Шість годин на Фудзіяму

 Я теж хотів би на Фудзіяму. І не сам, а зі всією своєю – розлогою, мов генеалогічний баобаб, – родиною.

Я не знаю і, швидше за все, вже ніколи не знатиму, який транспорт ходить до Фудзі. Фунікулерний? Чотириколісний? Трьох? Двох? Моно? Мені б, у мої фантастичні подумки, щось таке: на всіх, на ріднесеньких і малесеньких. І щоб краєвиди з вікон – на сакуру, і щоб цвіла, а інакше – навіщо Японія?

А якби я був тією, найпершою, особою і потрапив до Японії, я б не мав часу на Фудзі та інші японські ями і вирви, сакури і квіточки, я б навіть забув тихенько і – з певним натяком на інтимну втаємниченість – спитатися у більш-менш надійного японця, чи й справді є у них ті, ну, що гей-ші?..

Я витратив би шість годин на те, щоб підписувати і підписувати один за одним сотні, тисячі, якомога більше спільних документів, але, бажано, не декларацій про наміри мати наміри, а з конкретними величезними, усім світом обожнюваними, фірмами і брендами. Аби щось дуже конкретне і вагоме привезти до великої родини мого українського народу замість селфі із своїми найближчими на тлі Фудзіями.

«Поїдеш із пустою головою – повернешся із пустими руками», – казав мені фронтовик-наставник, Журналіст з великої літери Комський Борис Григорович. І я переніс потім ці слова зі власне репортерства – на все життя. Я привчив себе кроку не дозволити собі з хати, з робочого крісла – узагалі ні кроку – без чіткого усвідомлення, розуміння: що на меті, яким чином, у чому полягатиме конкретний результат. І це не зіпсувало мені життя. Це зорганізувало мені життя навпаки так, що з’явилися вільні хвилини для селфі – «селфі» тих славнозвісних часів, коли фото вчинялося «федами», а потім, коли удача, і «зенітами». Не «Соні», на жаль…

І я не лякав би представників Країни Сонця, Що Сходить, своїми задумами продавати їм наші, ще коли вони там будуть, високі, вищі за Фудзіяму, технології.

У мене родина країни за спиною. І я її повинен, як найперша і найвідповідальніша особа, винести на гору світового рівня розвитку.

А поки що – панує відчуття, що мене, моїх близьких і всіх українців, несуть «уверх» лише у тому – суто японському – розумінні, у якому герой «Легенди про Нараяму» тягне на гору у торбі свою матір. Матір, що вибила собі зуби, щоби втратити можливість їсти і наблизитися до смерті, аби не страждав морально її син, аби швидше покінчити з цими процедурами, фактично – поховання живцем власної матері… Аби залишити її під чистим, але безжальним снігом забуття – в оточенні воронів і часу, що спливає…

До речі, Фудзіяма виглядає не зовсім так, як її зображають.

Як і всяка вершина, котру у своїй уяві вимальовують і прості люди, і, тим більше, політики…

Сергійко Щеневсе

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс