Рік по Томосу: огляд звершень і проблем

15.01.2020 0 By nikolaiilcenco

Перш ніж поговорити про поточний момент, треба нам зробити два невеликих нариси, історіософський та політичний.

Сучасні українці часто дивуються тому факту, що багато священиків УПЦ МП заперечують українську державність, самобутність української культури та навіть наявність української громадянської нації. А я не бачу підстав дивуватися. Справа в тому, що приблизно з середини XV ст. Московської церкви стороною, що санкціонує церква, є світська влада. Що б “церква була церквою” її, в уяві середньостатистичного клірика РПЦ МП повинен санкціонувати глава держави, “імператор третього Риму”.

Відродження РПЦ в 1943 почалося з санкції Сталина, кінченої мерзоти і вбивці віруючих, якому деякі батюшки РПЦ покладають квіточки і збирають підписи на канонізацію, саме за акт 1943 р.  та пишуть акафісти в яких величають цього упиря “новим Костянтином”.

Звичайно це все окремий випадок, але цей окремий випадок, породжений загальною тенденцією. До 1943 року радянська влада підтримувала обновленство (і Константинополь визнавав) на чолі з п’ятиразово одруженим Олександром Введенським. І об’єктивна більшість кліру були в обновленському ВЦУ. А як тільки  Сталін дав  опіку юрисдикції митрополита Сергія (Страгородського, тобто майбутньої РПЦ МП), так клір масово почав переходити у цю юрисдикцію, і до 1946 р. в ВЦУ залишався один прихід. Як, втім, і обновленство народилося з практики “вірнопідданість” поточної влади і прагнення пристосовуватися. Тільки що співали многолета Його Імператорської Величності, і рік по тому стали писати про необхідність”застрибнути на локомотив революції”.

У РПЦ це екклесіальна  (тобто церковна) свідомість на 100% прив’язана до московського імперіалізму. Саме імперія для них є джерелом “канонічності”, немов Дух Святий виходить від Москви, і причому не від Бога Отця, а безпосередньо з канцелярії лжепатріарха Кирила. В основі їхніх уявлень про Церкву-найжорсткіша автократія “третє-римського папи”, тоді ж були скасовані навіть такі залишки колегіальності, як помісні Собори.

Прекрасно відомо яка це автократія, Необмежена ніяким канонічним правом влада, єпископів в єпархіях РПЦ, які дозволяють собі поводитися зі священиками немов з кріпаками-холопами 17  століття.

Духом рабства і автократії пронизана вся структура РПЦ і її частини УПЦ МП. “Я начальник, ти дурень”- основний принцип відносин в РПЦ. При экклесиальном свідомості зацикленому на “третьому Римі” (точніше, на реінкарнації Третього Рейху в Мордорі), про яку повагу до інших народів і культур може взагалі йти мова? Особливо якщо мова йде про наш український народ, що намагається скинути богомерзьке ярмо третє-римського імперіалізму.

З ці безпосередньо пов’язаний і політичний момент. Як писав ще в 2016 році митрополит Епіфаній: «Помісність православних Церков для багатьох країн, де домінує православ’я, є явищем очевидним і жертовним – заради цього болгари, серби, румуни та інші народи піднімали повстання, конфліктували із своїми митрополіями і, зрештою, домагалися автокефалії. Подібне пробудження православних українців ще тільки починається. Триста років політичного, економічного та духовного панування московського керівництва не минулися безслідно. Але народ поступово скидає московську пелену – понад сто громад в останній рік вже заявили про свій вихід із Московської патріархії.”.  А за словами політолога Збігнєва Бжезинського (США): «Неможливо досягти реальної державної незалежності, якщо бодай 20% релігійної мережі в країні контролюється ззовні»…. Парадокс в тому, що навіть символічна залежність від Москви, робить УПЦ провідником ідеологічної (не релігійної!!!) лже-моралі російської політичної еліти. Ідеології, де немає місця української незалежній державності та українській нації як такої.

