В Одесі та Софії 12-та година. Ч.1

Запис програми 

Ведучий: Доброго дня наші шановні слухачі шанувальники. І знову в етері «АртОтчизна» і я, Сергій Пантюк, вітаю вас! 7 листопада, п’ятниця, 12-та година, «Емігрантське радіо» вітає вас із славного міста Києва.
І в нас є гість.
Ми сьогодні не будемо багато говорити наперед, ми тільки скажемо, що сьогодні в нас трішки нестандартна буде передача , трішки не стандартний етер тому, що, як правило у нас люди-поети, музиканти, художники. А сьогодні в нас класичний прозаїк в гостях, ми ж маємо знати, що проза пишеться, проза купується, проза продається, у хорошому сенсі цього слова. Тому я й вирішив запросити нашого гостя.
Перш ніж його представити, я трішки розкажу якісь такі означу пункти тому що, чому саме проза? Проза потребує великого охоплення і осмислення життя в різних напрямках.
Якщо поет хапає емоцію – з неба, з повітря, тут же цю емоцію, раз, озвучив, і вже є вірш, і він його вже може читати, то проза це важка, виснажлива праця. Це треба сидіти, щоб боліла спина, писати чи за комп’ютером, чи, я знаю наш гість рукою любить писати інколи. І тому ми десь собі сформуємо зараз тему таку і зараз саме представимо нашого гостя.
Отже, у нас в гостях відомий український письменник, прозаїк, у дужечках скажемо, хоча я знаю вірші він теж трішки писав,
Володимир Сердюк.

Володимир не тільки прозаїк, він – фаховий сценарист. Він – фаховий драматург. Тобто ми вже три перерахували. Він – фаховий журналіст, і навіть автор підручника з журналістики, за яким вчаться досі студенти, наскільки мені відомо. Попри це все він просто цікавий співбесідник, хороша людина з дуже цікавим беграундом. І тому Володя, привітай наших слухачів

Доброго дня — (вітання Володимира Сердюка)

Ведучий: Ще я маю зауважити що Володя володіє кількома іноземними мовами, найкраще англійською, я знаю. Багато перекладає, так? З англійської та на англійську, тому ще означимо його, як перекладача. Бач, скільки всього назбиралося довкола тебе? Може я щось забув? Може ти ще картини пишеш?

Володимир: Ні.

Ведучий: Колись Олесь Ульяненко, покійний, хтось там стоїть на трибуні і розказує «Я те роблю, я те роблю, я те роблю» а він сидить і каже: «А ще він картини пише». Німножко «ш» так прозвучало, я завжди цю історію згадую. Отже, десь ми так означили, ще варто зауважити що ми вже знайомі років 25 точно, мабуть так. А звели нас Чернівці. Чернівці треба згадати добрим словом. Познайомився я з тобою, раніш, з твоїм оповіданням, ніж з тобою. Це був 96-й рік, я згадав, тому що до першого «Віршня», який тоді ще називався «Під знаком водолія», пам’ятаєш, вийшов такий альманах і там вперше був В.Сердюк, було написано В.Сердюк і три новели, дуже цікаві, вони мене вразили. Незвичайні. Нестандартні це були новели. А потім,здається, Василь Кожелянко, світлої пам’яти, вже нас познайомив. Я з дивовижею для себе дізнався що існують непитущі письменники, тобто, це було взагалі для мене якесь відкриття, я його мацав і казав: « Невже таке існує?»

Каже: «Ні, я просто не п’ю»
«Як, у тебе печінка болить, шлунок»?
«Ні, я просто не п’ю, це моя позиція»

Я був такий, як так може бути?

Володимир: Випив свою цистерну.

Ведучий: А, ти сказав,що ти випив свою цистерну, точно. І отак ми познайомилися. І з тих пір життя нас усюди метало і якось ми весь час пересікаємося. Потім в нас була коротка співпраця, цей роман, його іншу версію, першу, видавали свого часу. Це був десь 2008 рік, якщо я не помиляюсь?

Володимир: 2009.

Ведучий: 2009, да?

Володимир: Я тобі дуже дякую за це.

Ведучий: І ця книжка, я тоді займався більше можливо видавництвом, але все одно, це було більше таке іміджевий проєкт і для мене було дуже важливо, тому що я знав, що у Володимира є прекрасний роман, який друкувався десь у журналі. А потім ми все таки зробили цю книжку і вона тоді дуже гарно пішла. Що було цікаво, тоді книжки — тільки розгорталося книговидавництво, і ця книжка була в числі тих, які Мамчур і Сердюк у мене продались в ульот. Книжечка Мамчура, яка коштувала 2 гривні тоді і роман Сердюка коштував 20 гривень. Тоді це було 2 з половиною долари. За них платили. Купували. Отже. Друже, тему я хочу сформулювати таку — чи обов’язково прозаїку прожити Джеклондонівське життя, як прожив ти і що стало матеріалом для роману власне «Мистецтво вмирання» та інших твоїх творів?

Володимир: По перше, слухачам має бути відомо, що Сергій Пантюк теж написав роман «Війна і ми», то він говорить про прозу з точки зору людини, яка сама сідала і натруджувала спину.

Ведучий: Це вже був другий. То вже мені було легше. Мене знають, я їм набрид, давай про тебе.

Володимир: Проза звичайно, це такий жанр, який потребує спокійного обдумування. Дійсно, поети скоріше молоді, існує навіть така думка, що поети повинні помирати молодими. А письменники мають бути старі та десь там трошки мудрі. Роман – то така штука, для того щоб написати гарний роман не обов’язково пройти всі ті тарабати, що я пройшов і мати аж такий досвід. Багато людей пишуть прозові твори на основі архівних матеріалів, розкручуючи якісь відомі сюжети. Є така частина письменників, які вважають себе професіоналами, які знаходять свій шлях, кліше, стандарти і підтримують ці стандарти. Їх люблять видавці, їх люблять читачі, бо за прізвищем письменника вони вже знають про що він пише і скільки там чого буде дозовано. Мій роман «Мистецтво вмирання» – це, скоріше пам’ятник моїм загиблим друзям, коли ми збиралися десь у кубрику чи в бліндажі й було погано і мокро, і холодно, і ми питали один одного, навіщо оці всі муки? І хтось обов’язково тоді мусив сказати: «А ми внукам будем розповідати ці історії», і всі хапалися за голову, що ж ми розкажемо?

Ведучий: Що ж ми розкажемо?

Володимир: Це треба мовчати, бо тебе упіймають, засудять і розстріляють.

Ведучий: Скажи кількома словами. Що ти – колишній моряк.

Володимир: Так, я служив 5 років. Мене відвезли на Далекий Схід, не питаючи мого бажання. Перед тим я працював на заводі, вчився на токаря. Ми були на корейсько-китайському кордоні, спиною до моря. Затока Посьєт півтора кілометри за нами. Мені було соромно, що я 5 років був спиною до моря, а моя дитяча мрія була стати моряком. І я після служби не повернувся додому, а пішов на риболовний флот. Теж доволі така буденна картина.

Ведучий: А чому 5 років, ти офіцером був?

Володимир: Ні, 2 роки відслужив і просили на понадтермінову, «сверхсрочну», бо я був кандитатом у члени КПСС і вони сказали: «Ти можеш відмовитися від цієї пропозиції, але тоді ти втратиш можливість стати членом КПСС.»

Ведучий: Ооо, який хитрий був шантаж.

Володимир: Це на ті часи було заманливо, бо члену КПСС відкривалося багато можливостей. Особливо мені казали: «Повернешся на Західну Україну з партквитком – на тебе всі будуть молитися, бо там інтелігенції не дають можливости вступати в партію» — вони знали, хто такі западяни – «Приймають тільки робітників. А ти ж не хочеш бути робітником? Ти хочеш вчитися в інституті.» От так вони нас ловили, плюс захист Батьківщини, усі оці слова. Виявляється ж, захищав не ту Батьківщину, і не свою.

Ведучий: А потім рибальський досвід, це ж вже ж веселіше, ти вже вільний, так?

Володимир: Там скоріше схоже на колгосп, романтики на залізних пароплавах вже не стільки, скільки на вітрильниках, де снасті називалися правильно. Тепер там багато вербованих людей, випадкових, які на все кажуть «вірьовка». Ходять у фуфайках, чоботях, смердить гнилою рибою. Романтика була від місця, бо ми промишляли минтай, переважно, і це були Охотське, Чукотське, Берінгове моря. Дякувати Богу, що я там побував.

Ведучий: Ну там же ж тільки в літній період можна було працювати?

Володимир: Взимку теж можна було працювати.

Ведучий: А, там тепла течія?

Володимир: Ні, ми доходили до кромки льдів, ходили в льодах. Інколи замерзали. Інколи нас пробивав криголам, виводив звідти. Справа в тому, що влітку 100кг минтаю, добутого з тих холодних морів, коштувала 17 коп., а взимку — 19,5. Якщо ти там прорибалиш 9 місяців — тоді набігали гарні суми. 5 тисяч, 8 тисяч.

Ведучий: Тобто матеріальний момент був присутній? І він був важливий?

Володимир: Так. Присутній. І ми намагалися піти взимку.

Ведучий: Це як у золотих копальнях, заробляли такі кошти…

Володимир: Потім я декілька рейсів проплавав на одному своєму улюбленому пароплаві СРТМ-8428 і крига його якраз роздавила, коли мене не було там, бо я вже не був комуністом і мені відмовили піти в рейс, бо знайшли якогось комуніста, моториста. І я так плакав, думав, що ж це таке? Я не пішов. Пересів на сусідній пароплав і вийшов десь на місяць чи півтора пізніше. Ми навіть в одній експедиції плавали, були серед тих сорока пароплавів, які кинулися рятувати. Була ніч. Було 19 листопада. Був 11-ти бальний шторм і оця крига роздушила просто, зробила дірку йому. І хоч був пароплав-рятувальник і недалеко були інші, але погода не дозволяла зняти людей. Загинули всі окрім першого в списку, капітана, і останнього в списку, офіціянта. Вони стрибали за борт останніми, коли пароплав зупинився, тонув вже, а попередні хлопці стрибали на ходу. Він ще рухався і їх відносило в один бік а рятувальні плоти в інший. А в тих водах 15 хвилин — і ти замерзаєш як курка і все. А ці два залізли в рятувальний плот і залишилися живими. За що їх судили потім, коли прийшли на берег. Історій багато.

Ведучий: Гаразд, такий бекграунд. Цікаво, що Володя це так розповідає вже справді з позиції мудрої людини, це все було, а я собі малюю ці картини, уявляю на скільки драматично це все було. Це десь відбито, до речі в тебе в літературі цей момент?

Володимир: Я намагався там моментами, але повністю ця історія не описана. Я колись візьмусь, бо перед виходом цього пароплава, який мав загинути, я зустрів майже весь екіпаж, хлопців, з якими я перед тим рік рибалив.

Ведучий: Багато їх було?

Володимир: 22. 20 потонуло, 2 залишилося. І от, мабуть, зо дванадцять чи десять зустрілися серед ночі, о третій годині в порту Діоміда, де ми базувалися, вони йдуть назустріч мені. Я їм: « О, прівєт!» У кожного пляшка, сіли на рельсах, тепло. І вони почали відверто розповідати такі історії, які вони ніколи не розповідали. Я тепер тільки, через десятки років можу усвідомити що то була ніч сповідей просто. Вони всі йшли в останній рейс. Вони думали, що після цього, останнього рейсу, на них чекає світле майбутнє. Наприклад: наш кок був із міста Сочі, два його брати побудували 3-поверховий будинок і написали йому у Владивосток: «Вертайся, нема тобі чого там шлятися, ми для тебе зробили поверх». Він каже: «В мене нема грошей, я не маю чим з вами розрахуватися». Вони сказали: «Безкоштовно, навіть не думай про гроші, швидко приїжджай». А він: «Ну, я ж маю гонор, я повинен покласти пару тисяч. Оцей рейс сходжу і виїду».

Його забрала вода.

Так само старший помічник капітана, каже: «З минулого рейсу прийшов додому, а квартира порожня і нікого нема. На столі записка, дружина написала – «Я забрала дітей (він татарин був) і поїхала в Москву, до мами. Приїжджай до нас, будемо жити разом. Не приїдеш – моряч собі далі.»
Каже: «Ну як я поїду з порожніми кишенями? Сходжу в цей один рейс і привезу додому до жінки грошей, і зайду як герой». У кожного з них була така історія.

Ведучий: Це надзвичайно цікаво, бач, це окремої книжки потребує, ти не думав над цим?

Володимир: Хотів би, хотів.

Ведучий: Тому що це, гарна, назва. Друже, ми так заговорилися. Драматургія. Я хочу щоб ти розповів, тому що я кілька слів скажу, що Володимир Сердюк, який зараз у нашій студії, є автором понад десятка п’єс.

Володимир: 16.

Ведучий: 16 п’єс . Частина з них були написані у співавторстві з Василем Кожелянком, якого ми вже згадували.

Володимир: 5.

Ведучий: 5. Це такі дуже цікаві твори і решта самостійні. Частина з них вже побачила сцену, наскільки я розумію. Розкажи трішки про це.

Володимир: Це ж я був молодий тоді ще, трохи більше тридцятки. І спочатку я планував бути новелістом. Писати короткі оповідання. Англійською я і зараз новеліст, бо романи в них називаються «новела». І мої новели друкувалися дуже добре у чернівецьких газетах, журналах, тут київські газети навіть друкували. Журнал «Націоналіст», «Голос нації» любив мої новели, «Волонтер» журнал любив мої оповідання. Але це не приносило грошей, і я вирішив, що будучи сценаристом або драматургом можна заробити більше. Вступив до другого свого університету, в театральний університет із мрією, що мене там навчать писати. Це сталося те саме, що було з першим університетом. Я вступив до нього щоб мене навчили англійської, а мої однокурсники, однокласники, вже були викладачами в Чернівецькому університеті. Вони казали: «Не ходи сюди вчитися, чого ти сюди йдеш?»
Я кажу: «Щоб мене навчили англійської, на кафедрі англійської мови».

Вони сказали: «Там тебе не навчать, запам’ятай».

Я собі — «брешуть, самі навчилися, а мене спиняють». Шість років я там був, ніхто мене нічому нормально не навчив. У театральному вже було інакше.

Ведучий: То ти самотужки вивчив мови, так?

Володимир: У мене була гарна вчителька, один рік, у шостому класі. У п’ятому, коли почали вивчати англійську, я сачкував, тікав з уроків. Вона поскаржилася мамі, а моя мама була вчителькою початкових класів, і вони домовилися з тією вчителькою, що вона залишатиме мене після уроків. Оці дев’ять місяців навчальних, цього репетиторства у шостому класі, дали мені таку базу, що я на четвертому курсі універсітету романо-германської філології просто, сам для себе, взяв ручку і проаналізував рівень своїх знань, без сторонніх. І я зрозумів, що базовий рівень мій — шостий клас, і я тягну 4 курс університету. В театральному було цікаво, там не було дзвінків, це Київський театральний.

Ведучий: Імені Івана Карпенка-Карого?

Володимир: Так. Викладач міг сказати, і між парами, хотіли робили перерву, хотіли — не робили, викладач міг сказати: «Давайте вип’єм кави» — ми приносили десяток склянок кави, сиділи пили, дивилися кіно, це просто був рай якийсь. Так учитися можна все життя. Моїм викладачем з драматургії був Василь Васильович Цвіркунов, чоловік Ліни Костенко, я був декілька разів у них в гостях. Тобто, ми з ним мало говорили, але інколи постояти п’ять хвилин, помовчати, зрозумівши один одного – коштує дуже багато. Мудрий чоловік був. Я йому дуже вдячний за це.

Ведучий: Наскільки я знаю, ти багато співпрацюєш з нашими українцями, власне, для кого ми і говоримо, які тимчасово мешкають, я так завжди кажу, Україна стане великою — всі повернуться, з-поза меж України. Ти співпрацюєш з Канадою, з Америкою, розкажи трішки про цей досвід. Я так розумію, що це теж десь драматургія, десь література. Я знаю ти альманах якийсь видавав, чи антологію видавав для українців Канади. Щось там було таке. Зараз так, коротко.

Володимир: Там з новими емігрантами я знайомий мало, там є така штука, що перш, ніж стати на ноги за кордоном, у середньому треба прожити сім років і працювати по чорному. Тоді тільки ти зможеш думати про щось, схоже на літературу. Мої друзі, переважно, внуки українських емігрантів, які не знають української мови, але вони збиваються у такі гуртки, письменники, які пишуть прозові твори на тему України, уявляєте? Два покоління вмерло, третє не знає української мови але їм серце розриває доля України, вони пишуть англійською як Україна їм спливає в фантазіях. Інколи вони розчаровані, бо я приношу реальність. У них Україна омріяна, якась така, зовсім лірична, трошки не така, коли я їм розповідаю про реальність, вони так соромляться, не хочуть цього чути, переживають.

Ведучий: Хай живуть своєю Україною, творчі люди, мають на це право. Я нагадаю, у нас у студії письменник, прозаїк, драматург, перекладач, трішки поет і… ще одне амплуа, яке я забув – актор Володимир Сердюк. Тому будь ласка, я знаю, що в тебе є досвід акторський, я кажу що в нас люди дуже різнобічні. В нас не буває просто пласких людей. Розкажи, я знаю що ти знімався в американському фільмі, так?

Володимир: Так, канадському.

Ведучий: Канадському фільмі. Розкажи трішки про це. Ти ж і в Україні шось?

Володимир: Так, справа в тому, що коли отак повільно розглядати факти мого життя, що я роблю через 20, через 30, через 10 років, то завжди вилізають якісь містичні моменти. Це було в той рік, коли Ярослав Стельмах розбився на своєму автомобілі, згорів там, до речі, ми з ним теж були знайомі. Сперечалися. Він працював над п’єсою, над якою працював і я. На тему, що все погано, погано, як тоді було 1991-1993. Мрак, мрак, а до кінця фіналу виходить фейерверк, усі щасливі, бризки шампанського, таке. Не знаю, чи йому вдалося. І ось серед ночі телефонний дзвінок: «З вами говорить драматург із Канади, Майкл Спрінгейт» — і він каже – «Я давав на переклад Ярославу Стельмаху свою п’єсу, і він не зміг,загинув». А він, тієї ночі, коли розбився, дружина його розповідала, він склав у багажник автомобіля словники усі свої домашні англійські, цей рукопис, який мав перекладати і мав їхати на дачу спокійно. Але ввечері приїхали якісь друзі, які вночі попросили відвезти їх у Бориспіль. Він о четвертій годині, невиспаний, поїхав їх відвіз, вони полетіли благополучно і він хотів уже з траси звернути на дачу, але щось трапилось. Майкл каже: «Мені повідомили, що мій перекладач, з яким я домовлявся, загинув. Я поспитав у спілці письменників, мені сказали, вам може допомогти Сердюк, от я вам телефоную, ви не відмовитеся? Про ціну поговоримо, яку ви виставите, бо мені терміново треба перекласти мою п’єсу українською, і надрукувати в якомусь журналі в Україні.»

Я кажу: «Ніяких грошей, це мій моральний обов’язок перед товаришем, який загинув, перекладу ту п’єсу». Перекладав ночами, а в нього величенька така, називалася «Каріна» , сторінок на 60. Я ночами перекладаю, дружина не задоволена, світло в спальні, кабінетів же немає в нас,
— Що ти робиш?
— Перекладаю.
— Кому? Він же тобі не заплатить.
Мені так соромно, я працюю задарма, мені ніхто не заплатить. Переклав.

Надрукували в журналі « Вітчизна». Дружина пиляла мене, років зо три.
«Ось ти тратиш час, ти робиш чорті шо, якимось канадийцям, де вони там, і які вони.»

І, раптом, наприкінці серпня надходить телеграма: «Я знімаю фільм по цій п’єсі «Каріна», ти мені потрібен, бо там багато українських моментів, українські костюми. Мені треба українського консультанта, де я візьму іншого? Ти вже текст знаєш. Прилітай. Даю тобі 2 000 доларів на переліт». Я задумався так і пишу йому: «А ці 2 тисячі, це мені одному ти даєш, чи це враховано на витрати для моєї дружини, службові витрати? Бо я без неї не поїду». Він дві доби, здається, мовчав, мовчав, а тоді прийшла коротка відповідь «Подвоюю суму».

Сміються в студії.

Записала Тетяна Макарова

(Продовження у Ч.2)

UkrNET - поисково-информационный ресурс