Новгород-Сіверський, Стародуб і Стародубщина

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 6)

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

 

…Книга історії НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО величезна за обсягом. Годі сподіватися цю книгу відтворити в межах коротенького нарису. Давайте просто погортаємо її сторінки, зупиняючись на окремих найяскравіших, причому, щоб забезпечити різноманіття, спочатку — у зворотному порядку, від наших до дуже давно минулих днів. Місту (але жодною мірою не країні) пощастило в тому, що саме в цій частині Сіверщини народився один із президентів уже незалежної України. Він під час перебування на високій посаді посприяв появі в Новгороді-Сіверському нових, сучасних залізничного вокзалу і чотиризіркового готелю «Слов’янський» (обидва побудовані 2004 року). Саме від останнього вирушимо на прогулянку історією міста.

 

Вийшовши з готелю, ліворуч побачимо надбрамну башту-дзвіницю (зведена в кінці XVI — на початку XVII ст.) Спасо-Преображенського монастиря (йому теж пощастило з президентством згаданого уродженця Сіверської України, під час якого монастирський комплекс був реставрований). Пам’ятник, що стоїть неподалік, нагадує про страшний період німецької окупації. Тоді із серпня 1941 по березень 1942 року на території монастиря діяв концтабір, у якому загинуло близько 20 тисяч військовополонених… А ми підемо праворуч і на площі перед райдержадміністрацією знову повернемо праворуч, до центру міста. Невдовзі підходимо до Тріумфальної арки, спорудженої протягом 1786—1787 років у стилі класицизму на честь приїзду до міста російської імператриці Катерини ІІ.

 

Ця споруда нагадує про той політико-адміністративний зоряний час (із 1782 по 1796 рік), коли місто було центром Новгород-Сіверського намісництва, що включало одинадцять повітів, які перелічу слідом за О.І.Путром [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 443], але в алфавітному порядку: Глухівський, Конотопський (у 1791 році відійшов до Чернігівського намісництва), Коропський, Кролевецький, Мглинський, Новгород-Сіверський, Новомістський, Погарський, Сосницький, Стародубський, Суразький.

 

Звідки в українському (малоросійському) намісництві взялися загадкові  Мглинський, Новомістський, Погарський, Стародубський і Суразький повіти? Щоб відповісти на це питання, нумо, шановні супутники-читачі, долаючи нинішні міждержавні кордони (у цьому випадку з РФ), від витоків Снові в уявний спосіб трохи помандруємо на північний схід, аби подумки зазирнути до міста з могутньою назвою СТАРОДУБ — уславленого північного форпосту Лівобережної Русі-України. Д.Я.Вортман повідомляє [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 816], що згідно з археологічними даними місто виникло в другій половині Х століття, імовірно, як опорний пункт київських князів у землі сіверян. А перша писемна згадка про Стародуб зустрічається в знаменитому «Повчанні» Володимира Мономаха при описі подій зими 1078/79 років, коли він був спустошений половцями. Надалі Стародуб не раз згадується в літописі як значне місто Чернігівського князівства. За свідченням А.Г.Плахоніна [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 517], ядром не лише цього князівства, а й усієї Чернігівської землі було саме місто Стародуб (що став князівським столом ще на початку ХІІ століття) разом із землями навколо Чернігова та Сновською волостю-«тисячею», про яку йшлося в моєму цьогорічному нарисі «Сéднів». Додам, що й розташовані значно далі на схід і північний схід тепер російські міста Трубчевськ, Брянськ (тоді Дебрянськ), Карачев (тоді Корачев), Козельськ і багато інших у добу Київської Русі перебували в складі Чернігівської землі [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 516].

 

У середині ХIV століття Стародуб із прилеглими теренами, котрі згодом почали називати СТАРОДУБЩИНОЮ [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 818], був приєднаний до Великого князівства Литовського у складі посталої, як пам’ятаємо, за татарської доби Сіверської землі [Русина О.В. (1998): с. 40]. А після 1454 року, коли вигнаний великим князем московським зі свого уділу можайський князь Іван Андрійович — до речі, онук Дмитрія Донського — знайшов притулок у ВКЛ й отримав від короля польського і великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика у вотчину Стародуб і нині білоруський Гомель, у Литовсько-Руській державі утворилось удільне Стародубське князівство; пізніше до його складу ввійшли такі значні міста, як Брянськ (у 1465 році) та Чернігів (у 1496 році) [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 817].

 

Д.Я.Вортман продовжує [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 816]: внаслідок того, що стародубський князь Семен Можайський перейшов на московську службу, місто разом з усім князівством стало належати (з 1500 року — фактично, з 1503 року — і юридично) Великому князівству Московському, а після смерті в 1518 році його наступника увійшло до домену великого князя московського, і ним почали керувати московські намісники та воєводи. У цей період Стародуб неодноразово страшно потерпав від воєн. Зокрема, близько 1579 року місто було спалене загоном представників іншої частини етнічної Русі-України — запорожців. Коли ж у березні 1610 року Стародуб після запеклої оборони здобув загін тих-таки запорожців, місто було знову спалене, а більшість його мешканців загинули…

 

Відродження Стародуба, подібно до всієї Чернігово-Сіверщини, почалося після того, як місто стало центром повіту Смоленського воєводства Речі Посполитої, до якої вони відійшли згідно з Деулінським перемир’ям 1618 року [Кулаковський (2006)]. Вже в 1620 році Стародуб отримав магдебурзьке право і право на проведення ярмарку. На початку нашої Національної революції повстанці після тривалої облоги (червень — кінець липня 1648 року) захопили це важливе місто, остаточно ж під контроль Української козацької держави — Війська Запорозького — Стародуб перейшов не пізніше 1653 року, коли він став адміністративним центром козацької сотні [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 816].

 

А вже 1654 року, згідно з формулюванням В.В.Панашенко, створений Стародубський полк. Продовжимо цитувати шановну дослідницю: у 1654—1663 роках «…Стародубщина становила автономну частину Ніжинського полку, яку очолювали наказні полковники. Перші з них: Опанас Єремієнко (Веремієнко, 1654), Тиміш Оникієнко (1654—1656), Михайло Єремієнко (1655—1656), Іван Гуляницький (1656—1657) та ін. З 1663 року Стародубський полк виділився в самостійну адміністративно-територіальну одиницю і підпорядковувався гетьманському правлінню» [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 817]. До славного ряду повноважних полковників, які очолювали Стародубський полк тривалий час, входять такі українські козацькі воєначальники, як Григорій Коровка-Вольський (1678—1680), двоє синів гетьмана Івана Самойловича — Семен (1680—1685) і Яків (1685—1687), Михайло Миклашевський (1689—1706), Іван Скоропадський (1706—1708). З двох останніх визначних військово-політичних діячів ближчий для мене Миклашевський, що в період стародубського полковництва, за інформацією В.В.Томазова, знаходився в опозиції до офіційного промосковського курсу гетьманського уряду й вів таємні перемовини з литовсько-польськими магнатами про об’єднання Гетьманщини як Великого князівства Руського з Литвою та Польщею [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 639]. Постать Скоропадського передусім приваблює тим, що він у період, коли був гетьманом Лівобережної України (1708—1722), за словами О.І.Гуржія, не раз звертався до Петра І із проханням про поліпшення становища українського народу [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 614]. А втім, як відзначав Олександр Оглоблин, стародубський полковник Скоропадський був прихильником і приятелем Мазепи, але обставини змусили його діяти спільно з російським воєнним командуванням, що змогло швидше за шведів опанувати ситуацію в Україні [Чухліб (2013): с. 145].

В.В.Панашенко повідомляє [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 817], що Стародубський полк у різний час мав від семи до одинадцяти сотень. На останній рік існування — 1782-й — до його складу входили дві полкові Стародубські, дві Почепські, Новоміська (так назва подається в джерелі, яке цитую; пор. з описом Новгород-Сіверського намісництва, поданим трохи вище), Топальська, Мглинська, Бакланська, Погарська, Новгородська і Шептаківська сотні.

 

Полковими центрами лише двох сотень Стародубського полку були населені пункти сучасної України: НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ і село Шептаки (наголос на останньому складі) Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Шептаки розташовані на північний захід від райцентру, у 12—15 кілометрах їзди пристойними автошляхами. Їх духовними осередками з давніх часів і донині є два храми [Шептаки. Про село (2017)]. Наскільки розумію, першою в XVII столітті була заснована козацька Михайлівська церква, яка в середині позаминулого століття стала Цвинтарною. А другий  храм Шептаків — гетьманська чи навіть, я б сказав, двічі гетьманська Христоріздвяна церква. Спочатку її спорудив після того, як 1665 року йому царською грамотою було пожалувано Шептаківську сотню із самим її центром, гетьман Іван Брюховецький. Надалі протягом XVIII століття Шептаки були так званою гетьманською ранговою власністю. Кирило Розумовський — останній гетьман Лівобережної України — і після 1764 року, коли було ліквідовано гетьманат, продовжував володіти селом. Саме за його наказом 1774 року в Шептаках замість старої було побудовано нову Христоріздвяну церкву. Вона дерев’яна, а на її дзвіниці «встановили дзвін вагою 81 пуд, відлитий у Москві на заводі Богданова».

 

Також до складу Стародубського полку чи не повністю входила територія Семенівського району України, чий адміністративний центр СЕМЕНІВКА [Історія Семенівки (2019)] був заснований саме за гетьмансько-козацької доби. Землі цього району розташовані в середній течії Снові, головним чином на лівобережжі, уздовж лівої притоки річки Рéвна та її лівих приток — річок Ірвáнець (Рванець) і Слот. За даними археологічних досліджень заселення території, яку тепер займає Семенівський район, почалося близько 20 тисяч років тому. З тих часів до нас дійшла якщо не безліч, то досить велика кількість тутешніх археологічних пам’яток. За Київської Русі ці терени входили до складу Чернігівського князівства, його Сновської тисячі, лише в 1167—1174 роках перейшовши до, сказати б, першого Стародубського князівства, але потім повернувшись до Чернігівського. Надалі на цих землях відбувалися ті ж історичні процеси, що й загалом на Чернігово-Сіверщині та виниклій у її межах Стародубщині. 1680 року ставши стародубським полковником, український гетьманич Семен Самойлович [Комар (2015)], зокрема, заснував слободу, яка на його честь отримала назву Семіонівка.

 

Не так важливо, чи входила Семіонівка-Семенівка до складу Стародубської сотні, чи до Топáльської, чи протягом існування в межах Стародубського полку змінювала свою сотенну приналежність. Найважливіше, що подарувала вона в 1730-ті роки світові іншого славного козацького сина Семена — козака Стародубського полку, перекладача Генеральної військової канцелярії, письменника Семена Дівовича [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 399]. А той, отримавши гідну освіту в Києво-Могилянській академії й петербурзькому Академічному університеті та повернувшись до України, до гетьманського Глухова, своєю чергою подарував Рідній Неньці видатну історичну поему «Розмова Великоросії з Малоросією» (1762).

 

Наведу надану Олександром Оглоблиним досить розлогу, але дуже корисну оцінку цього твору. Знаменитий вітчизняний вчений-історик зазначає, що в діалозі Дівовича «…подана широка історично-політична дискусія між: Росією, з одного боку, і Україною — з другого. Перша (“Великороссія”) ставить низку запитань, очевидна мета яких ствердити історичну та державно-політичну меншовартість України, що ніби всім зобов’язана ласкавій опіці й допомозі “великаго русскаго народа”. З свого боку Україна (“Малороссія”) дає на це гідні, ґрунтовні і вичерпливі відповіді, які доводять історичну суверенність української держави, її національно-державну окремішність і рівноправність з Росією, її заслуги перед імперією, нарешті, законність її історичних, правних і моральних контрпретенсій щодо Росії. Переможцем у цьому своєрідному диспуті залишається Україна. Треба сказати, що автор зробив це вийнятково майстерно і навіть талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідності, з глибоким розумінням історії України (та й Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел та літератури. Поза всяким сумнівом, Дівович використав при цьому, втіливши в літературну форму, також багато переказів та думок, що кружляли тоді серед українського громадянства» [Оглоблин (2000)].

 

Наприкінці серпня — на початку вересня цього року почав був перекладати поему Дівовича, яку написано тодішньою російською (або тодішньою книжною українською, з полемічно-політичних міркувань гранично наближеною до російської?) мовою та силабічними віршами [Дівович (1762)]. Для свого «модернізованого» перекладу обрав уже не силабічний, а силабо-тонічний розмір — так званий олександрійський вірш: шестистопний ямб, зримований попарно, із цезурою після третьої стопи. Але переклав, як бачите, не те щоб багато:

 

РОЗМОВА ВЕЛИКОРОСІЇ З МАЛОРОСІЄЮ

(Модернізований український переспів діалогу Семена Дівовича)

 

Великоросія

Скажи, хто родом є та звідки ти взялася?

