Шляхами долі українського козацтва: від зародження до мазепинської Козацької Конституції і далі аж дотепер

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Не з моїм поверховим знанням історії таку подорож здійснювати б. Але ж кортить, тому — вирушаємо! Швиденько, як вітер-козак, промчимося…

 

В.О.Щербак повідомляє [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 403]: слово «КОЗАК» походить від давньотюркського «кьоз-», що означало «ходити, бродити, мандрувати». Вперше його зафіксовано в словнику половецької мови Codex Cumanicus, укладеному близько 1303 року, зі значенням «вартовий», «бадьорий».

 

 

Не просто, а дуже бадьорими українські козаки були від самого початку існування так названої соціальної категорії. Тобто з другої половини XV століття, коли козаками почали іменувати групи охоронців південного «кордону» зі Степом й «уходників»-промисловців, що мали ті чи інші промисли на «нічийних» землях.

 

 

Перша писемна згадка про українських козаків в актових джерелах, як їх називають вчені-історики, пов’язана з місцевістю Тягин (Тягиня, Тегиня) на Нижньому Дніпрі. Д.Я.Вортман сповіщає [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 195], що її дослідники ототожнюють із середньовічним поселенням-городищем, розташованим в урочищі (яке в минулому було островом) Велике Городище при впадінні в Дніпро річки Тягинка, за кілометр на південь від села Тягинка Бериславського району Херсонської області. Згідно з листуванням між тодішніми кримським ханом і великим князем литовським, саме тут, «під Тягинею», у 1492 році наші козаки — «кияни і черкасці» — захопили турецький чи татарський, нема де правди діти, торговий корабель. На жаль, ворога.

 

 

Дослідники наголошують на тому, що в середині наступного, XVI століття на Подніпров’ї та Поділлі козакування стало видом занять і специфічним способом життя багатьох людей. Різкому зростанню чисельності українських козаків сприяло створення Запорозької Січі. Їх станово-корпоративне об’єднання, яке отримало назву Війська Запорозького і перетворилося на чи не найголовніший соціальний інститут українського суспільства, набуло організаційно стійкої та досить чіткої форми на початку 80-х років XVI століття, після появи центрального січового укріплення на дніпровському острові Томаківка; він був розташований поблизу сучасного міста Марганець, а нині затоплений водами рукотворного Каховського моря. Офіційна назва Запорозької Січі та належних їй земель звучала так: Вольності Війська Запорозького. (Вивчаючи мапу, врахуйте, що позначені на ній поселення виникали й пізніше.) А з другої половини XVII століття наприкінці додалось означення «…низового», оскільки «просто» Військом Запорозьким стала офіційно іменуватись утворена Українська козацька держава — Гетьманщина. До речі, з точки зору міжнародного права епох середньовіччя та раннього Нового часу Вольності Війська Запорозького також були державою або гранично наближалися до фактичного набуття такого статусу. З початком нашої національної революції вони ввійшли були до складу Гетьманщини, але після 1657 року віддалилися від неї.

 

 

Згідно з Андрусівським договором 1667 року, Вольності Війська Запорозького низового визнавалися як осібна від Гетьманщини територія, уряд якої став формально залежним від Речі Посполитої та Московії. А за умовами «Вічного миру» 1686 року в Запорозької козацької держави залишився один протектор — московський цар. Злодійкуватий це був протектор. Про події початку XVIII століття розповім трохи далі, а в середині його «Фантомас» імперії взагалі… розперезався. У 1746 році відторгнуті від Запорожжя території лівобережжя Кальміусу були передані Землі Війська Донського аж до Дону на півдні та річки Міус північніше. На Правобережній Україні 1752 року смуга на південь від Торговиці та Чигирина була відторгнута царським урядом аж по Дніпро для створення Нової Сербії, наступного 1753 року смуга на південь від неї — для створення Новослобідського козацького полку, а смуга на північ від нових теренів Війська Донського, поцуплених сімома роками раніше, аж до Сіверського Дінця, включаючи запорозьке поселення Бахмут на крайньому центральному заході [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 274],— для створення Слов’яносербії. А за два десятиліття по тому — у 1775 році — Запорозька Січ і Вольності Війська Запорозького низового були остаточно злочинно ліквідовані.

 

 

Утім, слід визнати, що, атакуючи Січ, тодішня рашистська імперія просто захищалася. Адже між цим ординсько-тиранічним утворенням і Вольностями Війська Запорозького існував антагоністичний ціннісний конфлікт. П.М.Сас зазначає [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 277], що в системі цінностей запорозьких козаків, яка сформувалася вже до середини XVII століття, центральне місце посідала категорія «колективна воля». Вона поєднувала ідеї рівності, свободи громадянського голосу, права вільного обрання старшин, визнання інституційної першості козацької ради в політичному устрої, обов’язку меншості підкорятися рішенням більшості, громадянської дисципліни. Ця демократична, послідовно республіканська система цінностей сприяла утвердженню відповідних поведінкових стереотипів козацтва, що входили в неподоланну суперечність із деспотично-імперською формою правління. Цей антагонізм добре ілюструє, приміром, історична доля міста Барвінкове — райцентру Харківської області. Воно було засноване в середині XVII століття з метою заселення вільних на той час земель саме запорозькими козаками на чолі з отаманом Іваном Барвінком — соратником Богдана Хмельницького — як зимівник. Трохи згодом поселення Барвінкова Стінка отримало статус слободи. Тут протягом 1690—1705 років жив козак Семен Драний, який невдовзі став одним із найяскравіших ватажків Булавінского повстання; тож зрозуміло, що частина місцевих мешканців це повстання підтримала. До того ж, на їхню біду, Кость Гордієнко — кошовий Запорозької Січі — мав хутір поруч із слободою. ЗА ЦЕ слобода була спалена за указом Петра І (!) і відновилася лише в 1760 році…

 

 

Як відомо, традиційні форми козацького самоврядування, що існували в середині XVII століття та відбивали запорозькі систему цінностей і політичну культуру, успадкував суспільно-політичний лад утвореної Української козацької держави — Гетьманщини, а також великою мірою — виниклих майже одночасно козацьких полків Слобідської України. Батько української державності Нового часу (нехай так званого раннього) Богдан Хмельницький підняв на нову висоту концепцію та практику свободи в нашому суспільстві. Причому йдеться не лише про козацтво, щодо котрого за десятиліття перед початком національної революції, у 1638 році, урядом Речі Посполитої було фактично взято курс на ліквідацію як стану зі своєю юрисдикцією, не кажучи вже про руйнування засад запорозької державності. У книзі «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет» В.А.Смолій і В.С.Степанков посилаються на трактат польського анонімного автора, написаний близько 1669—1670 років. Там яскраво продемонстровано, що завдяки Хмельниччині нові обрії свободи відкрились і для українського селянства. Автор пише: «“А чого б це до тих козацьких міст мали [люди] тиснутися?” Відповідь: “Тому, що там жодної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає”, і так кажуть: “Раз її нам, вважай, господар наш Великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня її не буде, бо нас з неволі, ніби фараонової, вивів”. Отак в імені Хмельницького мають цю надію, що ніколи не будуть робити панщини, кажучи, що то був Пророк і тепер по [його] смерті він завжди сідає біля одного столу з Г[осподом] Богом від обіду і до вечері» [Смолій, Степанков (2009): с. 11—12]. Тож глибоко народний мислитель, син козака Лубенського полку із сотенного містечка Чорнухи, великий українець Григорій Сковорода мав вагомі підстави, аби завершити уславлену поезію “De Libertate” («Про Свободу») наступним чином:

 

Будь славен во вік, о муже ізбранне,

Вольності отче, герою Богдане!

 

Правда, і сам великий гетьман Хмельницький далеко не завжди тримався на такій висоті. Що вже говорити про його наступників. Навіть інший великий гетьман Іван Мазепа у цій частині, сказати б, не надто відрізнявся в кращий бік від більшості попередників. Наприклад, дослідник його життя й діяльності В.В.Станіславський зазначає, що за гетьманування Мазепи особиста залежність селян перетворювалася на кріпосницьку, відбувався процес їх повторного закріпачення, на початку XVIII століття на півночі та в центрі Лівобережжя нормою стала дводенна панщина… Також гетьман усіляко намагався обмежити політичну самостійність Запорозької Січі. А її підготовка в 1702—1703 роках до спільного з Кримським ханатом виступу проти Московського царства взаємини з Мазепою загострила до краю. 1703 року гетьман навіть пропонував Москві знищити Запорозьку Січ [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 423]. Тож не дивно, що палкий поборник козацьких цінностей Кость Гордієнко, у 1702 році ставши кошовим отаманом і відстоюючи політичні права Війська Запорозького низового, був в опозиції до Мазепи, поки той зберігав лояльність до тирана-царя.

 

 

А потім було Антимосковське повстання 1708—1709 років. Інтелектуально-культурна ЕЛІТА Козацької України, що взяла в ньому участь, залишила нам у спадок без перебільшення великий документ — «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» (так подає його назву О.В.Кресін [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 427]). Цей договір, укладений між обраним після смерті Івана Мазепи гетьманом Пилипом Орликом і козацькою старшиною та козаками Війська Запорозького, було підготовлено за результатами так званої Бендерської комісії 1709 року й окремих нарад генеральної старшини під час виборів нового гетьмана на старшинській раді та ухвалено 16 (5) квітня 1710 року. Часто його називають Конституцією Пилипа Орлика, оскільки саме цей видатний історичний діяч був головним автором і редактором [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 24].

Дослідник, зокрема, цього документу Т.В.Чухліб у своїй чудовій книзі «Іван Мазепа» стверджує, що «…найбільшим досягненням першої української конституції була виписана у 6-й статті законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади — «публічних» Радах, які мали збиратися тричі на рік (на Різдво Христове, на Воскресіння Христове та на Покрову Пресвятої Богородиці): “Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добро розумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити. Тому тепер, при гетьманській елекції, за одноголосною всіх радою й ухвалою призначаються три генеральні в кожному році Ради…” Окрім того, обрані на Раду «депутати» або ж урядовці, представлені генеральною старшиною, при порушенні гетьманом тогочасних законів і звичаїв мали право висловлюватися з цього приводу (виділення курсивом моє. — Ю.Ч.)…» [Чухліб (2013): с. 182—183]. Порівняймо: нинішні «гетьмани» ні до кого, крім себе, в біса геніальних, прислухатися не хочуть, а «обранці» під час війни не те що на свята — по буднях Ради уникають, нероби…

 

 

Велика справа Козацької України — Гетьманщини, Запорожжя, Слобожанщини — отримала продовження в неперевершено народній і загальнолюдській за вільним, демократичним духом творчості Великого Кобзаря. Потім естафету прийняли мільйони героїчних борців за волю Українського народу й незалежність Української держави. А наша місія сьогодні полягає в тому, щоб зробити справді великою Революцію Гідності, довести її до переможного завершення та забезпечити невпинний післяреволюційний поступ вільного, гуманного, процвітаючого українського суспільства.

Постскриптум 

Готував цей матеріал до Дня Конституції, але не склалося. Тому, користуючись нагодою, зверну увагу шановних читачів на ще один можливий урок Козацької України періоду нашої Революції Гідності раннього Нового часу — Української національної революції 1648—1676 років. Ось як знавець того періоду вчений-історик В.М.Горобець починає одну зі своїх статей у 10-томній Енциклопедії історії України (2003—2005, 2007—2013): «ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1650 — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 1660-х РОКІВ — міжусобна збройна боротьба в українському суспільстві, що стала результатом загострення соціальних, політичних і регіональних суперечностей. Основними причинами її були неадекватне реаліям економічного життя збагачення нової правлячої еліти й посилення її станового егоїзму; нехтування козацькою старшиною соціально-економічними інтересами рядових козаків, селянства й міщанства; відсутність у суспільстві та в середовищі еліти згоди щодо моделі соціально-економічних відносин і форми політичного устрою Української козацької держави» [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 216]. Порівнюючи цю характеристику з реаліями сьогодення, бачимо, що по суті всі перелічені «причини» вже в наявності… Лишається сподіватися, що українському суспільству, його громадянському загалу та нетиповим представникам нової-старої клептократично-олігархічної «еліти», вдасться зламати багатовікову вітчизняну традицію не з тих, які має сенс зберігати.