Короткий путівник 2016: Продовження подорожі історичною Чернігово-Сіверщиною

Чернігівська область. Річка Борзенка біля міста Борзна. Фото — Jetix22 (2009).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016: Підсумкова подорож історичною Чернігово-Сіверщиною: знову Чернігів — Борзна — Батурин — Конотоп — Путивль — Кролевець — Глухів (Частина ІІ, національно-визвольна та державотворчо-оптимістична) 

Продовжимо наші мандри розкішно-мальовничою Чернігово-Сіверщиною. З великого, незрівнянного давньоруського Чернігова вирушимо в південно-східному напрямку, через Куликівку, Вересоч і Вертіївку, до південно-західної частини власне Сіверської України. Але цього разу давайте не будемо заїжджати до славного міста Ніжина, щоби знову не ятрити душу згадкою про втрачений видатний витвір архітектора Андрія Квасова — прегарний будинок магістрату. А звернемо ліворуч і попрямуємо до розташованого на миленькій річці Борзенка районного центру Борзна (наголос в обох назвах треба робити на другому складі).

 

Борзна. Свято-Миколаївська церква (середина XVIII ст.) із дзвіницею (ХІХ ст.). Фото — Pavlo1 (2013).

 

Люди тут, як і повсюдно на благословенній Українській землі, селилися з давніх-давен. Зокрема, за повідомленням академічної «Енциклопедії історії України» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 343], на території сучасного міста розкопано два кургани зі скіфськими похованнями та виявлено залишки городища часів Київської Русі. Село з нинішньою назвою виникло в середині XVI століття. Містом Борзна стала за Речі Посполитої, 1634 року одержавши магдебурзьке право. А потім…

 

Згадаймо час і світлий, і триклятий:

нас Польща не хотіла відпускати —

і кількома мільйонами життів

за той розрив народ наш заплатив.

 

Першим етапом Національної (вважаю правильним у назві писати це слово з великої літери. — Ю.Ч.) революції 1648—1676 років була Хмельниччина — визвольна війна народу Русі-України під проводом гетьмана Богдана. На її початку — влітку 1648 року — формується Борзнянський полк. Організатором його був визначний козацький полководець і державний діяч Мартин Небаба, який і став першим борзнянським (або ж борзненським, за Ю.А.Мициком [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 352]; зустрічається також варіант «борзенський») наказним полковником. Але вже наприкінці 1649 — на початку 1650 року у зв’язку з реорганізацією адміністративно-територіального устрою Української козацької держави Борзнянський полк, його терени входять до складу полку Чернігівського [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 343]. До речі, народився Небаба, як і багато інших козацьких воєначальників, у міщанській сім’ї, очевидно, у правобережному Коростишеві. А став одним із керівників національно-визвольної війни в Сіверській Україні та Південній Білорусі. І загинув герой на Чернігівщині — під Ріпками в 1651 році.

 

Таким зображено Рихлівський Пустинно-Микільський монастир (біля нинішнього селища міського типу Понорниця Коропського району Чернігівської області) на хромолітографії 1843 року. Фото — Protoierej (2010).

 

Ще короткий час Борзнянський полк проіснував у 1654—1655 роках. Тоді його спочатку очолив, проживши вже три чверті століття (!), бувши адміністратором польського королівського двору, реєстровим козаком Борзнянської сотні Ніжинського полку тощо, уродженець Борзни, козацький старшина Петро Забіла [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 182]. Пізніше (!) цей міцний, енергійний дід обіймав високі посади генерального судді (1663—1669) та генерального обозного (1669—1687).

Помер Забіла у віці 108 чи 109 років, похований був у знаменитому Рихлівському Пустинно-Микільському монастирі, який за радянської доби зруйнували… Після старшини-довгожителя борзнянським полковником деякий час був Самійло Курбацький. А 1655 року Борзнянський полк остаточно ліквідували, приєднавши цього разу до Ніжинського полку. Сотенним центром останнього місто Борзна (у 1765 році її статус був понижений до «містечка») пробуло аж до ліквідації козацько-полкового устрою. Варто згадати, що 1655 року славетний сіверський наказний гетьман Іван Золотаренко одержав Борзну як винагороду за свої вікопомні звитяги, разом із царськими привілеями на володіння містами Батурин і Глухів (!).

 

Гніздо чорногузів у Борзні. Фото — Pavlo1 (2010).

 

1663 року місто було дощенту зруйноване поляками. Але ж не випадково писав про гетьманську Україну середини XVII століття вражений сучасник: «Начинена земля фортецями, як гранат зерням» [Історія української архітектури (2003): с. 196]. Ось і Борзна була невдовзі відбудована у вигляді фортеці з баштами [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 343]. На жаль, від надбань козацько-полкової доби тут майже нічого не лишилося. А на щастя — крім невмирущої пам’яті людської й так само невмирущого Українського народу, що продовжує плекати свою землю умами й руками місцевої борзнянської спільноти, яка є гідною ланкою нашого суспільства. Тож нехай усе відбувається за словом Великого Кобзаря:

 

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать.

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

 

Додам: а їх власникам — у першу чергу користуватися плодами своєї праці.

 

Батурин. Палац останнього гетьмана України графа Кирила Розумовського (1799—1803 рр.; архітектор — Чарльз Камерон). Фото — Andriychenko (2011).

 

Через Батурин — з 1669 по 1708 рік головне місто Гетьманщини (зрозуміло, поряд із Києвом), прегарне та процвітаюче, наділене магдебурзьким правом, де чверть жителів належала до купецтва, три рази на рік проводилися великі ярмарки, значного розвитку набули ремесла та млинарство [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 202], а нині досить скромний за розмірами населений пункт, у якому проживають лише близько 2,5 тис. мешканців, що йому, втім, надає державної ваги недавно створений тут Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця»,— оскільки ми його вже відвідували цього року, пронесемося, неначе легкий, теплий, лагідний вітерець. Хіба що згадаємо про ганебну, як на мене, сторінку біографії героя цієї частини нарису Петра Забіли — так звану Батуринську змову 1672 року між вищою козацькою старшиною та московськими військовиками. Уродженця Борзни називають головним її учасником з українського боку. У результаті цієї змови було усунено від влади лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного, який мав наміри разом із правобережним гетьманом Петром Дорошенком при допомозі Кримського ханства й Османської імперії воювати з тодішнім уже союзником Московії — польським королем. Так старшина змарнувала останній реальний шанс об’єднати козацьку Україну.

 

Кролевець. Спасо-Преображенська церква (освячена 1782). Фото — Користувач Vity OKM (2009).

 

З Батурина перебираємося до тієї частини Сіверської України, що нині входить у Сумську область. Якщо «магістральним» автомобільним шляхом їхати просто до Глухова, маршрут проляже через місто Кролевець [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 407—408]. Цей населений пункт заснували на самому початку XVII століття вихідці з Правобережної України. За Деулінським перемир’ям 1618 року він відійшов до Польщі, 1638 року вже згадується як місто, а 1644 року король надав йому магдебурзьке право. Протягом 1648—1781 років Кролевець був сотенним містечком Ніжинського полку, у XVIII столітті мав ярмарок. Наприкінці козацької доби тут споруджено вельми привабливу Спасо-Преображенську церкву. У XVII—XVIII століттях Кролевець стає одним із найбільших осередків українського художнього ткацтва, а в ХІХ сторіччі вироби місцевих ткачів (рушники, скатерки, запаски) були відзначені медалями Паризької, Лондонської, Туніської виставок тощо.

 

Кролевець. Ботанічна пам’ятка природи загальнодержавного значення «Яблуня-колонія». Фото — User Кр1964 (К.С.Павляк, 2009).

 

Непересічними є природні багатства Кролевця. Зокрема, тут можемо побачити унікальний об’єкт природно-заповідного фонду України — знамениту «Яблуню-колонію». Зовні вона являє собою яблуневий кущ, орієнтовний вік якого перевищує два століття! Разюча особливість цієї яблуні — її здатність до самостійного вкорінення гілками: коли один із прирослих до землі стовбурів має відмерти, його гілки стрімко нахиляються до землі й теж приростають. Загалом сьогодні на площі близько 1000 квадратних метрів лежать півтора десятка прирослих до землі стовбурів — нащадків давно відсутнього материнського. До речі, всі намагання посадити подібну яблуню-колонію в іншому місці успіху не принесли.

 

Кролевець. Садибний будинок Рудзинських (1820-ті рр.). Фото — Vasilisa (2010).

 

Є в Кролевці також непересічна пам’ятка архітектури третього десятиріччя позаминулого століття — садибний будинок Рудзинських. Його вважають унікальним за ступенем збереженості й високими художніми якостями зразком міського дворянського садибного будинку. А ще він пов’язаний із перебуванням у Кролевці нашого Кобзаря. Як син лісівника, з уродженців міста волів би згадати основоположника лісової дослідної справи в Російській імперії Василя Огієвського (1861—1921).

 

Пам’ятний знак, на якому все зрозуміло написано. Фото — В.Білецький (2015).

 

Чи можна з Батурина попрямувати до Конотопа [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 34]. Тут наприкінці 1630-х років на місці проживання переселенців знову-таки з Правобережної України спорудили фортецю. А 1659 року сотенне містечко витримало півторамісячну осаду московської орди — і була Конотопська битва.

 

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

 

А що воно таке — середньовіччя?

Це — смерть НАРОДУ дивиться у вічі,

це — чорна завойовників орда,

й Русь-мати Ярославною рида…

 

А що вони являють — Води Сині?

Це натяк на можливе воскресіння,

спасіння всенародної душі

від тих, що — думали — навік прийшли…

 

А що він є — вірш історіософський?

Це КОНОТОП і СПРАВЖНІЙ наш Виговський,

не зрадник, хоч далеко не святий,

і — ПЕРЕМОЖНИЙ ЗНОВ НАРЕШТІ — бій!

Путивль. Так виглядають ізсередини вхідні ворота та прилегла частина території Молчанського монастиря (XVI—ХІХ ст.). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Є пропозиція з Конотопа поїхати далі на схід, до Путивля. Утім, про це місто, як і про майже сусідній за українськими вимірами Глухів, я зовсім недавно розповідав, щоправда, російською. Тому обмежуся коротенькою додатковою інформацією, щоправда, цього разу — правильною, українською. J Тим більше, я так і не спромігся відшукати відповідь на питання, що непокоїть: яким чином легендарна Ярославна опинилася на мурах не в Новгороді-Сіверському, де княжив її чоловік, а в Путивлі і тут почала «стогнати-плакати»? Між іншим, за однією з досить солідно обґрунтованих версій, княгиня Ярославна сама є авторкою «Слова о полку Ігоревім». Тож пропоную в неї самої і спитати, організувавши для цього соціологічно-спіритичний сеанс. Візьму недорого, а історико-літературне питання того, поза сумнівами, варте. Що стосується перебування в Путивлі, то є сенс скористатися з фахової поради [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 65] й помилуватися такими пам’ятками архітектури: ансамблем Молченського, або ж Молчанського, монастиря (XVI—ХІХ ст.); спорудами колишнього Святодухівського монастиря — Спасо-Преображенським собором (1617—1693) і надбрамною церквою-дзвіницею (1697—1707); церквою Святого Миколая Козацького (1735—1737).

 

Глухів. Преображенська церква (1765 р., архітектори — А.В.Квасов та І.Г.Григорович-Барський; добудови 1867 р.). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Нарешті, з Путивля прямуємо на північ, до Глухова. Цьому без перебільшення предивному місту кілька років тому присвятив вірш, який під № 32 за бажання знайдете в моєму циклі «Україна». Тепер почав був писати нову, у межах «Вельми короткого путівника» з певного моменту традиційну поезію за типовою назвою:

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ АРХІТЕКТОРОВІ КВАСОВУ

 

Спорудами Гетьманщину щедро прикрасив,

піднісши багато їх у небесну емаль,

зодчий Андрій Васильович Квасов —

великорос, а не той… не москаль!

 

З’ясувавши, куди повертає, прийняв рішення поки що ці вправи припинити. Аж ніяк не через Гребінчину «емаль». А через небажання зайвий раз про тих надокучливих, вкрай закомплексованих, остогидлих кацапів-москалів (на відміну від росіян!) згадувати.

 

Глухів. Київська фортечна брама (1766 р., архітектор — А.В.Квасов; перебудови 1804 р., архітектор — А.І.Карташевський). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Краще розповім повчальну історію. Рік тому присвятив поезійку сучасному представникові славного роду Терещенків:

 

ВИСОКОШАНОВНОМУ МІШЕЛЮ ТЕРЕЩЕНКУ

(Надпис на книзі «Листування з Долею»)

 

Здається, все, «припливли» ми —

                              та знову знаходимо сили…

Гадали, «вмерла» країна,

                              аж ні — спромоглась, підвелась!

Погодьтеся, пане Мішелю:

                              нам усім пощастило,

бо диво справді предивне —

                              є Україна в нас.

 

І нам треба жити натхненно

                              та справи робити гарненько,

причому тут, в Україні,

                              яка воює (а де ж?!),

аби вона переконалася,

                              дорога наша Ненька,

що їй із дочками й синами

                              може щастити теж.

06.06.15

Як виявилося, це було звернення до майбутнього (тобто теперішнього) Глухівського міського голови. Я ж трохи чарівник, шановні пані й панове! Ну, майже як Юра-мольфар — дуже загадковий персонаж «Тіней забутих предків»…

Урочисто клянусь: далі буде! Слава Україні!

Автор хотів би присвятити цей нарис у двох частинах своїй коханій, любій і шановній дружині Тетяні ЧЕРНЕЦЬКІЙ, прекрасними (на мій небезсторонній J погляд) фотографіями, зробленими якою, він починається й завершується. Решту фотоілюстрацій взято з різномовних Вікіпедій, головним чином, зрозуміло, української.

Поширити / Поделиться:

В тему:

Комментарии для: “Короткий путівник 2016: Продовження подорожі історичною Чернігово-Сіверщиною
  1. НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ АРХІТЕКТОРОВІ КВАСОВУ

    Спорудами Гетьманщину щедро прикрасив,

    піднісши багато їх у небесну емаль,

    зодчий Андрій Васильович Квасов —

    великорос, а не той… не москаль!

    Москаль прийшов сюди звіром хижим,

    від самого початку руйнував і вбивав;

    а росіянин Квасов — він Ніжин

    і Глухів предивно розбудував!

    О, як працювали ви, пане Андрію!

    Відбили, немов у дзеркалі, ці

    храми прегарні про Небо мрію —

    спершу в Лемешах, пізніше в Козельці.

    В історію так увійшли… ні: полинули

    Божественним каменю злетом легким

    ви — архітектором України;

    звичайно, Заслуженим, ще ж і яким!

    23.07.16

    Далі буде, шановні читачі! Але ВЖЕ В СЕРПНІ.

    З повагою,

    Юрій Чернецький.

    View Comment
UkrNET - поисково-информационный ресурс