І з чого почала, а з чого почалася?

Малоросія

Початок-рід веду від давніх я хозар.

Багато різних назв від Долі мала в дар;

Бо по північних я розсіяна країнах,

Імен почався лік з північних старовинних.

 

Великоросія

 

А нині звешся як — повідай-но мені,

Під ким, над ким жила у временні* ти дні?

_______________

* Временнí (давньорус.) — минулі.

 

Малоросія

Роз’єднана — то звусь Росією Малою,

Колись мої вожді вели народ до бою,

Давала багатьом я відсіч ворогам,

Хоробрим чим своїм завдячую синам,

Там польським королям належати вже стала

Й водночас інших я царів собі шукала.

Великоросія

Кого в захисники кінець кінцем знайшла,

Кому служити ввік присягу ти дала?

Малоросія

Російському царю — сподобався він сильно —

Служитиму тепер довіку добровільно.

 

<…>

 

1762—2019

 

Фактично роботу над перекладом «Розмови…» Дівовича було мною завершено 3 вересня, коли у відповідь на повідомлення Малоросії: «…водночас інших я царів собі шукала», — щиро спантеличена сусідка вигукнула (вибачайте за евфемізм):

 

І як же ти, скажи, голубонько, знайшла

На голову свою такий шматок… «ох, орла…»?!!

 

Перекладач, своєю чергою, поки що знайшов у собі сили тільки для приведення цієї великороської репліки в адекватний автентичному текстові вигляд і написання репліки-відповіді (будь ласка, див. вище). Далі, можливо, буде. Колись…

Для тих шановних супутників, які захочуть подолати рівно пів сотні кілометрів автошляху від Новгорода-Сіверського до Семенівки — найпівнічнішого міста України (вона поділяє цей почесний статус із Серéдиною-Будою сусідньої Сумської області), назву визначні пам’ятки першої. Це Семенівський краєзнавчий музей, де зберігається більше 2 тис. експонатів (колекція предметів побуту XVII—ХІХ століть, знаряддя праці й вироби місцевих ремісників тощо), ошатна Казанська церква (споруджена 1875 року в русько-візантійському стилі) і вельми привабливий будинок нотаріуса Попова (збудований 1912 року в стилі класицизму), у якому сьогодні розташовано Семенівський районний будинок творчості дітей та юнацтва.

 

Нарешті, в уявний спосіб на хвилинку знову зазирнемо до СТАРОДУБА, але вже сьогоднішнього. Просто перелічимо слідом за провідним знавцем історії цього міста Д.Я.Вортманом його пам’ятки архітектури [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 817]: собор Різдва Христового (споруджений після 1677 року), Богоявленська церква (1789), Свято-Микільська церква (1803), тюремний замок (1826). Ще Д.Я.Вортман згадує про таку визначну пам’ятку Стародуба, як краєзнавчий музей, розміщений у будинку Миклашевських (побудований на початку ХІХ століття).

 

…Отже, Лівобережна Україна-Гетьманщина незмінно включала землі козацького Стародубського полку! Однак сьогодні його найбільші населені пункти Стародуб, Сураж, Почеп, Погар, Нове Місто, Мглин належать Російській Федерації і лише (але на превелике щастя) Новгород-Сіверський, а також Семенівка й Шептаки, — нашій державі. Як так сталося? Власне імперський період історії СТАРОДУБЩИНИ розпочався з утворення — після остаточної ліквідації за царським указом від 27 (16) вересня 1781 року залишків автономної Української держави, зокрема її полково-сотенного адміністративно-політичного й військового устрою — такої адміністративно-територіальної одиниці, як Новгород-Сіверське намісництво. Його офіційне відкриття відбулося в січні 1782 року [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 443], а повіти перелічені в цьому розділі кількома сторінками вище. Зокрема, виключно на колишніх теренах Стародубського полку були сформовані Стародубський, Глинський, Новомістський і Суразький повіти, переважно — Погарський (до нього ввійшла й частина Ямпільської сотні Ніжинського полку), значною мірою — Новгород-Сіверський (утворений також із частин Сосницької, Волинської і Поборницької сотень Чернігівського полку), певною мірою — Глухівський (його основу склали частини Глухівської і Ямпільської сотень Ніжинського полку) та Кролевецький (утворений з Кролевецької і Воронезької сотень, частин Коропської, Батуринської, Ямпільської, Конотопської, Глухівської сотень Ніжинського полку, частини Поборницької сотні Чернігівського полку, частин Новгородської і Шептаківської сотень Стародубського полку).

1797 року Новгород-Сіверське намісництво було ліквідоване, а до складу новоствореної Малоросійської губернії ввійшли три істотно збільшені північні повіти: Новгород-Сіверський (з розташованими на його півночі населеними пунктами сучасної Української держави Грем’яч і Семенівка), Стародубський і Мглинський. Як зазначають О.Є.Маркова та В.С.Шандра [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 513], ці три повіти за імператорським указом 1802 року про поділ Малоросійської губернії на Полтавську і Чернігівську губернії ввійшли до складу останньої; також до неї було додано новостворений Новоміський повіт. 1803 року до Чернігівської губернії ще приєднали Суразький повіт. А 1809 року центр Новоміського повіту перевели в слободу Зибка (нині місто Новозибков Брянської області, РФ) і повіт змінив назву на Новозибківський. З того часу і до 1917 року «номенклатура» повітів Стародубщини та в цілому Чернігівської губернії залишалася незмінною. Додам, що Семенівка з прилеглими теренами в цей період входила до Новозибківського повіту.

Далі, розповідаючи про імперський період, переважно, але не виключно, спиратимуся на чудову книгу «Стародубщина. Нарис українського життя краю», яку на своєму сайті «Гайдамака» опублікував вітчизняний вчений-історик І.В.Роздобудько під псевдонімом «Вірний зі Стародубщини» [Роздобудько (рік звернення до ресурсу — 2019)]. Великою мірою саме в цьому краї розгорталися події життя кількох нащадків українського гетьмана Кирила Розумовського, котрим шлях на Стародубщину проклав позашлюбний син графа Олексія Розумовського та внук гетьмана Олексій Олексійович Перовський (1787—1836), російський письменник, більш відомий під псевдонімом — як Антоній Погорільський.

 

Звідки взявся цей псевдонім? Стосовно імені І.В.Роздобудько зазначає, що за його допомогою Перовський натякав на долю засновника двох великих монастирів — Києво-Печерської Лаври та чернігівських Антонієвих печер (див. розділ 1 цього путівника) — уславленого Антонія Печерського, якому в ХІ столітті так само довелося тікати на Чернігівщину з охопленого політичними суперечками Києва. А другу частину псевдоніма (її інколи передають і у варіанті Погорєльський) Перовському подарували Погорільці — маєток Розумовських, розташований у Сосницькому повіті Чернігівської губернії на межі з повітом Новозибківським, у якому він оселився 1822 року. Відмовившись і надалі від державної служби, гетьманський нащадок дав свою згоду лише на діяльність у якості попечителя Харківського учбового округу, а сам зосередився на літературній творчості.

У 1825—1828 роках Антоній Погорільський пише та видає повісті «Двійник, або Мої вечори в Малоросії» [Погорельский Антоний (1828/2016)] — збірник, який включає чотири новели, що об’єднані рамковим сюжетом. І вже перший абзац цієї книжки присвячено Погорільцям (подаю його у власному перекладі з російської. — Ю.Ч.): «У північній Малоросії — у тій частині, яку довільно назвати можна і лісовою, і піщаною, тому що назви ці рівною мірою їй пасують, — знаходиться село П***. Посеред отого села, на пагорбі, що поступово підвищується, розташовано великий сад в англійському стилі, до якого з північного боку прилягає просторе подвір’я, обнесене кам’яною огорожею; на подвір’ї панський дім із належними до нього будівлями. З одних віконець будинку видно сад, з інших видно вулицю, а по той бік вулиці зеленіються конопляники, що складають головний доход жителів тамтешнього краю. Пагорб оточений селянськими хатами, які вибудувані в порядку і прикрашені (на рідкість у тій країні) кам’яними димарями. На певній відстані від села густий сосновий ліс з усіх боків закриває види вдалину». І.В.Роздобудько повідомляє, що саме завдяки цьому твору Погорільського в російській та український літературних мовах з’являється слово «двойник» («двійник»), а разом з тим і психологічний термін «роздвоєння особи» (частіше йдеться про «розщеплення особистості» чи «роздвоєння особистості». — Ю.Ч.). Але головне — «Двійник» уторував шлях Миколі Гоголю, його «Вечорам на хуторі біля Диканьки»!

А «головний роман життя» Олексія Перовського (згідно з формулюванням І.В.Роздобудька), що вийшов друком у 1830—1833 роках, «стає першим великим за обсягом літературним твором з українського життя в російській та світовій літературі. Називається цей роман “Монастирка” (курсив мій. — Ю.Ч.), і головні події його відбуваються також на Північній Сіверщині…»; і далі: «Крім безперечного патріотичного (ідеться про український патріотизм. — Ю.Ч.) значення, роман “Монастирка” привертає увагу ще і як безцінний етнографічний матеріал, у якому автор у подробицях описав життя і побут мешканців Північної Сіверщини, у тому числі й Стародубщини». І.В.Роздобудько підсумовує: «Саме цей народний колорит роману привернув до нього увагу літературного суспільства». Велику, треба сказати, увагу. Зосібна, визначний російський поет і літературний критик Петро Вяземський писав: «Ось справжній і, ймовірно, перший у нас характерний роман».

Але славу письменнику Антонію Погорільському принесла повість-казка «Чорна курка, або Підземні жителі» (1829), написана ним для свого одинадцяти- чи дванадцятирічного племінника. Цей племінник — майбутній видатний російський поет, письменник і драматург Олексій Костянтинович Толстий (1817—1875) — разом із матір’ю Ганною (за чоловіком, із яким розійшлася відразу після синового народження, Толстою), позашлюбною дочкою графа Олексія Розумовського та внучкою гетьмана Кирила Розумовського, і її братом Олексієм Перовським (тим самим Антонієм Погорільським) — після смерті Олексія Розумовського перебралися жити до двох його маєтків на Північній Сіверщині. Тільки мати із сином оселилися в маєтку Красний Ріг поблизу Почепа, у Мглинському повіті тієї ж Чернігівської губернії. Утім, хлопчик багато часу проводив і в дядькових Погорільцях. Їх господар майже до самої смерті дуже велику увагу приділяв вихованню племінника.

 

Не хочу, щоб цей мій нарис перетворився на, так би мовити, мультибіографічний. Тому зупинюся лише на окремих сторінках життя Толстого, які безпосередньо стосуються України та з певних точок зору є найважливішими. Одну з них описує І.В.Роздобудько: «Під час нелюдського заслання Тараса Шевченка, він робив усе можливе, аби допомогти українському поетові вийти на волю. Коли на початку 50-х років трапилося так, що від Шевченка перестали надходити вістки із заслання, Олексій Толстой двічі їздить до Оренбурга, де генерал-губернатором був його дядько Василь Перовський, та вимагає від влади дбайливішого відношення до поета. З Шевченком йому зустрітися не довелось — той був у поході з військом, але другові Великого Кобзаря, художнику Гороновичу, який разом із Тарасом учився в Академії Мистецтв, Толстой пише з Оренбурга 1852-го року: “Шевченко зовсім не помер і не убитий. У мене перед очима вид Аральського моря, зроблений їм. Він є здоровим і буде, ймовірно, скоро представлений до підвищення, через те що начальство ним задоволене”. Зрозуміло, що це “задоволення начальства” було пов’язане саме з клопотанням за Шевченка Олексія Толстого». І далі: «З приходом до влади Олександра ІІ Толстой прикладає ще більше зусиль для визволення з солдатчини українського пророка, і, як зазначає… Лев Жемчужников, Толстой відіграв у справі визволення Тараса не останню роль. “По смерті імператора Миколи Павловича багато сприяв визволенню Шевченка граф Олексій Толстой, про що ніхто не знав”, — пише він. Так любов’ю до України з’єдналися долі Великого Кобзаря та правнука гетьмана Розумовського, який своєю Вітчизною вважав Стародубську землю».

1858 року Толстий добивається відставки з державної служби та повертається до прадідівського маєтку Красний Ріг, захоплення котрим висловлює в листі іншому видатному, на мою думку, російському поетові Якову Полонському: «Якби ви знали, яка це пишність влітку і осінню! Ліси довкруги на 50 верст і більше, балки і лощини такі красиві, яких я ніде не бачив, а восени… не виїжджаєш із золота і пурпуру». Не випадково саме тут було написано найбільші твори Толстого, серед яких преяскраві історичний роман «Князь Серебряний» (1862) і сатирична поезія «Історія держави Російської від Гостомисла до Тімашева» (1868). Останню цього року нарешті переклав і, за давньою сусідською традицією (але в український спосіб) доповнивши, публікую, зокрема — у Додатку 2 до першої частини цього путівника. А ще принагідно волію згадати, що в одному з листів Толстий писав: «Російська нація зараз мало чого вартує, російське дворянство — повне ніщо, російське духівництво — каналії, менша братія — каналії, чиновники — каналії…». І далі: «…у нас уряд кращий, ніж ми заслуговуємо, бо ми настільки монголи і туранці, наскільки це взагалі можливо. Ганьба нам! Це ми ще хочемо обернутися спиною до Європи! Це ми проголошуємо нові порядки і сміємо говорити про гнилий Захід!» Минуло півтора століття…

Похований Олексій Костянтинович Толстий у селі Красний Ріг (тепер — Почепського району Брянської області РФ), у невеличкій каплиці-усипальниці, поруч із дерев’яною Успенською церквою (1777) — прадідівською церквою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. А у відтвореній на початку 90-х років минулого століття садибі «Красний Ріг», у флігелі, що зберігся з імперських часів, нині працює літературно-меморіальний музей О.К.Толстого.

 

Ненадовго повернемося до села Погорільці (нині Семенівського району Чернігівської області), тепер — щоб згадати іншого правнука гетьмана Розумовського, іншого племінника Антонія Погорільського, сина його іншої сестри, який зробив вагомий внесок у власне українську культуру. Мається на увазі живописець і графік Лев Михайлович Жемчужников (1828—1912). Можливо, маленький Лев і не виніс так багато, як Олексій Толстий і старші брати Жемчужникови, з частих зустрічей представників роду Перовських у першій половині 30-х років позаминулого століття, які відбувалися в місті Почепі (тепер райцентр Брянської області РФ), чиєю окрасою залишається Воскресенський собор, збудований 1771 року італійським архітектором Антоніо Рінальді на замовлення гетьмана Кирила Розумовського, та сусідньому Красному Розі. Але пізніше в Погорільцях, які стали маєтком Олексія Толстого, «відомий український та російський художник-реаліст» часто гостював, згодом їх успадкувавши [Погорільці (2015)]. Зокрема, згадується, що Лев Жемчужников у 1852—1856 роках проживав у цьому селі, а потім приїжджав сюди влітку. Тут у нього гостював, зосібна, відомий художник Володимир Маковський, який часто відвідував ярмарки в Погорільцях і Семенівці та присвятив їм знамениту картину «Ярмарок на Україні».

 

Н.Г.Ковпаненко сповіщає [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 147], що Жемчужников, перебуваючи в Україні протягом 1852—1856 років, збирав український фольклор і предмети побуту, робив етнографічні замальовки, познайомився з творчістю Тараса Шевченка. Варта окремої згадки дружба художника з уславленим кобзарем Остапом Вересаєм. З картин Жемчужникова, присвячених життю і побуту українського селянства, мабуть, найзнаменитішими є «Кобзар на шляху» (1854), «Лірник у хаті» та «Козак їде на Січ» (обидві — 1857). Від кінця 50-х років художник працював у жанрі офорта, також виконавши низку непересічних творів на українську тематику («Покинута», «Кобзар з поводирем», портрет Миколи Маркевича, «Полтавська хата» та ін.).

І.В.Роздобудько пише: «Не забував ніколи Лев Жемчужников і про Великого Кобзаря. Він посилав Тарасові гроші на заслання, а коли Шевченкові дозволили нарешті повернутися, мріяв про зустріч». За даними дослідника, ця зустріч відбулася в Петербурзі 1858 року, і з того часу двоє синів України стали друзями.

«Лев Жемчужников був одним із перших серед тих, хто залишив для потомків свої спогади про зустрічі з Тарасом». Його «Спогад про Шевченка» з’явився вже 1861 року в «Основі» — єдиному україномовному журналі, який дозволено було друкувати в Російській імперії. Також, продовжуючи велику справу Шевченка-художника, Лев Жемчужников протягом 1861—1862 років видавав альбом «Живописна Україна» (48 офортів) як додаток до того самого журналу «Основа», фаховим чином остаточно повертаючись на шлях «до України та українства»…

Науково-історичну розповідь про російсько-імперську політику русифікації та подальше радянсько-імперське тотально-тоталітарне зросійщення української Стародубщини варто прочитати в тій же неодноразово мною цитованій чудовій книзі І.В.Роздобудька. А тут знову процитую, цього разу — Д.Я.Вортмана: «На початку 20 століття внаслідок… міграцій та русифікації частка українців у населенні Стародубщини значно зменшилася, проте вони залишалися найбільшою з етнічних груп регіону. Відомості про конкретну кількість українців на Стародубщині в цей час були суперечливими, що відобразилося в подальшій долі регіону в період із 1917 року, коли кордони нових держав намагалися встановити за етнічним принципом» [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 818]. Фактично Стародубщина з листопада 1917 року перебувала в складі Української Народної Республіки, потім у травні—листопаді 1918 року — Української Держави, а наприкінці 1918 року була захоплена більшовицькими військами. Хоча де-юре регіон в умовах окупації входив до складу іншої — «радянської» — української держави, яка до січня 1919 року використовувала назву «УНР», а з 6 січня того року фігурувала під назвою Української Соціялістичної (саме так!) Радянської Республіки.

 

Кінець кінцем у травні 1919 року відбулась анексія: згідно з так званим «договором про кордон між РСФРР і УСРР» Стародубщину було передано більшовицькій Росії. Остання зміна міждержавних кордонів у цьому краї датується 1926 роком: УСРР агресором було милостиво повернуто Семенівську волость із центром у Семенівці. Надалі в радянські часи українська спільнота підросійської Стародубщини якимось дивом… випарувалася, чи що: як інакше трактувати той факт, що згідно з переписом 1989 року частка українців у населенні Брянської області, велику частину якого складають мешканці Стародубського краю, становила… 1,8 % (! — Ю.Ч.)? Хоча, можливо, до цього доклався Антоній Погорільський, магією слова перетворивши українців Стародубщини в (на) підземних жителів зі своєї повісті-казки… Або треба наголошувати на тому, що русифікація по-радянськи часто-густо межувала зі звичайнісіньким геноцидом, у даному випадку — принаймні мовно-культурним. Так чи інакше, а конституційному Українському народові (з великої літери) — «громадянам України всіх національностей» — цей урок треба вивчити, а Стародубщину згодом повернути.

 

УРОК ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОДУБЩИНИ

 

Не записано поки в анналах,

та нагадаю, пробуджуючи маси,

народові, трошки поснулому,

тривожні історії миті:

Стародубщина — це аналог

нині окупованої частини Донбасу,

тільки в позаминулому

та на початку минулого століття…

 

04.09.19

 

Повернімося до НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО з його Тріумфальною аркою…

 

Далі буде!

 

ДОДАТОК

 

Рекомендована література до частини 6

 

Дівович С.Д. Разговор Великороссии с Малороссиею: «…сочинил в честь, славу и защищение всей Малороссии генеральной канцелярии переводчик Семен Дивович, 1762 года сентября 21, в Глухове» [Електронний ресурс] // ІЗБОРНИК. — Режим доступу.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Історія Семенівки [Електронний ресурс] // Сайт м. Семенівка Чернігівської області. — Режим доступу.

Комар Т.М. Козак Семен Іванович Самойлович — засновник Семенівки, державний діяч [Електронний ресурс] // Сайт м. Семенівка Чернігівської області. — 2015. — 15 липня. — Режим доступу.

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618—1648). — К., 2006.

Оглоблин О. (2000) Семен та Олекса Дивовичі [Електронний ресурс] // ІЗБОРНИК. — Режим доступу.

Погорельский Антоний (1828/2016). Двойник, или Мои вечера в Малороссии [Электронный ресурс] // Lib.Ru/Классика. — Режим доступа.

Погорільці, Семенівський район, Чернігівська область // Історія міст і сіл Української РСР. — 2015. — 10 травня. — Режим доступу.

Роздобудько І.В. (під псевдонімом «Вірний зі Стародубщини») Стародубщина. Нарис українського життя краю [Електронний ресурс] // Гайдамака: Незалежний інформаційно-освітній ресурс. — Режим доступу.

Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. — К., 1998. — (Україна крізь віки.)

Чухліб Т.В. Іван Мазепа. — К., 2013. — (Гетьмани України та їхня доба.)

Шептаки. Про село [Електронний ресурс] // Сайт Шептаківської сільської ради (Новгород-Сіверський район, Чернігівська область). — 2017. — 10 березня. — Режим доступу.