Ніжинсько-полковий анабазис. Початок

11.06.2020 0 By Chilli.Pepper

ЗАКІНЧЕННЯ РОЗДІЛУ 6 ДРУГОЇ КНИЖКИ ЦЬОГО ПУТІВНИКА

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 13)

Прапор Ніжина (2003).

Прапор Ніжина (2003).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків),
доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

 

…Нагадаю шановним читачам: записаний у Зборівському реєстрі 1649 року козак Ніжинського полку Роман Ракушка (Романовський) надалі був ніжинським сотником, одного разу — суддею (1659), двічі (у 1660 та 1665 роках) — наказним полковником, а врешті став генеральним підскарбієм Війська Запорозького [Заруба (2007): с. 72—75]. З огляду на ймовірне авторство цілком природно, що загальноукраїнський — до речі, як підрахував Я.І.Дзира [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 241], у тексті, закінченому на самому початку XVIII століття, термін «Україна» вжито понад 70 разів (! — Ю.Ч.) — «Літопис Самовидця» водночас є відносно (тобто за порівняння з іншими містами й полками Української козацької держави) значною мірою літописом міста Ніжина та Ніжинського полку. Цитуючи надалі окремі фрагменти твору, написаного староукраїнською мовою другої половини XVII століття, вміщуватиму в дужках переклад слів і зворотів, які без того можуть бути не зовсім зрозумілими для сьогоднішніх читачів. При цьому спиратимуся на «Словник застарілих і маловживаних слів» [Літопис Самовидця (1971): с. 182—187], відтворений згодом у чудовому виданні серії «Шкільна бібліотека» [Перлини духовності (2003): с. 177—188].

Після вступної розповіді «о началі войни Хмелницкого» переходячи до опису подій першого її року, Самовидець, зокрема, зупиняється на тих, у яких майже напевно брав особисту участь: «Того ж року по росказанню (за наказом) гетмана Хмелницкого полк Ніжинскій ходил доставати Кодака, и идучи ку Дніпру, чинили великіе кривди людем. Где люде, розуміючи оных за войско литовское, и якобы то оны идут на оборону Кодака, а не доставати, и несподіване напавши, нікоторіе сотні погромили в Рашевці за Комишним. Але зась (тут: знову) скупившись тот полк у Максимовці над Дніпром, тое войско розбили, же (що) мало которій з їх увойшол, и переправивши Дніпр, потягнули под Кодак, которій держачи в осаді през (тут: протягом) килка неділь (кількох тижнів), оным докучили, аж мусіли ся здати».

Такою була, сказати б, козацька правда про ту війну. Розповідь про найзнаменитіший похід першого її етапу з числа здійснених Ніжинським полком містить згадки і про «кривди», які чинив цей підрозділ справді героїчної армії Хмельницького своїм, українським людям, і про викликану тими кривдами й помилковою «оцінкою ситуації» атаку на нього своїх, місцевих теж повстанців, і про те, як діями у відповідь сіверські козаки знищили-розпорошили повстанські ж загони… І, попри все, здобуття Кодака в 1648 році є однією з визначних перемог нашого війська. А наступний рік національно-визвольної війни — 1649-й — гетьман Хмельницький починав із «незличоними своїми войсками козацкими», у складі яких були, зокрема, легендарні посталі «на Задніпру» (від «Задніпря»), тобто лівобережні, «полк Переясловскій, полк Ніжинскій, полк Черніговскій зо всею Сіверю аж по Гомель и Дроков, и Мглин, полк Прилуцкій, полк Ичанскій, полк Лубенскій, полк Иркліевскій, полк Миргородскій, полк Полтавскій, полк Зінковскій».

У 1651 році, за свідченням козацького літописця, Богдан Хмельницький «позволив войску коронному в Браславю, на Забожю, а части другой войска стати на Задніпру в полку Ніжинском и Черніговском и в Вишневичині (тобто Вишневеччині — колишньому лівобережному “князівстві” Яреми Вишневецького. — Ю.Ч.), а войску литовскому у Стародубовщині» (про Стародубщину, її історію йдеться в розділі 5 першої частини цього путівника. — Ю.Ч.). Але українці чинили запеклий спротив, зокрема, «и Любеч зоставал з жолнірами в облеженю от козаков, аж росказання (наказ) зайшло от гетмана Хмелницкого, жебы (щоб) отступили от Любеча»; мабуть, там давав окупантам свій останній переможний бій знаменитий ніжинський полковник Прокіп Шумейко. «И тоей же зими (але вже на початку 1652 року [Документи Богдана Хмельницького (1961): с. 250]) за тим позволеніем гетмана Хмелницкого войска коронніе росположил гетман (польський. — Ю.Ч.)… в Ніжини и там зимовал, а войска, которіе міл при себі немаліе, росправил по розних городах (містах) по Задніпрю и по Задесенню. А литовское войско стало в Стародубовщині, як идет границя Князства Литовского». Стосовно «РОКУ 1652» літописець свідчить: «Жолнірове… біду людем чинили ведлуг (тут: з причини) своего звичаю жолнірского», а потім «якнайскорій рушили з Задніпра, немаліе кривди чинячи людем…» Далі буде.

 

Пам’ятна дошка Роману Ракушці-Романовському та Григорію Гуляницькому в Ніжині

Пам’ятна дошка Роману Ракушці-Романовському та Григорію Гуляницькому (у другому випадку є плутанина з датами!) в Ніжині. Фото — Історія України (2020).

 

…Після кількамісячного першого полковництва Василя Золотаренка (1655—1656) наступним знаменитим ніжинським полковником у 1656—1659 роках був Григорій Гуляницький [Заруба (2007): с. 74]. Ю.А.Мицик сповіщає [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 252], що відомий і розгалужений рід Гуляницьких брав активну участь у Національній революції XVII століття від самого її початку: у «Реєстрі всього Війська Запорозького» 1649 року вказано 20 (двадцять! — Ю.Ч.) представників роду. Перед тим як обійняти посаду ніжинського полковника, Григорій Гуляницький протягом 1653—1655 років був полковником корсунським. Після смерті Богдана Хмельницького він підтримував Івана Виговського, зокрема, вів переговори з Річчю Посполитою, що завершилися укладанням Гадяцького договору 1658 року, згодом як наказний сіверський гетьман командував з’єднанням у складі Ніжинського, Прилуцького і Чернігівського полків… Розповідь про Григорія Гуляницького продовжимо, коли дістанемося КОНОТОПА.

Надалі ніжинськими полковниками були знову Василь (Васюта) Золотаренко (1659—1663) та Матвій Гвинтівка (1663—1667), згодом — генеральний осавул (1670) [Заруба (2007): с. 74]. Обидва зображені в історичному романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада» (другий — під прізвиськом-прізвищем Гвинтовка). Нагадаю, що Чорна рада 1663 року відбулася в червні на околицях саме Ніжина [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 555].

 

портрет першої дружини першого гетьмана Української козацької держави Ганни (Гафії?) Сомко (Сомківни) — сестри наказного гетьмана Якима Сомка

Музей Богдана Хмельницького в Чигирині: портрет першої дружини першого гетьмана Української козацької держави Ганни (Гафії?) Сомко (Сомківни) — сестри наказного гетьмана Якима Сомка. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Пропонуючи короткий опис цієї історичної події, кілька слів скажу про ще одного з її учасників Якима Сомка [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 709—710] — на той момент наказного гетьмана Лівобережної України. Він походив із заможної міщанської родини, що проживала в Переяславі; Сомкова сестра Ганна стала першою дружиною Богдана Хмельницького, матір’ю його синів Тимофія та Юрія і кількох дочок. Саме Яким Сомко наприкінці 1647 року надав притулок малолітнім Богдановим дітям, коли той вирушив на Січ піднімати козацьке повстання. Надалі переяславський сотник брав активну участь у Національно-визвольній війні, входячи до близького оточення Богдана Хмельницького, а потім ворогуючи з новообраним гетьманом Іваном Виговським. З 1659 року Сомко був переяславським полковником, з 1660 року — наказним гетьманом Лівобережної України. З осені 1661 року він вів запеклу політичну боротьбу з кошовим отаманом Запорозької Січі Іваном Брюховецьким, котрий, як і Сомко, мав намір стати «повним гетьманом». Стосовно ситуації 1663 року В.М.Горобець підкреслює: «Зважаючи на царський наказ, що передбачав задоволення вимоги І.Брюховецького та його оточення щодо проведення гетьманського обрання обов’язково на повній, або т. зв. чернецькій чи чорній раді (доступ до участі в якій отримували всі охочі), а також присутність на Чорній раді відділу царських військ на чолі з окольничим кн. Д.Велико-Гагіним (який отримав від царя Олексія Михайловича наказ домагатися обрання на гетьманство винятково І.Брюховецького, а не когось іншого), результати елекції були наперед заданими. Не змогли цьому перешкодити ані досягнуте напередодні Чорної ради примирення поміж Я.Сомком і В.Золотаренком, ані спроба Я.Сомка заручитися військовою допомогою правобережного гетьмана П.Тетері та Кримського ханату» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 556].

 

Наказний гетьман Яким Сомко (бл. 1619 — 1663)

Наказний гетьман Яким Сомко (бл. 1619 — 1663). Фото — Petriot333 (2010).

 

Самовидець повідомляє, що наказного гетьмана Якима Сомка — суперника Івана Брюховецького — та старшин, які його підтримували (додам: включно з Василем Золотаренком і ще шістьма полковниками!) царський представник перед початком другого дня ради «отослал в замок ніжинскій», де їх ув’язнили. «А Бруховецкій зо всім войском пришол к намету царскому, которому юже (вже) князь здавал з своїх рук булаву и бунчук, подтверждаючи гетманство (насправді булаву і бунчук йому вручили через кілька днів. — Ю.Ч.), и попровадил в соборную церков святого Николая, где присягу виконал Бруховецкій зо всім войском». Миколаївський собор теж розташовувався на території Ніжинського замку (фортеці), який, на жаль, не зберігся…

 

Гетьман Іван Брюховецький (1623—1668).

Гетьман Іван Брюховецький (1623—1668).

 

Відразу після Чорної ради 1663 року Ніжинський полк було радикально реформовано. «Того року полк втратив на користь новоствореного Стародубського 8 сотень, Чернігівського — 6 сотень, Київського — 2 сотні, 5 сотень розформовано у ході реорганізації. 1663 р. з Ніжинського полку виділено також Сосницький полк (1663—1668 рр.). Окрім того, тоді ж утворено окремий Глухівський полк із 6 “засеймських” ніжинських сотень. Щоправда, 1665 року Глухівський полк ліквідували, а територію знову включили під юрисдикцію ніжинських полковників» [Заруба (2007): с. 73]. Так Ніжин втратив фактичний статус, сказати б, головної столиці Української Сіверщини, але почесний статус її «другої столиці» за цим предивним містом, гадаю, залишатиметься довічно.

 

Карта Ніжинської фортеці 1773 року.

Карта Ніжинської фортеці 1773 року.

 

До речі, після іншої сумнозвісної ради  — Переяславської 1659 року, коли, за свідченням Самовидця, «воевод постановили в Переясловлю, Ніжині, Чернігові з войсками», — у Ніжинському замку стояв московський гарнізон. Місто надалі не змогли взяти нападники ні в 1661-му, ні наприкінці 1663-го, ні в 1667 році. А 1668 року в ході Антимосковського повстання ніжинські козаки та міщани намагалися здобути міський замок. Але «знову околничій князь Ромодановскій, скупивши войска немаліе, рушил на Україну на оборону зостаючим в облеженю воеводам и просто тягнул под Ніжин. Где прийшол до Ніжина на Рождество Пресвятой Богородици, котрого приход видячи ніжинці, узявшися с козаками, уступили з Ніжина, усе зоставивши. Где пришовши, князь Ромодановский стал у місті, и усе войско розграбило, и виходячи з Ніжина, місто спалил, нічого не зоставуючи…»; тобто діяв цей кат України у взірцевих московсько-російських традиціях.

А місту на той час уже було що втрачати. На щастя, з 1658 року тут існував кам’яний Миколаївський собор. Але ж поруч із ним виникла ціла низка церков та інших будинків і споруд — дерев’яних… Група фахівців-істориків і теоретиків архітектури, що на початку 2000-х років проводила комплексне дослідження Ніжина як унікальної пам’ятки вітчизняного містобудування та культурного центру Лівобережної України XVII—XVIII століть, слушно наголошувала: «Історичний розвиток міста не був еволюційним. За характером містобудівельних процесів він переривистий. Місто було спалене в 1668 р. каральним військом князя Г.Ромодановського за участь його мешканців у повстанні проти московських воєвод. На місці випалених дерев’яних храмів відбудовуються кам’яні культові споруди. У другій половині XVIII ст. Ніжин — крупний духовний центр на півдні Чернігово-Сіверщини» [Сопілка (2005): с. 68]. Нагадаю про подальші основні віхи на славному, вражаючому містобудівельному шляху, так би мовити, чергового етапу-періоду Відродження «другої столиці» Сіверського краю.

О.Б.Коваленко повідомляє [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 399], що близько 1660 року на південно-західній околиці міста, на березі річки Остер, було засновано Ніжинський Свято-Введенський монастир. Причому його первісні дерев’яні споруди — Свято-Введенська та Свято-Іллінська церкви і келії — згоріли не чорного 1668 року, а значно пізніше, у 1756 році. Згодом — уже наприкінці козацької доби — 1775 року тут збудували кам’яний собор Введення Пресвятої Богородиці (у стилі пізнього бароко), протягом 1778—1780 років спорудили монастирську дзвіницю.

 

Гравюра. «Гетьман Мазепа в оточенні добрих справ»

Іван Мигура (1706). . Гравюра.

 

Взагалі, бурхливий розвиток храмового зодчества в Ніжині спостерігається з початку XVIII століття. Мазепинська доба стала періодом розквіту в Україні принаймні науки, мистецтва й освіти, а також релігійної думки і високої храмової АРХІТЕКТУРИ. Урокам яскравого життя гетьмана Івана Мазепи я присвятив окрему поезію-нарис [Чернецький (2017)]. Оцінити ж додатково міркування, наміри та плани цього історичного діяча напередодні Антимосковського повстання 1708—1709 років довірю сусідському прихильнику головного Мазепиного ворога-супротивника, відповідний фрагмент чиєї знаменитої поеми переклав майже у підрядковий спосіб:

 

РЕПЛІКА МАЗЕПИ З ПОЕМИ ОЛЕКСАНДРА ПУШКІНА «ПОЛТАВА» (1828—1829)

(Уривок)

 

   Давно замислили ми діло;

Тепер воно кипить у нас.

Блага й велика мить наспіла,

Борні близький нарешті час.

Без волі милої та слави

Не піднімав наш люд глави

Під покровительством Варшави,

Під самовладністю Москви.

Та незалежної держави

Стан здобувати вже пора:

І прапор боротьби кривавий

Я підіймаю на Петра.

 

20.03.19

 

Що стосується Ніжинського полку, то в останній третині XVII — на початку XVIII століття його очільниками на тривалий термін ставали полковники-українці Пилип Уманець (1669—1674), Марко Борсук (1674—1677), Яків Жураківський (1677—1685), Степан Забіла (1687—1694), небіж Мазепи, син гетьманової сестри Іван Обидовський (1695—1701), Лук’ян Жураківський (1701—1718). Саме тут царський уряд розпочав призначення полковників із росіян; ця практика «зовнішнього управління» тривала з 1719 по 1746 рік [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 399]…

Повернімося до мазепинської доби. О.Б.Коваленко сповіщає [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 396], що на початку XVIII століття протопопом Павлом Яворським у центрі міста був заснований Ніжинський Благовіщенський монастир. Павло Яворський — брат українського церковного і культурного діяча, літератора, теолога та філософа Стефана Яворського, який у 1700 році на запрошення Петра І перебрався до Московської держави й був призначений митрополитом Рязанським і Муромським, а наступного року обійняв посаду місцеблюстителя патріаршого престолу [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 720], — тоді був настоятелем Свято-Миколаївського собору.

 

Гравюра. «Стефан Яворський, митрополит Рязанський і Муромський».

Костянтин Афанасьєв (1844). «Стефан Яворський, митрополит Рязанський і Муромський». Гравюра.

 

З огляду на це митрополит Стефан Яворський і приймає рішення про будівництво храму Благовіщення Пресвятої Богородиці саме «в Ніжині, де його брат… міг контролювати хід будови. У книзі І.Чернова “Краткая история построения Нежинского Благовещенского монастыря” (М., 1815) вміщено листи і записки митрополита до свого брата — від перших письмових вказівок закупити місце для будови храму в центрі Ніжина і до останніх, у яких тремтливою рукою С.Яворського виведено передсмертні розпорядження стосовно монастиря і бібліотеки». На думку авторів статті, котру цитую, гетьман Мазепа, що, «як свідчать дослідники, теж будував “п’ятибанні собори у Ніжині”», був «причетний саме до будівництва (разом із С.Яворським)… Благовіщенського собору»; хоча підкреслюється, що прямих доказів цієї гіпотези їм «знайти не вдалося» [Астаф’єв, Астаф’єва (2005): с. 76]. Для спорудження Благовіщенського собору Стефан Яворський 1702 року запросив до Ніжина архітектора Григорія Устинова — уродженця Углича, який тоді працював у Москві.

 

Благовіщенський собор під час реставрації

Під час реставрації важко належно оцінити храми Ніжина, навіть якщо це Благовіщенський собор, зате після неї… Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Ніжинський дослідник С.І.Чечин повідомляє, що будівництво тривало чотирнадцять років. «Зведений… величний храм в основі мав форму квадрата із заокругленими кутами. Його увінчували п’ять масивних бань із золоченими хрестами, які трималися на склепіннях, що у свою чергу спиралися на чотири великих стовпи. Внутрішній простір храму прикрашав грандіозний семиярусний іконостас, який, за свідченням сучасників, був не гіршим від іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Стіни у вівтарі були розписані монументальним олійним живописом» [Чечин (2005): с. 101]. Нарешті, у 1716 році відбулось урочисте освячення закінченого Благовіщенського собору.

 

Ніжин. Благовіщенський собор

Ніжин. Благовіщенський собор (1702—1716, архітектор — Григорій Устинов). Фото — Losinivka (2016).

 

Того ж 1716 року «новоствореному Ніжинському Благовіщенському монастирю» [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 397] підпорядкували, приєднавши до нього [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 396], Ветхоріздвяний (Красноострівський) Свято-Георгіївський монастир, про який уже неодноразово йшлося в цьому розділі. Ще протягом козацької доби тут побудували трапезну, келії, господарські споруди. Також варто згадати, що 1721 року Стефан Яворський подарував монастиреві свою бібліотеку, яка за кількістю книг (609 найменувань) тоді займала шосте місце серед приватних книгозбірень Російської імперії. До цієї бібліотеки входили, крім книг, і рукописи творів самого митрополита. Але невдовзі — у 1732 році — з ініціативи Феофана Прокоповича бібліотеку Стефана Яворського майже повністю передали Харківському колегіуму, лише 24 рукописи та книги залишились у Ніжині [Астаф’єв, Астаф’єва (2005): с. 77—78].

 

Ніжин. Михайлівська Грецька церква

Ніжин. Михайлівська Грецька церква (1719—1729). Фото — Вікіпедія, Користувач:Бунаков МП (2006).

 

З 1675 року, коли гетьман Іван Самойлович своїм універсалом гарантував ніжинським грекам право власного суду, починається задокументована історія уславленої грецької громади міста (тієї, якій вся Україна, зокрема, завдячує не лише бурхливим розвитком зовнішньої торгівлі, але й культовим сортом огірків!). У 1680 році тут виділилася грецька церковна парафія, а в 1696 році було створено грецьке братство [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392]. Надалі за козацької доби ніжинські греки залишили місту в дорогоцінний спадок церкву Архангелів Михаїла і Гавриїла, або Михайлівську Грецьку церкву (1719—1729), Троїцьку церкву (1733), яка, одначе, після перебудови кінця ХІХ століття набула рис неокласицизму,  та Грецьку церкву Всіх Святих, або Всіхсвятську Грецьку церкву (1760, 1780—1782), оздоблену наприкінці ХІХ століття класичними портиками доричного ордера.

Також у цей період Ніжин прикрасили Свято-Богоявленська, або Замкова, церква (1721), церква Іоанна Богослова (1752), у якій фахівці вбачають риси творчості корифея пізнього українського бароко Івана Григоровича-Барського, Спасо-Преображенська церква (1757), побудована в Новому Місті, церква Покрови Пресвятої Богородиці, або Покровська (1757—1765), церква Воздвиження Чесного Хреста, або Воздвиженська (1775), за О.С.Морозовим, усипальниця Розумовських.

Аби розібратися, про яких саме Розумовських в останньому випадку йдеться, продовжимо розгляд історії Ніжинського полку. Після майже трьох десятиліть засилля «варягів»-росіян очільниками цієї козацької військової й адміністративно-територіальної одиниці за часів цариці Єлизавети знову почали ставати українці. Зосібна, тривалий час Ніжинським полком управляли полковники: Семен Кочубей (1746—1751), згодом — генеральний обозний Війська Запорозького; Петро Розумовський (1753—1771), що обійняв цю посаду завдяки своєму родичу гетьману Кирилу Розумовському; Олександр Безбородько (1768—1773), який був наказним полковником; Андрій Жураківський (1772—1782) — останній у славетній когорті козацьких ніжинських полковників. Так ось, саме після смерті полковника Розумовського його вдова пожертвувала величезні кошти на будівництво кам’яної Воздвиженської церкви замість старої дерев’яної. У новому храмі і був похований Петро Розумовський.

Ще маю згадати про «Ніжинську справу» — події, що відбулися в Ніжині під час виборів депутатів до Законодавчої комісії 1767—1768 років [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 478]. У секретній інструкції Катерини ІІ президентові Другої Малоросійської колегії Петру Румянцеву, який повинен був особисто контролювати тут хід виборчої кампанії, пропонувалося схилити виборців до схвалення для своїх кандидатів типового наказу з поміркованими вимогами соціальних реформ, що не суперечили б курсу на ліквідацію гетьманської влади. Н.В.Шевченко повідомляє [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 396], що 1767 року в Ніжині під час виборів депутата від ніжинського і батуринського шляхетства за присутності Румянцева депутатом був обраний не лояльний до нової адміністрації Гетьманщини кандидат, а Григорій Долинський. Про цього визначного військового та державного діяча можна і слід прочитати в чудовій книзі О.П.Оглоблина «Люди Старої України», яку, до речі, цей уродженець Києва, але гідний нащадок сіверянського козацько-старшинського роду Лашкевичів починає такими словами: «Батьківщині моїй — Сіверщині присвячую» [Оглоблин (1959): с. 4, 24—32]. Але найголовніше: виборці вручили Долинському наказ, що містив вимоги про гарантування української політичної автономії, право вибору гетьмана, збереження чинності українського права і судочинства за Статутами Великого князівства Литовського! Румянцев оголосив вибори недійсними і призначив повторні. Проте на нове зібрання прибули лише 16 із 50 шляхтичів, які ще й відмовилися підписати запропонований ставлеником царської влади наказ! Румянцев наказав заарештувати всій учасників зборів та оголосив виданий Григорієві Долинському наказ недійсним. Військовий трибунал засудив 36 українських шляхтичів до страти (! — Ю.Ч.), а ще 14 осіб за рішенням Генерального військового суду отримали довічне заслання… Щоправда, з політичних міркувань царат не наважився здійснити репресії в повному обсязі: у липні 1768 року Правительствуючий Сенат скасував смертні вироки та заслання, залишивши, проте, в силі позбавлення всіх засуджених рангу і права займати урядові посади.

 

ДУМА ПРО «НІЖИНСЬКУ СПРАВУ» 1767 РОКУ

 

Паненята не всі «зманіжені»,

безнадійні не всі пани…

Відбулося це в місті Ніжині

в рóзпал із гетьмáнством війни.

Царський уряд справами чорними

традиційно займавсь тоді,

називаючи їх реформами

і торуючи шлях біді.

 

Тут на владному носі вибори

депутатів в одну з «контор»,

а шляхетство ж — це вічні вибрики,

контингент, як кажуть, ще той…

Щоби мати підсумки «глянцеві»

по козацьких селах-містах,

Катерина ІІ Румянцева

проінструктувала десь так:

 

«Критикують хай що завгóдно, та —

крім війни з гетьмáнством засад,

щоб забули шляхтичі гóрді ті

про хохляцький свій гетьманат».

Їм прийняти б капітуляції

ті умови, нехай сумні…

Та шляхетність, шляхетство, шляхта — це

все слова «однóкоріннí»!

 

«Брат» гадав, що вони пригноблені, —

а «холопи» склали наказ,

щоб була хоча б автономія

поки «в хаті своїй» у нас!

Пятдесят їх було, тих виборців,

і сказали ті пятдесят

не «хохлів» — батуринців, ніжинців —

гучно: «Хай живе гетьманат!»

 

І судили їх «по-дорослому».

Покарань вражає сувій:

тридцять шість (!) трибунал — до розстрілу*,

до заслання решту — суд «свій»…

Не здійснили «в повному обсязі»

тих репресій царські кати.

Та подробиці справи дóсі все

по підручниках не знайти…

 

Бо маєтки душ захаращені,

не складали про них пісні…

Пятдесят героїв Гетьмáнщини

деспотизму сказали: «Ні!» —

і сьогодні… та ні: довíчно їм

ми співатимемо хвалу.

Славмо відсіч за нашим звичаєм

цю сусідському злу… «ох, орлу»!

_______________

* Слово «розстріл» у моїй думі вжито не помилково і не випадково. Адже вважаю, що сáме те наше Відродження, простягнувшись в історії більш ніж на три століття, у підсумку стало «розстріляним». Дуже хотілося б, аби Відродження теперішнє, яке через ганебну зраду євнушковичів і підлу російську агресію почалося так само, вже незабаром перетворилося на просто щасливе. Слава Україні!

 

04.06.20

 

Ніжин. Музей «Ніжинська поштова станція»

Ніжин. Музей «Ніжинська поштова станція». Фото — Вікіпедія, Користувач:IgorTurzh (2009).

 

Нарешті, щодо розвитку Ніжина козацької доби Я.В.Верменич і Д.Я.Вортман сповіщають: «У 1780—1781 роках збудовано комплекс поштової станції (на сьогодні — єдиний в Україні, що зберігся майже повністю)» [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392]. Нині в цій будівлі, що сама по собі є непересічною історико-архітектурною пам’яткою, розміщено унікальний для нашої країни музей «Ніжинська поштова станція», присвячений розвиткові поштової справи в Україні протягом XVII — початку ХХ століть. Звісно, Ніжинщина та вся Чернігово-Сіверщина увагою не обділені.

 

Уродженець Ніжина художник Микола Самокиш (1860—1944)

Уродженець Ніжина художник Микола Самокиш (1860—1944). Фото 1929 року.

 

До речі, волею Випадку чи Долі саме в цій будівлі комплексу Ніжинської поштової станції, у сім’ї поштаря 1860 року народився видатний український художник Микола Самокиш. Тож в експозиції представлені ще й матеріали про життя і творчість метра батального живопису та його учнів. Рекомендую Вам, шановні друзі-читачі, перебуваючи в Ніжині, обов’язково відвідати цей вельми цікавий музейний заклад, а заразом :) і багатющий Ніжинський краєзнавчий музей імені Івана Спаського, на правах відділу якого діє перший.

Наприкінці козацької доби фахівці архітектури та громада Ніжина здійснили прорив у царині містобудування: «На цей час формується радіально-розгалужена схема міського плану, в якій ансамблі групуються на променях, що відходять від центрального ядра в передмістя: Овдіївку, Магерки, Вороб’ївку, Мигалівку, Бабичівку, Ковалівку, Нове Місто» [Сопілка (2005): с. 68—69]. Час нам із Вами, шановні супутники-читачі, вирушати з міста на простори Ніжинського полку. А він залишався найбільшим полком Української козацької держави до останнього дня її існування. В.В.Панашенко повідомляє [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 399], що 1782 року до нього входили такі сотні: чотири полкові Ніжинські, дві Борзенські, Веркіївська, Дівицька, Заньківська, Івангородська, Прохорівська, Шаповалівська, Бахмацька, Попівська, Конотопська, Батуринська, Новомлинська, Королівська, Кролевецька, Глухівська, Воронізька і Ямпільська (усього двадцять дві!). В.М.Заруба вважає [Заруба (2007): с. 74], що Ніжинських сотень було п’ять, а ось Борзнянська (саме так!) — лише одна. Так чи інакше, пропоную, осідлавши сталевого коня (бажано доброго!) та залишаючи за спиною центр міста, поїхати територіальним шляхом на північ — на колишній сотенний центр Веркíївку (з 1930 року Вертíївку), а невдовзі діставшися магістрального шляху, звернути праворуч. Промчимо з вітерцем, але суворо в межах ПДР, 42 кілометри — і нас зустрічає БОРЗНА!

 

(Далі буде!)

 

ніжинський Свято-Миколаївський собор

Минатимуть віки, а ніжинський Свято-Миколаївський собор (1655—1658 або 1659) залишатиметься одним із яскравих символів Чернігово-Сіверщини та безсмертної Козацької України. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

ДОДАТОК

 

Рекомендована література до частини 13

Астаф’єв О., Астаф’єва М. Екзарх і гетьман (Мазепинська церква в Ніжині) // Ніжинська старовина. — 2005. — № 1 (4).

Вечерський В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 2005. — Режим доступу.

Вечерський В.В. Архітектура // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 1. — К., 2018.

Документи Богдана Хмельницького (1648—1657). — К., 1961.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Літопис Самовидця [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1971. — Режим доступу.

Оглоблин О. Люди Старої України. — Мюнхен, 1959.

Перлини духовності: Твори української світської літератури від часів Київської Русі по XVIIІ ст. — К., 2003. — Кн. 1.

Сопілка В. Створити громадський центр сучасного рівня // Ніжинська старовина. — 2005. — № 1 (4).

Чернецький Ю. Шляхами долі гетьмана Мазепи: короткий путівник у віршах {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 26 червня. — Режим доступу.

Чечин С. Митрополит Стефан Яворський та гетьман Іван Мазепа // Ніжинська старовина. — 2005. — № 1 (4).


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: