Україна і «Битва за Європу»

22.02.2017 0 By Chilli.Pepper

Нещодавні критичні висловлювання Дональда Трампа на адресу європейців, а саме тих чи інших політичних рішень Ангели Меркель, а також функціонування НАТО – в якості реакції миттєво викликали об’єднання континентальних столиць.

Це – класичний прояв закону політичної психології, а саме усвідомлення себе через «Іншого». Не може не викликати іронію та обставина, що після восьми років діаметрально протилежної лінії Вашингтону Обами на гармонійне співробітництво США і ЄС у рамках атлантичного союзу (зокрема і в українському питанні), перший, і легко прогнозований (адже його позиції та погляди його радників тепер загальновідомі) «тролінг» Трампом розколотої Європи – моментально спровокував вияв її солідарності на підмурівку «захисного антиамериканізму».

Це стара історія, але сьогодні вона може зіграти на користь України.

Справа в тому, що за своїм психологічним типом, сама по собі команда Трампа (ведеться не про Республіканську партію, а саме про «альтернативних правих», таких як головний стратег Стів Беннон або голова Національної торговельної ради Пітер Наварро) складається з людей, які поважають силу. Відповідно, попри ті чи інші виклики, українському керівництву не слід зловживати компліментами на їхню адресу. На відміну від попередників-демократів цього у новому Вашингтоні не оцінять: «спільні цінності», це непогано, але земельна ділянка під чергову «башню Трампа» – це краще, а в такому ракурсі Україні в її нинішній ситуації майже немає чого запропонувати.

Такий виверт американської політичної історії може виявитись тимчасовим явищем, або таким, що його значення перебільшують (наприклад, 19 січня новий голова Мінфіну США Стівен Мнучін заявив, що «на 100% підтримує антиросійські санкції»), але цю реальність не можна ігнорувати.

 Стівен Мнучін

голова Мінфіну США Стівен Мнучін

Що і повертає нас до Європи. Стосунки із якою енергійно намагається виправити віце-президент Майкл Пенс, але невідомо чи він говорить від усієї команди Білого Дому. Крок до нормалізації зробив і сам Дональд Трамп, який призначив яструба Г.Р.Макмастера радником з національної безпеки (наш аналог – секретар РНБО), легендарного воєначальника і колишнього ад’ютанта генерала Джона Абізейда, який сьогодні є головним військовим радником українського міністерства оборони. На місце російського агента впливу Майкла Флінна, який підвів Білий Дім під монастир.

Але.

Важко не помітити, що три роки поспіль політизована частина українського соціуму покладала на США, як на більш виразну глобальну потугу, значно більші та сміливіші надії, аніж на Європейський Союз, якому настільки важко втілювати будь-який спільний курс. Проте, зараз, як довела реакція європейських лідерів на ідеологічне хуліганство Трампа – ця ситуація може змінитись. Лише тепер ЄС утрачає почуття комфорту – загроза його існуванню значно зросла, вона не тільки на Балтиці та на сході, де Європу захищає українська армія, але і на заході, за океаном, де волюнтаризм принаймні обіцяє зруйнувати західну економічну та безпекову систему. Показово, що на останньому форумі в Давосі найвідданішим захисником глобалізації та діючого світового ладу вперше офіційно виступив Китай.

Все це змушує континентальний прошарок еліт, зацікавлених у збереженні європейського проекту внутрішньо мобілізуватись і спробувати, по-перше, зміцнити Союз углиб і, по-друге, посилити його «вшир». Оскільки до нинішнього політичного словника повертається термінологія минулого сторіччя – посилення Європи «вшир» можна назвати офіційним та змістовним оформленням власної «зони впливу». Таке зміцнення і посилення до певної межі компенсуватиме ризики, що генеруються очевидною смутою в окрузі Колумбія. До того ж, слід урахувати, що кінець історії із виходом Великої Британії зі складу ЄС ізнов перетворюється на неочевидний, оскільки остаточне рішення знов прийматиме парламент.

Україна є ключовим елементом культурної, економічної, політичної та інформаційної експансії Об’єднаної Європи на схід, і хоча ЄС ніколи не розумів цей процес як створення зони впливу та будівництво нової імперії, саме це і викликало російську агресію, агонію старої імперії, що конає. Відповідно, незабаром відношення чільних країн ЄС до України (але цей процес тісно пов’язаний із подальшими подіями у Вашингтоні та Лондоні) як до покинутої нареченої радикально зміниться.

Інша справа, що в пригоді Києву має стати коректність та витримка – 2017 рік можна назвати справжньою битвою за Європу, яка матиме три етапи. Але жоден із них не пов’язаний із Україною як такою. Тому й не варто «розвішувати вуха» на «безвізові» та ратифікаційні обіцянки євросоюзівських чиновників. Допоки ця битва не завершиться, більш того, не буде виграна, або принаймні, не станеться перелам убік проєвропейських еліт, Брюссель залишатиметься безсилим, попри всю свою прихильність до України, як до свого, мабуть, найважчого і найамбітнішого політичного проекту.

Перший етап – це загальні вибори в Нідерландах 15 березня. Рейтинги про європейської правлячої партії «народників» Марка Рютте та ізоляціоністів Геерта Вілдерса дуже близькі, фактично менше ніж за два місяця боротьба точитиметься за перевагу в один-два мандати. Якщо переможуть ізоляціоністи, ратифікацію Угоди Україна-ЄС буде скасовано на довгі роки. Втім, у випадку перемоги «свободівців» йтиметься уже про вихід королівства з ЄС шляхом референдуму, а як він повернеться – тепер невідомо, тому що деструктивні події в різних країнах і на різних рівнях підсилюють одна одну. Якщо ж Вілдерсу не дадуть сформувати уряд, тобто попри перше місце його партії, коаліція створюватиметься проти нього – передбачити, чи ризикне «уряд без Рютте» відкинути результат сумнозвісного референдуму сьогодні неможливо. Тому, яким би слизьким не був нинішній голова голландського уряду, вболівати доведеться саме за нього. Його перемога є оптимальним результатом для України, другим за пріоритетністю варіантом – недопущення до влади Геерта Вілдерса. При цьому, потенційний вихід Нідерландів з ЄС скасує проблему ратифікації, але, по-перше, це довга історія, а по-друге, в разі в подальшому успішного Nexit-у, навряд чи збережеться і сам Союз.

Гаага, Нідерланди

 

Другий етап – це перший тур президентських виборів у Франції 23 квітня. Попередньо передбачається, що у другому турі опиняться Марін Ле Пен, яку вже можна прямо називати «вішисткою» (власне, її батько і справді належав до кіл, колись близьких до колабораціоністського режиму у Франції часів нацистської окупації) і прем’єр у період президентства Саркозі Франсуа Фійон. Навколо якого – тобто проти Ле Пен – і об’єднаються помірковані виборці, як це відбулося у 2002 році. Здається, тут уже без несподіванок, але, по-перше, ліві ще мають час висунути спільного кандидата, адже разом у їхніх лідерів більша підтримка, аніж у Ле Пен або Фійона (проте рейтинги, як відомо, не обов’язково додаються). А по-друге, серія виборів у західних країнах протягом минулого року доводить, що колишній виборець лівих, найманий працівник із середнім доходом тепер перетворився на безробітного ксенофоба. Тому, на жаль, шанс прориву до влади в П’ятій Республіці  російської маріонетки Ле Пен, яка ставить собі за мету зруйнувати ЄС – значно вищий від статистичної похибки. Франсуа Фійон – теж не подарунок, і ще з часів каденції Саркозі має широкі зв’язки із російською елітою, але він, принаймні, буде грати за правилами.

Мон Сен Мішель

Мон Сен Мішель, Франція

 

Нарешті, третій етап – це федеральні вибори в Німеччині, що відбудуться між кінцем серпня та кінцем вересня. Наразі диспозиція виглядає оптимістично – правляча партія Меркель, ХДС, лідирує у рейтингах щонайменш із 12-відсотковим відривом. Утім, необхідно звернути увагу, що ультраліві («Ліві» та ультраправі («Альтернатива для Німеччини») разом мають підтримку більш як 20% виборців (тим більше, хтозна, це ж стосується і Франції – чи, бува, не бреше якась частина опитуваних?). Оптимальний варіант для України – це перемога ХДС і повернення до бундестагу ліберальних «Вільних демократів», що дозволило би Меркель позбутися «великої коаліції» із СДПГ, в якій все ще чимало мовчазних друзів Путіна. Проте, найбільш реалістичний варіант – це збереження нинішньої конструкції. Сама ж СДПГ втратила значну частину своїх виборців і навряд чи має шанс взяти перше місце (а відтак отримати право на власного канцлера в рамках діючої центристської коаліції). Але у фантастичному випадку зміни ролей, тобто якогось катастрофічного провалу ХДС, есдеки не зможуть сформувати уряд без «Партії зелених». А «зелені» – найпалкіші опоненти Путіна і прихильники європейської інтеграції України. Однак, майже будь-який канцлер від СДПГ не погребує мати справу із російським тираном. Тому для українців пріоритети розкладено так: Меркель без есдеків, Меркель із есдеками, есдеки із «зеленими». Всі інші варіанти на даний момент убачаються нереалістичними – але до виборів ще 8 місяців. Причому весь європейський проект, щиро кажучи, сьогодні тримається на Ангелі Меркель.

Берлін, Німеччина, Темподром

Берлін, Німеччина, Темподром

 

Звісно, Україна ніяк не здатна вплинути на вибір голландців, французів і німців. Хіба що – не бути джерелом скандальних новин, уникати сумнівних компромісів і доводити наявність якісних змін, що зміцнюють правопорядок та генерують економічне зростання. При цьому саме Україна є одним з найбільших призів Битви за Європу. За умов перемоги просоюзних політичних, економічних і медійних еліт у цих трьох державах, Україною та її інтеграцією – особливо на тлі турбулентності за Ла-Маншем та за океаном – займуться всерйоз. У разі поразки цих еліт – євроінтеграція просто втратить актуальність, а за контроль над розкладеною Європою розпочнеться боротьба, зокрема, між Китаєм та Росією…

Макс МихайленкоМаксим Михайленко                               


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: