ПАКАНАТ V. Київська академія – частина бізнесу та політичних ігор?

Ми вже багато писали на тему, що різні структури EПЦ МП (або, як вони тепер називаються РПЦ вУ) особливим пієтетом по відношенню до України не відзначалися. Більш того, найчастіше, вони проявляють і пряму українофобію. До 2014 року, до Революції Гідності і війни на Сході вони не ховалися. Пізніше цих подій стали таїтися, але своїх українофобських інтенцій не поміняли. Тому ми скористаємося методом ретроспекції. Отже, на одній з внутрішніх конференцій в КДА МП в 2010 році буйним цвітом процвіли українофобія і нетерпимість до інших християн…

Тоді доповіді читали, як правило, студенти з Волині, Рівненщини, які взагалі не знайомі з практиками УГКЦ, адже у їхніх районах греко-католицькі громади практично відсутні, так що джерелами інформації у них могли бути лише газетні статті, або просто плітки чи пересуди. Так, на тій конференції 2010 року Білітюк Василь Миколайович (1988 року народження, мешканець смт Заболоття Старовижівського району) виступив з викривальною промовою на тему «Українська Православна церква Київського Патріархату як своєрідний перехід до Української Греко-Католицької церкви (Волинський варіант)». Ще один волинський студент КДА – Придатко Богдан Васильович (1988 року народження, уродженець м. Каменя-Каширського) читав таку ж саму критичну доповідь на тему «Відродження» Української Греко-Католицької церкви на Волині на межі XX-XXI ст.» Крім того, студент КДА Репік Денис Володимирович (1984 року народження, родом з м. Клевань Рівненського району) виступив з такою ж гострою та критичною промовою на тему «Використання патріотичних почуттів українського народу Греко-Католицькою церквою для поширення унії». Словом, уже по заголовкам доповідей видно, що в їх основу покладено викриття та звинувачення, і при цьому – жодного конструктиву… Засвітився там і вихованець Климента (Вечері) – Музольф Андрій Олегович (1985 року народження, уродженець м. Новомосковськ Дніпропетровської обл..), тепер уже викладач КДА, який виступив з апологетичною доповіддю «Ідеологія Львівського собору».

На темах міжконфесійних та міжнаціональних конфліктів активно спекулював Чамахуд Павло Анатолійович (1993 року народження, мешканець м. Луцьк), випускник КДА 2016 року, тепер уже священик. У волинському єпархіальному офіціозі УПЦ-МП «Дзвони Волині» у 2012-2013 роках було опубліковано декілька його статей (тепер уже кимось дуже старанно «потерті» з інтернету, доступні лише у друкованому вигляді), покликаних змалювати ОУН як «злочинну організацію», яка вбила на Волині десятки православних священиків, а також здійснювала жорстокий терор проти «мирного» польського населення. Це цілком органічно вписувалося у пропаговану до 2014 року Вадимом Колесниченком та іншими «регіоналами» псевдоісторичну концепцію про «Волинську різанину» 1943 року, винуватцями якої з подачі Польщі оголошувалися виключно українці, та у тогочасну кампанію режиму Януковича з дискредитації українського національно-визвольного руху. Як бачимо, КДА в даному випадку забувала про своє духовне призначення, та активно включалася у нав’язуванні владою політичні ігри та спекуляції…

Але Чамахуд пішов ще далі – викриваючи «злочинну діяльність» ОУН, він одночасно намагався виправдовувати співпрацю духовенства РПЦ з органами держбезпеки СРСР. Ось, наприклад, який «високонауковий» висновок він робить: «Отець Миколай Тучемський не був щирим у своїй співпраці зі спецслужбою і намагався використати цю співпрацю на користь семінарії». (Процитовано за виданням: Чамахуд П., свящ. Обставини закриття Волинської духовної семінарії у 1964 р. // Труди Київської Духовної Академії. Київ 2017. № 27.  С. 264-276).

Звучить досить смішно та примітивно: якби Тучемський реально був «нещирим» зі спецслужбами, то за «дворушництво» уже давно опинився б на Колимі або в Казахстані, та й ніяка старість йому б не допомогла – більшовики не зважали ні на що. Та й яка користь могла бути для церкви від такої співпраці?

Виходить пряма апологія сергіанства…За такою методологією, напевно, можна повністю виправдати й сучасний колабораціонізм релігійних осіб на окупованих територіях самопроголошених ДНР та ЛНР, адже вони теж, напевно, намагаються використовувати співпрацю з сепаратистами на користь своїх громад, на благо церковної спільноти – за логікою Чамахуда. Ну але в першу чергу, здається – щоб забезпечити власне безбідне існування.

Важливим напрямком діяльності КДА стало проведення наукових конференцій, але й вони нагадують певний внутрішньокорпоративний «мєждусобойчик» — наприклад, зустрівся Володимир Бурега зі своєю дружиною, науковою працівницею Києво-Печерського заповідника Оксаною Прокопюк, та й провели вони «спільну наукову конференцію» за черговою порцією вина та хорошої закуски…

Правда, бувають серед гостей конференцій КДА й досить яскраво «засвічені» у якості українофобських діячів персонажі, скажемо так – дуже колоритні та неординарні особи. Серед них особливо виділяється псевдовчений Вєдєнєєв Дмитро Валерійович, 1967 року народження, уродженець м. Сєвєродонецьк Луганської області – викладач Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, який займається героїзацією «подвигів» КДБ та червоних партизан в період війни, та регулярно публікує на сайті Антонія Паканича «Православная жизнь», а також на петербурзькому сайті «Русская линия» різного роду начебто «документально обґрунтовані» пасквілі проти УАПЦ та УГКЦ. Інакше, як розпалювання міжконфесійної ворожнечі, це кваліфікувати не можна…

Не менш цікаві й інші аспекти діяльність РПЦ МП (не лише КДА) в Україні, зокрема Інформаційно-аналітична робота включає створення окремих медіа-проектів, тісно пов’язаних з Антонієм (Паканичем)  та його спонсорами, задля змалювання  у ЗМІ позитивного образу для КДА, пропаганди її «досягнень».

Ну і, як друга складова таких напрацювань (яка фактично стала головною та першочерговою на практиці) – це «освоєння» грантів, реалізація медійних бізнес-проектів.

Першим з таких проектів став «православний» телеканал «Глас», який ще при Ющенку, у 2007 р. було куплено  донецьким олігархом  Нусенкісом, а після  приходу до  влади Януковича було повністю «переформатовано».

ТОВ «Телерадіокомпанія «Глас» була зареєстрована 24 грудня 2003 року, а уже 31 березня 2004 року отримала ліцензію на супутникове мовлення.

11 липня 2007 року було заявлено  про зміну акціонерів та керівництва. Було усунуто попередніх власників (Ємченко Б.С., Ларіонов С.В., Юрченко В.В., Шульгіна О.Ю.), та попереднього директора (був увільнений Лиходід Сергій Олексійович), замість них власниками стали структури  Нусенкіса (ТОВ «Телевізійна компанія «Орбіта», м. Красноармійськ Донецької обл., та ТОВ «Інвестрозвиток», м. Донецьк), а керівником телекомпанії став генеральний директор Барабаш Володимир Васильович. Щоб «перестрахуватися», Лиходід заснував і зарееєстрував  19 грудня  2011 року також громадську організацію «Глас», ліквідовану лише 4 вересня  2017 року.

До 2012 року  головним редактором «Гласу» був священик Баршай Сергій Віталійович, 1975 року народження, киянин, який загалом намагався вести пропаганду в дусі «руського миру», але з певним проукраїнським напрямком. З ним працювали  його дружина — Троцька-Баршай Ірина Леонідівна, Зарицька Ольга Михайлівна, Литвин Артем Миколайович, Іщенко Інеса Василівна, та інші. Проте через непорозуміння з Нусенкісом він пішов з каналу, й тепер там усім завідує мало кому відомий Володимир Теліженко (продюсер з Севастополя), який після Баршая очолив і Головну  редакцію телепрограм  УПЦ-МП. Звичайно, що з відстороненням прот. Георгія Коваленка та  прот. Сергія Баршая рівень телеканалу поступово впав нижче плінтусу. Але й там Антоній поставив свою людину – ведучим телепрограми «Камо грядеш» на каналі «Глас» став закарпатець Надь Олег Оттович.

При  режимі  Януковича стало  ще цікавіше:  телерадіокомпанія «Глас» була переоформлена на  іноземні  офшори. Як результат, 5 березня 2015 року Нацрада України з питань телерадіомовлення звернулася до керівництва «Гласу» з застереженням щодо того, що «до складу учасників телерадіокомпанії входить Компанія «Сквеір Манор Пропертіз ЛТД», зареєстрована відповідно до законодавства Сент-Кітс і Невіс, та Компанія «Хіперактів Інвестментс Лімітед», зареєстрована відповідно до законодавства Британських Віргінських Островів, які відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.02.2011 № 143-р «Про перелік офшорних зон» входять до переліку офшорних зон». Директору «Гласу» Сергію Ларіонову було запропоновано внести зміни у  правовстановлюючі документи, щоб не підпадати  під офшорні зони. Тому компанію було переоформлено на  чотирьох громадян Кіпру та чотири кіпрські компанії, базовані  у м. Лімассол у грецькій частині Кіпру. Православні греки-кипріоти виявилися ближчими для приазовського грека  Нусенкіса, ніж «інославні» британські острівні колонії Океанії.

За схожою схемою – опираючись на  офшори Кіпру, діє з 2011 року в Києві журнал «Фома в Украине». З реєстраційних документів видно, що коли 7 грудня 2011 року в Києві було зареєстровано статут ТзОВ «Видавничий дім Фома в Україні», то його засновниками виступили двоє громадян Кіпру, та очолювана ними кіпрська компанія. Директором стала відома по іншим бізнес-структурам менеджер Ячменюк Ольга Юріївна, 1975 року народження, киянка, яка у редакції та на сайті ніде не фігурує.

Новий журнал – це, фактично, дочірня структура московського журналу «Фома», його київська філія, яку було створено у співпраці  з проросійським телеканалом  «Інтер», адже першим  редактором журналу був журналіст та бізнесмен Нікітін Антон Володимирович, 1978 року народження, киянин, один з акціонерів телеканалу «Інтер». Він же й  намагався  організувати на базі видавничої фірми щось на зразок телерадіокомпанії, щоб створити конкуренцію для деградуючого  «Гласу». Зазначимо, що пан  Нікітін числиться серед вченої корпорації КДА, як викладач спецккурсу «Релігія і ЗМІ». Правда, у кінці 2013 р. йому довелося звільнитися з журналу «Фома в Украине» через дуже гучний скандал з владикою Павлом Лебедем, у який потрапила одна з журналісток видання – Карпенко Ксенія Юріївна (1986 року народження, киянка). Правда, існує версія, що в даному випадку остання відпрацьовувала «заказуху» від Антонія Паканича, який намагався таким чином нейтралізувати свого конкурента у боротьбі за пост Предстоятеля УПЦ-МП, шляхом втягування його у дешеву постановку скандалу. Не намагаючись ідеалізувати одіозну постать владики Павла – одного з засновників Партії регіонів, все-таки зазначу, що на момент переїзду до Києва Антонія саме Павло вважався найбільш імовірним наступником митрополита Володимира (Сабодана) – як україномовний, з широкими зв’язками серед українського політикуму, на відміну від «малороса» та «русина» Паканича. А отже, треба було його дискредитувати. Правда, досить дивно, що дійовою особою виступила «церковна журналістка», яку за цей скандал навіть не увільнили з видання – просто не стали афішувати цей факт, представивши її, як співробітницю сайту «Кореспондент».

Цікаво, що  менеджер  з питань розповсюдження журналу «Фома  в  Украине» Заварзін  Кирило Володимирович, 1977 року  народження, киянин, паралельно згаданий  також як один з засновників Георгіївської громади  УПЦ-МП  у Оболонському районі Києва, створеній  з благословення  Антонія Паканича. Отже, фінансовий інтерес останнього тут також  достатньо присутній. Недаремно ж саме Антонія цей журнал піарить більше, ніж будь-кого  іншого  з архієреїв УПЦ-МП.

Тут також не обійшлося без «донецьких» — з січня 2014 року головним  редактором журналу працює протодиякон Карпенко Олександр Віталійович, 1974 року народження, прописаний  у м. Донецьк, який був дуже близьким раніше до Нусенкіса, хоча й намагається тепер  цей компрометуючий для  нього факт  всіляко приховувати. Як і причетність  у  минулому до підтримки  деяких проросійських організацій м. Бердянська Запорізької області, де Карпенко очолював до 2014 р. єпархіальну прес-службу, та до проросійського «православного» телеканалу «Київська Русь», базованого у Севастополі, ведучим якого Карпенко теж встиг попрацювати деякий час.

Юлія Комінко і Олександр Андрущенко

 

Загалом, Донбас досить широко представлений у православній медіасфері: так, з 2009 року колишня депутатка Луганської міськради Рябкова Тамара Василівна затруднена, як відповідальний редактор сайту кафедрального собору УПЦ, та за сімейною традицією, знайшлося місце і для дочки Юлії, тож з 2006 року – відповідальним редактором, а з 2009 по 2016 роки головним редактором порталу «Православіє в Україні» була Комінко Юлія Миколаївна, 1980 року народження, уродженка Луганська. Вона у 2007-2008 р. намагалася видавати нерегулярний  інформаційний бюлетень «Седмица в Украине» — дочірню структуру аналогічного російського видання, але ця спроба виявилася невдалою та комерційно невиправданою. У 2016  р., через непорозуміння з Дудченком  та Коваленком, вона перейшла працювати у журнал  Іонівського монастиря «Отрок», тому що завжди стояла  на позиціях підтримки  Антонія  (Паканича), хоча й намагалася вести на певному етапі подвійну гру, проявляла певні вагання.

«Коливання лінії партії» втілював у своїй діяльності на певному етапі також і багатолітній редактор новин сайту УПЦ-МП Андрущенко  Олександр Іванович, 1982  року народження, родом з м. Світловодськ Кіровоградської обл, один з перших працівників порталу «Православіє в Україні» з 2002  року, разом з Юлею Комінко був його відповідальним секретарем, редактором, а згодом був відповідальним редактором  новоствореного 2009 року реформованого «Офіційного сайту УПЦ-МП». Ще не так давно він  досить  щиро та з внутрішнім переконанням, гостро  і  категорично клеймив «розкольників» та уніатів, говорив  про надуманість проблеми україномовних богослужінь, висловлювався повністю у дусі тих ідей, які декларував його перший шеф – журналіст Анісімов Василь Семенович, який до 2008 р. очолював офіційний сайт УПЦ-МП, а з 2008 р. видавав російськомовний  журнал «Вестник пресс-службы УПЦ» (цей журнал продовжує видаватися й до нашого часу, його можна побачити у продажу в деяких київських храмах). Дуже гостро  Андрущенко реагував на спроби українізації сайту УПЦ, які робилися при Ющенку. Зокрема, негативно він сприйняв публікацію штатного кореспондента сайту Івана Верстюка «Історія українського православ’я в діаспорі» (вересень 2018 р.), в якій проявлявся проукраїнський  підхід, а тому посприяв  його увільненню з сайту..

Цікавим для сьогодення, особливо в рамках вивчення сучасної історії Донбасу, може бути збережений у блогосфері коментар Андрущенка від 3 квітня 2008 року: «Тамара Рябкова – автор статьи, как депутат Луганского горсовета и журналист — 15 лет отстаивала интересы УПЦ в органах власти и в СМИ. Благодаря ей в Луганске до сих пор нет ни одного храма Киевского Патриархата. Скажите, сами то Вы были на Донбассе? Откуда знаете, как там «тепло» относятся к Кравчуку?»

Як то кажуть, тут і додати нема що.

З 2013 року Андрущенко редагував журнал Синодального відділу по зв’язкам з ЗСУ «Віра і честь», який заснував ставленник Медведчука, екс-помічник депутатів-регіоналів Юрія Болдирєва та Геннадія Васильєва, лідер Всеукраїнського обєднання «Держава» Віктор Кулакевич, що був першим редактором видання з 2009 р. (помер у 2013 р.). Куратором видання та шеф-редактором став митрополит Августин (Маркевич), який формально лишається лідером одіозного політично-бізнесового холдингу «Путь православних».

Отже, у 2013-2016 роках Андрущенко редагував журнал «Віра і честь», але через надмірну критику Антонія Паканича був усунутий з редакції журналу, та перейшов на роботу у «Фонд памяті митрополита Володимира», став рядовим піарником. Як і його екс-начальниця Юлія Комінко, яка у 2016 р. перейшла працювати в журнал Іони (Черепанова) «Отрок». З фактичним виходом Андрущенка з УПЦ(МП), суттєво маргіналізувався і офіційний сайт УПЦ МП, де він працював відповідальним секретарем.

Справа  в  тому, що ще з  2014 р. Паканичу мало не скрізь у коридорах  Київської митрополії, особливо у  офісах прес-служби та  редакції церковного сайту, мерещилася «драбинківська агентура». Це було фактичне усвідомлення власної слабкості: зрештою, Паканичу потрібно було створити ілюзію міжкланової  боротьби в УПЦ-МП, щоб мати вагомий привід розправлятися зі своїми справжніми або навіть гіпотетичними опонентами, особливо з «неугодними»  священиками та  архієреями. Так, у кінці 2014 року за підозрою в роботі на владику Олександра (Драбинка) на категоричну вимогу Паканича звільнили редактора сайту УПЦ-МП Максима Сидоренка. Також у цей же період для церковного сайту виявилися непотрібними Жанна Шевченко,  Юлія Зубкова-Хроменко, священик Максим Брусніка – керівник фотослужби Предстоятеля УПЦ-МП, його підлеглий – фотограф Богдан Придатко, редактори Ірина Опатерна, Олена Мамона, Марина Бурдейна, та ряд інших, яким довелося працевлаштовуватися у світські структури – причому, не заради більш високої зарплати, а лише тому, що у церковному середовищі вони з подачі Паканича стали «неблагодійними», а значить – «ізгоями».

Причини суто формально були різними: скорочення церковних кадрів, боротьба з церковною бюрократією, але головне – це ідеологічні розбіжності. Зрештою, не обов’язково увільняти людину зі скандалом і взаємними образами, адже роботодавець завжди може придумати якийсь «благопристойний» привід, «вижити» працівника по-тихому, ще й подякувати йому за плідну роботу, обсипати його компліментами на прощання – при цьому не приховуючи свого єхидства у глумливо-улесливій посмішці…

Власне, такими методами з офіційного сайту УПЦ «вичавили» майже всю стару команду, що була дружним колективом у часи керування сайтом архієпископа Олександра Драбинка та протоієрея Андрія Дудченка. Це робилося без особливого скандалу та розголосу, поступовими кроками, але при цьому дуже стрімко та наполегливо.

Однак вакууму не виникло, адже в УПЦ-МП завжди залишався свій «золотий кадровий резерв» — взяти хоча б уже згаданого Анісімова, багатолітнього шефа та вчителя Андрущенка, з його величезним гуртком «вільних художників».

Хто саме мається на увазі?

Перш  за все – його дружина  та розпорядник фінансів Анісімова (Богдашевська)  Тетяна Петрівна, його колишні помічники на посаді керівника прес-служби: журналіст Кондратенко Сергій Андрійович, та публіцист-видавець Данилевський (до 1994  р. Зарудний) Олександр Тарасович (1957 року народження, киянин, з 2008 року згаданий, як керівник  офіційного інтернет-сайту  Києво-Печерської лаври). Останній персонаж – особа доволі неординарна: священик УАПЦ у 1990-1994 роках, до того був особистим фотографом Євгенії Петрівни Радіонової – Владичиці Всія Русі, бував на дачі Митрополита Філарета (Денисенка) у Лісниках, Плютах, фотографував Владичицю у діамантах та коштовних платтях, вона любила розкіш. Багато чого іншого цікавого розповідав  про таємне життя Владики Філарета про його дітей отець Данилевський, також знав  у деталях про сина владики – Андрія  Денисенка, що він сидів у тюрмі. З 1994 р. займався бізнесом, сан священика зняв через одруження другим шлюбом на молодиці, яка годилася йому в дочки, а вже у 2005  р. згаданий як працівник прес-служби Анісімова, в листопаді 2005 року удостоєний ордену преп. Нестора Літописця, тепер працює в секретаріаті Києво-Печерської лаври. Ще один помічник Анісімова, літературний редактор його сайту – письменник Яровий Олександр Степанович, через свої «антимайданівські» та прокомуністичні погляди емігрував  2014  року до  Москви, там і помер 2018 року. Як бачимо, «вигулькують» там і явні  сепаратисти.

Працювали  там  і рядові «офісні хомячки»: Білецький Максим Борисович (1969 року народження, киянин, при Ющенку – фотокореспондент у Анісімова, тепер – редактор сайту  «Фотолітопис УПЦ»), та Свистун Володимир Онуфрійович (1982 року народження, уродженець м. Іваничі Волинської області). Останній при  Ющенку відповідав у Анісімова  за написання «антирозкольницьких» статей для його сайту, у парі  з Андрущенком, а тепер Свистун – священик РПЦ-Зарубіжної (Московського Патріархату) у Швейцарії, інтернет-блогер, бере активну участь  в утвердженні «руського міру» в  Швейцарії – це і комфортніше, і приємніше, і безпечніше, ніж робити те саме в Україні).

Отже, усі (чи майже усі, хто дожив до сьогодення) ці «бійці невидимого фронту» можуть знову активізувати свою діяльність з метою інформаційної підтримки Антонія (Паканича), якщо їм пообіцяти посади та зарплати. Недарма  ж їхнім вчителем був  сам Анісімов…

Але не тільки про його команду йде мова.

Для боротьби ще з «помаранчевими», а також для медіа-підтримки візиту патріарха Кирила в Україну громадою Іонівського монастиря було засновано журнал «Фамилия», що теж мав усі ознаки бізнес-проекту. 2 листопада 2009 року було засновано Приватне підприємство «Редакція журналу «Фамілія», яке зареєструвала за своєю домашньою адресою журналістка та викладачка Горошкова Наталія Григорівна, 1976 року народження, киянка.

Правда, через певні тертя з куратором видання – єпископом Іоною (Черепановим) це підприємство Горошкової вже 17 серпня 2016 року було ліквідовано.

А вже 24 березня 2017 року було зареєстровано нове видання — “Сімейний журнал “Фамілія”, засновником якого виступили члени  Всеукраїнської благодійної організації «Молодість не байдужа». Останню структуру, зареєстровану 14 вересня 2011 року при Іонівському монастирі, очолює Черепанов Максим Олександрович, він же – єпископ Обухівський Іона, намісник Іонівського монастиря. Ним видається також журнал «Отрок» для підлітків та молоді, формальним юридичним прикриттям для роботи якого стала громадська організація «Асоціація фотомитців «Родина», котру очолив редактор журналу Рижков Сергій Вячеславович.

Паралельно з редагуванням журналу «Фамілія», Наталія Горошкова ще з 2013 року згадується як головний редактор новоствореного сайту «Православная жизнь», який повністю обслуговує інтереси Антонія Паканича, та саме йому вділяє найбільше уваги.

Важливу роль у проекті Горошкової відіграє блогер та мистецтвознавець, співробітник Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП) та екс-редактор сайту Дудченка «Православіє в Україні» Дмитро Марченко, який у 2014 р. виступав за «очищення Києва від фашистів», та відкрито висловлював підтримку «гонимому хунтою» прот. Андрію Ткачову, який переїхав у Москву. Свої «антимайданні погляди» Марченко не приховував і систематично висловлював на порталі «Православіє в Україні» — в завуальованій формі, а на новому сайті спеціалізувався на систематичній критиці всього українського вже відкрито, без забрала.

До 2014 р. демократична течія УПЦ-МП орієнтувалася на формально позаконфесійні сайти: прот. Андрія Дудченка – «Київська Русь», і філософа-паламіста Юрія Чорноморця – «Релігія в Україні» (до заснування якого був причетний зокрема і архімандрит Кирил (Говорун), який через кілька років припинив свою співпрацю з цим ресурсом через гучний скандал довкола фейкового автора «Гліба Коваленка»). Навіть Бурега на них публікувався, ще й своїх студентів та викладачів до цього заохочував, як про це розказували автору цих рядків у 2008-2010 роках деякі вихованці КДА. Обидва ці сайти мали «оранжеву» спрямованість, навіть з приходом у 2010 р. до влади режиму Януковича. Відповідне реноме отримували і ті, хто на цих друкувався: не тільки Бурега, а  й рядові викладачі КДА Сергій Бортник, Ілля Бєй, та інші. Загалом, КДА намагалася певною мірою зробити сайт Чорноморця своїм рупором, що було досить просто, з огляду на те, що Чорноморець до 2016 р. був одним зі спічрайтерів та радників Антонія Паканича, хоча при цьому намагався грати роль формально незалежного та незаангажованого експерта-релігієзнавця. Але на якомусь етапі Чорноморець формально перестав очолювати сайт «Релігія в Україні», його новим редактором став Штейніков Сергій Володимирович, 1972 року народження, родом з м. Донецьк. Цей випускник факультету журналістики Києво-Могилянської академії та великий популяризатор українського напряму соціоніки, колега по навчанню відомого церковного журналіста Юрія Дорошенка, ще у 2002 р. зацікавився діяльністю УПЦ-МП, брав участь у православних молодіжних злетах, був співголовою разом з отцем Сергієм Баршаєм у благодійному міжпарафіяльному проекті «Спільна справа» (кураторкою була скандальна ігуменя Київського Покровського жіночого монастиря Калісфенія), входив у редакцію офіційно зареєстрованого часопису УПЦ-МП «Віра і життя» (з 2001 року), та за узгодженням з Паканичем збирав для свого «міжпарафіяльного благодійного товариства» гуманітарну допомогу при «афганському» храмі Києво-Печерської лаври, закріпленому за КДА. До речі, з останнього храму у 2013 р. Паканич фактично вигнав громаду воїнів-афганців, що призвело до гучного скандалу (це широко висвітлювалося у пресі того часу).

Одночасно з тим, коли у 2010 р. головним редактором сайту став Штейніков, заступниками головного редактора сайту стали Брильов Денис Валентинович (1974 року народження, родом з Донецька, кандидат філософських наук), та Кузьменко Дмитро Федорович (1985 року народження, мешканець м. Яготин Київської обл.), а кореспондентом сайту у  2010 р. числився журналіст Гавриш Олег Олегович. Звичайно, що і Чорноморець, і Штейніков обходили мовчанкою усі скандали, пов’язані з Антонієм, але зате до 2013 р. охоче розміщували пасквілі на опонентів Паканича: на архієпископа Олександра (Драбинка), на архімандрита Гавриїла (Кризину), на викладачів УУБА, як у вигляді окремих статей-памфлетів, так і у вигляді коментарів недоброзичливих «всезнаючих» анонімів.

Це припинилося лише у 2017 р., коли стало очевидним, що керівництво УПЦ-МП, включаючи Антонія Паканича, не бажає автокефального статусу та виступає за збереження статус-кво, а також категорично проти будь-якої українізації парафіяльного життя. Стало очевидним також, що команда Паканича-Буреги поступово переходить від ліберальних та поміркованих щодо України принципів до більш жорстких проросійських позицій, що їхнє показне «загравання» з владою України з боку УПЦ-МП остаточно припинилося, і що КДА буде діяти більш послідовно та чітко саме у фарватері Кремля. І дарма, що Антоній у 2018 р. через свої неоднозначного змісту заяви про «мирное сопротивление» та «мобилизацию сил для защиты храмов» опинився у списках сайту «Миротворець» — навіть ця обставина його не зупинила… А може, ще й підбадьорила, адже дала підстави зображати з себе перед Москвою «переслідуваного хунтою», а отже – тим самим доводити свою потрібність Кремлю, та вимагати чергових фінансових потоків.

Залишається тільки сподіватися на те,що фінансові потоки Кремля вичерпаються, а церковні щури поїдуть в їх жадану Московію, де вони будуть нікому не потрібні і і не цікаві.

Іван Верстянюк

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс