецькою, у 2009 році. Ю.Ч.

Flag_of_Chernihiv_Oblast.svg

Прапор Чернігівської області

Подорож 24

ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ

Символом дивного Чернігово-Сіверського краю є славетна річка Десна, що спочатку тече вздовж північного відрізку східного кордону області, а потім перетинає її, звиваючись, у напрямку зі сходу на південний захід.

десна

Так виглядає Десна в Новгороді-Сіверському зі стін Спасо-Преображенського монастиря. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

«Красуня Десна» є лівою притокою «Дніпра-богатиря» — чи не найголовнішого природного символу цивілізації Київської Русі та України в цілому, який тече вздовж західного кордону області. З південного заходу Чернігівщина омивається рукотворним морем — Київським водосховищем, створеним на тому ж Дніпрі. А загалом теренами краю течуть близько двох сотень річок протяжністю більш ніж 10 кілометрів кожна, на додачу тут багато озер і ставів.

Культурно-історичних див на Чернігівщині зосереджена просто неймовірна кількість. Тому для зручності ми розбили нашу з шановними читачами уявну «подорож» на п’ять окремих поїздок-«мандрівок»: 1) Чернігів і Седнів; 2) Остер, Лемеші, Козелець, Прилуки і Густиня; 3) Новгород-Сіверський і Сосниця; 4) Батурин; 5) Ніжин, Качанівка, Сокиринці та Тростянець.

Особлива ситуація — з археологічними пам’ятками, які далеко не всіх цікавлять. Але в Чернігівському краї вони справді унікальні, тому не можемо про них не згадати. А про одну з таких пам’яток розповімо окремо, нехай коротенько.

Мається на увазі пізньопалеолітична стоянка Мізин (Мезин), що розташована на крутому правому березі Десни біля однойменного села Коропського району. У будь-якому випадку наголос у назві села слід робити на другому складі. Ця стоянка була відкрита в 1907 р. і вже з наступного, 1908 р. розкопувалась визначним українським антропологом, етнографом, археологом і громадським діячем Ф.Вовком. За оцінкою фахівців, вона є однією з найвидатніших пізньопалеолітичних пам’яток Європи. Інтенсивні розкопки велися до 1961 р., і в результаті їх з’ясувалося, що площа пізньопалеолітичного поселення перевищувала тисячу квадратних метрів [Енциклопедія історії України, т. 6 (2009): с. 730].

На стоянці виявлені залишки п’яти господарчо-житлових комплексів, кожен з яких належав окремій сім’ї. Ці комплекси складалися з округлого в плані однокамерного житла (подібного до яранг північних народів) діаметром до 6 метрів, яке споруджувалося з великих кісток мамонтів, північних оленів та інших тварин і з деревини, а також господарчої ями, вогнища й виробничого центру для виготовлення крем’яного інвентарю. Одне з мізинських жител було реконструйоване в повну величину та експонується в Археологічному музеї Інституту археології НАН України в Києві [Чернецький, 2009: с. 293].

Пам’ятна біметалева монета України «Палеоліт» із зображенням знайденого на Мізинській стоянці браслету з ікла мамонта (у центрі).

Пам’ятна біметалева монета України «Палеоліт» із зображенням знайденого на Мізинській стоянці браслету з ікла мамонта (у центрі).

Ще на стоянці було знайдено більше 100 тис. різних предметів. Зокрема, знахідки мистецтва включають стилізовані жіночі фігурки з геометричним гравіруванням у вигляді меандру, зиґзаґа, «ялинки», браслети, платівки та фрагменти бивнів з аналогічними мотивами, а також 5 мамонтових кісток із розписом червоною вохрою. Останні відомий український археолог С.Бібіков (1908—1988), між іншим, автор знаменитого заклику «за речами бачити людей, що їх породили» [Енциклопедія історії України, т. 1 (2003): с. 257], інтерпретував як комплекс музичних ударних інструментів, чи не найдавніших у світі. Згідно з попереднім радіокарбоновим датуванням, Мізинське поселення має вік 15—16 тис. років [Енциклопедія історії України, т. 6 (2009): с. 731].

З 1965 р. в селі Мезин (до речі, «місцеві» найменування походять від цього варіанту назви) працює археологічний музей, тепер — Мезинський археологічний науково-дослідний музей ім. В. Є. Куриленка. У ньому зберігається близько половини всіх знайдених предметів. Відкритий він на розкопі Мезинської стоянки в дерев’яному будинку XVIII століття (пам’ятці етнографії села), що належав російському офіцерові Паливоді. Особливу цінність має відділ Мезинської стоянки, де експонуються кістки мамонта, муляжі, орнаментовані статуетки «мезинських птахо-жінок» та ін. Тут можна «на власні очі» побачити, як жили люди Полісся в льодовиковий період близько п’ятнадцяти тисячоліть (!) тому.

Окремою залою представлено творчий шлях археолога, краєзнавця та засновника Мезинського археологічного музею і незмінного впродовж 46 років його директора Василя Куриленка (1930—2011). За свідченням авторитетного джерела, подвижник протягом майже півстоліття не раз рятував експонати від розкрадання (див.: polissya.eu). Цікаво буде шановним читачам ознайомитися з яскравим документом — написаною у 2005 р. автобіографією В.Куриленка, яку можна знайти за наступною Інтернет-адресою: terra-foto.narod.ru.

У 2006 р. в межах Коропського району створено Мезинський національний природний парк. У 2008 р. археологічний музей увійшов до складу Мезинського НПП, в адміністративному приміщенні якого (у селі Свердловка) до 100-річчя відкриття Мезинської палеолітичної стоянки засновано музейну філію. Справа в тому, що в навколишніх місцевостях знайдено поселення часів мезоліту й неоліту, юхнівської культури (це археологічна культура доби раннього заліза, що отримала назву за городищем поблизу села Юхнове Новгород-Сіверського району; її хронологічні рамки: VII століття до н. е. — рубіж ер [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 709]), городища та кургани доби Київської Русі. Так ось, у Музеї демонструються переважно «місцеві», себто мезинські (мізинські), а у Філіалі — знахідки, виявлені на прилеглих територіях.

Також, орієнтуючись на перелік із фахового академічного джерела, назву, на додаток до Мізина, наступні археологічні чудеса краю: комплекс давньоруських пам’яток у селі Шестовиця Чернігівського району на правому березі Десни; Любецький замок — городище в селищі міського типу Любеч Ріпкинського району, розташоване на лівобережжі Дніпра (культурний шар пам’ятки містив матеріали підгірцівсько-милоградської, зарубинецької, роменської та райковецької археологічних культур, про які йшлося у вступі до цього путівника, а також давньоруського, литовсько-польського і козацького часу!); поселення біля села Автуничі Городнянського району — одне з найбільш досліджених поселень епохи Київської Русі [Енциклопедія історії України, т. 1 (2003): с. 28; т. 6 (2009): с. 375, 376; т. 10 (2013): с. 519, 636].

А тепер, шановні читачі, пускаємося в першу з п’яти обіцяних мандрівок Чернігівщиною.

Мандрівка перша: Чернігів і Седнів

У VII—IX століттях на території нинішньої Чернігівської області жили східнослов’янські племена сіверян і полян. З моменту утворення Київської Русі до її складу входила Чернігово-Сіверська земля. Після адміністративної реформи, здійсненої близько 988 р. Володимиром Великим, Чернігів разом із Києвом і Переяславом — на відміну від восьми створених уділів — становили великокнязівський домен (власність). В ХІ столітті виникли Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства [Чернецький, 2009: с. 295—296].

Що стосується подальшої державної приналежності краю, то із середини XIV століття Чернігівщина перебувала в складі Великого князівства Литовського. У 1500 р. чернігово-сіверські князі перейшли на бік Москви. Невдовзі, вже в 1503 р., внаслідок перемоги московських військ у війні проти Литви Чернігівщина (Сіверська земля) відійшла до Російської держави, за винятком невеликої частини біля Остра. За Деулінським перемир’ям 1618 р. Чернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої. Було утворено Сіверське князівство, замінене в 1635 р. Чернігівським воєводством [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 518].

Чернігів. Спасо-Преображенський собор (близько 1033—1041). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Чернігів. Спасо-Преображенський собор (близько 1033—1041). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

У середині XVII століття на землях краю було створено легендарні козацькі Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький і Стародубський полки. Після об’єднання Української козацької держави з Московією в 1654 р. терени області входили до складу Гетьманщини — частини України, на яку поширювалося владарювання гетьманського уряду. В офіційних царських урядових актах другої половини XVII — XVIII століть відповідний лівобережний регіон також називався «Малоросією», «Малою Руссю», «Малоросійським краєм» і т. ін.

Чернігів. Троїцький собор (1679—1695; архітектор — І.-Б.Зауер) Троїцько-Іллінського монастиря. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Чернігів. Троїцький собор (1679—1695; архітектор — І. -Б.Зауер) Троїцько-Іллінського монастиря. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Причому всі згадані в попередньому абзаці, як кажуть вчені, політоніми застосовувалися не тільки в царських указах, гетьманських універсалах, розпорядженнях Малоросійської колегії та Генеральної військової канцелярії, а й у побуті місцевого населення [Енциклопедія історії України, т. 2 (2004): с. 102—103]. Підкреслю, що автономне територіальне утворення Гетьманщини-Малоросії незмінно включало землі українського Стародубського полку! Сьогодні його найбільші населені пункти Стародуб, Сураж, Почеп, Погар, Нове Місто, Мглин належать Російській Федерації і лише (але на превелике щастя) Новгород-Сіверський — нашій державі…

Седнів. Свято-Воскресенська (стара назва — Різдва Богородиці) церква (1690). Фото — Alex Skosyr (2006).

Седнів. Свято-Воскресенська (стара назва — Різдва Богородиці) церква (1690). Фото — Alex Skosyr (2006).

Після скасування на початку 1780-х років полкового адміністративно-територіального устрою територія області входила до складу Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв (1781—1796 рр.), Малоросійської губернії (1797—1802 рр.) та Чернігівської губернії (з 1802 р. до кінця існування губернського поділу). Знову-таки до цього моменту в складі саме Чернігівської губернії були Стародубський (вже без Новгорода-Сіверського), Новозибківський, Мглинський і Суразький повіти-уїзди, чиї терени тепер входять до Брянської області Російської Федерації. Про імперське зросійщення історичної Стародубщини можна прочитати, наприклад, тут.

Додам, що й сам Брянськ (тоді Дебрянськ), а також за давньоруських часів істотно більш значущі сусідній Вщиж і теперішні російські міста Козельськ, Карачев (тоді Корачев), Трубчевськ, як і багато інших, у добу Київської Русі перебували в складі Чернігівської землі. А Курськ і Посем’я, тобто терени в басейні річки Сейм, лівої притоки Десни, у другій половині ХІ — першій половині ХІІ століття почергово належали чернігівським і переяславським (себто русько-українським. — Ю.Ч.) князям [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 516].

Седнів. Кам’яниця Лизогубів (1690-ті рр., 2-га чверть ХІХ ст.). Малюнок Тараса Шевченка (квітень 1846).

Седнів. Кам’яниця Лизогубів (1690-ті рр., 2-га чверть ХІХ ст.). Малюнок Тараса Шевченка (квітень 1846).

Чернігів, поза сумнівами, був другим за політико-економічним і культурно-мистецьким значенням містом Київської Русі. Він розвинувся з кількох сіверянських поселень VII—IX сторіч. У літописі Чернігів уперше згадується під 907 роком. Його дитинець було споруджено на пагорбі над заплавами річок Стрижень і Десна, на берегах яких розташовувався чернігівський Поділ.

Починаючи з 1024 р., князь Мстислав Хоробрий, брат Ярослава Мудрого (вони, поділивши Русь по Дніпру, управляли нею з двох центрів: Ярослав — із Києва, а Мстислав — із Чернігова), розбудовує місто як столицю могутнього Чернігівського князівства. Споруджується нова фортеця дитинця площею майже 11 гектарів. Створюється окольне місто площею більш ніж 26 гектарів, яке відділялося від дитинця глибоким ровом і валом та мало власні оборонні стіни. Розбудовується також передмістя Третяк [Чернецький, 2009: с. 296].

Про подальші події історії Чернігова можна довідатися на сайті Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній». Взагалі, перед поїздкою неодмінно слід звернутися до цього вельми інформативного ресурсу. Оскільки ж мій путівник — «вельми короткий» (шановні читачі напевно це вже помітили), тут не стану вдаватися в деталі. Скажу лише, що в складі заповідника — 26 пам’яток архітектури й містобудування національного значення та кілька пам’яток місцевого значення. Площа його охоронних зон становить 62 гектари.

Седнів. Кам’яниця Лизогубів (фрагмент). Фото — Alex Skosyr (2006).

Седнів. Кам’яниця Лизогубів (фрагмент). Фото — Alex Skosyr (2006).

Об’єкти розподілені між трьома комплексами: 1) центр міста включно з Валом (Дитинцем): Спасо-Преображенський собор ХІ століття, Борисоглібський собор ХІІ століття, Колегіум XVII—XVIII століть, П’ятницька церква ХІІ—ХІІІ століть, Катерининська церква XVIII століття, будинок полкової канцелярії XVII століття, будинок губернатора ХІХ століття, будинок архієпископа XVIII століття; 2) Чернігівський Свято-Успенський Єлецький монастир; 3) Чернігівський Троїцько-Іллінський монастир [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 513].

Надалі обмежуся спеціальною розповіддю лише про ті пам’ятки, що зображені на ілюстраціях. За право вважатися найдавнішим з кам’яних храмів Русі, що збереглися, із Софією Київською має підстави посперечатися чернігівський Спасо-Преображенський собор. Його почали зводити за Мстислава Хороброго в середині 30-х років ХІ століття. У цьому соборі, ще не закінченому будівництвом, князя 1036 р. і було поховано. Важливо, що Спаський собор майже повністю, з деякими пізнішими нашаруваннями, зберігся до наших днів. Це тринавовий, триапсидний, п’ятибаневий — і прегарний, легкий, сповнений грації — храм. Від його первісного декоративного вбрання збереглися різьблені шиферні плити на хорах і фрагменти фресок. Саме Спаський собор і надалі був усипальнею князів виниклої чернігівської династії На превелике щастя, збереглися ще чотири дивні храми давнього Чернігова: Успенський собор Єлецького монастиря (1113), Борисоглібський собор (1120—23), Іллінська церква на Болдиних горах (перша половина ХІІ ст.) [Чернецький, 2009: с. 297] і П’ятницька церква (кінець XII — початок XIII ст.), яку, ймовірно, збудував геніальний давньоруський зодчий Петро Милоніг.

Чернігів. Трапезна церква з дзвіницею Борисоглібського монастиря, відома як будинок колегіуму (1700—1702). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Чернігів. Трапезна церква з дзвіницею Борисоглібського монастиря, відома як будинок колегіуму (1700—1702). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Далі — невеличкий ліричний відступ, зумовлений, утім, потребами розгортання загального сюжету. Автора «конкретно дістали» байкарі від історії, які стверджують, що монголо-татарська навала завдала Русі, мовляв, лише незначної шкоди. Що ж, звернемося до фактів. За Ю.Асєєвим, С.Зіміною та Р.Орловим, міські укріплення Чернігова кінця ХІІ – першої половини ХІІІ століть охопили територію площею 88 гектарів. Загальна площа міста в цей період становила понад 200 гектарів, а чисельність населення — близько 25 тис. осіб [Історія української архітектури, 2003: с. 69].

С.Леп’явко наводить дещо інші оцінки: припускають, що населення міста на початку ХІІІ століття становило до 20 тис. осіб, а площа перевищувала 400 гектарів. В обох випадках не підлягає сумніву, що Чернігів напередодні монголо-татарської навали став одним із найбільших міст Київської Русі й усієї тогочасної Європи. «У жовтні 1239 р. Чернігів був зруйнований монгольським військом, населення переважно винищене або забране в полон. Монголо-татарська навала стала першою і найбільшою катастрофою в історії Чернігова.» А на початку відродження — у 1630-х роках — населення міста становило лише близько 2 тис. осіб [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 508], тобто було як мінімум удесятеро меншим за, сказати б, передгеноцидне! Ось така виходить «незначна шкода», панове історичні байкарі…

На гетьманську добу припадає новий потужний політико-економічний та культурно-мистецький підйом і всієї Чернігівщини, і її головного міста. У зодчестві краю із середини XVII століття понад сто років панував стиль українського бароко [Чернецький, 2009: с. 299]. Зокрема, у Чернігові зусиллями козацької старшини і духовенства були відновлені давньоруські церкви. Тепер у них простежується унікальне поєднання архітектури Київської Русі й українського бароко [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 509].

У цей період окрасою Чернігова стають фактично створені наново комплекси Троїцько-Іллінського та Єлецького монастирів [Чернецький, 2009: с. 299—300]. Процеси їх перетворення потрібно розглядати в контексті значного розвитку монастирського будівництва на теренах Гетьманщини. Це стосується і спорудження наприкінці XVII століття прегарного, витонченого, святково-теплого собору Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря. Видатний дослідник історії вітчизняної архітектури В.Вечерський так узагальнено описав відповідний процес: «Після отримання архієрейської благословенної грамоти на заснування обителі зводили соборний храм. Це одразу змінювало устрій комплексу: він набував значення архітектурної й ідейної домінант і ставав упорядкованим цілим — символічною моделлю “Граду Божого”. Собор домінував над рештою будівель за розмірами (об’єм і висота), за розташуванням (обов’язково в центрі) і за значенням (символічно трактувався як земне небо чи око Боже або як образ Гробу Господнього). Тому провідна роль собору зберігалася під час подальших перебудов і розширень монастиря» [Історія української архітектури, 2003: с. 209—210].

Чернігів. Катерининська церква (1715). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Чернігів. Катерининська церква (1715). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Кілька вельми привабливих «різножанрових» витворів зодчества гетьманської доби знаходимо в сусідньому селищі міського типу Седнів (близько 30 кілометрів автомобілем на північний схід від центру Чернігова). Воно відоме з ХІ століття, але під іншим іменем — Сновськ (походить від назви річки Снов, на правому березі якої поселення розташоване). Сновськ уперше згадується в «Повісті временних літ» під 1068 р., коли в його околицях знаменитий чернігівський князь Святослав Ярославич, один із синів Ярослава Мудрого, переміг половців. Імовірно, давньоруське місто припинило існування внаслідок монголо-татарської навали. Виникле взамін село Сновськ згадується в 1527 р. у зв’язку з подіями важливого для Чернігівщини, як пам’ятаємо, року 1503-го. На початку XVII століття воно, своєю чергою, припинило існування. А між 1618 і 1620 роками було засновано слободу вже з нинішньою назвою — Седнів [Енциклопедія історії України, т. 9 (2012): с. 504].

З кінця XVII століття землевласниками в Седневі були представники славетного українського козацько-старшинського (згодом — дворянського) роду Лизогубів. Спочатку рядові козаки, вони під час Національної революції 1648—1676 років виросли до рівня впливових українських воєначальників. Першим у цьому ряду згадується Іван Кіндратович Лизогуб (р. н. невідомий — 1662), який був канівським (1659) та уманським полковником (1659—1662). Його, треба розуміти, брат Яків Кіндратович Лизогуб (р. н. невідомий — 1698) при гетьманові Я.Сомку з 1662 р. очолив Канівський полк, при гетьманові І.Брюховецькому в 1667 р. перебував у складі українського посольства до московського царя Олексія Михайловича, за гетьманства П.Дорошенка протягом 1670—1673 років виконував обов’язки наказного гетьмана. Був учасником російсько-турецької війни 1676—1681 років і Кримських походів 1687 та 1689 років. Я.Лизогуб взяв участь у змові 1687 р. проти гетьмана І.Самойловича на користь І.Мазепи, тоді й отримав уряд чернігівського полковника, яким володів до самої смерті. Засвідчив свій непересічний полководський хист у 1696 р. при взятті Азова. Мав великі маєтності [Енциклопедія історії України, т. 6 (2009): с. 141], серед яких з’являється й Седнів.

Саме за часів чернігівського полковництва Я.Лизогуба — у 1690 р. — було зведено в Седневі прегарну церкву Різдва Богородиці, що нині називається Свято-Воскресенською. У наступному десятилітті створенням житлового будинку-кам’яниці було започатковано ансамбль садиби Лизогубів, який у першій половині ХІХ століття поповнився іншим житловим будинком, альтанкою і парком. Андрій Іванович Лизогуб (1804—1864) — поміщик родового маєтку в Седневі — був добрим знайомим Тараса Григоровича Шевченка [Енциклопедія історії України, т. 6 (2009): с. 142]. На його запрошення наш Кобзар — не лише великий поет, а й, за оцінкою багатьох фахівців, геніальний художник у вузькому розумінні — двічі Седнів відвідував. Завдяки цьому маємо змогу побачити, як у 1846 р. виглядала кам’яниця Лизогубів. Нарешті, заслуговує на те, щоб нею помилуватися, збудована не пізніше 1747 р. дерев’яна Свято-Георгіївська церква [Енциклопедія історії України, т. 9 (2012): с. 505], яка з моменту завершення стала однією з окрас незнаменитого, проте знаменитого українського містечка Седнева.

 

Чернігів. Храм Святого Михаїла та боярина Федора (2-га пол. XVIII ст.). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Чернігів. Храм Святого Михаїла та боярина Федора (2-га пол. XVIII ст.). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Повернемося до преславного міста Чернігова. Тут на межі XVII—XVIII століть було споруджено будинок колегіуму. В.Вечерський підкреслює, що він набув найвиразнішої композиції серед нових типів навчальних будівель, взірцями для яких слугували келії монастирів. Чернігівський колегіум являє собою «конгломерат давніших будівель, об’єднаний єдиною стилістикою фасадного декору (елементи московського “узороччя”) та увінчаний багатоярусною дзвіницею оригінальної структури» [Історія української архітектури, 2003: с. 219].

Пропоную шановним читачам помилуватися освяченою в 1715 р. Катерининською церквою. Вона є яскравим зразком хрещатих церков, зведення яких належить до числа вершинних досягнень того етапу розвитку вітчизняного зодчества, що датується 50-ми роками XVII — 20-ми роками XVIII століття [Історія української архітектури, 2003: с. 216—217]. А ще — збудованим у другій половині XVIII століття храмом Святого Михаїла та боярина Федора: він, може, і не є безсмертним шедевром, але чомусь його безхитрісна краса, що ідеально гармоніює з теплою красою природного оточення, припала автору до душі та живе-сяє в ній…

Протягом ХІХ — початку ХХ століть у Чернігові з’явилося ще багато прегарних, як на авторський смак, будинків і споруд. Але з ними, шановні читачі, розберетеся на місці, там і помилуєтеся. Бо ж «не можна охопити неосяжне». А закінчити цю першу «мандрівку» хочу своєю поезією, написаною десять років тому, що присвячена головному місту Чернігівщини та одному з найзаповітніших місць усієї України.

 

ЧЕРНІГІВ

Чернігів — початок, Чернігів — кінець,
Чернігів — моєї країни вінець
       і справи моєї.

Чернігів — це руська гаряча душа,
яка бусурманам дає відкоша
       не задля трофеїв.

 

Чернігів — народ неподоланий мій,
яскравий, сміливий, нехтивий, прямий
       і трохи наївний.

Чернігів — це давня предивна краса,
любовю піднесений у небеса
       вінець України.

 Той, що пережив тьму громів, безліч гроз,
Чернігів — воістину апофеоз
       і долі, і книги.

Тож хай знов і знов надихає серця,
таланти вінчає й не знає кінця
       одвічний Чернігів!

 

Далі буде!

 

Поделиться:

В тему:

,
UkrNET - поисково-информационный ресурс