Вельми короткий путівник 2016: Західна Слобожанщина

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник 2016: Слобідська Україна на шляху до новітньої історії: Західна Слобожанщина. Охтирка — Тростянець — Лебедин — Суми

Тепер рушимо вже звичним маршрутом у північно-західному напрямку, до нинішньої Сумської області, щоб долучити нові враження до отриманих під час тогорічної та двох недавніх мандрівок — у більш і менш віддалене минуле. У рамках «Короткого путівника» до Охтирки й Сум додамо Тростянець і Лебедин.

 

Ось — Сумщина теперішня, ОХТИРКА:

прекрасних храмів низка їй дана,

хоч згадувати, як була вона

найбільшим містом краю, мабуть, гірко…

 

 

Нагадаю, що Охтирка аж до кінця XVIII століття була найбільшим за чисельністю населення містом Слобожанщини. До речі, цей, як і той факт, що в Охтирці народився перший видатний архітектор Слобідської України, основоположник слобожанської школи авторського зодчества Петро Антонович Ярославський (1750—1810), варто відбити в електронній версії академічної «Енциклопедії історії України». Подивимося під іншим ракурсом — із-за футбольного поля — на прегарні Покровський собор і Введенську церкву. Також у спадок від ХІХ та початку ХХ століття місту дісталися ще три вельми ошатні храми: церкви Різдва Христового (1825), Свято-Михайлівська (1884) і Свято-Георгіївська (1908).

 

А ось — прегарне місто ТРОСТЯНЕЦЬ,

Охтирщини колишньої вінець:

чи не його озера лебедині —

натхнення чаша з давнини й донині?!

 

 

Чому «вінець» саме історичної Охтирщини? Тому що Тростянець [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 159—160], заснований у 1650-х роках переселенцями з Правобережної України та вперше згаданий під 1660 роком, до 1765 року входив до складу Охтирського слобідського полку — козацького адміністративно-територіального утворення, з 1765 року — до Охтирського комісарства Слобідсько-Української губернії, а від 1780 року майже півтора століття був селом Охтирського повіту.

 

 

З кінця XVII століття Тростянцем володів охтирський полковник Іван Перехрестов. У 1720 році село стало власністю духівника російського царя Тимофія Надаржинського. Безпосередньо сім’ї Надаржинських Тростянець належав протягом століття. За синів Тимофія тут у самій середині XVIII століття збудовано так званий «Круглий двір» — стилізовану під середньовічну фортецю споруду театрального і господарчого призначення (вона єдина з таких збереглася в лівобережній частині України) — і вельми привабливу Благовіщенську церкву із дзвіницею, трохи пізніше — також вельми привабливий панський будинок-палац.

 

 

1864 року гостем Тростянецького маєтку, яким тоді володіли князі Голіцини, був Петро Чайковський.

 

 

З 1874 до 1917 року власниками маєтку були Леопольд Кеніг, за якого наприкінці століття, зокрема, перебудували палац, і його сини. Варто згадати, що в цей період у Тростянці народився видатний представник новітньої української літератури Микола Хвильовий (1893—1933).

 

 

Останньою визначною пам’яткою історичного зодчества Тростянця є прегарна й ефектна, як на мене, Свято-Вознесенська церква, зведена на початку минулого століття за проектом видатного харківського архітектора Олексія Миколайовича Бекетова (1862—1941) у так званому російсько-візантийському стилі.

 

 

Ще цілий ЛЕБЕДИНСЬКИЙ був повіт:

у назві цій — краса далеких літ,

яку частково все ж успадкували

ми, попри власну дурість і навали.

 

 

Як повідомляє О.Г.Бажан [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 63—64], територія сучасного міста Лебедина, розташованого на річці Вільшанці — притоці Псла, була заселена здавна. Про це свідчать знайдені тут знаряддя праці й посуд бронзового віку (ІІ тис. до н. е.) і рештки поселення епохи черняхівської культури (ІІ—IV ст.). А власне Лебедин заснований 1654 року переселенцями знову-таки з Правобережної України. Від 1658 року він був сотенним містечком Сумського полку. У його історії є одна, сказати б, дуже суперечлива сторінка: протягом листопада—грудня 1708 року саме в Лебедині знаходилася ставка Петра І, провадилася підготовка до воєнних дій проти шведського короля Карла ХІІ та здійснювалася розправа над прихильниками гетьмана Івана Мазепи…

Від 1780 року Лебедин був повітовим містом. У цей період у ньому спорудили кілька непересічних храмів, з-поміж яких згадаю Воскресенську церкву (1789) та Вознесенську церкву із дзвіницею (1858). А на ілюстрації — витвір визначного харківського архітектора Володимира Християновича Нємкіна (1857—1908), збудований, як бачите, вже після смерті метра. Наведу короткі біографічні відомості. Нємкін після закінчення 3-ї Харківської чоловічої гімназії фахову освіту отримав у 1880—1885 роках вже в Петербурзькому будівельному училищі. Повернувшись до Харкова, протягом 1886—1907 років працював єпархіальним архітектором. Обіймаючи цю посаду, як сповіщає В.І.Тимофієнко, Нємкін багато проектував для Харківської губернії. На ілюстрації до фрагменту, присвяченого Охтирці, ми бачили шедевр Нємкіна, створений ще в період професійного навчання,— ошатну церкву Архангела Михаїла. А проект Свято-Миколаївської церкви в Лебедині став завершальним акордом творчої біографії майстра: він був опрацьований у 1907 році. Між іншим, ця церква вважається зразком або взірцем так званого цегляного стилю.

 

Нарешті ми дісталися до СУМ —

до міста, де царять величні храми:

Йому тут зручно розмовляти з нами,

пробуджуючи серце, совість, ум.

 

Першим зоряним часом Сум, подібно до Охтирки, стала козацько-полкова доба. Вчені-історики стверджують, що з її завершенням у 1765 році для міста почався період застою, який тривав майже століття [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 902]. Проте, за моїми відчуттями, інерція розвитку, отримана від слобідських козацьких полків, досить потужно діяла в краї принаймні до кінця XVIII століття. А в Сумах останньою «врочистою мелодією зодчества», що втілила звитяжний дух козацько-полкової доби, став споруджений наприкінці етапу першої губернії і протягом першої половини намісницького етапу прегарний Спасо-Преображенський собор. Тепер бачимо собор у тому вигляді, якого йому надав уже на етапі нового підйому визначний представник слобожанського зодчества Михайло Іванович Ловцов (1850—1907). До речі, цього непересічного майстра, який народився в Рязані, подарувала українській архітектурі Великоросія, подібно до Старцева, Єфимова, братів Квасових… Між іншим, за мною боржок лишився. Час повертати.

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ АРХІТЕКТОРОВІ КВАСОВУ

Спорудами Гетьманщину щедро прикрасив,

піднісши багато їх у небесну емаль,

зодчий Андрій Васильович Квасов —

великорос, а не той… не москаль!

 

Москаль прийшов сюди звіром хижим,

із самого початку руйнував і вбивав;

а росіянин Квасов — він Ніжин

і Глухів предивно розбудував!

 

О, як працювали ви, пане Андрію!

Відбили, немов у дзеркалі, ці

храми прегарні про Небо мрію —

спершу в Лемешах, пізніше в Козельці.

 

В історію так увійшли… ні: полинули

з Божественним каменю злетом легким

ви — архітектором України;

звичайно, заслуженим, ще ж і яким!

23.07.16

 

 

Але продовжу розповідь про зодчого Ловцова. Цікаво, що і народився він рівно через століття, і професійну освіту здобув рівно через століття після першого корифея слобожанської архітектури Петра Антоновича Ярославського, у 1868—1873 роках, але чомусь J не в Харкові, а в Петербурзькому будівельному училищі (як пізніше харків’янин Нємкін). У Харкові ж Ловцов працював починаючи з 1875 року, подарувавши місту багато яскравих споруд і будинків. А в Сумах під його керівництвом було здійснено капітальну реконструкцію та розширення Спасо-Преображенського собору, милуючись яким сьогодні, маємо можливість оцінити барвисте поєднання різних архітектурних стилів — ренесансу, бароко та класицизму. Також Ловцов створив вельми ефектний храмовий ансамбль, спорудивши поруч із соборною будівлею струнку й вишукану 56-метрову дзвіницю, виконану в бароковій стилістиці.

 

 

Одним із заключних урочистих акордів слобожанської «музики, застиглої в камені» стало спорудження в Сумах яскравого, величного й водночас святково-витонченого Троїцького собору, яке почалося навесні 1901 року. Фундатором храму став підприємець і доброчинець Павло Іванович Харитоненко (1853—1914). Проект створив на той момент уже сумський архітектор Карл Густавович Шольц (1836 або 1837—1907 або 1908). Як нам відомо, з ним Харитоненко вже співпрацював, розбудовуючи з 1898 року теперішню визначну пам’ятку України — Качанівську садибу. Своєрідними взірцями для храму в Сумах стали уславлені петербурзькі Ісаакіївський і Троїцький собори. І витвір сумських зодчих, як на мене, не поступається цим зразкам! Водночас вельми фахове, вигадливе й ефектне сполучення елементів різних стилів робить слобідсько-український храм справді неповторним.

 

 

У будівництві сумського Троїцького собору із самого початку брав участь син автора проекту Густав Карлович Шольц (1880—1939). Паралельно він отримував ґрунтовну фахову освіту, 1899 року вступивши до Ризького політехнічного інституту і 1908 року закінчивши його з відзнакою за спеціальністю «інженер-архітектор». Після смерті батька Шольц-молодший, ставши міським архітектором Сум, зокрема, прийняв на себе й керівництво спорудженням Троїцького собору. Під час Першої світової війні Густав Шольц був на фронті, служив в інженерних військах, виконував завдання з будівництва, брав участь у знаменитому Брусиловському прориві. Після революції продовжив плідно працювати за фахом. Зокрема, 1926 року був призначений районним інженером на Луганщині, споруджував лікарні в містах Сорокине (у 1938—2016 роках — Краснодон), Ровеньки, Брянка, Сніжне, Красний Луч та ін. 1929 року його призначили головним інженером будівництва Гірничого інституту і студентських гуртожитків у Сталіно (нинішній Донецьк). Потім працював у слобожанському, нагадаю, Слов’янську на будівництві содового заводу «Червоний хімік». Прожив на Донбасі до 1931 року. Згодом туди повернувшись, 4 травня 1938 року був заарештований у Ворошиловграді, куди приїхав до сина. 12 травня 1939 року визначний вітчизняний архітектор та інженер Густав Шольц був розстріляний за чиїмсь там вироком чи у Ворошиловграді-Луганську, чи, ймовірніше, у Сталіно-Донецьку…

 

 

Повернімося до преславного міста Сум. Там створення довічного пам’ятника історичній Слобідській Україні, всім її дочкам і синам, включаючи видатного підприємця і мецената Павла Харитоненка й видатних зодчих Карла Шольца та Густава Шольца,— будівництво Троїцького собору — тривало до 1914 року включно. Того ж року почалася Перша світова війна. Україна разом з усією Європою стрімко занурювалась у кривавий вир новітньої історії. Але це водночас був і початок шляху до сьогоденного відродження Нації.

 

Хоч я, Читачу, віршомаз завзятий,

бо перший, скільки знаю, у роду,

та поки що весь цикл цей дописати

не можу — на майбутнє відкладу.

 

Живі ми є, допоки в тихі будні

та у святкові галасливі дні

присутні сподівання на майбутнє.

Це сенс життю дає. А ні — то й ні? 

Слава Україні! Смерть її смертельним ворогам і благополуччя її справжнім друзям! Тримаймося, бо ми того варті!

Фотоілюстрації взято з різномовних Вікіпедій (12) і надано Тетяною ЧЕРНЕЦЬКОЮ (4).