Послідовна розбудова ключових соціальних інститутів має стати стрижнем суспільного розвитку!

27.01.2017 0 By Chilli.Pepper

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир – Харків), доктор соціологічних наук, кандидат економічних наук, автор книг «Вища освіта в ринковій економіці» (1991), «Світова економіка» (2007, 2009), «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009) та ін. і більш ніж 400 наукових, науково-популярних, публіцистичних статей тощо –

спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

РУСТАВЕЛІ В СУЧАСНІЙ ТРАНСКРИПЦІЇ :  
Те суспільство від науки користі не буде мати,
де «еліта» – словоблуддя та хабарництва лиш мати…

 

Значну читацьку увагу привернула недавня стаття яскравої російської вченої-політологині (скажу так – у підкреслено гендерночутливий спосіб) Лілії Шевцової, опублікована на сайті російської редакції Радіо Свобода. Там ідеться про закінчення в глобальному масштабі доби «постмодернізму». Із критичною характеристикою згаданої доби в основному згоден, а власну статтю хочу присвятити питанням гідної альтернативи, нової системи координат суспільного розвитку, зокрема, в Україні.

Так, за свідченням тогочасного художника, починав працювати найстаріший у світі Болонський університет.

Так, за свідченням тогочасного художника, починав працювати найстаріший у світі Болонський університет.

На мою думку, маємо справу саме з тим випадком, коли за орієнтир для нового слід узяти «добре (у різних значеннях. – Ю.Ч.) забуте старе». Ідеться про відродження ідеалів такої епохи людської історії, як модерність. Вважаю, що використаний варіант передачі англійського терміна засобами української мови є найвдалішим. Адже «сучасність» у кожного покоління своя, а «модерність» стала спільним надбанням усього людства, чи не найбільш плідною, результативною епохою світової історії. Згідно з робочим визначенням провідних сьогоденних соціальних теоретиків, співавторів, зокрема, впливової книги «Основні поняття в соціології» (2014) англійця Ентоні Ґіденса та шотландця Філіпа В. Саттона, модерністю іменується період від середини XVIII століття – доби європейського Просвітництва – принаймні до середини 1980-х років, що характеризується секуляризацією, раціоналізацією, демократизацією, індивідуалізацією та зростанням науки. Як на мене, «набір» вельми гідний для того, щоб на його основі тепер сформувати порядок денний розвитку як людства в цілому, так і окремих суспільств. Зрозуміло, з урахуванням головних досягнень епохи «постмодернізму».

У давній класичній статті американського вченого Девида Ф. Аберле зі співавторами «Функціональні передумови суспільства» (1950) ці передумови викладені найпослідовніше та найповніше. Підкреслю, що йдеться саме про виживання, тобто про мінімальний набір чи комплекс функцій, які суспільство (до речі, автори в якості синоніма цього поняття використовують термін «соціальна система», що надалі робитиму і я) повинно знову-таки систематично виконувати, аби його існування тривало. У своїх наукових розвідках намагаюся розвивати положення Д.Аберле зі співавторами, всебічно орієнтуючи аналіз на потреби українського суспільства.

Але тут лише скажу, що за згаданою статтею виділяю одинадцять функціональних передумов існування соціальної системи. І просто перелічу їх: 1) налагодження взаємодії в адекватний спосіб із природним навколишнім середовищем, тобто розв’язання екологічних проблем; 2) налагодження взаємодії в адекватний спосіб із соціальним навколишнім середовищем, тобто з іншими суспільствами та міжнародною спільнотою; 3) розв’язання проблем залучення членів суспільства до статевого життя, враховуючи всі гендерні аспекти, забезпечення належного рівня народжуваності в межах соціальної системи; 4) забезпечення належної соціально-рольової диференціації та способів залучення членів суспільства до виконання відповідних ролей; 5) наявність адекватної комунікаційної системи, що охоплює розв’язання мовних проблем, розбудову каналів комунікації та опрацювання спільної системи символів і культурних цінностей; 6) доведення спільної системи цінностей до рівня окремих членів суспільства, створення загальновизнаної системи індивідуальних ціннісно-світоглядних і пізнавальних орієнтацій; 7) наявність спільного, чітко визначеного та узгодженого, комплексу конкретних цілей і завдань життєдіяльності як на рівні соціальної системи в цілому, так і для всіх її елементів, аж до окремих індивідуумів; 8) забезпечення певного варіанту регуляції способів досягнення цих цілей і завдань за допомогою системи соціальних норм; 9) наявність системи регуляції емоційних проявів членів суспільства; 10) налагодження системи соціалізації нових членів суспільства; 11) розбудова комплексу дієвих способів контролювання руйнівних, таких, що підривають засади суспільного життя, форм поведінки.

Що стосується підвищення ефективності суспільної життєдіяльності, то ці питання були чи не вперше спеціально й досить різнобічно розглянуті в доповіді Римському клубові 1980 року «Дороговкази в майбутнє» визначного представника Українського світу, яскравого мислителя Богдана Гаврилишина, яка мала виразний підзаголовок «До ефективніших суспільств».

Виконувати базові завдання суспільства як різновиду людських груп або спільнот покликані насамперед соціальні інститути. Неодноразово підкреслював, що ознаками та обов’язковими щаблями аналізу певного соціального інституту є визначення його меж і засадничих функцій, характеристика відповідної сукупності соціальних статусів, ролей і норм поведінки, первинних і вторинних груп, інституційного співтовариства (спільноти), комплексу специфічних організацій. Саме ці утворення з давніх-давен у першу чергу забезпечують стійкість суспільного розвитку, його спрямованість на більш-менш послідовне підвищення ефективності. Таке їх значення зберігалось у передових, найуспішніших суспільствах і за доби «постмодернізму». Новим моментом стала прискорена «проліферація» інституційного плетива особових та організаційних мереж, однак за умови належного контролю вона не завдавала шкоди системі соціальних інститутів як структурній основі суспільного життя.

Стратегія розвитку та підвищення ефективності українського суспільства має являти собою програму розбудови ключових соціальних інститутів. Їхній перелік, узагальнюючи пошуки вчених світу, надає, зосібна, американський дослідник Девид М. Ньюман у книзі «Соціологія: Вивчення архітектури повсякденного життя», вже десяте видання якої було опубліковано 2014 року. Орієнтуючись на цей перелік, водночас майже всі його компоненти доповнюю та змістовно уточнюю (будь ласка, див. нижче).

 

  1. Родина (сім’я) та інші інституційні соціальні утворення сфери сімейних відносин. У цьому контексті поняття родини (англ. the family) охоплює не лише сім’ю, як кажуть, у вузькому розумінні, але й інститути шлюбу (англ. marriage) та споріднення (англ. kinship). Ще згадаю, що підсумки розвитку досліджень суспільства як об’єкта державного управління на початку XXI століття відображаються в такій фаховій колективній праці (точніше, низці регулярно оновлюваних праць), як міжнародна Блеквеллівська енциклопедія соціології. В одному з її недавніх паперових видань (2011) підкреслюється, що останнім часом точаться жваві дискусії навколо самого визначення сім’ї. Наведу кілька прикладів обговорюваних питань. Чи складають сім’ю двоє дорослих співмешканців та їхня дитина на утриманні? Чи становить така пара сім’ю, якщо дітей у домогосподарстві немає? А якщо, приміром, ці двоє дорослих є гомосексуалістами? Як би там не було, вже зазнала змін трактовка поняття сімейної різноманітності (англ. family diversity). Тепер воно застосовується для відображення широкого спектру характеристик або вимірів, за якими сім’ї варіюють, разом із визнанням того, що існує велика кількість різних форм сім’ї, які функціонують ефективно.
  2. Наука та освіта. На моє переконання, слід у подібних переліках серед ключових соціальних інститутів називати науку, чого зазвичай не роблять. Але розглядати її саме як елемент двоєдиного утворення, підкреслюючи, що, мабуть, усе ж таки основна функція освіти – науково навчати наукам. Включаючи «науку громадянства» в різних сенсах, наприклад, у тому, якому присвячено ґрунтовну свіжу публікацію на сайті Lockheed Martin.
  3. Релігія, філософія та інші інститути соціально-гуманітарного пізнання, міжособистісної комунікації й особистісного самовизначення (включаючи ЗМІ). Можна сказати, що йдеться про царину інституціалізованих пошуків мети й сенсу людського життя. Причому в сучасних демократичних суспільствах неправильно уявляти її обмеженою виключно релігією чи релігіями (а це нерідко спостерігається навіть у соціально-наукових дослідженнях).
  4. Політика, державне управління та право (англ. politics, government and law). Підкреслю, що прийнятому в нас терміну «політика» у світовому вжитку відповідають принаймні три різні поняття, які в англомовному варіанті позначаються трьома різними категоріями соціально-наукового знання. У межах даного соціального інституту розглядаються явища та процеси, що відображаються терміном “polity”, який стосується політичної організації суспільства; у широкому розумінні ця категорія є іншою назвою для політичної системи. Також ним у повному обсязі охоплюється «державно-управлінська політика», або просто «державна політика» (англ. public policy). А для передачі англомовної категорії “government” у більшості випадків є адекватним саме термін «державне управління». Узагальнюючи, фахівці часто характеризують останнє як інституціалізований процес, за допомогою котрого реалізуються внутрішні та зовнішні аспекти державного суверенітету.
  5. Економіка (англ. the economy). Характеризуючи її, наголошу на такій обставині: межі всіх соціальних інститутів визначаються за спрямованістю людської діяльності в першу чергу, переважно на виконання певної суспільної функції, задоволення відповідного кола соціетальних (тобто суспільного рівня; що стосується орфографії, цього разу довірився комп’ютерному редактору) потреб. Наприклад, із двох десятків секцій, що виділяються згідно з чинною вітчизняною Класифікацією видів економічної діяльності, ядро соціального інституту економіки складає, за моїми підрахунками, дюжина, – ті, головна, визначальна мета функціонування в повному обсязі яких полягає у виробництві (що включає сферу господарського обміну) товарів і послуг, а саме: 1) сільське господарство, лісове господарство та рибне господарство; 2) добувна промисловість і розроблення кар’єрів; 3) переробна промисловість (звертаю увагу шановних читачів на те, що донедавна це коло галузей позначалося як обробна промисловість, переробною ж промисловістю називалася лише одна з них!); 4) постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря; 5) водопостачання; каналізація, поводження з відходами; 6) будівництво; 7) оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів; 8) транспорт, складське господарство, поштова та кур’єрська діяльність; 9) тимчасове розміщування й організація харчування; 10) фінансова та страхова діяльність; 11) операції з нерухомим майном; 12) діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування. А головна мета видів діяльності, охоплюваних рештою секцій, – чи повністю, чи значною мірою, як, наприклад, для половини «розділів» секції «Інформація та телекомунікації», – визначає специфіку інших соціальних інститутів суспільства, хоча всі вони водночас і «доповнюють» соціальний інститут економіки у своїй господарській частині. Це, крім згаданої вище, стосується виділених за КВЕД-2010 секцій «Професійна, наукова та технічна діяльність», «Державне управління й оборона; обов’язкове соціальне страхування», «Освіта», «Охорона здоров’я та надання соціальної допомоги», «Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок», «Надання інших видів послуг» (до неї входить, зокрема, розділ «Діяльність громадських організацій»!) і «Діяльність домашніх господарств».
  6. Охорона здоров’я. У цій статті хотів би лише з особистих міркувань згадати з вдячністю про науковий внесок (а справжній науковий внесок – у високому життєвому смислі завжди науково-практичний), який зробила визначна італійська дослідниця цього кола питань Паола Марія Фіокко, авторка, зокрема, чудової книги «Соціальна теорія охорони здоров’я» (2004).
  7. Національна оборона, військові формування держави (англ. the military). У нинішньому неспокійному світі найправильніше трактувати цю царину саме як окремий соціальний інститут. Що стосується специфіки геополітичного положення України: на жаль, багатьом, проживаючи в багатоповерхівках, доводилося стикатись із ситуацією, коли сусід згори – хуліган-кримінальник (рос. «уголовник»), «хворий на голову» або просто мудак, який постійно вас заливає. Для держави подібне випробування – існувати поруч із якою-небудь невгамовною «федерацією»…

 

Хочу ще підкреслити наступні два моменти. По-перше, стратегію розвитку українського суспільства, спрямовану на підвищення його ефективності, має розробляти, сказати б, мегаколектив у складі всіх без винятку установ Національної академії наук України, вітчизняних вищих навчальних закладів та Академії наук вищої школи України (лише за допомогою державно-управлінських структур!). По-друге, до складу Конституційної комісії України слід включити провідних вчених, що працюють у галузях знань «гуманітарні науки» і «соціальні та поведінкові науки», за спеціальністю «публічне управління та адміністрування» й ін. Адже наразі в цій комісії спостерігається фактична монополія представників такої галузі, як право. Але ж змістовні аспекти й «дороговкази» розвитку суспільства опрацьовують у першу чергу фахівці саме із соціальних, управлінських і гуманітарних дисциплін! Вони й мають розробляти основу стратегії, для втілення якої створюється правова, зокрема конституційна, форма. А «форма змістовна», як афористично сформулював видатний теоретик і практик архітектури ХХ століття, яскравий і глибокий мислитель Людвіґ Міс ван дер Рое. Тож треба рухатися запропонованим мною шляхом, інакше – дивіться, будь ласка, саморобний епіграф до статті.

Насамкінець трохи особистих подробиць задля того, щоб підвищити градус оптимізму. На початку 2007 року ставши головою дослідницького комітету з питань глобалізації та міжнародних відносин Соціологічної асоціації України, намірився був написати власноруч серію книжок «Соціальні інститути найбільших економічно і політично високорозвинених держав демократичного світу». Планував публікувати одну книжку на рік у такій послідовності: 1) Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії; 2) Канада; 3) США; 4) Австралія; 5) Японія; 6) Республіка Корея; 7) Франція; 8) Німеччина; 9) Італія; 10) Іспанія; 11) Польща; 12) Україна. Але тоді не склалося: довелося займатися іншими проектами аж до 29 листопада 2013 року включно. Планував, нічним поїздом переїхавши з Києва до Харкова, з наступного дня зосередитися-таки на підготовці першої книжки. Однак зранку, як пам’ятаємо, почався новий етап (період, доба?) вітчизняної історії. Тепер готовий повернутися до згаданого проекту, навіть якщо спонсорів не відшукаю, і випускати не по одній, а по дві книжки щороку. Лише б Українському народові якнайшвидше подолати шлях, що зробить пункт 12 моєї програми реальністю!  І вже зовсім на завершення – майже традиційний віршик; тільки дуже прошу заклик, що міститься в останньому рядку, не сприймати буквально. Хоча «то таке…», як полюбляє казати наш культовий футбольний тренер Мирон Маркевич. Головне – далі неодмінно буде!

 

КОЛИ (КОРОТЕНЬКО МАЙЖЕ ЗА МОТИВАМИ «ЯКЩО»)

 

Коли, скориставшись зручною миттю,

вдарить у спину підступний брат,

не здайся на милість лихоліттю

попри гіркоту невдач і втрат.

 

Коли над народом і батьківським краєм

хмари закриють сонце Мети,

все ж пам’ятай, що не здатен каїн

Всевишнє Світло перемогти.

 

Коли

скоритися

духом кволий

вмовлятиме юда й інші стовпи

суспільства, дай відповідь просту: «Ніколи!» —

та в пику мерзотнику затопи.

Слава вільній, демократичній, соборній Україні! Героям, що сьогодні намагаються ставити загальнолюдські духовні цінності понад усе, – слава!

Суспільне Благополуччя, що тріумфує над негодами

Лувр. Картина-алегорія італійця Ораціо Джентілескі «Суспільне Благополуччя, що тріумфує над негодами» (1624–1625) вже чотири століття сяє кольорами нашого Державного Прапора. Дозвольте, пані та панове, розглядати це як пророцтво!

 


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: