Поза форматом: відривний календар карантину

«Ви зараз жваво обговорюєте абсурдність обмежень карантину.
Але, ваше «нормальне життя» є не менш абсурдним, бо також вигадане».
Так говорив вуйко Дезьо

У мене запитують, коли закінчиться карантин? Це хороше запитання. Воно свідчить про те, що завершення карантину вже почалося. Справа в тому, що кінець карантину це багатофакторний процес, а не якась календарна дата. В ньому присутні дії влади, бізнесу і суспільства разом, які визначають нормативні, економічні і психологічні передумови процесу. Сукупність усіх цих обставин і визначить завершення карантину. Як виявити цей рубіж, особливо – психологічну його складову?

Для відповіді на це запитання потрібно встановити певну інтегральну характеристику, в якій зосереджені усі фактори. До прикладу, я б запропонував з цією метою досліджувати горизонт планування людей, домогосподарств. Зараз він дуже куций, люди не планують свої дії більше ніж на кілька днів, тиждень. Тому, соціологічні служби, сформувавши коректно запитання, змогли б відслідковувати динаміку зростання цього параметру. При цьому, корисним буде слідкувати за похідним показником, який можна вважати об’єктивним: обсяг продаж товарів тривалого вжитку. У момент, коли продажі телевізорів, холодильників, пральних машин, меблів тощо почнуть зростати, стане можливим говорити про розширення горизонтів планування людей і домогосподарств. Це означатиме, що люди психологічно, а не календарно, вийдуть з карантину, маючи для цього ще й економічне підґрунтя.

Про карантин!

Уже десь у віці 60+ я зрозумів, як виганяти муху з хати. Зовсім не потрібно при цьому проявляти завзяття. Муха все одно полетить, куди їй заманеться. Досить просто підняти руку. При цьому, емоційний супровід вашої дії буде абсолютно зайвим.

Самоіронія – ось рятувальний круг самоізоляції.

Біля гуртожитків на кущ поруч зі мною сів шпак. Я повернувся до нього і здивувався: у шпака був повний дзьоб якихось хробачків. Коли ж я придивився до нього пильніше, шпак фантастично заспівав. Я оторопів: благодатна пора.

Світова криза розпочалася з того, що люди почали купувати лише те, що їм дійсно потрібно.

Про карантин!

Чому повідомлення про всесвітню змову дуже часто закінчуються цеглиною, запущеною у вікно сусіда?

Для «борців» з карантином маю креатив:

«Геть карантин! Я хочу в Баню!». Тут «Баню» обов’язково слід писати з великої букви, бо це містерія. Можна організувати пікет під трубою котельні на Проспекті з гаслами і плакатами на кшталт: «Поверніть нам містерію Бані», «Владо, йди в баню! (тут пишемо з малої)». Можна також організувати вулицями міста «Банну ходу» з віниками, тазиками та ночвами, але з дотриманням соціальної дистанції і не далі як 2 кілометри від Бані. Можна потім «на знак протесту», повикидати віники на сходи владних установ і під кабінети можновладців. Нуртуйте, панове, «підіймайте «свіжу копійку» протесту»!

…Сьогодні ми вирішили провести контрольне спостереження за ластівками, хоча щодо вчорашньої зустрічі з ними у нас сумніву не було. Проте… За Бертраном Расселом, факт стає науково доведеним, якщо отримує підтвердження у різних експериментах.

…Поки йшли до нашої «сонячної» лавочки біля озера, повз нас проїхав довгий тролейбус. Ми аж зупинилися, роздивляючись його. Він сприймався, як привид минулого життя, в якому мешкали і талони, і черги на зупинках, і контролери. Враженню містичності дії додавала абсолютна порожнеча в салоні. Та ми швидко опанували себе, щойно тролейбус проїхав.

Наш похід виправдав найоптимістичніші сподівання. Високо у небі, в променях сонця, на тлі світлої хмари ми побачили ластівок: одну, дві, цілу зграйку. І хоча до них було досить далеко, ми вже не сумнівалися – а які ж ще пташки з білими животиками, коли літають, мерехтять своїми маленькими крильцями?

Для палких борців проти карантину. Мій знайомий надіслав мені два свої фото з 1 лінії паризького метро. Воно у них не закривалося. Як видно з фото – людей практично немає. Подібна картина і у Швеції: бари, ресторани, кінотеатри не зачинені, але туди ніхто не ходить. Розмова про відповідальність – то окрема бесіда.

Тому, рішення щодо зняття карантину (негайного чи поміркованого) потрібно добре зважувати, опираючись на наукові розрахунки, поради епідеміологів та досвід інших країн. Вважати на те, чи досвід інших країн ментально підходить до нашого розхристаного почуття відповідальності.
Звичайно, що цей допис не стосується тих, хто «в тємє»: байдуже – політичній, родинній, вже виборчій, чи просто є «економічно» ангажованим відповідними інформаційними каналами впливу. Не потрібно мені заперечувати про те, що у вас «відібрали весну і квіточку». Бо зараз тисячі людей самовіддано борються за те, щоб у вас не відібрало життя. Борються, як можуть. Ми всі зіткнулися зі «Щось». Повної та правдивої картини не знає ніхто. Сподіваємося, поки що. Ось тоді, коли картина стане ясною, і настане пора оцінок. Дякую усім, хто зараз виконує свій обов’язок, хто за покликом душі дбає і піклується про нас, наших рідних, знайомих і близьких. Для того, щоб низько вклонитися цим людям виходити із самоізоляції не потрібно.

Парадокс:

Поява у суспільстві «справедливих комісарів» робить неможливим впровадження справедливого життя економічними інструментами.

Суспільство, замість створювати засоби для справедливого існування, починає тотально продукувати «справедливих комісарів».

Стратегічний прорахунок.

У лютому, передбачаючи карантин, я потихеньку готувався і купив усе, що потрібно для дому і для кухні в умовах самоізоляції. Зараз розумію, що тактичні кроки були виправданими і вдалими. Та я не передбачив найголовнішого – не купив вагу для зважування тіла.

Смак і запах. Машина часу

…Так бувало в дитинстві, коли нас заносило у сусідські сади. Останню жменю черешень чи вишень ти, тікаючи від господаря, закладав до рота і смачно потім її жував, захлинаючись соком. Далі, ти ще довго ворушив язиком, обсмоктуючи кісточки, аж поки на місце соку не впроваджувався їх терпкий, в’яжучий смак. Сьогодні я зупинився біля цвітучої вишеньки і пригорнув її гілку до носа. Духмяний запах квіту залоскотав у ніздрях і, на диво, давно забутий відтінок не нектару, а смаку кісточки, виразно сколихнув пам’ять…

Дискурси патерналістського суспільного договору будуються у наративах «Лояльність за Догляд». Відтак, суспільство патерналістської моделі абсолютно природно «постійно нарікає», бо саме цим механізмом підтримує запитаність свого активу – лояльності. Карантин в Україні наглядно демонструє глибинні патерналістські настрої, що культивуються в надрах суспільства. Власне, це зумовлено його успадкованим архаїчним станом. Суспільство під час карантину «постійно нарікає», щоб мобілізувати догляд влади. А влада, яка в звичайних умовах досі такий мінімальний догляд забезпечувала, нині змушена вдаватися до запозичень і формування величезних дефіцитів бюджету. Вона, влада, навіть послаблення обмежень карантину починає інтерпретувати як догляд. Сума атомарних істин формує смисли.

Щоб вийти з настанов патерналістського суспільного договору, тобто, отримати нові смисли, нам потрібно докорінним чином змінити правила додавання атомарних істин. І відповідальність за власне майбутнє має стати однією з головних формул таких змін, за якою органічно має постати розуміння суспільства, що майбутнє вже не повинно вирішуватися кимось без його участі.

Мені якось зазначили: мовляв в історії людства було багато епідемій і нинішня мало чим відрізняється від них.

Тоді я експромтом відповів. Уявіть собі, що в одному офісі сидить десять чоловік. В один момент, вони натискають кнопки, а через кілька днів сотні мільйонів людей на всіх континентах починають в магазинах шукати часник.

Ось принципова рукотворна (постмодерністська) особливість сучасної пандемії. І «пошук часнику» – це лише найневинніша за своїми наслідками рефлексія. А їх вже – тьма. І серед них є надзвичайно небезпечні, за своїми психічними розладами, що з самим вірусом ніяк не пов’язані. Усі бояться вірусу, але при цьому втрачають здоровий глузд. Руйнування причинно-наслідкових зв’язків – це і є квінтесенція постмодернізму.

Пандемія, в тому вигляді, в якому ми її спостерігаємо, стала апофеозом постмодерну, тому що постмодерн в ній набув масового характеру і отримав глибинні побутові дискурси, до рівня яких дістатися навіть не сподівався. Пандемія стала феєрверком емоцій, карнавалом страхів, ярмарком фейків, які щомиті продукують хаос думок, висновків і порад. Наука, як бідний родич, стоїть на узбіччі цього шаленого інформаційного трафіку, і її голос губиться в гучній какофонії стогонів, вигуків, зойків, істерик і прокльонів.

Пандемія показала онтологічну помилку людства: замість стати продовженням світу, людство вирішило підлаштувати світ під власну вигадану модель світу, в якій призначило себе творцем.

«Онтологія» чудес.

Сидимо з Ольою на балконі. Згадуємо Великодні перегони, як готувалися до Свята. Я тішуся, що все встигли: і прибрали, і спекли, і склали кошик, а я ще й полив нашу клумбу, бо сухо, дощів за прогнозом не буде, а у Великодні дні не дуже вийде ходити до роботи.

Та бачу, що Оля не дуже поділяє мій захват. Тому, обережно починаю її розпитувати в чому ж справа? Вона відразу не дається до такої бесіди, але згодом пояснює: «От як це може бути: відвар з лушпиння цибулі однаковий, яйця однакові, а крашанки вийшли різні – три руді, а три жовті? Це якесь чудо».

Ще не знаючи відповіді, я миттєво починаю пояснення: «Ти не розумієш онтології процесу, у цьому немає жодного чуда». Тут я глибоко вдихаю, бо не маю жодної уяви, що ж продовжити. Та вмить рішення знаходиться, і я видихаю: «Просто у тебе були різні яйця: три курочки і три півники».

І ми регочемо. Тепер втіха від Свята набуває своєї повноти.

Я давно хотів написати цей текст, але вирішив зачекати, поки вляжеться зайве емоційне нашарування. Потім, коли вже написав, вирішив до Великодня його не публікувати. Тож, тепер публікую цей допис.

Як би хто не ставився до Іллі Ємця, особливо, враховуючи емоційне сприйняття його окремих заяв на посаді міністра, я вважаю, що нам в ту мить повезло.

По-перше, він високий профі своєї справи. А такі люди, зазвичай незалежні і, в певній мірі, категоричні.

По-друге, він за професією хірург, а цій професії притаманний жорсткий раціоналізм: скажімо, заради порятунку людини йти на ампутацію кінцівки.

По-третє, він до того ж кардіохірург, тож йому в житті доводилося потрапляти в ситуації, коли унікальна операція готова, все збігається в часі, а пацієнтів є троє або й більше. І лікар має приймати непростий вибір, кому ж врятувати життя, а кому – нажаль відмовити у ньому.

Це і визначало певний прагматичний натуралізм в основі його рішень і заяв.
Ємець задав дуже потрібний в той час наратив оцінок усього, що відбувається, тому що як професіонал найвищого ґатунку вже знав, що насувається на країну.

Навіть важко собі уявити, що б чекало на країну, якби ми засиділися у милостивих «новосанжарських» хороводах бувшої міністерки.

Усе, як і раніше, залежить від нас. Але ми, завдяки Іллі Ємцю, отримали виразну точку відліку, реальну до натуралізму базу порівняння. І, хто захотів почути, той почув.

Про світ після пандемії.

Щоб життя цивілізації змінилося докорінно, досить хоча б заборонити рекламу, замінивши її оголошеннями з об’єктивним (правдивим), етично нейтральним інформуванням про товар, послугу, політичну партію, кандидата, нареченого/наречену тощо.

У методиках рейтингових агентств потрібно заборонити адмініструвати всеможливі деривативи (до прикладу: «паперову» нафту), як капітали.

Школи і лікарні оголосити «надбанням цивілізації», прописавши їх новий статус, зазначивши в ньому їх окрему місію: збереження та розвиток життя людей на Землі і Землі в цілому.

Ми живемо не за покликом душі, а за вигаданими і нав’язаними алгоритмами соціальних мереж, які експлуатують наші інстинкти. Після пандемії потрібно перестати жити за вигаданою і нав’язаною логікою і просто придивитися довкола та згадати себе.

Інакше – усе повториться.

Найцікавішим зараз є спостерігати за світовим інформаційним простором. Його накривають хвилі фактів, фейків, істерик, рефлексій тощо. Разом вони творять чудернацьку інтерференційну картину паніки, популістичного захвату, зневіри, зухвальства або удаваного ігнорування. Це нагадує автоколивні системи, в яких різні хвилі накладаються і часом вступають у резонанс. Одним з наслідків таких резонансів може стати руйнування самої системи (пам’ятаєте приклад зі шкільної фізики, як під солдатами, що йшли «в ногу», провалився міст?). Цікаво, чи не чекає на інформаційний світ така ж доля? І в чому та як проявиться її розпад?

Мета інформаційної війни (пропаганди) – нав’язати людям неприродну базу порівняння, або знести природну (впровадити хаос).

Люди зараз не самоізольовані, а самозалякані. І карантин – проекція їх страхів.

Карантин як «крутий підйом»!

Якось цілу ніч не спав, бо збирав аргументи, чому не маю платити 17 тисяч гривень штрафу. Зранку їх повторив. Вдень їх розсортував: одні для поліцейських, другі – для суду. Надвечір усе вивчив на пам’ять.

Наступного дня «на свіжу голову», як колись у школі домашнє завдання, все повторив.

Тепер думаю, що карантин мине, а я так і не використаю увесь багаж свого завзяття, бо ходжу скрізь у масці, з паспортом і лише по воду та до магазину під домом, куди поліція без викликів не навідується. Та не дуже баную з цього приводу.

І ще. Намагаюся згадати, а чим же я переймався цілими днями у «тому житті», на чому була зосереджена моя думка тоді? Пам’ятаю, що ходив парком і тихенько, щоб не чули перехожі і качки, щось наспівував.
Але тепер я точно знаю, чим відразу займуся після карантину!

Я порахую зекономлені на штрафах гроші і буду думати, як дати раду цим неочікуваним заробіткам. А, коли придумаю, то додам ще й зекономлені штрафи дружини. Може вистачити і на поїздку в Італію. Але Оля каже, що спочатку купимо нові труси, бо старі пішли на маски, які стали драйвером несподіваних прибутків.

Дивлюся трансляцію з Ватикану Хресної дороги за участю Святішого Отця Франциска. Відеоряд вражає. Церква залишилась без людей, а люди без Церкви. Але немає відчуття порожнечі, є неочікуване, досі не звідане відчуття сирітства. Та, «І це мине» казав колись давно мудрий Цар.

Бог не полишає нас і опікується нами щомиті. Ми маємо усвідомити нову, іншу практику цих взаємин.

Людство має подорослішати.

Етюди самоізоляції.

На прикладі поведінки «багатих» країн у ставленні до епідемії можна прослідкувати різницю між популізмом і реалізмом.

Там, де при владі популісти, проблему вирішили спочатку ігнорувати, а потім «закидати грішми».

Там, де при владі реалісти, проблему відразу почали вивчати, будувати алгоритми лікування і вводити обмеження на період вивчення і побудови алгоритму лікування та поведінки людей.

«Бідні» країни почали з обмежень. Популізм і реалізм в них відрізнялися лише оперативністю введення цих заходів. Реалісти починали раніше.

Китай, як завжди, за Східною традицією, представляє собою симфонію всіх підходів. Подібним чином ведуть себе і його східні сусіди, кожен мобілізуючи потенціали своїх притаманних особливостей: державних (інституційних), економічних, суспільних, ментальних, побутових.

Взагалі-то, поведінка цивілізації у пандемії мені все частіше нагадує кадри з фільму Федеріко Фелліні «Репетиція оркестру». В якій точці сюжету ми знаходимось нині, кожен може встановити сам. До кінця фільму ще досить далеко, але він відомий.

…Щойно вийшов на балкон. Посміхнувся сонечку. Замилувався цвітучою вишнею. На балконі поруч побачив сусіда. Гукнув йому «Христос Воскрес!». Він мені відказав: «Воістину Воскрес». Не знати з якого доброго дива, я його жартома запитав, чи мав він вже зранку «сімейний тімбілдінг»? Сусід зробив вигляд, що мене не розчув. Потім стрімко озирнувся, так, ніби його з хати кличе дружина, і пішов у кімнату, мовчки мені кивнувши.

А я не журюся: сусід просто подумає, що я зранку «вже ковтнув».

«Що б не було в твоєму кошику, бідний він чи багатий, Христос для всіх Воскрес!»

Так говорив вуйко Дезьо

Що має змінитися після пандемії? Якщо образно: «Замість шкіл лідерства мають постати школи довіри і солідарних дій на основі довіри».

Пандемія змітає гламур життя цивілізації: економічний, політичний, суспільний і побутовий.

Психологічний вислід карантину: Нікуди не запізнюєшся, бо все можна відкласти «на потім». Торжество прокрастинації.

В книзі «Квазілюдина» у мене є старе оповідання. Воно коротеньке.

«Моєму сусідові по гаражу дяді Миколі на роботі не платили зарплату понад рік, але він терпляче чекав і продавав якісь дрібні запчастини до машин. У нього накопичувались борги, і він стримано нервував. Аж ось, нарешті, йому повернули зарплату. Дядя Коля за день роздав усі борги, купив собі давно необхідні речі…Тепер сусіда не може зрозуміти, на що ж він так довго очікував, адже нічого особливого не відбулося». Оповідання це написане давно, але, коли я зараз читаю прогнози про наше життя після карантину, я чомусь згадую саме його.

N.B. Я написав слово «карантин», а не «пандепідемія».

Лайфхак щодо Карантину з тих часів, коли таке слово ніхто й не знав.

Я пригадую, як у дитинстві влітку в селі у діда, коли мама разом із сестрами збиралися йти в ліс по ягоди, а мене брати з собою не виходило, бо вставати потрібно вдосвіта, дорога далека, робота важка і ходити потрібно цілий день ще й багато, то мені казали, що перед лісом потрібно буде «цілувати шмаркату бабу». Як на мене тоді діяла ця засторога, я не пам’ятаю. Гадаю, що ніяк, бо я просто просипав, і мене ніхто не будив.

Але, мабуть відтоді, моє ставлення до всіх засторог, які виникали протягом життя, дисципліноване та емоційно нейтральне. Свій «стрес» від «звуження» моїх прав і «нав’язування» вимог я вже пережив тоді – у далекому босоногому дитинстві.

Тож, коли вам починає допікати карантин, уявіть собі, що у ліфті, на вході в парк, перед магазином тощо вам доведеться цілувати «шмаркату бабу».

Ех, пройшовся я б нині тією дорогою до лісу! Там на мене й досі чекає «шмарката баба».

Ми вчимося марнувати час з насолодою, із захватом, самовіддано до денця. І знаходимо в цьому новий нерозпізнаний досі сенс.

Сиджу я біля комп’ютера. В кімнату заходить Оля. Підходить до вікна. Дивиться у двір – там пустка. Вона щось витирає, а потім мені й каже: «А у тебе в карантині ніколи не виникало бажання, скажімо, помити раковину. Бо мене все просить: «Помий мене, витри»?» Я відповідаю миттєво: «Я бережу себе від таких стресів». А потім мерщій тікаю у спальню.

Колись я написав: «Всі прогнози є правильними. Не правильними можуть бути лише припущення, в яких вони зроблені».

Пандемія трощить логіку припущень, яка існувала досі. На її місці з’являється нова логіка. Завдання цивілізації – її розпізнати. Саме тоді припущення зможуть стати відповідальними.

Найбільший стрес нині переживають дворові пси. Кудись поділись люди, а ті що з’являються, мають дивний вигляд і невідомий досі настрій якогось невизначеного напруженого очікування. Та найбільша бентега огортає псів через відсутність у дворах дітей з їх постійними гамірливими забавами. Незвідана дотепер тиша заполонила простір прибудинкових майданчиків. Порожні футбольні ворота і баскетбольні щити у абсолютній тиші творять сюрреалістичну картину екзистенціальної порожнечі. Відтак, пси стали цілковито дезорієнтованими. Вони навіть не ганяють поодинокі машини і котів, які теж приголомшені незбагненними змінами довколишньої натури.
Пси ще намагаються приховати перед котами свій стан удаваною меланхолією, але погляд їх очей красномовно свідчить про незбагненну журбу, у якій вони перебувають.

Простір напруженого очікування огорнув їх, придушив всі комплекси фіксованих дій, що були сформовані досі й завжди підтверджували свою продуктивність. Весь досі набутий досвід став пустим. Відтак майбутнє збіглося в одну мить очікування: очікування дітей і людей, поява яких має повернути все у звичний відомий плин подій.

Читаю дописи про COVID19 і постійно згадую народну мудрість:

«Найкраще у футбол грає той, хто сидить на жердках».

Сьогодні мені довелося вийти до аптеки. Поки стояв на вулиці в черзі, повз мене проїхала поливальна машина, і в очі вдарила веселка з-під струменів її води. Я ще встиг подумати, що поливалки розвозять містом веселки, як під маскою засвербів ніс, і це повернуло мене до реальності.Та менш за тим: маски ми ще познімаємо, а от веселки залишаться, нікуди вони від нас не дінуться, а ми від них.

На 12:00 ходили до церкви на спільну молитву. Церква поруч. До церкви не заходили. Якось напрочуд легко промовлялися щирі слова і складалися невимовні зітхання: за родину, за друзів, за всіх. Вигадувати не потрібно було нічого – все первинне, споріднене, конче зараз потрібне нам усім.

Пандемія постійно демонструє нам абсурдні сторони минулого життя.

Чи не найбільшим апофеозом такого абсурду, його грандіозним втіленням, видається тепер перехід на «літній час» і логіка глобальних солідарних дій такого переходу.

…Зараз дуже забавно спостерігати, як футурологи, які проґавили інформаційний Армагеддон щодо коронавірусу і наступний економічний Армагеддон, взялися завзято прогнозувати наше життя у постпандемічні часи. Це нагадує мені футурологів кінця минулого століття, які не спрогнозували наслідків появи мобільного зв’язку. Вони просто не бачили його присутності у житті цивілізації.

А те, що відбувається нині, це формування передумов для парадигмального зсуву у цінностях людства. Тобто, у нас немає навіть відповідальних припущень, в яких слід робити бодай якісь прогнози. І немає вже жодної різниці в тому, у спонтанній, нав’язаній чи гібридній реальності ми опинилися, бо зникла звична база порівняння, яка була ні чим іншим, як Імітацією.

Прогноз у мене один: «Повернення до смислів спорідненості і співіснування зі Світом як новітньої бази порівняння людства».

Не можна створювати штучно стани, які історично (онтологічно) ніколи не були присутніми на Землі. Атомна і ядерна зброя (штучне збагачення та концентрація ядерного матеріалу, яких не існувало в природі Землі) – це лише лиховісний знак.Не можна штучно створювати неприродні для Землі нав’язані порядки, як-то – ГМО, штучні «чорні діри» на Колайдері тощо. Тому що абсолютно непередбачуваними є наслідки того, як взаємодіятиме нова для Землі природа з природою притаманною. До того ж, в глобалізованому світі будь-яка помилка відразу стає глобальною.

Ми завжди отримуватимемо фундаментальний конфлікт між задумом людини і Задумом щодо людини. Є безліч заяв видатних вчених, особливо психологів, в яких присутня спільна думка: вченого-дослідника не зупинять жодні застороги, коли він робить дослідження і прагне світового визнання.

Пандемія показала, чому важливі лікарі і вчителі.

Лікарі – щоб добре лікували пацієнтів.

Вчителі – щоб було менше пацієнтів.

Мармизи карантину

Я нині знаю краще, що робиться в Швеції, ніж те, що роблять пси у сусідньому дворі.

Зараз стає помітним, як змінюються суспільні настрої, оцінки та поведінка людей.

Ці зміни промовисті. Вони багатофакторні. Але домінуючим драйвером цих трансформацій є сформована епідемією спільна база порівняння – смертельна загроза.

В цих умовах стає очевидним, що солідарні дії, а не конкуренція, є кореневим принципом формування і виживання цивілізації.

Конкуренція сприяє розвитку суспільства, але створюють і формують його – солідарні дії, взаємодопомога і піклування наповнені спільною етикою любові.

Далі обов’язково буде!

Валентин Ткач