Слобідська Україна на шляху до новітньої історії: Харків

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016

Подорожуючи Слобідською Україною губернської доби, ми з вами, шановні читачі, передусім відвідали Центральну Слобожанщину 1765—1814 років, принагідно зазирнувши також до міста Охтирка, селища Хотінь і великого села Осинове. Потім почали вивчати шлях регіону до новітньої історії, здійснивши мандрівку його східною й південною частинами. При цьому події історії Слобожанщини, що відбуваються з початку ХІХ століття, розглядаємо в контексті «Української культурної революції».

Нагадаю: специфіка цієї Революції Гідності полягала в тому, що вона розвивалася як ланцюжок «повстань» окремих Особистостей. В останньому десятиріччі XVIII — другому десятиріччі ХІХ століть кинув фактичний виклик Російській імперії автор «Енеїди» та «Наталки Полтавки» Іван Котляревський. Перше ж повне видання великої поеми тогочасного українського Відродження здійснив 1842 року в начебто «неукраїнському» Харкові поет-романтик, всесвітньо відомий вчений, один з основоположників наукового слов’янознавства Ізмаїл Срезневський.

Взагалі, за словами історика літератури Л.Т.Білецького, якому Доля судила народитися 1882 року в селі Листвинівка Київської губернії (нині Житомирська область), а померти 1955 року в канадському Вінніпезі, «у тих часах ні одне місто України порівняно з Харковом не виявило такої сильної любові до українського народу й народності». А друге «повстання» підняв славетний уродженець хутора Основа поблизу Харкова, батько української прози Григорій Квітка-Основ’яненко.

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ ОСНОВ’ЯНЕНКУ

Попри лютий «лаяй» грізного чудовиська,
розвивалась мова наша ненастанненько…
Федір і Марія,
Квітка
та Шидловська
світу дарували Квітку-Основ’яненка. 

Вірші — річ прекрасна, та не у фундаменті,
а підґрунтя мови проза закладає.
І «Грицькові» твори
це зробити
нам ті
змогу надали та — будувати далі. 

Співчутливо-мудре Слово Основ’яненка
материк Культури склало нездоланний —
всі його Марусі,
Прокопи,
Оксаноньки,
горді Волі діти й кріпаки-селяни. 

Потім подвиг Квітки став ледь не провиною…
Будемо ж сьогодні гідних предків гідні!
Це вони зробили
край наш
УКРАЇНОЮ —
хай казяться різні знавіснілі злидні.

Вельми вагомий внесок у справу Української культурної революції тоді зробила група яскравих особистостей — Харківська школа романтиків. Перелічу її представників у послідовності, з певних міркувань запропонованій авторами чудового, як на мене, шкільного підручника української літератури для 9 класу О.М.Авраменком і Г.К.Дмитренко: Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Олександр Корсун, Йосип (Осип) Бодянський, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Петро Гулак-Артемовський, Віктор Забіла, Михайло Петренко. Волію додати принаймні ще одне славне ім’я — Опанас Шпигоцький. До цього поетичного гурту входили переважно професори й студенти Харківського університету, про який трохи розповідається в третьому за порядком нарисі мого циклу.

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ РОМАНТИЗМОВІ

Розганяє ваших віршів гордий
вітер
німоти туман гіркий,
харківських романтиків когорта —
українських душ рятівники. 

Ви пісні складали недаремно,
сповнені любові та журби:
для вторинних мова — річ нікчемна,
а для справжніх — чарівні скарби. 

Хоч імперський ворон рохкав-каркав,
що «хахлам» не треба власних слів,
(рима з Маяковського) та Харків
УКРАЇНСЬКИМ СЛОВОМ відповів! 

І в культурі виник непочатий
праці край —
й отримав для байок
простір, щоби квакати-кректати,
злий сусідський чорний воронок… 

Та завершаться безглузді війни,
і тоді натхненна ваша знов —
рідної культури тил надійний —
залунає Пісня про Любов.

 

Уже зазначав, що в архітектурі Харкова цьому періоду Української культурної революції відповідає доба учня великого Джакомо Кваренгі — видатного зодчого Євгена Васильєва. Навпроти головного корпусу Харківського університету (колишнього губернаторського палацу) він збудував ще один Т-подібний двоповерховий університетський корпус з актовою залою, обсерваторією, церквою й бібліотекою. Вони розміщалися з трьох боків від центрального вестибюля, визначеного на фасаді глибокою лоджією та чотириколонним портиком іонічного ордера. А третім шедевром майстра, що дійшов до наших днів, є споруджена згодом на честь перемоги у Вітчизняній війні 1812 року за сміливим проектом Васильєва поруч з Успенським собором його п’ятиярусна, увінчана банею класицистична дзвіниця заввишки 89 метрів, що, за висловом фахівців, стала вертикальною домінантою Харкова.

 

Волію знову процитувати свою книжку, присвячену природі, історії та мистецтву України: «Надалі місто протягом ХІХ — початку ХХ ст. прикрашалося яскравими, позначеними мистецьким натхненням і високим професіоналізмом витворами зодчих Андрія Тона, Болеслава Михаловського, Бориса Покровського, Михайла Ловцова, Володимира Нємкіна, Олексія Бекетова, Юлія Цауне, Володимира Покровського, Віктора Величка, Костянтина Жукова, Олександра Гінзбурга, Олександра Ржепішевського, Віктора Естровича. Особливо хочемо виділити внесок академіка Бекетова, за проектами якого в Харкові споруджено більше ніж 40 монументальних громадських і житлових будинків та створено композиційні шедеври, що розпочали процес розбудови Харкова як міста грандіозних майданних ансамблів. Ознайомлення з архітектурною скарбницею міста дає додаткові підстави стверджувати, що Харків залишається й залишатиметься однією з культурно-мистецьких столиць України» [Чернецький (2009): с. 243]. Для цитованої книги призначався вірш-заклик, що, втім, до першого її видання не потрапив. Натомість незмінно його публікую в складі свого поетичного циклу «Україна» (дивіться, наприклад: https://newssky.com.ua/ukrayina/). Щоб якось узагальнити й підсумувати, J хотів би ним завершити цей коротенький, фрагментарний нарис-огляд.

 

АРХІТЕКТОРИ ХАРКОВА

 

Місту жодному України
не поступишся ти в ошатності.
Архітекторами своїми
маєш, Харкове, ти пишатися! 

Ми до ближніх несправедливі,
їх паплюжити до вподоби нам.
А чесніше прощати зриви
і гордитися добре зробленим. 

Кращі зодчих харківських твори —
спадок справді дивний, немеркнучий:
і всі три місцеві собори,
і палац у Старому Мерчику, 

й корпуси університету,
і майданних ансамблів плетиво
найвибагливішому естету
догодять, не страчені Летою. 

Співвітчизникам й іноземцям
все це безліч разів я показував!
І вони відчували серцем
те, що не передати фразами. 

Рафінований — і наївний,
молодий, хоч віком — підстаркуватий,
архітекторами своїми
маєш ти пишатися, Харкове!

Фотоілюстрації взято з української та російської Вікіпедій.