ПАКАНАТ IV.   Лаврські конспіратори та їхні московські ляльководи

Як відомо, КДА УПЦ-МП з приходом на посаду ректора у 2007 р. Антонія (Паканича) стала активно пропагувати свої «наукові досягнення» та здобутки, рекламувати свій «високий духовно-освітній рівень».

Це й не дивно – адже Паканич з самого початку робив акцент на тому, що його попередник прот.  Микола Забуга слабко працював, проводив неправильний підбір кадрів, що при ньому наукові праці були недосконалими та плагіатськими, а от при новій керівній команді Паканича-Буреги все раптово покращилося.

Навіть «Труди КДА» при попередниках були малозмістовними, низькопробними, нерегулярними,  а от лише завдяки новій адміністрації академії цей журнал вийшов на високий науковий рівень. Правда, чомусь не говорять про те, що за участю команди прот. Забуги з 1993 року безперервно видавався ще й науково-публіцистичний журнал «Православний вісник», досить  насичений та цікавий, а от саме при Антонії у 2012 р. цей журнал перестав видаватися. Чому так сталося? Сказати складно. Відомо лише, що у 2011 р. Антоній (Паканич) відкликав з редакції цього журналу викладача КДА – єпископа Іларія (Шишковського), формального редактора журналу, в той час  як головний редактор журналу – архієпископ Олександр (Драбинко) був лише формальним керівником видання. З тих пір фактичним  координатором  видання був ігумен Лонгін (Чорнуха). У 2012 р. вийшов черговий номер видання, який виявився останнім: якраз тоді товариш Паканич скомандував, щоб видання закрити – мовляв, воно непотрібно в умовах розвитку інтернету, коли все вже наявно на сайтах, і взагалі, недоцільна ця даремна трата коштів. Так фактично й закрили цей журнал, хоча з державної реєстрації його формально не зняли, і з того часу не відновили.  Ігумен Лонгин (Чернуха) протестував проти закриття цього видання, членом  редколегії  якого він  був, добивався його відновлення, та у 2013 р. раптово загинув у загадковій катастрофі.

Але,  краще всього, проаналізуймо основні напрямки наукової роботи КДА. Що вона в себе включає, точніше кажучи – що повинна включати у себе діяльність кожної духовної академії ? Що мусить бути у її роботі визначальним, що повинно стати  неодмінною складовою?

Звичайно, це – і богословсько-філософські дослідження, і робота з богословськими першоджерелами, передача студентам знань для опанування спадщини сучасного світового богослов’я, що неможливо без хорошого знання латинської та давньогрецької мов. Це також – і церковно-історичні напрацювання, особливо що стосується історії Православної Церкви в Україні, яка залишається малодослідженою. Необхідна складова роботи – це і книговидавнича діяльність, випуск церковних підручників для потреб українських семінарій, особливо з урахуванням того факту, що КДА – це єдина в Україні духовна академія, яка повинна відповідати за цей напрямок. Ну а також, звичайно, повинна бути й певна інформаційно-просвітницька робота з боку викладачів та студентів академії, написання полемічних або церковно-просвітницьких статей у церковній періодиці, участь у місіонерських, соціальних та апологетичних проектах, а також у православних медіа-проектах, телевізійних програмах та радіопередачах.

Якщо ж говорити про навчальну роботу, то і в навчальній, і в науковій праці будь-якого великого навчального закладу важливим атрибутом є спілкування з іноземними богословськими вузами, обмін студентами, запрошення для лекцій іноземних професорів, ну і загалом — широкі міжнародні контакти.

Адже основне завдання навчальної роботи – це підготовка українських богословів міжнародного рівня, як цього хотів св. Петро Могила, і чим займалася майже 200 років Києво-Могилянська академія. Також важливим аспектом роботи повинно бути вдосконалення навчальних програм, приведення їх у відповідність як з державними, так і з міжнародними вимогами та стандартами.

А от що ми бачимо, які ж саме високі результати роботи?

Богословсько-філософські «напрацювання» КДА зводяться в основному до богословсько-канонічних спекуляцій, які на даному етапі стосуються применшення ролі Вселенського  Патріархату в православному світі, включають обов’язкову критику «недружнього» до Москви «Томосу» про автокефалію ПЦУ, а також  немала  роль відводиться обґрунтуванню необхідності  збереження  за  УПЦ-МП її залежності від РПЦ, її «канонічної єдності» з МП. Цей  напрямок  богословсько-канонічних, а точніше – ідеологічних «досліджень» дуже активно розвиває проректор КДА з наукової роботи, москвофіл Володимир Бурега.

Звичайно, з  метою більш яскравого награвання  патріотизму та  входження  в довіру до  «оранжевої влади» Бурега у 2007  р. опублікував статтю з критикою приєднання Київської митрополії до МП 1686 року. (див.: Бурега В. В. Присоединение Киевской митрополии к Московскому Патриархату в 1686 году // Печерський Благовісник. Журнал Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. 2007. № 1 (7). С. 26-34). А у 2008  р. навіть зумів «проштовхнути»  цю статтю на московському  сайті «Богослов.Ру», досі дивно, як же московські цензори  пропустили цю статтю? Правда, цей же сайт у вересні 2018 р. видалив цей  матеріал – за нашими даними, на прохання того ж таки переляканого Буреги, якого у Москві уже давно звинувачували у «двурушничестві», та просили  нарешті визначитися, з ким він і проти кого, на  даний  час, у настільки «вирішальну» та «доленосну» епоху.

Так само лавірував і Антоній (Паканич). Він ще у 2008 р. дозволяв собі загравати з київською філією одіозного «Института стран СНГ». Ось стаття з сайту УПЦ-МП: «22 липня 2008 року у київському бізнес-центрі «Botanic Towers» відбулась науково-практична конференція «1020-ліття Хрещення Русі. До питання про цивілізаційний вибір Росії та України». Організатором форуму виступила українська філія «Інституту країн СНД» на чолі одіозним  київським публіцистом Володимиром  Корніловим. Серед учасників форуму було заявлено  ректора Київських духовних шкіл єпископа Бориспільського Антонія (Паканича), але він чомусь не прийшов на захід, хоча й давав попередню згоду на прибуття».

Очевидно, в даному випадку також проявилися певні «коливання лінії партії» у тогочасному вищому керівництві УПЦ-МП.

Влітку 2008 р. Бурега написав про те, що Константинополь цілком може приєднати до себе частину УПЦ-МП, констатуючи факт наявності в УПЦ-МП «антимосковського» крила: «Відхід в юрисдикцію Константинополя когось з єпископів УПЦ МП малоймовірний. Проте є підстави припускати, що частина духовенства і мирян все ж покинуть УПЦ МП. Думається, головним чином це будуть люди, що активно підтримують українську національну ідею, але не бажають входити до складу розкольницьких угруповань. Вони цілком готові підтримати появу в Україні канонічних структур Константинопольського Патріархату, вбачаючи в них альтернативу по відношенню до малопривабливого для них московського православ’я».

Правда, принагідно зауважимо, що Бурега тоді виявився поганим «пророком» – одразу два єпископа УПЦ-МП перейшло у нову  структуру.

А у 2009  р. Бурега зробив ще одне велике «відкриття» — про те, що створена за благословення Варшавського митрополита  Діонісія (Валединського) 1941 року УАПЦ митрополита Полікарпа (Сікорського) була, виявляється, канонічною та  благодатною, тому  що  мала відповідний митрополичий декрет (Бурега В. В. Вторая мировая война и судьбы православия в Польше // Релігія в Україні. Огляд публікацій. Випуск перший. К., 2009. С. 115—119).

Однак уже в 2018 р. стало ясно, що таке декларування Бурегою  «проавтокефалістських» поглядів (виражаючись термінологією МП) було звичайним  популізмом та  окозамилюванням, грою на  публіку. Бо уже з 2018 року Бурега  з Паканичем скинули «патріотичну  маску» та почали  заявляти  протилежне:  що Константинополь не має права «вносити смуту у православний світ», що не треба Константинополю зазіхати на Україну і дратувати Москву, бо це може призвести до загальноправославного розколу, ослабити світову православну спільноту. Та й загалом, створення ПЦУ – це прояв етнофілетизму, це може тільки підсилювати «агресивний український націоналізм», ну й далі – у тому ж дусі. Але при цьому – жодної критики стосовно російського шовінізму.

З виданням у січні 2019 року Томосу, Бурега тут  же дорікнув митрополиту Єпифанію у непоминанні Кирила Гундяєва (хоча насправді Єпифаній його один раз поминав на літургії), президента Порошенка звинуватив у порушенні  принципів світськості держави та спробах встановити  церковно-державну  «симфонію», а патріарха Константинопольського звинуватив у приниженні ролі та авторитету Київських митрополитів через те, що за патріархом було регламентовано власне право мироваріння, а також закидав Константинополю заборону для  ПЦУ мати свої «діаспорні» структури. Також Бурега тиражує кремлівську «страшилку» про  те, що Константинополь переведе окремі храми та  монастирі України у свою безпосередню ставропігію, відновить усі свої середньовічні ставропігійні братства та монастирі, а це теж буде нечуване ущемлення  прав Української Церкви, говорячи словами  Буреги – відбулося  «заганяння ПЦУ в жорсткі рамки».

Читаючи такі сентенції, мимоволі хочеться запитати:  а  судді хто? Правда, Святе Письмо нам  чітко та  однозначно  говорить: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам. І чого в оці брата свого ти скалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?» (Матф.7:1-3).

Команда Паканича-Буреги критикує ПЦУ за «неповну незалежність», але при цьому нічого не робить для підвищення канонічного статусу своєї рідної УПЦ-МП від рівня «самоуправляемой с правами широкой автономии» до рівня хоча би повної автономії, як цього добилась у 1970 р. від МП  Японська Православна Церква — вже не говоримо про автокефалію, яка давно стала у КДА предметом  табу для будь-яких обговорень.

Отже, з рівнем розуміння еклезіології та канонічного права у КДА все ясно. Який проректор з наукової роботи – така й наука…

Що ж стосується класичної філософії та філософських досліджень, то ними намагався зацікавити студентів КДА філософ та релігієзнавець, професор Юрій Чорноморець (викладав до 2017 р.). Як для рівня КДА, то Чорноморець, попри неоднозначність оцінки його наукового доробку в академічних колах, все-таки був певним еталоном на Печерських пагорбах, як говорить російська приказка: «На безрыбье и рак рыба». Він читав у КДА до 2016 р. факультативні курси, навіть друкувався у «Трудах КДА». Двоюрідна сестра професора – Чорноморець Євгенія Матеївна, яка захистила у 2018 р. дисертацію кандидата філософських наук, навіть була з 2014 р. штатною викладачкою КДА, брала участь у створенні разом з Юрієм міжвузівського богословського клубу св. Максима Сповідника. Відповідальним секретарем цього клубу спочатку був відомий апологет МП Сидоркін Віталій Володимирович (1982 року народження, уродженець м. Дніпропетровськ), який згодом став ФОПом та переметнувся у протестантизм, згодом його кілька років заміняв на посаді секретаря товариства уже знайомий нам Ілля Бєй – секретар кафедри у Буреги до 2017 р.

Зрештою, Чорноморець намагався посилити науковий рівень КДА, але неможливо було зміцнити те, що з вини Антонія уже апріорі стало слабким.

Церковно-історична робота передбачає, у випадку з КДА, утвердження проросійських церковно-історичних доктрин та ідеологем, що виглядає цілком  логічно, як для головного  церковного навчального закладу УПЦ-МП. Серед них чільне місце займає ідеологія «руського міра» — як спадок Російської імперії, а також різного роду «антиуніатські», «антикатолицькі» та «антиавтокефалістські» доктрини – як спадок уже від Радянської імперії, радянської комуністичної публіцистики.

Проректор КДА з наукової роботи Володимир Бурега вносить свій посильний вклад в утвердження цих ідеологем. Недаремно важливим напрямком його історико-архівних напрацювань стали «високонаукові» статті – дослідження по східнослов’янським православним церквам, особливо по діаспорній Чехословацькій Православній Церкві. Адже саме остання, як і Польська Православна Церква, належать до категорії тих діаспорних організацій, які залишаються «під ковпаком», скажемо так, Кремля та прокремлівських структур (тих же таки «фондов православного единства народов», «общерусского народного собора», та ще різного роду ФСБ-шних «панславістських» організацій, та інших), перебувають у сфері особливої їхньої уваги, тому що Москва намагається зберегти над ними максимальний вплив. Як і у випадку з формально  «автономною» РПЦЗ-МП з центром у м. Джорданвіль.

А отже – основні напрямки наукових досліджень Буреги повинні апріорі досить добре вписуватися в певні церковно-політичні проекти Кремля та МП, особливо такого його найближчого до Кремля та Лубянки спецпідрозділу, як «Отдел внешних церковних сношений» (ОВЦС). Саме там проходив практику тоді ще студент Бурега під час навчання у Московській духовній академії (МДА), з подачі ОВЦС йому було відкрито доступ у архіви Московської Патріархії, зокрема – до документів по зовнішнім контактам РПЦ, які зазвичай закриті для простих смертних. Та й не випадково якраз під егідою ОВЦС (який на той час очолював Кирил Гундяєв) Бурега захистив у 2004 р. у МДА дисертацію кандидата богословських наук з історії православної церкви  у Чехословаччині, та саме за протекцією цього відділу МП Бурега захистив у Москві 20 жовтня 2009 року дисертацію кандидата історичних наук під назвою «Государство и Православная Церковь в Чехословакии». Науковим керівником його праці виступила досить активна популяризаторка та пропагандистка течій панславізму та його відгалуження – «неославізму» Олена Серапіонова, а опонентами – відомі апологетки «руського міру» Галина Мурашко та Наталія Енеєва. Хай навіть тоді вже Бурега жив з 2008 р. у Києві та грав відведену йому Кремлем роль «ліберального українофіла» та представника «оранжевого лоббі» в КДА – це все ж не завадило для нашого героя успішно захистити дисертацію в наскрізь ідеологізованому прокремлівському «Институте славяноведения РАН». Непогана «багатоходовочка» вийшла, якщо все ретельно проаналізувати: у випадку невдачі на  «українському  напрямку» роботи,  Бурегу  чекав надійний тил у Москві, з житлом та  місцем праці (завдяки кандидатському званню була можливість викладати у вузі, та й завжди до його послуг залишалась і записана на нього кімната у м. Сергіїв Посад Московської області). Та й керівниця Буреги – Олена Серапіонова відома своєю прихильністю до сепаратистського за своєю суттю «політичного русинства». Так, саме під її керівництвом у Інституті слов’янознавства у Москві працював (і продовжує працювати, але вже у новому «українсько-білоруському» відділі) Дронов Михайло Юрійович, 1980 року народження, житель Москви, досить тісно пов’язаний з русинськими націоналістичними організаціями Словаччини, які стоять на антиукраїнських позиціях.

Русинофільську, типово «сепаратистську» дисертацію Дронова «Роль Греко-католической церкви в формировании этнонациональной идентичности русинов Словакии (1919–1938)» у 2013 році підтримували та позитивно рецензували відверті українофоби з Москви: псевдовчені Шевченко Кирило Володимирович, Марчуков Андрій Владиславович, та інші, діяльність яких заслуговує на особливу увагу. Але чого б діяльність Дронова їм не підтримувати? Михайло Дронов ще 11 жовтня 2007 р. опублікував на декількох російських сайтах сепаратистську за своєю суттю статтю «Китеж-град» за Карпатами. Карпаторусский вопрос».

Його співавтором по цій статті виступив скандально знаменитий російський шовініст Фролов Кирило Олександрович – працівник українофобського Інституту країн СНД та голова «Асоціації православних експертів». Дронов тоді представлявся, як «секретарь Общества друзей Карпатской Руси имени Ф. Ф. Аристова». Дронов та Фролов у статті анонсували наступне: «Параллельно создается и московское Общество карпатских русинов, призванное объединить русинов-москвичей – выходцев с Подкарпатской Руси».

Сказано – зроблено, і вже 8 листопада 2007 року в Москві за участю Дронова, як засновника, було зареєстровано громадську організацію «Русское землячество «Карпатская Русь».

Про презентацію цього товариства сам Дронов писав наступне: «20 декабря 2007 г. в здании Библиотеки-фонда «Русское Зарубежье» (ныне — Дом Русского Зарубежья имени А.И. Солженицына) состоялся историко-культурологический семинар «Подкарпатские русины и Россия». В его работе приняли участие специалисты Института славяноведения, Института этнологии и антропологии, Института научной информации по общественным наукам РАН, Центра украинистики и белорусистики МГУ, а также Государственной публичной исторической библиотеки России. С актуальными политическими процессами в Закарпатье — Подкарпатской Руси присутствовавших москвичей детально ознакомил ужгородский гость — глава Сойма подкарпатских русинов о. Димитрий Сидор. Часть материалов мероприятия была позднее опубликована на страницах международного исторического журнала «Русин» (Молдавия)».

Як бачимо, під русинськими гаслами у Москві зібрався чималий сепаратистський інтернаціонал, тут тобі і Україна, і Молдавія – ну і скандальний піп Сидор, як же без нього!

Цікаво, що разом з Дроновим засновниками земляцтва «Карпатская Русь» у 2007 р. виступили також Гливка Йосиф Михайлович (обраний головою), Гливка Ольга Йосифівна, протоієрей Фарковець Михайло Степанович, та Безпалько Богдан Анатолійович. Останній, як заступник директора Центру україністики та білорусистики при Московському університеті, також має славу прокремлівського пропагандиста, у 2012 р. зареєстрував та очолив Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії».

Також земляцтво Дронова у 2012 р. виступило, як засновник нової громадської організації – «Совет землячеств Украины» м. Москви, лідером якої став Лях Микола Іванович, також відомий своїми антиукраїнськими заявами. З цим же земляцтвом тісно пов’язаний сепаратистськи налаштований журналіст-видавець Разгулов Валерій Михайлович з м. Берегово (голова закарпатського регіонального «Товариства російської культури ім. О. С. Пушкіна» та редактор російсько-угорської газети «Карпатская панорама»), який у 2019 р. їздив до Москви на святкування 100-літнього ювілею автономії Підкарпатської Русі. Як бачимо, у компанії Дронова зібралося ціле «суцвіття» українофобів та «малоросів» Москви. В їхньому колі історична наука дуже тісно переплітається з політикою, чого варта лише шовіністична книга «Института славяноведения», видана у 2018 р. під назвою «Малороссы vs украинцы: Украинский вопрос в науке, государственной и культурной политике Российской империи и СССР».

Але повернемося до Буреги. Що ж передувало захисту його дисертації, яка писалася у 2006-2009 роках в аспірантурі шовіністичного «Института славяноведения»? На перших порах  – Бурегою відстоювалася законність прав Московського Патріархату на дореволюційний храм-представництво РПЦ у Карлових Варах, також ним гостро  критикувався «савватиевский раскол при пособничестве Константинополя» (Бурега  В. В. Русский храм на Чешской земле: Из истории русского православного храма святых первоверховных апостолов Петра и Павла в Карловых Варах // Церковь и время. № 2 (35). 2006. С. 90-108).

Дуже тісно перекликаються з творчістю відомого «карпаторусинського  патріота», відомого як «ужгородський антихрист»,  прот. Дмитра Сидора також і  деякі досить сміливі, але при цьому – вельми політизовані історичні погляди Буреги, які той чітко та однозначно  висловив у іншій своїй «церковно-краєзнавчій» статті: «Простое крестьянское население Закарпатья было носителем русского национального самосознания. Оно не переставало считать себя частью русского  народа, к общению с  которым  искренне стремилось» (Взято звідси: Бурега В. В. Епископ Вениамин (Федченков) и православное движение в Закарпатье первой половины 1920-х годов // Церковь и время. № 1 (26). 2004. С. 215-216).

Далі Бурега називає мешканців Закарпаття не інакше, як «русинами», але частіше – «карпатороссами» (що навіть для періоду 1920-тих рр., про який говориться у статті, уже виглядало цілковитим анахронізмом), цитує слова російського чорносотенного єпископа Веніаміна (Федченкова)  про те,  що  навіть народна  мова населення Закарпаття «ближе к великорусскому языку, чем к  украинскому».  Напевно, якби Бурега написав таку науково-політичну прокламацію у наш час, після початку гібридної війни  2014 року, він би склав непогану компанію для таких сепаратистів, як прот. Дмитро Сидор, Петро Гецко та інших пропагандистів «карпаторусского мира», як частини «русского  мира», котрі  нині мають умовну або реальну судимість. Але тоді, у 2004 р. подібні  сепаратистські  вибрики ще не викликали ніякого занепокоєння з боку уряду України, з боку тогочасної влади Л. Кучми.

Після  певної еволюції поглядів Буреги, він  у  рамках зближення Московського Патріархату з РПЦЗ пішов на нову  піар-акцію в церковно-історичній обгортці – ним  у  кількох статтях дуже широко популяризувалася діяльність чорносотенного Свято-Іовського братства («Типографського братства преподобного Іова Почаївського»), яке діяло під керівництвом відомого діяча РПЦЗ Віталія (Максименка) спочатку в містечку Ладомирова на Пряшівщині, а згодом – у м. Джорданвіль (США).

Напевно, основною причиною такого наукового інтересу Буреги була русифікаторська діяльність Іовського братства на землях Карпатської України, а також його активна участь у популяризації «карпаторусского наречия». Ось як про це стверджує одна з  перших публікацій  Буреги на  дану тематику, написана у співавторстві зі ще одним  москвофілом:  «Иова Почаевского монастырь, который до второй мировой войны являлся одним из важнейших очагов русского монашества в рассеянии, одновременно был и крупнейшим церковно-издательским центром русского зарубежья, чаще именуясь в этом качестве как Православное типографское монашеское братство прп. Иова Почаевского (…) В 1933 г. издан Православный катехизис для карпаторуссов на карпаторусском наречии под редакцией митр. Антония (Храповицкого) и свящ. Алексия Ханата». (Пидгайко В. Г., Бурега В. В. Иова Почаевского преподобного мужской монастырь // Православная энциклопедия. М., 2011. Т. 25. С. 344—349). Принагідно зауважу, що такі «катехизиси» з «карпаторуським нарєчієм» до недавнього часу видавав і сепаратистськи орієнтований  прот. Дмитро  Сидор з  Ужгороду.

Як бачимо, у цього лжепастиря були «достойні»  попередники, яких тепер піарять у своїх псевдонаукових статтях московські прислужники В. Бурега, В. Підгайко, та інші.

Як особливо  підкреслював Бурега: «Братство старалось всеми силами вести русскую православно-патриотическую работу. В 1938 г. братство рассылало по всему русскому зарубежью медали, иконки, памятные значки в ознаменование 950-летия крещения Руси». Ну що ж, можем тільки додати, що таку ж саму «русскую православно-патриотическую» роботу веде у наш час й команда Паканича-Буреги. Ну а сам чорносотенний гурток Віталія (Максименка) характеризується  Бурегою однозначно  у позитивному  руслі: «Архиепископу Виталию и его единомышленникам удалось создать в Ладомировой подлинную монашескую школу, которая воспитала целое поколение подвижников благочестия РПЦЗ» (Обидва уривка процитовано  за  статтею: Бурега В. В., Псарев А., диак. Братства преподобного Иова Почаевского и их роль в истории Русской Православной Церкви Заграницей // Труди Київської духовної  академії. 2012. №16. С. 278-293).

Правда, російська шовіністична політизованість Іовського братства, його співпраця з «власівцями» та пропаганда ним антисемітизму аж ніяк не можуть бути виявами «благочестия» та характерною рисою «подлинной монашеской школы», хоч би як нас і не  намагався переконувати у протилежному  «пан» Бурега.

Не менш важливим напрямком була популяризація та переспівування  тепер уже в «церковній обгортці» радянських «наукових досліджень», у яких комуністичні історики викривали «антинародну сутність католицизму та уніатства», їхню «антирадянську змову з бандерівцями» проти «світлого майбутнього трудового народу», а також дуже широко та насичено висвітлювали їхню «реакційну антикомуністичну діяльність».

З тих магістерських та кандидатських дисертацій, які було захищено у КДА можна зробити висновок, що покриті пилом та порохом радянські «науково-атеїстичні» монографії епохи Хрущова та Брежнєва, а то й просто полемічні памфлети (того ж таки Клима Дмитрука, Сергія Даниленка, Івана Миговича, Володимира Замлинського) вже у наш час, після краху комунізму отримали нове життя, фактично – «друге дихання» у стінах церковного вузу.

Але це все – не  просто халтурні дипломні та дисертації, адже проблема лежить значно  глибше, перш за все – у політичній площині. За такою методологією, напевно, можна повністю виправдати й сучасний колабораціонізм релігійних осіб на окупованих територіях самопроголошених ДНР та ЛНР, адже вони теж, напевно, намагаються використовувати співпрацю з окупантами на користь своїх громад, на благо церковної спільноти. Ну але в першу чергу, здається – щоб забезпечити власне безбідне існування.

В минулих частинах наших нарисів ми ставили питання: кого ж готує КДА МП для України? Пастирів та теологів? Ні, звичайно, вони готують чергових політруків у рясах.. пропагандистів руського миру, які будуть просувати в Україну путінізм з рашизмом, лякаючи прихильників ПЦУ пеклом, звинувачуючи їх позаканонічності, саме вони будуть заставляти волелюбних українців курити фіміам московському антихристу та його лже-патріарху Гундяєву.

Іван Верстянюк

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс