СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА: ПЕРЕДІСТОРІЯ

Розташування Слобідської України на мапі. Фото — Alex Tora (2009).

 

ЧернецкийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА: ПЕРЕДІСТОРІЯ

Цього року ми з вами, шановні читачі, вже двічі відвідали Чернігівську область: один із куточків давньоруської Переяславщини та три райони Сіверської України. Звідти рушимо в південно-східному напрямку — до українського історико-географічного регіону Слобожанщини.

Олександр Кисельов (1875). Вид околиць Харкова.

Олександр Кисельов (1875). Вид околиць Харкова.

 

Пригадую — слов’янства син, не п’яний

від слави літ й імперії гармат:

спочатку тут був Степ, жили алани

та панував Хозарський каганат…

Аланів у цих місцях знаходимо, зокрема, на створеній В.С.Власовим мапі [Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів (2010): с. 29], яка відображає ситуацію, що склалася наприкінці VII віку — останнього сторіччя доби Великого переселення народів, у якому частина аланів брала участь [УСЕ (2003): с. 34], або на включеній до статті «Хозарський каганат» у науковій «Енциклопедії історії України» (далі — ЕІУ) карті, яка відбиває реалії середини ІХ століття [ЕІУ, т. 10 (2003): с. 400]. До речі, О.В.Симоненко зазначає, що саме так — аланами — звуться в письмових джерелах, починаючи із середини ІІ століття, всі сарматські племена на території, яка є теренами сучасної України. А лівобережний лісостеп і Донбас згадуються в переліку регіонів, де зосереджені пам’ятки пізніх аланів [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 63].

Взагалі, Хозарський каганат, утворений у період 630—634 років, як підкреслює О.В.Комар, протягом усього свого існування мав складну етнічну структуру, хоча із самого початку більшість у ній становили підкорені тюрками (адже це ранньодержавне об’єднання виникло на базі західного уділу Західнотюркського каганату) і хозарами кочові племена (булгари, берсили, савіри та ін.) й осілі народи Північного Кавказу. У VII—VIII століттях відбулася масштабна експансія каганату в західному та північному напрямках, унаслідок якої до складу його данників було долучено населення Криму, слов’ян лісостепу Подніпров’я й Подоння (полян, сіверян, радимичів і в’ятичів), частину фіно-угорських народів Середнього Поволжя. Нарешті, у ІХ—Х століттях до числа підданих народів держави ввійшли угри і печеніги. Тим не менше, на думку вчених-істориків, попри вражаючу етнічну й культурну розмаїтість, є достатні підстави вважати Хозарський каганат найбільш стабільним і найдовше функціонуючим кочівницьким державним утворенням Східної Європи доби середньовіччя, яке припинило своє існування лише після розгрому, завданого києво-руським володарем Святославом Ігоревичем у період 965—969 років [ЕІУ, т. 10 (2003): с. 398—399].

Емблема Історико-археологічного музею-заповідника «Верхній Салтів» імені В.О.Бабенка.

Емблема Історико-археологічного музею-заповідника «Верхній Салтів» імені В.О.Бабенка.

 

Від часів Хозарського каганату Слобожанщині в спадок дісталась археологічна пам’ятка світового значення — давні городище, кілька поселень і могильники, розташовані на околицях села Верхній Салтів Вовчанського району Харківської області. Саме вона подарувала назву уславленій салтівській (або салтівсько-маяцькій) культурі VIII—Х століть. Величезне — його площа сягає 120 гектарів! — городище оточене трьома лініями земляних валів, на внутрішньому споруджено кам’яну стіну товщиною 3 метри. На території городища розкопано напівземлянки та залишки кам’яних споруд, на території поселень — чотирикутні напівземлянки з вогнищами, на могильниках — численні катакомбні та ґрунтові поховання. Виявлено ліпну й гончарну кераміку, сільськогосподарський і ремісничий реманент, у могилах — прикраси та предмети спорядження воїнів і верхових коней [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 488]. Нині вже не залишилося сумнівів стосовно того, що тут в останній третині І тисячоліття існувало велике місто з потужними укріпленнями та розвинутою господарською сферою. А тепер у селі, чисельність мешканців якого становить лише 119 осіб, функціонує багатющий, у чомусь унікальний (зокрема, деяких експонатів дозволено торкатися!) історико-археологічний музей-заповідник.

Верхній Салтів: вид на Сіверський Донець. Фото — Тарас Гордієнко (2015).

Верхній Салтів: вид на Сіверський Донець. Фото — Тарас Гордієнко (2015).

Відкрив світові це диво один зі справді великих, хоч і незнаменитих, українців Василь Олексійович Бабенко (1877—1955), який починаючи з 1897 року працював у Верхньому Салтові народним вчителем. У 1900 році Бабенко, розчищаючи разом із місцевим селянином на прізвище Капінос розмитий водою схил яру, виявив давнє катакомбне поховання, що досить добре збереглося. З наступного року й аж до Першої світової війни вчитель разом із вченими, які представляли Харківський університет та інші шановані заклади (брати участь у розкопках вважали за честь найвідоміші фахівці!), досліджував відкриті могильник і розташоване поруч городище, перший опис якого він же й опублікував. Речі, знайдені поблизу Верхнього Салтова, тепер є окрасою провідних музеїв не тільки Києва, Одеси, Харкова, але й Гельсінкі, Москви, Санкт-Петербурга, Софії! Не випадково сьогодні славне ім’я В.О.Бабенка присвоєно музею-заповіднику, хоча в ньому і зберігається лише мала частина тутешніх археологічних скарбів-знахідок.

Скромний будинок розкішного історико-археологічного музею у Верхньому Салтові. Фото — Тарас Гордієнко (2015).

Скромний будинок розкішного історико-археологічного музею у Верхньому Салтові. Фото — Тарас Гордієнко (2015).

А народився майбутній корифей археології (це не перебільшення, просто належна оцінка наукового внеску) у тодішньому повітовому центрі Вовчанську; у ньому ж і помер, але на той момент місто вже мало статус районного центру Харківської області.

Вовчанськ. При в’їзді в місто. Фото — Олег Агафонов (2014).

Вовчанськ. При в’їзді в місто. Фото — Олег Агафонов (2014).

Вовчанськ для мене назавжди залишиться однією з іпостасей Батьківщини: адже тут минула рання юність мого тата, сюди я часто приїздив на літо до дідуся Івана Опанасовича та бабусі Наталі Костянтинівни. А батько, Олександр Іванович Чернецький (1930—1992), продовжив освіту в Харкові, присвятивши життя лісівництву та врешті-решт отримавши почесне звання заслуженого лісівника України. Зокрема за те, що з дитинства ввійшла в моє життя країна незрівнянної краси — сільська й, так би мовити, лісова Україна,— я татові безмірно вдячний.

 

ОДА ЛІСОВІЙ УКРАЇНІ

                              Повертаючи неоплатний борг батькові

Лісова Україна не згірша ніяк за міську

та сільську, бо одвіку З ЛЮБОВ’Ю її насаджали:

Бог чи Доля — спочатку; а згодом і працю людську

також сповнив цей відблиск, з Небесного Світла посталий.

 

Є сучасний мотив господарства сільського потреб,

є й одвічний мотив, що красою природною зветься.

Як на мене, то був би аж надто сумним лісостеп,

не даруй нам тутешні ліси розмаїття для серця.

 

Є Карпатські ЛІСИ й грандіозні Полісся ЛІСИ,

є, проте, й лісостепу лісочки й ліси, серцю милі.

Лісова Україно, не просто красуня єси:

душ розрада ДОВІЧНА — ці листя безсмертного хвилі!

 

25.03.16

Харківська область. Узбережжя Печенізького водосховища, на якому, зокрема, розташовано й Верхній Салтів. Фото — Euro195 (2007).

Харківська область. Узбережжя Печенізького водосховища, на якому, зокрема, розташовано й Верхній Салтів. Фото — Euro195 (2007).

Забігаючи наперед, додатково повідомляю про Вовчанськ прочитане в статті, автором якої є корифей вітчизняного історичного краєзнавства, уродженець Богодухівського повіту тієї ж Харківської губернії Петро Тимофійович Тронько (1915—2011) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 590]. На території сучасного міста виявлено неолітичні поселення, кургани ранньобронзового віку, поселення черняхівської культури і знову-таки салтівської культури (тепер ми з шановними читачами вже всі знаємо, звідки взялася назва останньої). Наприкінці XVI століття ці землі належали Бєлгородському монастиреві. Датою заснування міста вважається 1674 рік, коли група українських переселенців на чолі з таким собі Мартином Старочудним заснувала на річці Вовчі Води (тепер Вовча) слободу — «…Україна бо ця — Слобідська!» — під назвою Вовче, Вовчі Води і почала нести сторожову службу.

У 1780 році Вовчанськ отримав статус повітового міста, який мав до 1797 року, а згодом — починаючи з 1802-го. У ту дореволюційну добу (йдеться про Українську революцію 1917—1921 років) у ньому відбувалося вісім-дев’ять ярмарків на рік. Як майже завжди ставалося в подібних випадках, тутешнє господарське життя істотно пожвавила поява залізниці Бєлгород—Донбас, що пройшла через місто в 1896 році… Але сьогодні пишатися, приміром, старою архітектурою Вовчанську не доводиться. В історичній частині на згадку заслуговують лише археологічні пам’ятки — поселення VIII—ІХ століть, здійснюючи уявне відвідання яких, повертаємося до середньовіччя. {Головне — щоб у реальному житті тотальне (Ф.Бродель) середньовіччя до України не поверталося. А часткові його прояви (з наголосом на першому складі) та химерні прояви (з наголосом на другому складі) найближчим часом нікуди не подінуться. Боротьба з ними і визначатиме окремі виміри нашої Революції Гідності, що має тривати.}

Вода ріки Історії, котились
роки. Прийшли господарі нові —
і тільки міфи від хозар лишились
(і до сьогодні міфи ті живі!).

Степ: печеніги, половці, монголи,—
і далі пред’являв свої права
на край. Не згодна Русь була й Литва —
і врешті виникло тут Дике поле.

Північно-західні терени регіону (південно-східна частина нинішньої Сумської області) були винятком: наприкінці І тисячоліття їх населяли не народи Степу, а носії слов’янських археологічних культур, волинцевської та роменської (про які можна прочитати, напр., у моєму нарисі «Походження та рання історія слов’ян», згодом вони входили до складу Київської Русі, а з другої половини ХІ сторіччя — частково до Переяславського, частково до Чернігівського князівства. У ХІІ столітті, відтіснивши кочовиків, ці два князівства стали контролювати також і землі північно-західної частини теперішньої Харківської області. Змінювалися народи Степу, що складали базу його присутності в краї, займаючи землі навколо північного узбережжя Чорного (Руського) та Азовського (Сурозького) морів. Згідно з мапами до статті П.П.Толочка «Київська Русь» [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 230—242], близько 945 та 1015 років це були печеніги, 1054 року — торки, 1101 року й надалі — кипчаки (половці). А безпосередньо в регіоні Степ до другої половини ХІІ століття представляли алани (яси), які поступово «розчинилися» в кипчацькому (половецькому) суспільстві.

Після монголо-татарської навали край увійшов до Золотої Орди — держави степового імперського типу, що утворилася в степовій зоні Східної Європи, Центральної Азії та Західного Сибіру в результаті монгольських завоювань 20—40-х років ХІІІ століття. У XV столітті «слобідсько-українські» землі, які нині входять до складу Сумської та Харківської областей, перехопило Велике князівство Литовське. Потім усі землі регіону стали частиною неосяжного Дикого поля. А в XVII столітті починається історія власне Слобідської України. Однак про її події мова піде вже в наступному нарисі.

Всі фотоілюстрації взято з української Вікіпедії.


В тему:

,
UkrNET - поисково-информационный ресурс