Політична економія Європейського світу: п’ятдесят держав глобальної Європи

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир – Харків), доктор соціологічних наук, кандидат економічних наук, автор книг «Вища освіта в ринковій економіці» (1991), «Світова економіка» (2007, 2009), «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009) та ін., більш ніж 400 наукових, науково-популярних, публіцистичних статей тощо – спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Політична економія Європейського світу:

п’ятдесят держав глобальної Європи

 

Впевнений, що вільна, гуманна, демократична, культурна та справді незалежна Україна може існувати лише в ширшому Європейському світі, сказати б, у глобальній Європі, характеристиці якої і присвячено цю статтю.

Матеріал продовжує виклад результатів мого дослідження проблем глобального соціуму, міжнародної політичної економії та порівняльного державного управління, яке своєю чергою всебічно розвиває пошуки структури, що називається Economist Intelligence Unit. Проміжні підсумки було підбито в трьох статтях англійською, опублікованих у журналі NEWSSKY. У першій з них запропонував систему глобальних рейтингів для 160 країн, чисельність населення яких у 2014 (і 2015) році становила 0,7 млн. осіб і більше. Було продемонстровано потужний кореляційний зв’язок між таким показником, як індекс демократії (ІД), та узагальнюючими показниками рівня економічного розвитку. Зазначу, що згаданій передувала моя публікація українською, присвячена тому ж колу питань. У другій статті англійською, зокрема, запровадив такі показники, як індекс економічної продуктивності (ІЕП) та індекс політико-економічних досягнень (ІПЕД). Нарешті, застосував ці теоретико-методологічні напрацювання для характеристики 30 первинних політико-економічних регіонів і 8 вторинних (великих) регіонів світу.

 

РЕЙТИНГ ЗА ІНДЕКСОМ ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНИХ ДОСЯГНЕНЬ

(для 45 країн «глобальної Європи» з населенням 0,3 млн. осіб і більше у 2015 році; у дужках зазначені: після даних про чисельність населення, величин індексів демократії та економічної продуктивності – місця країни в рейтингах 45 держав «Європейського світу» 2015 року за чисельністю населення, ІД та ІЕП, після величин ІПЕД – місця в рейтингу за 2015 рік для 160 країн світу)

 

 

 

 

КРАЇНИ
 

 

 

Населення у 2015 р. (тис. осіб)
 

 

 

Індекс демократії (ІД) за 2015 р.
 

 

Індекс економічної продуктивності (ІЕП) за 2015 р.
Індекс політико-економічних досягнень (ІПЕД) за 2015 р.
1. Норвегія 5 196 (28) 9,93 (01) 6,45 (02) 8,19 (001)
2. Люксембург 570 (43) 8,88 (11) 7,08 (01) 7,98 (–––)
3. Швейцарія 8 287 (22) 9,09 (06) 6,26 (03) 7,68 (002)
4. Ісландія 331 (45) 9,58 (02) 4,65 (11) 7,12 (–––)
5. Швеція 9 799 (18) 9,45 (03) 4,75 (10) 7,10 (004)
6. Ірландія 4 641 (29) 8,85 (12) 5,19 (05) 7,02 (005)
7. Данія 5 676 (25) 9,11 (05) 4,78 (09) 6,95 (006)
8. США 321 419 (01) 8,05 (18) 5,75 (04) 6,90 (007)
9. Нідерланди 16 937 (12) 8,92 (10) 4,81 (07) 6,87 (008)
10. Австралія 23 781 (10) 9,01 (09) 4,46 (12) 6,74 (009)
10. Канада 35 852 (09) 9,08 (07) 4,40 (13) 6,74 (009)
10. Німеччина 81 413 (02) 8,64 (13) 4,84 (06) 6,74 (009)
13. Австрія 8 611 (20) 8,54 (14) 4,79 (08) 6,67 (012)
14. Фінляндія 5 482 (26) 9,03 (08) 4,13 (15) 6,58 (014)
15. Нова Зеландія 4 596 (30) 9,26 (04) 3,56 (19) 6,41 (015)
16. Сполучене Королівство 65 138 (04) 8,31 (16) 4,06 (16) 6,19 (017)
17. Бельгія 11 286 (13) 7,93 (21) 4,40 (14) 6,17 (018)
18. Франція 66 808 (03) 7,92 (22) 4,03 (17) 5,98 (020)
19. Іспанія 46 418 (06) 8,30 (17) 3,45 (21) 5,88 (022)
20. Мальта 431 (44) 8,39 (15) 3,25 (22) 5,82 (–––)
21. Італія 60 802 (05) 7,98 (19) 3,59 (18) 5,79 (023)
22. Ізраїль 8 380 (21) 7,77 (25) 3,53 (20) 5,65 (025)
23. Чехія 10 551 (15) 7,94 (20) 3,06 (24) 5,50 (026)
24. Португалія 10 349 (16) 7,79 (24) 2,86 (27) 5,33 (027)
25. Кіпр (частина, що контролюється урядом Кіпру) 848 (41) 7,53 (28) 3,10 (23) 5,32 (028)
26. Словенія 2 064 (38) 7,57 (26) 3,04 (25) 5,31 (029)
27. Естонія 1 312 (40) 7,85 (23) 2,72 (28) 5,29 (030)
28. Литва 2 910 (35) 7,54 (27) 2,65 (30) 5,10 (034)
29. Словаччина 5 424 (27) 7,29 (31) 2,86 (26) 5,08 (035)
30. Греція 10 824 (14) 7,45 (29) 2,68 (29) 5,07 (036)
31. Латвія 1 978 (39) 7,37 (30) 2,42 (33) 4,90 (038)
32. Польща 37 999 (08) 7,09 (33) 2,54 (31) 4,82 (040)
33. Угорщина 9 845 (17) 6,84 (35) 2,46 (32) 4,65 (043)
34. Хорватія 4 224 (31) 6,93 (34) 2,18 (34) 4,56 (045)
35. Болгарія 7 178 (23) 7,14 (32) 1,76 (36) 4,45 (048)
36. Румунія 19 832 (11) 6,68 (37) 2,09 (35) 4,39 (050)
37. Сербія 7 098 (24) 6,71 (36) 1,30 (40) 4,01 (057)
38. Чорногорія 622 (42) 6,01 (40) 1,59 (38) 3,80 (–––)
39. Македонія 2 078 (37) 6,02 (39) 1,36 (39) 3,69 (067)
40. Албанія 2 889 (36) 5,91 (41) 1,11 (41) 3,51 (072)
41. Молдова (Республіка, без Придністров’я) 3 554 (34) 6,35 (38) 0,54 (45) 3,45 (076)
42. Грузія (без Абхазії та Південної Осетії) 3 679 (33) 5,88 (42) 0,94 (43) 3,41 (077)
43. Україна 45 198 (07) 5,70 (43) 0,78 (44) 3,24 (085)
44. Боснія і Герцеговина 3 810 (32) 4,83 (44) 1,07 (42) 2,95 (093)
45. Білорусь 9 513 (19) 3,62 (45) 1,69 (37) 2,66 (109)

 

Джерела статистичної інформації, використаної при підрахунку ІЕП та ІПЕД: публікації Economist Intelligence Unit (індекс демократії) і World Bank Group (чисельність населення та ВНД за ПКС на душу населення).

Європейська міжнародна спільнота – це насамперед спільні соціальні цінності, визначальними серед яких, на мою думку, є свобода, демократія та гуманізм. Точніше, перелічені цінності стали найважливішими для Європейського світу в підсумку багатовікового історичного розвитку. І головне для глобальної Європи – не втратити їх верховенства під впливом нинішніх і майбутніх несприятливих чинників, як зовнішніх на зразок ісламсько-фашистської (не плутати з великою релігійною традицією!) чи путінсько-рашистської (не плутати з великою історичною культурою!) гібридно-терористичної агресії, так і внутрішніх на зразок популізму.

 

«Старий світ»

На сучасному варіанті мапи «Старий світ» виділено зеленим кольором. Автор зображення — en:user:Xiaphias (Вікіпедія).

 

Говорячи про глобальний культурний (у гранично широкому науковому розумінні) «Європейський світ» сьогодні, слід передусім згадати 43 суверенні держави, території яких повністю розташовані в межах «фізико-географічної» Європи. Виходячи з очевидних соціально-ціннісних і політико-економічних реалій, до них «автоматично» долучаємо дві країни «фізико-географічної» Азії – Грузію та Кіпр. А далі вирушаємо в, так би мовити, історично-навколосвітню подорож.

 

колона-пам’ятник Колумбу

Барселона. Так велична 60-метрова колона-пам’ятник Колумбу (1888; проект – архітектор Ґаєта Буїґас-і-Монраба, статуя Колумба – скульптор Рафаел Атче) у Старому порту виглядає з боку гавані. Автор фото (ХХІ ст.) – Тетяна Чернецька.

 

Нагадаю, що Європа разом з Азією та Африкою були трьома єдино відомими європейцям «частинами світу» аж до 1492 року (щоправда, ще у VIII–IX століттях в Америці побували вікінги, але їхні «першовідкриття» гучного розголосу не набули, як кажуть, «стійкої традиції» не створили та надбанням загальноєвропейської культури й цивілізації не стали). Чи, може, у якості символічної точки відліку всесвітньо-історичної епохи раннього Нового часу слід обрати рік 1501-й? Адже саме того року Амеріґо Веспуччі дійшов висновку, що нововідкриті землі насправді не є частиною Азії, у чому впевнений був Христофор Колумб. Тобто цю частину світу в 1507 році також заслужено було найменовано на честь першого.

 

півостров Авалон

Так виглядають у середині квітня скелясті береги півострова Авалон, що розташований на крайньому південному заході канадського острова з гучною, уславленою назвою Ньюфаундленд. Фото – Jcmurphy (2005).

 

Поза межами Старого світу існують чотири країни, чиї суспільство та державність із самого початку розбудовувалися, сказати б, у послідовно європейський спосіб. Наші мандри Новим (нагадаю, для європейців кінця XV століття) світом почнемо з Канади. У добу Великих географічних відкриттів першим на її терени – землю острова Ньюфаундленд – 1497 року ступив, подолавши Атлантику, генуезький, як і Колумб, мореплавець Джон Кабот (Джованні Кабото), що перебував на англійській службі. Між іншим, повторилась історія з Колумбовою «Індією»: англійці вирішили, що Кабот відкрив новий океанський шлях до «царства великого хана», тобто Китаю. Якби не кмітливий флорентієць Альберіґо, що в якийсь момент життя з не встановлених напевно причин або міркувань змінив своє отримане від народження ім’я на Амеріґо…

Першими всерйоз за колонізацію канадських земель взялися французи; цей процес особливо прискорився після того, як Самюель де Шамплен у 1608 році на могутній ріці Св. Лаврентія заснував місто Квебек. Англійці свої перші поселення на материкових теренах Канади створили дещо пізніше; проте внаслідок їхніх військових звитяг спочатку за Утрехтським договором 1713 року, а згодом – рівно через півстоліття – за Паризьким договором 1763 року до Великої Британії відійшли ледь не всі французькі володіння в Північній Америці. Утім, сьогодні Канада успішно синтезує два варіанти європейського досвіду державотворення. З одного боку, сказати б, офіційно «800-літня традиція впорядкованої свободи» виводиться від підписання в Англії 1215 року Великої хартії вольностей, з іншого – серед джерел сучасного канадського права поряд з англійським загальним правом і неписаною конституцією, успадкованими від Великої Британії, фігурує Цивільний кодекс Франції 1804 року, ширше відомий як Кодекс Наполеона.

 

«Новий світ»

А тут зеленим кольором замальовано «Новий світ». Автор зображення — en:user:Xiaphias (Вікіпедія).

 

Тепер суходолом помандруємо на південь, до США. Першими за колонізацію Флориди та Мексики в XVI столітті взялись іспанці. Питаєте, до чого тут Мексика? Нагадаю, що 1845 року США анексували Техас, а внаслідок війни 1846–1848 років між ними та Мексикою до найбільшої держави Європейського світу відійшли ще 2,3 млн. квадратних кілометрів (!) території південної сусідки – сучасні штати Аризона, Каліфорнія, Колорадо, Невада, Нью-Мексико, Юта. Про колонізацію англійцями, голландцями, шведами й ін. Атлантичного узбережжя Північної Америки та прилеглих теренів розповів на прикладі історії культового «глобального міста» в 1-му, 2-му і 3-му нарисах журнального варіанту своєї книжки «Свято Нью-Йорка». Як кажуть, далі буде.

А поки що попливемо до Океанії. Початок європейським відкриттям тут поклала 1521 року експедиція Фернана Магеллана. Він, перетинаючи Тихий океан з боку Америки, відкрив Маріанські острови. До «глобальної Європи» належить регіон Австралазії, який охоплює дві держави. Австралію в 1606 році відкрив голландський адмірал Віллем Янсзон, щоправда, у Колумбово-Каботовому варіанті, вважаючи досліджені землі частиною острова Нова Гвінея та назвавши їх, до речі, Новою Зеландією. Помилку співвітчизника виправив, наскільки мені відомо, Абель Тасман у 1642 році; у ході тієї ж експедиції мореплавець першим серед європейців дістався «правильної» Нової Зеландії. А інтенсивно колонізували ці країни головним чином англійці, валлійці, ірландці та шотландці: Австралію – після того як Джеймс Кук 1770 року заявив про британське панування над регіоном, котрому дав назву Новий Південний Уельс, і («з пісні слова не викинеш») 1788 року тут було засновано першу колонію для каторжників, Нову Зеландію – трохи пізніше, після заснування 1837 року асоціації, мета якої полягала в систематичному освоєнні островів.

Завершуючи навколосвітню подорож, повертаємося до Старого світу – до азійської частини регіону, про який написав: «Середземномор’я, Європи колиска…». Тут 1948 року виникла нова незалежна держава Ізраїль. Але чи маємо підстави розглядати її як складову Європейського світу? На це питання переконливо відповідає Пітер Сталкер (Stalker) у своїй чудовій книзі Oxford Guide to Countries of the World. Цей автор нагадує про доктрини сіонізму та соціалізму як засадничі для розбудови новітньої ізраїльської державності. Про ідеологів «локальної» та «глобальної Європи» – теоретиків і практиків соціалізму ми чи не всі знаємо досить багато. А сіоністський рух, метою якого проголошувалося відродження єврейської держави, наприкінці ХІХ століття заснував австрійський журналіст Теодор Герцль.

Початок відповідній практичній діяльності на міжурядовому рівні поклав Артур Бальфур, міністр закордонних справ Сполученого Королівства, який 2 листопада 1917 року виступив з офіційною декларацією на підтримку створення в Палестині національного осередку для євреїв. Та ж символічна для «глобальної Європи» Велика Британія втілила цю ідею в життя під час своєї опіки над Палестиною, мандат на яку отримала від Ліги Націй 1922 року. Пітер Сталкер додає, що в єврейському населенні Ізраїлю заможнішими є ашкеназі – вихідці з Європи у власному розумінні та Північної Америки. Тобто саме вони переважно формували вищі та середні класи країни, обличчя її бізнесу, політики, науки. У цьому контексті варто згадати, що Ізраїль має найбільшу кількість вчених та інженерів «на душу населення» (англ. per capita; так у Сталкера) серед держав світу. З огляду на сказане маємо вагомі причини зарахувати цю країну до «глобальної Європи».

 

рівень виробництва ВВП за ПКС на душу населення по країнах світу у 2015 році

На цій мапі відображено рівень виробництва ВВП за ПКС на душу населення по країнах світу у 2015 році.

 

Ми переконалися, що Європейський світ сьогодні налічує п’ятдесят суверенних держав. Але до своєї рейтингової таблиці (будь ласка, див. вище) включаю, як бачите, лише 45 країн. Справа в тому, що індекс демократії за 2015 рік не встановлювався для «мікродержав» (англ. micro-states), які мали населення 0,2 млн. осіб і менше. У «глобальній Європі» таких п’ять (називаю їх в алфавітному порядку): Андорра, Ватикан, Ліхтенштейн, Монако та Сан-Марино. А втім, у 2015 році населення цих п’яти країн, разом узятих, було ніяк не більше… 180 тис. осіб. Враховуючи, що загальна чисельність населення п’ятдесяти держав Європейського світу у 2015 році сягнула 993 млн. 838 тис. осіб, сукупна частка п’яти мікродержав із населенням 0,2 млн. осіб і менше склала лише 0,018 відсотка.

Вже писав українською про сучасний стан демократії не лише в цілому світі, а й, зокрема, у «Європейському світі». Так само спеціальну статтю присвятив економіці країн і регіонів Європи. Але в обох публікаціях для оцінки рівнів господарського розвитку використовувався показник ВВП за ПКС на душу населення. Тепер хочу поглянути на цю проблематику під дещо іншим кутом зору.

На мою думку, корисно ввести й підраховувати аналог «політичного» індексу демократії для вимірювання результатів функціонування соціального інституту економіки, а саме індекс економічної продуктивності (ІЕП). Пропоную його визначати, подібно до індексу демократії, за шкалою від 0 до 10 шляхом простого ділення. Чисельником буде ВНД за ПКС  на душу населення країни. Що стосується знаменника, то видається адекватним теоретичний максимум ВНД за ПКС на душу населення в обсязі 100 тис. міжнародних доларів. Наприклад, за підсумками 2015 року цей показник серед держав, для яких він підраховувався, був найбільшим у Катару, склавши 138 480 міжнародних доларів. На підставі наявних оцінок можна стверджувати, що близьким за обсягом ВНД за ПКС на душу населення був у двох європейських «мікродержав» – Монако та Ліхтенштейну. Але в цих трьох та інших подібних випадках результат досягнуто за рахунок унікальних, абсолютно виняткових обставин, тому для таких країн величина індексу економічної продуктивності становитиме 10 рівно.

Згідно з моєю гіпотезою, сьогодні на глобальному рівні результати функціонування економіки демократичних країн і держав із «гібридними» режимами часто є відносно нижчими порівняно з такими для національних політичних систем і соціальних інститутів політики, державного управління та права через декілька причин фундаментального характеру. По-перше, соціальні науки, включаючи економічні та науки державного управління, ще не досягли ступеня розвитку, достатнього для справді ефективного регулювання державами національних економік. По-друге, у всіх суспільствах світу знання та вміння в царинах бізнесового адміністрування, публічного адміністрування, менеджменту організацій тощо із соцієтальної, себто загальносуспільної, точки зору також не є задовільними. По-третє, такою ж має бути реалістична оцінка масових знань, умінь і рівня менеджменту («самоменеджменту») в частині індивідуальної економічної діяльності. Нарешті (останнє за послідовністю згадування, проте далеко не останнє за вагомістю), змістовно багаті методи й інструменти суспільного управління господарською сферою є значно більш витонченими та складними, якщо йдеться про практичне застосування, порівняно з великою мірою формалізованими та законодавчо закріпленими правовими підходами і процедурами сучасної ліберальної демократії.

Ця гіпотеза повністю підтвердилася при визначенні величин індексу економічної продуктивності та побудові відповідних рейтингів для 160 країн світу. Тепер подивимося, якою є ситуація у випадку «глобальної Європи». Як кажуть, для чистоти експерименту в межах цього фрагменту розрахунки здійснюватиму лише для 41 держави Європейського світу з населенням у 2014 році 0,7 млн. осіб і більше, щоб забезпечити порівнянність із глобальними рейтингами для 160 країн.

Яскраво виражено той факт, що «глобальна Європа» є найпотужнішим осередком, незамінною опорою світової демократії. Адже, як пам’ятаємо, серед країн планети істотно більше половини (55,0%) є недемократичними, істотно менше половини (45%) – демократичними. У Європейському ж світі, навпаки, ледь не монопольно переважають держави з демократичними режимами: такими є майже дев’ять десятих його країн! Причому більше половини «глобально-європейських» держав є країнами високорозвиненої демократії (у «цілому світі» таких менше однієї п’ятої), більше третини їх належать до числа інших демократичних країн (у світі – трохи більше чверті).

Подібно до цього, саме в «глобальній Європі» проживає левова частка «золотого мільярда» населення Землі, що виокремлюється з господарської точки зору. Питома вага національних економік відносно високого рівня розвитку тут перевищує дві третини, відповідно, питома вага економік відносно низького рівня розвитку – менше третини! Нагадаю, що на планеті других рівно три чверті, а перших – лише чверть… Додам, що національних господарств «абсолютно» високого рівня розвитку в Європейському світі майже половина (у «цілому світі» – істотно менше однієї п’ятої), тих, які належать до вищої груп економік середнього рівня розвитку, істотно більше однієї п’ятої (у світі до таких відноситься лише приблизно кожна п’ятнадцята). Взагалі, «ареалом поширення» останніх є саме «глобальна Європа»: тут знаходиться 9 з 11 національних господарств вищої групи середнього рівня розвитку, що представлені на планеті; за межами Європейського світу до цієї групи належать лише 30-мільйонна Малайзія та зовсім невеличка (населення близько 1,4 млн. осіб) держава Тринідад і Тобаго.

Далі використаю алгоритм аналізу, який застосовував під час дослідження глобальних рейтингів. Нижче наведено груповий розподіл за чотирма типами національних економік Європейського світу, виділених на підставі значень індексу економічної продуктивності (у дужках відображаються частки груп і категорій держав за індексом розвитку демократії, еквівалентні «економічним» із точки зору комфортності для громадян; буде корисно їх порівняти):

 

1. економіки високого рівня розвитку (з ІЕП 3,40–10) – 19, або 46,3% (53,7%)

2. вища група економік середнього рівня розвитку (з ІЕП 2,60–3,39) – 9, або 22,0% (34,1%)

3. нижча група економік середнього рівня розвитку (з ІЕП 1,40–2,59) – 6, або 14,6% (9,8%)

4. економіки низького рівня розвитку (з ІЕП менше від 1,40) – 7, або 17,1% (2,4%)

 

Як бачимо, і в «глобально-європейському» масштабі повністю підтверджується та гіпотеза, що раніше отримала підтвердження в масштабі загальносвітовому. Остаточно в її правильності переконує розподіл за двома категоріями національних економік Європейського світу:

 

  • Економіки відносно високого рівня розвитку (з ІЕП 2,60 і більше) – 28, або 68,3% (87,8%)

 

  • Економіки відносно низького рівня розвитку (з ІЕП, меншим за 2,60) – 13, або 31,7% (12,2%)

 

Вважаю, що корисно впровадити ще один статистичний показник, цього разу – принципово новий, який забезпечуватиме одночасне, спільне, комбіноване відображення впливу політичної та економічної діяльності на результати функціонування й розвитку суспільства. Запропонував би назвати його наступним чином: індекс політико-економічних досягнень (ІПЕД). Він відбиватиме точку зору такої соціально-наукової дисципліни, як міжнародна чи порівняльна політична економія. Цей індекс розраховуватиметься, так само на шкалі від 0 до 10, як просте середнє арифметичне двох раніше охарактеризованих показників – індексу демократії (ІД) та індексу економічної продуктивності (ІЕП).

Досліджуючи ситуацію для 160 країн світу, встановив, що через «глобальне економічне відставання» (будь ласка, дивіться вище) результати, які відображаються комбінованим індексом політико-економічних досягнень, у цілому є нижчими, ніж ті, яких суспільства досягають у царині «чистої» політики. Але водночас вони є дещо вищими, ніж ті, яких суспільства досягають у царині «чистої» економіки. За рейтингом, що вибудовується на підставі ІПЕД, виокремлюю чотири групи держав із його значеннями 5,50–10, 4–5,49, 3–3,99 і нижче 3 відповідно. Розглянемо розподіл країн «глобальної Європи» за групами та, трохи далі, категоріями (у дужках пропонуються для порівняння частки груп і категорій рейтингу за тим же індексом політико-економічних досягнень, але – 160 країн світу):

 

1. суспільства з найвищим рівнем політико-економічних досягнень – 20, або 48,8% (16,3%)

2. суспільства з високим рівнем політико-економічних досягнень – 14, або 34,1% (19,4%)

3. суспільства із задовільним рівнем політико-економічних досягнень – 5, або 12,2% (21,3%)

4. суспільства з низьким рівнем політико-економічних досягнень – 2, або 4,9% (43,1%)

 

Очікувано й очевидно, що політико-економічні досягнення держав «глобальної Європи» значно вищі, ніж загальносвітові. Зокрема, до числа суспільств із найвищим рівнем політико-економічних досягнень входить майже половина держав Європейського світу – і лише близько однієї шостої частини країн планети. Питома вага суспільств із високим рівнем політико-економічних досягнень складає більше третини країн «глобальної Європи» – і менше однієї п’ятої частини держав світу. Між іншим, друга група за кількістю суспільств дорівнює відповідній у рейтингу за індексом демократії. Тут для семи держав нижньої її половини спрацював, сказати б, соціально-компенсаторний механізм. З них шість (Латвія, Польща, Угорщина, Хорватія, Болгарія, Румунія) за індексом економічної продуктивності належать до третьої групи, а Сербія – навіть до останньої, четвертої. Однак за рахунок високого рівня розвитку демократії всі вони опинились у вищій класифікаційній групі за індексом політико-економічних досягнень.

Розподіл держав за ІПЕД між двома категоріями країн виглядає таким чином:

 

  • суспільства з відносно високим рівнем політико-економічних досягнень (значення ІПЕД 4–10) – 34, або 82,9% (35,6%)

 

  • суспільства з відносно низьким рівнем політико-економічних досягнень (значення ІПЕД нижче 4) – 7, або 17,1% (64,4%)

 

Ситуація знову протилежна (чи навіть більш ніж прямо протилежна) тій, що притаманна світу в цілому. У соціосфері близько двох третин зі 160 країн демонструють відносно низький рівень політико-економічних досягнень і лише трохи більше третини – відносно високий. А в Європейському світі відносно високий рівень цих досягнень мають більш ніж чотири п’ятих із 41 держави, включеної до «вузького» рейтингу, відносно низький – лише кожна шоста!

Підсумовуючи аналіз, здійснений у цій статті, хотів би запропонувати наступне бачення. Індекс демократії та ВВП або ВНД за ПКС на душу населення є узагальнюючими – з позицій людства – показниками суспільного розвитку, результативності та ефективності державного управління й особистого соціального комфорту членів суспільства в політичній і економічній сферах життя відповідно. Також у декількох випадках (наприклад, Китаю, Ісламського світу тощо) бачимо певною мірою інше, відмінне ставлення до обох показників прогресу, згаданих у попередньому реченні, чи принаймні до одного з них: причиною є ідеологічна девіація в царині фундаментальних духовно-культурних цінностей соцієтального рівня. А індекс політико-економічних досягнень втілює концепцію органічної єдності, нерозривності, взаємної обумовленості суспільних результатів у політичній та економічній сферах життя, трактування їх як цілісної царини інституціалізованої людської діяльності.

 

Пам’ятник Пелайо

Ковадонґа (Астурія, Іспанія). Пам’ятник Пелайо, або ж Пелагію (1965; скульптор – Герардо Сараґоса). Фото – Tony Rotondas (2003, 2005).

 

Оскільки після завершення цієї статті маю зробити «технологічну перерву», більш чи менш (сподіваюся на друге) тривалу, волію кілька слів за темою додати найпоширенішою з-поміж регіональних мов України:

 

УРОКИ АСТУРИИ

 

К Европе любовью пылая,

её озабочен судьбой,

скажу я:

— Спасибо, Пелайо,

за бой, маврам данный тобой!

 

Захватчика дело нечисто,

а ты защищал свой очаг.

И так началась Реконкиста

с огня в твоих грозных очах.

 

Жить хоть под ярмом, но без риска —

для жалкого труса закон.

А ты, о, Герой астурийский,

отчаянным был смельчаком.

 

И стала наградой победа,

гласившая: мы не рабы!

Ты знаменем сделал Овьедо

для всей христианской борьбы.

 

Мощнее малайского гонга,

как наш — не арабский — набат

звучит и сейчас: «Ковадонга»,—

для нас, для Европы солдат…

 

Вражда неуместна былая,

но принципы надо хранить,

сражаться за них. Путь Пелайо

для нас — путеводная нить!

 

09.05.10

 

І вже зовсім закінчити хочу державною, взявши зі свіженького циклу мініатюру, що начебто суперечить сказаному вище. Але ж – лишатимемося діалектиками в доброму розумінні, шановні пані та панове!

 

+ НАШОЮ В АРХЕТИПІЧНІЙ ФОРМІ ЦІЛКОМ СЕРЙОЗНО

Мій заповіт ясний і коротенький:

хай що там, Україну збережіть!

ВСЕ інше буде знову, а без Неньки

не сонце — сонце, не блакить — блакить…

Далі, сподіваюся, буде.

Поделиться:

В тему:

,

Добавить комментарий

Войти с помощью: 
Яндекс.Метрика UkrNET - поисково-информационный ресурс