Після Майдану і війни на Сході ці питання стали ребром. Навіть наївні люди стали розуміти, що РПЦ МП в Орді і в Україні – це не просто п’ята колона Кремля, а й відкритий ворог всього українського. А їх діяльність проти ПЦУ і інтриги тільки ще більше і більше відкрили їх антиукраїнське і антихристиянське нутро.

Реальною відповіддю на все ще актуальне бажання відстояти незалежність і стало створення Помісної Церкви в Україні. Не будемо детально висвітлювати всі події, вони і так у нас на пам’яті. Але розкриємо основні віхи.

Помісна Православна Церква України була створена на Об’єднавчому соборі в Софії Київській 15 Грудня 2018 року, її предстоятелем був обраний митрополит Епіфаній. Томос, що підтверджує автокефалію, був вручений Епіфанієві  Патріархом Варфоломієм в Константинополі 6 січня 2019 року. ПЦУ стала 15-ю церквою в диптиху помісних православних церков світу. Вселенський Патріарх заявив, що найважливішим у 2019 році для нього була автокефалія Церкви в Україні.

Патріарх Варфоломій також згадав, тих які звинувачували Вселенський Патріархат у наданні ПЦУ, лише часткової автокефалії: «Це не правда. Ми надали їм повну Автокефалію, як і всім іншим церквам, у минулі століття і останній час, яким була надана Автокефалія від Вселенського патріархату, що, я мушу зазначити, є єдиною Церквою, що має право за священними канонами історичний право Церкви про надання автокефалії. Отже, ми надали їм абсолютну Автокефалію», – сказав патріарх. Раніше він заявляв, що Автокефалія Церкви України – це факт. «Як тільки вони обрали свого предстоятеля, Епіфанія та його Священний Синод, ми не маємо причин втручатися, якщо вони не попросять у нас поради про будь-які труднощі, з якими вони можуть зіткнутися у своєму церковному житті », – підсумував Вселенський патріарх Варфоломій. Патріарх Варфоломій побажав, щоб 2020 рік був благословенним, плідним та «перш за все, щоб приносив більше миру світові, який так відчайдушно потребує цього».

Як зазначається, «одразу після Собору розпочався процес переходів. За рік до ПЦУ приєдналося близько 600 громад. В українських масштабах це виглядає слабо – всього 5% від загальної інфраструктури УПЦ (МП). Але в світових масштабах це дуже багато. Це як вся Грузинська Церква або як три разом узяті церкви поменше: Єрусалимська, Польська і Чеська…..Статистика громад на кінець 2019 р. буде тільки в березні наступного року, але вже ясно, що у ПЦУ буде десь близько 7000 громад, тобто вдвічі більше ніж у Вселенського патріархату або Сербської Православної Церкви. Кількісні показники хороші, так що наступний рік – саме час почати роботу над якістю».

Мотиваційних моментів була низка. Одним з них — це пошук свободи. В МП немає цієї свободи, Другий момент- це те, що той хто є українцем і не розуміє, чому має служити саме Московському патріархату, в той час, коли у нас з’явилася наша українська єдина церква.

Але процес переходів в ПЦУ дещо сповільнився. І тут можна виокремити кілька причини: 1) явна протидія промосковських сил в Україні, а часом і використання тітушок (як це було на Буковині та на Хмельниччині), підробленої агітації (наприклад, у Почаївській Лаврі), підкупів духовенства.

2) Нездорового консерватизму прихожан та попів. Так, наприклад, по обидві сторони Карпатських гір ситуація вкрай різна. На Франківщині вже майже не залишилося парафій МП, а от у тихому Закарпатті, в. т. ч.  і завдяки діяльності ужгородського антихриста Дмитра Сидора, засудженого за сепаратизм, тільки 7 парафій перейшло в ПЦУ (1% від усієї православних церков регіону). Залишається сподіватися, що в 2020 їх кількість по всій Україні значно зросте.

3) Ми ще не до кінця звільнилися від московських патернів мислення, тобто церкву вважаємо залежною від виконавчої влади. А ось президент Володимир Зеленський проігнорував річницю Об’єднавчого собору, на якому була створена Православна церква України. І деякі українці вирішили, що ПЦУ – це щось штучне і не стали поспішати переходити. А тим часом саме перебування в МП стає все більш і більш небезпечним. Як духовно, так і соціально.

Москва спираючись на властиві їй патерни мислення, після українських виборів активізувала свою діяльність проти ПЦУ. Так, її посіпаки з Священного синоду УПЦ Московського патріархату на засіданні 3 квітня прийняли заяву, в якій закликали відкликати Томос про надання автокефалії Православної церкви України. Але ж сам факт звернення до Царгороду московських посіпак означає, що Томос має силу, яку вони визнають. Якби він був би просто фікцією, то вони не залишили б своїх затишних норок і своїх сумнівних розваг, і не стали би дошкуляти Константинополю своїми дурними посланнями.

При цьому вони «праведно забули», що надання Томосу про автокефалію – це пряме та канонічне право Вселенського патріархату, і немає ніяких підстав для відкликання Томосу про автокефалію Православної церкви України. Вселенський патріарх не відкличе Томос у Православної церкви України, оскільки такої процедури не існує.

Про це наш освічений ієрарх, доктор богослов’я, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський ПЦУ Олександр Драбинко каже: “Томос ніхто ніколи не забере, це документ церковний, і він залишиться за тією церковною структурою, яка залишиться вірною Константинопольській матері-церкви. Всі не можуть піти в розкол. Якщо навіть три людини залишаться, то ці три єпископи можуть залишитися хранителями Помісної Української церкви”, – пояснив він.  Архієрей зазначив, що процедури відкликання Томосу немає і “вона взагалі нереальна…Треба, щоб держава та церква взагалі припинили своє існування. Тоді ми можемо сказати, що сам по собі Томос відкликано”.  На його думку, Константинополь може накласти якісь санкції на “тих, хто чинить неправильно”, тобто порушує статут церкви і зміст самого Томосу.

Але ейфорія після дарування Томоса пройшла і почалися проблеми на самому верху. Філарет виступив проти новоствореної церкви за свій старий Київський Патріархат. Про демарш Філарета проти Епіфанія також писали досить багато. Але можна спробувати розкрити причини. По-перше, це можуть бути і вікові зміни, від яких не тільки великі люди, але і ми з вами не убезпечені. По-друге, жага влади і деяка образа, що не він очолив ПЦУ, а Епіфаній, який йому нібито не в сини, а в онуки годитися. По-третє, не виключено бажання відстояти Філаретом і саму ідею патріархату. Адже мала Сербська церква-Патріархат, а наша поки ще ні. А швидше за все сталося все це з усіх трьох причин, тільки ось питома вага їх нам не відома.

До річниці Томосу Собор Православної церкви України закликав патріарха Філарета д. Про це йдеться в постанові архієрейського собору, який відбувся 14 грудня в Києві: “Закликати почесного патріарха Філарета і його оточення до примирення і припинення самоізоляції, затвердивши гарантії положення почесного патріарха Філарета та забезпечення умов його життя і діяльності в зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП», як про це зазначено в рішенні Священного Синоду”.

За словами митрополита Київського і всієї України Епіфанія, питання Філарета – одне з найболючіших для церкви.  На початку грудня 2019 року Синод ПЦУ фактично відправив Філарета на пенсію, зберігши за ним Володимирський собор і резиденцію в центрі Києва на вулиці Пушкінській.

На соборі Православної церкви України в Києві предстоятель Епіфаній оголосив про юридичну ліквідацію УПЦ Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ).  Але залишилися й інші проблеми. Після об’єднання не ясно, як будуть поділені єпархії. Адже в кожній області сидять по 2-3 архієрея, які раніше були в юрисдикції або КП, або УАПЦ. І кому повинні підкорятися конкретні парафії та монастирі. Тут два варіанти: провести болючий поділ, або залишити як є, чекаючи вирішення питання з природних причин (смерть предстоятелів, відхід на покій до монастиря, переміщення на іншу кафедру). Можливо, в 2020 році відбудуться зрушення і з цього питання.

Знакові зміни почалися і в літургійному житті ПЦУ. Так реально постало питання про перенесення дати Різдва на кінець грудня. У Волинській єпархії Православної церкви України вперше офіційно звершили богослужіння на честь Різдва Христового 25 грудня, за новоюліанським календарем. Місцем його проведення став Свято-Троїцький кафедральний собор ПЦУ в Луцьку.  Різдвяну літургію вранці 25 грудня очолив митрополит Луцький та Волинський Михаїл (Зінкевич). У першому Різдвяному богослужінні ПЦУ за новоюліанським календарем взяв участь ще один архієрей ПЦУ – єпископ Херсонський і Каховський Борис (Харко). Під святковий спів церковного хору в храмі лунало радісне «Христос народжується! – Славімо Його!”. У молитві до новонародженого Спасителя нашого Ісуса Христа духовенство молилося за здоров’я та щасливе життя. Владика Михаїл, запрошуючи на літургію, зазначав, що починати різдвяні святкування можна вже в цей день, акцентуючи увагу не на конкретну дату, а на подію про прихід у світ Спасителя і на період з 25 грудня до 7 січня.

25 грудня 2019 року, у кафедральному храмі апостола українського Андрія Первозваного в м. Ужгороді Мукачівсько-Карпатської єпархії ПЦУ, на прохання ряду парафіян вперше було відслужено Різдвяну Божественну Літургію за новоюліанським календарем – 25 грудня. Святкове богослужіння очолив Преосвященніший Віктор Бедь, єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Мукачівсько-Карпатською єпархією, ректор Карпатського університету імені Августина Волошина у співслужінні представників єпархіального духовенства. Владика Віктор молився за мир і благополуччя в Україні, за національну і духовну єдність української нації, за перемогу Українського війська над підступними московсько-путінськими окупантами та терористами, за збереження життя і повернення до своїх сімей всіх українських воїнів-захисників і полонених

Зазначимо, що поки що не йдеться про зміну церковного календаря. Українські церкви залишаються в межах юліанського календаря. Запровадження державою різдвяних святкувань 25 грудня є першим кроком до наближення країни до календарних традицій європейських країн.

У день ухвалення цього рішення тодішній голова Верховної Ради Андрій Парубій заявив: “Ми будуємо європейську державу, мі об’єднання єднуємо українську націю – тому вважаю надзвичайно важливим і символічним відзначення Різдва Христового і запровадження вихідного і 25 грудня, і 7 січня. Звільняємось із московської ментальної окупації та повертаємося до родини вільних народів світу!”.

Поспішна календарна реформа потенційно законсервує в Московському патріархаті тисячі громад. Тому Православна церква України перенесе дату святкування Різдва та проведе реформу церковного календаря, коли більшість українців буде до цього готове. Про це на брифінгу за підсумками собору ПЦУ заявив Епіфаній. За його словами, ПЦУ не може ставити таке питання на порядок денний, поки “стає на ноги”. При цьому він додав, що в східних регіонах немає особливих протистоянь з приводу реформи церковного календаря.

Говорять про Різдво Христове, у ПЦУ нагадали, що ні Євангеліє, ні загалом Передання церкви не подає «точного дня народження» Спасителя, бо головним у святкуванні є не його дата, а зміст шанованої вірянами події. Тобі церква святкує не “день народження” Ісуса Христа, а подію Його народження, зауважили у ПЦУ. Пам ” ятаймо, що першочергова мета ПЦУ – «об’єднання єднати всіх православних нашої країни навколо Київського престолу. Бо це відповідає церковній традиції, канонічним правилам та прямо зазначено як норма отриманого нами Томосом. Тому, поза сумнівом, дискусії про календар триватимуть і в церкві, і в суспільстві. Але важливо, щоби вони були доброзичливими та сприяли кращому розумінню календарного питання, а не просто розпалювали суперечки та ворожнечу. І щоби, як їхній підсумок, досягши єднання українського православ’я, помісна церква спільною волею всієї своєї повноти на це питання дала мудру і єднаючу відповідь», – підсумували в ПЦУ.

З Православних церков 25 грудня святкують Різдво Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Румунська, Болгарська, Елладська, Албанська, Чеських земель і Словаччини, Кіпрська Православні Церкви. Ще у двох державах крім України вихідні на Різдво дають і 25 грудня і 7 січня.  Це – Білорусь і Молдова.  Грузинська, Єрусалимська, Російська, Польська, Сербська Церкви святкують Різдво 7 січня.  Цей аспект вимагає окремого розгляду. Грузини стоять дещо осібно, і за Кавказькими горами свої традиції, свій патріархальний уклад, і їм нічого не заважає святкувати Різдво на початку січня. Єрусалимська церква тримається січня по технічним причинам: треба обмежити та  розділити потік паломників. А от далі настає специфічний момент: Ординська «церква» та  її сателіти, серби та поляки; всі вони не тільки дотримуються генеральної лінії путінсько-гундяевської  партії, але і страждають нездоровим консерватизмом та надмірно ( в прямому сенсі до патології) прив’язані до зовнішніх форм культу.  Тому з часом для України питання про дату Різдва придбає геополітичний вимір: з ким ми все-таки, з усім цивілізованим світом та Другим Римом-Константинополем, нашої материнською церквою, або по-старому з катами червоної Москви?

І ось саме після світового Різдва мордорські ієрархи активізували і завдали свій марний удар. У четвер, 26 грудня, РПЦ офіційно припинила євхаристійне спілкування з Олександрійським Папою Феодором Другим через визнання їм Української церкви (ПЦУ). При цьому, Московська патріархія збереже церковне спілкування з тими архієреями Олександрійської православної церкви, які не підтримали/не підтримають визнання Української церкви. Інформації про наявність таких поки немає. Як відзначають богослови, виборчий розрив відносин суперечить церковним канонам і є скоріше інструментом політичного тиску. Рішення Синоду РПЦ обов’язкові для виконання дочірньою структурою цієї церкви в Україні — УПЦ МП. Нагадаємо, 8 листопада патріарх-папа Олександрійський та всієї Африки Феодор II під час божественної літургії поминав ім’я митрополита Київського і всієї України Єпіфанія як предстоятеля автокефальної Православної церкви України. Пізніше офіційно Олександрійський Патріархат приєднався до числа церков, що визнають автокефалію ПЦУ. Як відомо, Олександрійська церква має в диптихах друге після Вселенського патріархату місце.

Московити повідомляють також, що Папа Олександрійський Федір Другий одноосібно прийняв рішення про визнання ПЦУ, однак це не відповідає дійсності – рішення про визнання було прийнято майже всіма членами Синоду. На дану тему був вже нарис в нашому виданні.

Але на цьому вони не заспокоїлися. Їхні продажні блогери стали складати та поширити в пресі та інтернеті інсинуації, про те, що нібито Олександрійський патріархат не веде місії в Африці, займається приписками, і що нібито у нього тільки два храми в мусульманському Єгипті. Ну і де його визнання ПЦУ – це фігня на пісному маслі. Особливо старався в цьому відношенні придуркуватий отець Георгій Максимов. Але в Мордорі на цю пропагаду народ ведеться. І що у них вуха від локшини відваляться і тоді почнеться повне майже венеричне розкладання мозку.

А тим часом владика Федір не тільки таки в Одесі служив. Він ще до того як стати  папою проявив себе як найактивніший місіонер. Так, у вересні 1997 р. обраний митрополитом Камеруну та Центральної Африки. У наступні роки стає відомий як пастир, який зробив величезний внесок в апостольське служіння народам Камеруну, Чаду, Гвінеї, Еквадору, Габону.  У 2002 р. обраний митрополитом Зімбабве, а праці апостольського служіння з центрально-західної Африки переносяться на південь, в землі Зімбабве, Анголи, Мозамбіку, Ботсвана, Малаві. Заклав і передав грецьким громадам храми в Ботсвані та Анголі. Під  його керівництвом Олександрійський Патріархат продовжує екуменічну роботу в рамках Всесвітньої ради церков і Близькосхідної ради церков. Тобто він відкритий для світу і працює для інтеграції світового християнства, а простіше кажучи вчить бачити людину в людині, і християнина у християнині. А в Мордорі своя ідеологія, християни – це тільки вони, а всі інші якщо не єретики, то розкольники. Більш того в Москві закривають подвір’я Олександрійського патріархату, де висять чудотворні ікони апостола Марка та царя Давида, але не тільки МП оголошує про перехід (а більш точно -рейдерське захоплення) російськомовних парафій в Африці.

Як пише один з аналітиків: «У РПЦ в Африці є свої храми, але їх не так багато. Це, в основному, громади росіян або російськомовних вихідців з колишнього СРСР. Оскільки Африка це канонічна територія Олександрійського патріархату, то місцеві храми…. повинні все-таки бути в юрисдикції Олександрії. РПЦ завжди поважала ці правила і навіть ставила цей кейс в приклад. Мовляв православ’я не ділиться по країнам чи національностей, але є встановлена канонічна територія, яка об’єднує цілі регіони або навіть континенти. У Москві використовували цей аргумент проти української автокефалії, мовляв Кенія, або Уганда, не вимагають автокефалії від Олександрії, а значить і Україні не слід виходити з РПЦ. Але обмовка «вивести парафії РПЦ з під юрисдикції Олександрії» дорогого коштує. Вона показує, що насправді в Москві ніколи не вважали ці парафії олександрійськими, а завжди мислили як свої, які повинні, через повагу і стратегічну необхідність, перебувати в складі іншого патріархату. Але по-суті Москва вважала, що це її «консерви». Питання в тому, чи вважали самі ці громади також. Це стане ясно найближчим часом, коли перед ними постане вибір з ким вони – з Москвою або Олександрією».

Рішення МП-синоду щодо відношення Олександрійському Патріархату лише ще раз ілюструє ту тенденцію, яку ми відзначили на початку статті. Для них все канонічне право та дипломатія, а також сакраментологія (вчення про таїнства церковні) будуються за принципом виняткової вірності їм і тільки їм, а не аж ніяк не Христу та правді. Також спостерігається їх прагнення до світового панування, тепер вже вони і на Африку зазіхають. От тільки невдача: пожере їх спекотне африканське сонечко, приблизно також як і пекельне вогнище їхньої  роздутої гординьки  їх веде до моральної і духовної деградації.  І в результаті вони отримають тільки зворотне: вони йдуть до ізоляції, стають посміховиськом для всього світу, та й у себе втрачають паству. А скоро і мордорська влада втратить до них інтерес. При тому вони вторгаються на територію іншої помісної церкви. Таким чином «в Москві  хочуть створити альтернативну модель Православ’я. РПЦ там буде головною, а на території кожної Помісної церкви у неї будуть свої прихильники. Щось на подобі Комуністичного Інтернаціоналу. Фактично повторюється сценарій Холодної війни, тільки в релігійній сфері. Буде два центри впливу – Константинополь і Москва. Константинополь представляє демократичне православ’я, а Москва – гебівське. Вони не будуть строго розділені межами автокефальних церков, але будуть взаємопроникними. Тобто в кожній церкві будуть, вірніше навіть вже є, представники обох таборів. Місце України в цій Холодній війні остаточно ще не визначено. Ми можемо повторити досвід Німеччини – бути розділеними на дві частини, де ПЦУ це буде ФРН, а УПЦ (МП) – це НДР. Цей варіант вселяє оптимізм, оскільки на фініші – падіння  стіни. Але ми можемо стати і розділеною Кореєю, яка досі не оговталася від конфлікту. Багато чого, якщо не все, залежить від нас. А поки будемо спостерігати за самостійним вичавлюванням РПЦ зі світового православ’я та створення альтернативної системи Помісних Православних Церков».

Таким чином, Україна і ПЦУ –це не тільки наріжний камінь, а й кордон цивілізації та духовної дикості. З ким ми будемо? З Москвою чи з миром? Цей глобальний вибір стає особистісним, локальним і парафіяльним. Слава Україні.

Іван Верстянюк


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: