В Одесі та Софії 12-та година. Ч.2

(Продовження. Початок у Ч.1)

Запис програми 

Володимир: Він переслав  нам чотири тисячі. Ми полетіли до нього і півтора місяці у Ванкувері (Британська Колумбія, Канада) знімали цей фільм. Фільм вийшов, називається  «Acts of Imagination».  Дії  виобразні. Чому Україна?  Цей Майкл, простий канадський хлопець, який теж працював на півночі, бурив льоди, міряв льодову обстановку, мерз. А потім у полярні ночі, там, написав три п’єси, і став відомим канадським драматургом. Він весь час у Канаді чув, що українці — це такі хулігани, грубіяни, вони можуть і вкрасти, вони можуть тебе й зарізати, і від них постійно пахне часником. Він каже, коли я був маленьким хлочиком, я думав, а чого сусіди так про українців говорять?  Ну не може ж бути, здалеку видно, іде така біла людина, сумирний, з дітьми, з жінками. І коли почав учитися в школі він познайомився з українцем на ім’я Славко. Він весь час його розпитував  про Україну, там, у Канаді і Славко йому тааак про це розповів, хоча сам був дитиною, 10-13 років, що Майкл, канадець, англійський, англійських батьків дитина, полюбив ту Україну і перейнявся проблемою Голодомору. Бо це було шокуюче для нього. Славко йому розповів про Голодомор. Так от, ця п’єса «Каріна» про нащадків емігрантів з Радянської  України вже, там навіть фігурує партійний функціонер. І про травму, яку залишає голодомор на психіці людей, що вони не можуть нормально просто так жити далі. Вмерли їхні діди, мучилися їхні батьки, і вони, потрапивши до вільного світу, все одно, не можуть бути вільними. І там стаються трагедії за трагедіями. Отаке.

Ведучий: Ти там виконав роль якогось українця?

Володимир: Цього партійного функціонера.

Ведучий: Партійного функціонера, а,  то ти от навіть так. Що, бороду поголив? Бо в нас же ж не було бородатих партійців.

Володимир: Так, там така щетинка, але в мене білий костюм, білі мешти, краватка, я такий строгий, що. Ми працювали вже півмісяці і звиклися із знімальною групою, і раптом хлопці почали сахатися мене, не п’ють зі мною кави.

Я кажу: — Що з вами?
Вони кажуть: — Ми вас боїмося, пане Володимире.
Я: — Який пан Володимир, що це таке?
Вони: — Ви би бачили себе з боку.

Ведучий: Ввійшов у роль (сміється). Ну це, бач, це ознака таланту. Це чудово. Друже, час іде, я нагадую, у нас Володимир Сердюк. Людина – письменник широкого діапазону. А все-таки, кілька слів про спільну роботу з Василем Кожелянком. Це, все ж таки, ви, як брати Капранови, як Анн і Серж Голон, як брати. Вам довелося працювати вкупі, робити удвох.

Володимир: Мені  не хочеться знову про сумне, але дуже багато фактів  з життя є сумними. Життя саме не дуже весела штука. Василь Кожелянко, коли працював кореспондентом у чернівецькій газеті, він відкрив мене, бо був знайомий з Ларисою Лаврук, яка працювала редактором у сторожинецькій газеті. Вони вчилися в одній школі, спілкувалися.

Ведучий: А ти, власне, у Сторожинці жив.

Володимир: Так. І він про мене так дізнався, про мої твори, і він мене підтримував морально декілька років. І в нас були нормальні стосунки. Він включав мої твори до антології. Пам’ятаєш, був «Літеракт» («LITerakt»).

Ведучий:  «Літеракт» — це наш з ним був спільний проєкт, який по суті ми придумали, ми втілили. Я найшов гроші під те. Василь розробив концепцію.

Володимир: Я хочу таких! Там була проза, п’єси, гумор, карикатури, поезія, що там, ще політичне якесь було есе. Крутєйша книжка. Я  бережу її просто…

Ведучий: А є? В мене не збереглася, на жаль. Зробим копії?

Володимир: Зіскануємо.

Ведучий: Так.

Володимир: І от така біда, приїздить Василь Кожелянко до мене, а я працював у Комарівцях у школі, не кожен день, три чи чотири дні на тиждень. Мав вільний час, сидів пописував, уже не пив. І він приїздить , убитий просто горем.

Я кажу: — Василю, що трапилося, чого ти сюди приїхав? Міг би зателефонувати, я би в Чернівці приїхав.
Він: — Нє. Я ні з ким не спілкуюся. У мене чорна полоса.

Василь каже: «Я вмер, як поет, моя поезія закінчилася.» Хоча він вже мав чотири книжки. Перемагав на конкурсі.

Ведучий: Ну так, одну видавав ти.

Володимир:  Так, дякую. («Білий і рудий», Видавець В. Сердюк, Сторожинець, 1994.) Перемагав на літературному конкурсі. Усі знали ці його рими  «Сині джинси», улюблена його тема. «Ні. Я помер , як поет, я не можу написати ні одного рядка, римованого. Що робити далі? Моє життя закінчилося». Я кажу:  «Василю, поезія може закінчитися, але життя ж не закінчиться». «Як, я не буду поетом?» Кажу: «Ну ось я не поет, і ти ж прийшов до мене». Він так більш почав уважніше до мене придивлятися, «А шо»? І раптом мене така думка осяває і я кажу: «Ну от драматургія. Чим я займаюся, там теж рядок, рядок, рядок. Дуже схоже на вірші. Може б ти спробував, якщо не вірші, то п’єси пописати?». Він каже: «Ух ти, ніколи не пробував. Але я не знаю з чого почати?». Я кажу: «Навчатися, то таке.»
А він каже: «А може ти даси мені щось не дописане? У тебе є?». А в мене було недописаного, я лінивий,  страшенно, напишу п’ятнадцять сторінок, кидаю, мені нецікаво. Він узяв одну мою недописану п’єсу, приїхав рівно за тиждень. Він дописав до тих п’ятнадцяти сторінок – ще сорок сторінок! І йому це сподобалося. І так ми написали п’ять п’єс. Він взагалі, Василь Кожелянко, писав багато, я не знаю, чи він інтуїтивно відчував, що його життя буде коротким.

Ведучий: Так…

Володимир: На день чотирнадцять сторінок він писав. Це був його план. Неможливо собі уявити.

Ведучий: Він, колись ми говорили, і він каже: «Старий, я не можу писати на комп’ютері, я сідаю, беру стос паперу, пишу, пишу, поки спина не заболить, відчуваю, спина болить – я припиняю». Тобто це було дивно. І він дівчатам платив кошти, дівчата йому перенабирали з його сторінок, у нього, до речі, почерк був гарний, це я запам’ятав, що в нього був такий своєрідний, рівненький почерк.

Володимир: І дівчата його любили.

Ведучий: І дівчата підтримували. Потім уже. Це цікаво. І з них щось було поставлено, правильно, ваші п’єси, так чи ні?

Володимир: Ні. Ярослав Верещак, драматург київський, просував нашу п’єсу «Солдатське щастя».

Ведучий: «Солдатське щастя».

Володимир: І воно дійшло до рівня читки у Будинку офіцерів, там театр є свій. Але, коли вже все було «на мазі», раптом хтось зібрав збори акторів і поставили запитання: «Що це ви тут намагаєтеся ставити «Солдатське щастя», вона ж антирадянська», у 1993-97 були функціонери, які сприймали це як образу. І її зарубали.

Ведучий: Шкода. Але, в принципі, п’єса, вона нікуди не дівається, вона, як міцне вино, настоюється і з часом під іншим кутом її можна…

Володимир: Так. До речі, всі ці п’ять п’єс були надруковані у «Буковинському журналі». Один раз – одна п’єса.

Дебют В.Кожелянка і В.Сердюка — «Пластиліновий метал» (1996)

Ведучий: Я просто тут внесу деяку точність, насправді у Василя була, у тому ж «Літеракті», була опублікована, якщо ти пам’ятаєш, «Мильна булька і реактивне шило» така гумористично-іронічно-пародійно-гротескова коротенька, невелика, але дуже цікава.

Володимир: До речі теж це була п’єса. Вона смілива, з багатьма підтекстами.

Ведучий: Так, вона дуже глибока, тобто, той твір не дуже сценічний, можливо, хоча можна було б, щось і з нього придумати. Але, наприклад, для фільму абсурду то прекрасна  була б основа сценарію. Там деякі речі на сцені важко втілити було б, а от візуальне мистецтво воно було.

Володимир: Ми тоді починали. Моя п’єса «М», теж так написана, тоді було враження, що нічого не відбудеться, що ніякої перспективи немає і це давало додаткову волю для творчих фантазій. Я писав не задумуючись, ту п’єсу «М», не задумуючись щоб її ставили. Хто читав, кажуть, о, проблема. А я кажу, я не думав, це був абсолютно чистий акт творчости, якогось звільнення енергії. І один із функціонерів міністерства культури, відніс на вихідні матеріали, щоб почитати дома, а його син прочитав мою п’єсу «М». І він каже:  «Хочеш я тобі скажу, що сказав мій син про твою п’єсу?» Я кажу: «Зараз все, уб’є, молодь, таке шось». А він каже: «Тату, ну ніфіга собі! Та цей Сердюк – панк»

Сміються в студії

Ведучий: Ну так, це неабияка похвала. Друже, наш час спливає. У нас залишилося буквально три хвилини. Я піднімаю це нове видання роману «Мистецтво вмирання»  показую нашим глядачам, слухачам. Це у нас Володимир Сердюк, як тут написано, літератор, перекладач, сценарист, кіноактор, журналіст. Я усе це згадав, автор трьох романів, п’ятнадцяти п’єс  і понад сотні оповідань. Те ж і підручника  «Журналістська етика», переможець « Коронації слова», кількаразовий. Розкажи трішки. Просто, буквально п’ятьма реченнями, про що цей роман? Можливо ж сказати про що, якусь ідею його.

Володимир:  Основна  промальовується канва, що це роман про дорослішання, як хлопчик іде життям, перетворюється на чоловіка, з усіма проблемами чоловічими,  і логічно його життя завершується з коханою разом.

Ведучий: Де можна придбати?

Володимир: На сайті, у магазині «Смолоскип», на сайті видавництва «Фіоль». Є сайт («Мистецтво вмирання». Володимир Сердюк). І там багато цікавих книжок. Вони, до речі, на тому видавництві видаються за допомогою читачів. Читачі спільнокоштом підтримують видання, яке б вони хотіли, і його видають.

Ведучий: Передплачують.

Володимир: І вони можуть собі отримати.

Ведучий: Це чудово. Я вітаю тебе. Я думаю, що наступні романи ми теж скоро побачимо, а я хочу також збірку новел побачити, бо в мене таке враження, що Володимир Сердюк лінивий письменник. Ні. Письменник він не лінивий, а просувати свої твори він, літагента не має. Друзі, а наш час невблаганно сплив. Я нагадую, що в нас у студії був Володимир Сердюк, письменник широкого профілю. Я, Сергій Пантюк, ми прощаємося до наступної п’ятниці, і кажемо, як завжди: СЛАВА УКРАЇНІ.

Володимир: Героям слава.

Записала Тетяна Макарова

Всі адреси «Емігрантського радіо»: Дивитись ефір

Долучайся до розмови:

— в коментарях під Facebook-стрімом на сторінці Емігрантське радіо;

— в Telegram-чаті #ЕмЧат: t.me/emchatua;

— у відеотрансляції ефіру на сайті: www.emradio.com.ua.

Програми «АртОтчизна» з Сергієм Пантюком

 

Комментарии для: “В Одесі та Софії 12-та година. Ч.2

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс