Перший ювілей Перемоги, або як ми це зробили

Бронетехніка карателів палає. Не забути цього ніколи.

Рівно 5 років тому, у ці хвилини, Віктор Янукович утік з Межигір’я.

Знаєте, я кілька разів пробував написати щось таке фундаментальне з приводу п’ятої річниці Перемоги. Адже це перший ювілей.

Але, вирішив, що це — про інше. Не про те, чого і скільки ми досягли з тих пір, а що не вдалося. Ні, це — про інше.

Це про переляканих переможним опором «регулярних» убивць та найманців, які почали тікати.

Це про те, як депутати виходили з Партії Регіонів, яка до того втратила контроль за власним лідером, а потім перетворилася у співучасницю злочинів проти народу.

Це про те, як Володимир Макеєнко відкрив метро. Це про те, як таксі везли людей безкоштовно. Це про те, як істоти у чорній уніформі топили свою броню у ставках.

Це про те, як злочинці та зрадники тікали з державних відомств — на цей раз, на відміну від 1991 року, кидаючи ті бази даних, бо тікати треба було швидко! Під нервовий регіт середньої та нижчої ланок державного апарату, які були на боці Майдану. Про те, як — коли хутко, а коли крадькома — у ці будівлі заходили ми.

Тут слід сказати дещо…дивне? Я вдячний Віктору Федоровичу Януковичу — за його боягузство. Дехто, серед тих хто читає ці рядки, знає напевне — за кілька днів до його втечі ми обговорювали штурм Межигір’я. Це була страшна розмова, особливо через свою буденність. Враховуючи той гарнізон, що там тоді стояв, інші перешкоди, погано озброєний, най і стотисячний натовп — зазнав би масових втрат, вірогідно кількатисячних. Безвихідь неодмінно штовхнула би нас на це — українці перемогли би все одно, «просто» значно дорожчою ціною.

Але він зламався. На щастя, «залізний господар» не виявився ані полковником Каддафі, ані Башаром Асадом. Нам трішечки пощастило. Можливо, тому, що Господь у такі моменти завжди на боці правди.

Чому він утік? Смішно слухати недорікуватих вітчизняних чи російських конспірологів — мовляв, так йому Путін наказав, чи-то Байден, чи ніби хтось порушив якісь домовленості, адже про які домовленості взагалі могло йтися (нагадаю, за вказівкою з Москви Володимир Лукін угоду про перемир’я не підписав). Легітимний президент і справді був переляканий — він боявся справедливої розправи, або арешту за свої діяння. Він переконався, що чимала частина спецслужби — нелояльна його зрадницькій політиці. І навіть частина його власної адміністрації, вже не кажучи про партію. Причин для такого стану речей було навіть забагато. Приблизно з середини грудня він перебував під впливом очільників Росії, які підштовхували і провокували Януковича до все більш брутальних і кривавих дій.

Різними шляхами і у різний спосіб навмисно залякували його і рево. Це спрацювало у комплексі із тим, що зламалися і побігли (тікали аж до Криму) каральні підрозділи.

Так удалося зберегти тисячі життів.

Тоді було перетнутно раз і назавжди Рубікон формування єдиної і цілісної української нації — лише досвід спільної перемоги здатен на це, більше ніщо.

Сьогодні, п’ять років по тому — ті, хто знає ціну єдності (і ціну її відсутності) зберігають її. Так само, поколіннями наш народ зберігатиме пам’ять про перемогу, яка здавалася неможливою, але сталася. Про пізніші перемоги, що виявилися вже менш неможливими. Крок за кроком, від траншеї до траншеї, від серця до серця, від країни до країни, від ранку до ночі, від сліз до сміху, від магії до рутини — вперед, і тільки вперед!

З-за багатть 21 лютого, втомлено радіючи, через власні причини, епічній втечі президента Януковича — вийшли суттєво інші українці, аніж були раніше.

Такі, якими ми лишємося і зараз, і вже не змінимося ніколи.

Максим Михайленко

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс