Наступники вступають у бій за Кремль

Наступником Володимира Путіна може виявитися перший-ліпший, який опиниться у потрібний час у потрібному місці.

Український інститут майбутнього разом з Центром вивчення Росії та окупованих територій у спільній доповіді «Смерть Путіна» розповіли про майбутнє світу, Росії та України «після Путіна»: про сценарії політичної конфігурації РФ, про те, що буде з Європою, Близьким Сходом і головне — з Донбасом та Кримом. «ДС» розпочинає публікацію цієї доповіді — матеріали виходитимуть щоранку о 8:30 впродовж тижня.

1. Вступ до дослідження

2. Розвінчання міфу про швидкий розпад Росії після смерті Путіна

3. Економіка РФ під санкціями: чому не обвалилась і що буде далі

4. Демографічні перспективи: як РФ перетворюється на азійську країну

5. Військова доктрина Росії: еволюція та аналіз загроз

Проблема транзиту влади перед Володимиром Путіним та його оточенням наразі і в найближчій перспективі являє собою задачу, яка не має гарантованого або навіть оптимального рішення. В першу чергу — через пов’язану з транзитом політичну турбулентність. І це є одним із найсерйозніших викликів для Кремля.

Тематика наступництва вищої влади як у сучасній, так і в давнішій Росії завжди може розглядатися у двох площинах — стратегічній і тактичній, або історичній і поточній. Причому слід сказати, що повторюваність сценаріїв наступництва натякає на існування соціальних законів, розмов про які свідомо уникають суспільствознавці через небезпідставні побоюювання повторення досвіду захоплення вульгарним різновидом марксизму — історичним матеріалізмом.

Очевидне розчарування як у марксистському експерименті, так і в підходах до інтерпретацій російської політичної культури, розроблених ліберальним крилом політичної науки (зокрема, західної), генерувало як ультраконсервативні, так і постмодерні (культурологічні) гіпотези щодо російської системи — євразійської «субойкумени», як називав її політичний філософ Євген Іхлов.

Ультраконсервативні концепції зводяться до образу фортеці в облозі, державницької спадковості від Золотої Орди, і є хоч і зручними, але дещо примітивними, позаяк дотримуються лінійності й не пояснюють резистентності російського ладу.

1 Відтворювана система

Культурологічний, або соціально-антропологічний підхід, що його з різних боків явища застосовували економіст Симон Кордонський у програмній роботі «Станова структура пострадянської Росії» та Олександр Ахієзер, Ігор Яковенко та Ігор Клямкін у фундаментальній праці «Історія Росії: кінець або новий початок?» значно ближчий до суті. Наприклад, у другій праці запроваджується поняття самовладдя, яке добре пояснює відмінності російського самодержав’я від історичних європейських монархій всіх етапів, а в першій подається політична економія Росії, що не є і не була (за виключенням коротких періодів) ані капіталістичною, ані соціалістичною.

Ці дослідження уникають тих догм і міфів, що дезорієнтують аналітиків і примушують їх повсякчас виголошувати якісь «сюрпризи» чи розгадувати «багатоходівки». В цьому контексті на історію Росії після першої тривалої громадянської війни — Смути — яка зачіпає вже безпосередньо і українську історію, є сенс дивитися як на історію суспільства соціального апартеїду, звідси й формули про «найкращу ученицю Заходу», розбудову запозиченого з Європи модерну для кількох відсотків населення, найвищого прошарку суспільства за рахунок решти тощо.

Нарешті, важливою видається думка українсько-американського історика, директора гарвардського Українського інституту Сергія Плохія про те, що сьогодні Росія вперше у власній історії будує національну державу, тому триматиметься за Крим, але торгуватиме окупованою частиною Донбасу . Це й справді читається у реакціях пересічних росіян на заклики колаборантів надати їм «справжню допомогу» в боротьбі з українцями — реакціях суто утилітарних, що прискіпливо відстежуються придворними соціологами й пояснюють численні перевзування у повітрі чільних російських пропагандистів. Все вищесказане формує найбільш загальну рамку для обговорення алгоритму наступництва і його можливих фігурантів — із суто практичної точки зору таким спадкоємцем (якщо передача влади здійснюватиметься не катастрофічним, революційним чи квазіреволюційним шляхом) має бути етнічний росіянин, або принаймні православний слов’янин, який пройшов ієрархію в межах умовно опричного стану, але при цьому не є чужим специфічному російському бізнесу.

До жінок при владі нинішній російський соціум навряд чи готовий, а з чоловіками доньок (якщо весь цей сюжет узагалі не є містифікацією) Володимиру Путіну якось не таланить: перший — голландець, а другий, Кирило Шамалов, здається, втратив статус принца. Та звісно, не все так просто, і, щиро кажучи, сама по собі тема наступництва за Путіним містить чимало важливих обмежень.

Тож перш ніж рухатись далі, зосередимось на них.

2 Обмеження щодо наступництва

Перше обмеження полягає в тому, що сам Володимир Путін не демонструє жодних ознак бажання відійти від влади й на прямі питання з цього приводу відповідає хоч і жартома, але цілком прозоро, показуючи, що ця тема не стоїть на порядку денному — попереду в нього ще чотири роки. З іншого боку, скуплені наближеним як до спецслужб, так і до управління внутрішньої політики адміністрації президента Росії Telegram-канали перенасичені матеріалами про підготовку транзиту влади, нібито призначеного на 2024 рік, або навіть на більш ранню дату. Частково це імітація підкилимної боротьби для аудиторії з різновікових пікейних жилетів, що має на меті паралізувати будь-які опозиційні тілорухи, частково — відлуння справжньої підкилимної боротьби, частково — зондування громадської думки.

Друге обмеження — елементарна відсутність у теперішній час такого ідеального інституційного дизайну транзиту, який би дозволив Путіну або піти, не йдучи, або отримати надійні гарантії недоторканості. У 2007 році це було можливим — він довіряв Дмитру Медведєву, до того ж бюрократично обмежив його повноваження (частина силових функцій перетекла до уряду), країна перебувала на історичному піку свого економічного розвитку. І, що також важливо, Путін потрафив ліберальному істеблішменту та інтелігенції, хоч би й у шахрайський спосіб виконавши вимоги конституції.

Можна помітити, що останні думські та президентські вибори (якщо їх можна так назвати) 2012 та 2018 років відбувалися вже у принципово іншій атмосфері — боротьби зі скоріше уявним внутрішнім ворогом, Росії як фортеці в облозі тощо, а кадрові зміни посткримського періоду доводять, що кремлівський правитель припинив довіряти будь-кому, крім украй вузького кола осіб, які входять до «малої ради безпеки». Тому, як і за пізнього Єльцина, ті чи інші кандидати в наступники публічно обговорюються радше для того, щоби їх нейтралізувати — звичайна практика авторитаризму або абсолютної монархії.

Третє обмеження — демографічні зміни й соціальні шторми, фактичне зникнення середнього класу і критичне зменшення середньої вікової категорії. Тобто груп, що були активними прибічниками обережного консерватизму Путіна з гарніром ностальгічних симулякрів — то імперії Романових, то сталінізму, то доби «золотого застою». Адже недарма опозиційні російські економісти твердять, що Путін — ринковий ліберал у пострадянському сенсі слова (тобто неоконсерватор), адже він без вагань ріже соціальні витрати бюджету й накопичує гігантські золотовалютні резерви.

Тому Кремль не надихає навіть приклад транзиту в Казахстані, здавалося б, поза деякими дрібними епізодами найкомфортніший для Путіна — оскільки Назарбаєв аж ніяк не сидів на пороховій бочці агресивного соціального конфлікту, який, за шаленого суспільного розшарування, назріває в Росії.

Крім того, цей статус-кво ускладнено національним питанням, яке в останні роки знову почало набувати ваги, оскільки видається, що, з одного боку, ексклюзивний статус Чечні за Рамзана Кадирова досягає рівня суверенного політичного актора, а з іншого, щодо решти етнократій, а також провінцій із суттєвими неросійськими меншинами, проводиться політика утисків на етнокультурному підґрунті та спроб асиміляції. Адже одна з важливих підвалин російського самовладдя полягає якраз у тому, що демократія не здатна утримувати в покорі подібні території і народи, що їх населяють — це вичерпно продемонстрував досвід Лютневої революції та ранній етап президентства Бориса Єльцина.

Що повертає нас до питання наступництва, оскільки двадцять років тому передача влади від Єльцина до Путіна відбулася у досить специфічний спосіб (тоді, до речі, на це не зверталося особливої уваги) в умовах невідворотності нового конфлікту на Кавказі та антиолігархічного ресентименту російського суспільства, шокованого кризою 1998 року. Сьогодні, коли до обставин транзиту знов прикуто увагу, передовсім тому, що загроза переслідувань у країнах Заходу почала лякати авторів тієї схеми — є сенс в тому, щоби згадати, як воно відбувається.

Радянський період для пошуку взірців представляється найактуальнішим — за мінусом, звісно, революційного монументалізму ранньої його доби. Чинний російський режим, попри деякі ексцеси, є утилітарно-прагматичним, після єдиного, вкрай ризикованого (через що і випав надовго з фавору Владислав Сурков) епізоду протиставлення провінцій столицям у 2011-2012 роках, він навіть не намагається опертися на напіввигаданий тим-таки Сурковим «глибинний народ».

3 Чому важливий радянскьй досвід транзиту влади

Варто згадати, що Володимира Леніна важко вважати диктатором — він був фронтменом колективної партійної диктатури, в рамках якої дозволялася конкуренція фракцій, а відсторонено його від влади було через фізіологічні обставини, та й не Йосип Сталін був його наступником, а складна структура тріумвіратів. З того, що відомо про нинішні російські кулуари, подібні нотки присутні у дискусіях тієї частини правлячої верхівки, яка веде свій навіть безпосередній родовід від троцькістів, проте не справляє серйозного впливу на політичний процес (наприклад, голова «Роснано» Анатолій Чубайс, банкир Петро Авен, керівники ЗМІ та економічні бюрократи, чий злет став можливим завдяки приходу на посаду секретаря ЦК у 1986 році Олександра Яковлєва).

Щодо Йосипа Сталіна, то він дістався абсолютної влади шляхом внутрішньопартійних інтриг, протиставивши набрану з неофітів партійну бюрократію засновникам руху і квазітеократичного марксистського культу. При цьому його тоталітарний режим був невід’ємним від ідеології та однопартійної системи, сьогоднішня гра підстаркуватих корупціонерів у сталінізм вже давно не є переконливою, хоча й має чимало прихильників серед вихідців з родин пізньої сталіністської бюрократії.

Наївний сталінізм частини російського населення носить радше характер прихованого (а іноді — як у випадках Володимира Квачкова чи Юрія Мухіна — й відкритого) антиурядового протесту. Із зрозумілих причин для зануреного у тотальну корупцію замість тотальної ідеології правлячого прошарку апологія сталінізму є не просто невигідною, але й небезпечною. При цьому не можна виключати, що, як і у випадку зі Сталіним в останні дні його правління, транзит відбудеться несподівано, за фізіологічним фактом та боягузливим саботажем найближчого оточення диктатора. Тобто — як транзит не за змістом, а за формою.

Після Сталіна й двох коротких латентних спроб встановити диктатуру політичної поліції (Лаврентій Берія) і військових (Георгій Жуков) радянську-російську систему влади було збалансовано поверненням до колективного правління партійної верхівки (доречно нагадати, що Микита Хрущов був першим, а не генеральним секретарем). Ці часи досить важливі для перспектив розвитку поточної ситуації, оскільки нинішня російська верхівка вже більш-менш пам’ятає їх з дитинства і всі ці сценарії-пропозиції створення якоїсь «Державної ради», де головував би Путін, у той час як президентом і прем’єром стали б інші діячі — є похідними не від іранської моделі аятол, бо вона вимагала б ідеології, а якраз від радянських порядків часів відлиги. Адже тоді якось вдалося уникнути подоби колишньої Семибоярщини часів Смути і майбутньої семибоярщини часів єльцинізму.

Але у добі відлиги (як, зрештою, і в пізнішому періоді) є неприємний момент для нинішніх російських верхів. А саме — жорстке підпорядкування політичної поліції інтересам і вказівкам партійного керівництва. А це є родовою травмою теперішньої російської аристократії — якраз на запереченні цього канону вона рухалася до влади під час єльцинізму (гібридом режиму чилійського зразка, який обожнювали російські реформатори, так звані «системні ліберали», та послабленого режиму посткомуністичної партійно-господарської номенклатури). Сьогодні саме політична поліція — ФСБ та її зовнішньополітична й диверсійна руки, СВР і ГРУ — є панівною верствою у межах всього правлячого прошарку РФ.

Тому «крипто-троцькиста» Микиту Хрущова і позиціонують сьогодні радше як негативного політичного персонажа, предтечу Горбачова, у найкращому випадку — щирого, але короткозорого демагога, який не зміг запропонувати нічого навзамін мобілізаційній економіці сталінізму із її чітким поділом суспільства на правовірних та ворогів народу, й планом завоювання світу. Це, звісно, є цілковитою нісенітницею, оскільки саме Хрущов не погоджувався із капітулянтською ідеєю соціалізму в одній країні і вивів СРСР на історичну технологічну висоту. Проте саме приклад Хрущова продовжує робити Медведєва найімовірнішим претендентом на статус (схоже, радше фіктивного, ніж реального) спадкоємця Путіна — тим більше що з правової точки зору він таким сьогодні і є.

Втім, найоптимальнішим для сучасної російської еліти — того її сегменту, який справді має доступ до владних повноважень — є, безсумнівно, взірець режиму Леоніда Брежнєва. Навіть лояльні гумористи на кшталт Максима Галкіна почали прямо говорити про повноцінне повернення часів застою, зокрема, на телебаченні. Профанування ідеології, дозволена корупція та інші привілеї номенклатури (навіть конституційно закріплені), зона особливих інтересів у геополітичному оточенні та країнах третього світу, і при тому цивілізований бізнес із Заходом, нехай і на рівні сировинного експорту, — це і є абсолютний ідеал путінської генерації російської верхівки, чия свідомість сформувалася у ті часи.

Цей ідеал модифіковано надбаннями ринкових реформ та періодом легковажності Заходу, що загрузає одночасно в інфантилізмі, дозволивши пострадянській організованій злочинності керувати політичними процесами на території країн західного ядра.

Стримуючими факторами тріумфу нового брежневізму (а те, що він функціонує як робоча модель, доводить якраз постійне розповсюдження фобій про Перебудову 2.0, параноя пошуків нового Горбачова, тощо) є мізерна доля Росії у світовому ВВП, поглиблення демографічної та гуманітарної кризи на її території, надконцентрація населення у столицях, наростання технологічної відсталості, збільшення залежності від КНР та поширення холодного громадянського конфлікту в суспільстві. Більшість цих складових притаманна швидше останнім рокам Петербурзької імперії, аніж середині 60-х років чи навіть 80-м рокам минулого століття. Незалежно від того, розуміють це в Кремлі, чи ні.

4 Особливості пострадянського періоду

Слід подивитися і на той нетривалий період, який для керівного контуру Росії виглядає і відчувається як «учора», або навіть — «ще вранці». Адже слід звернути увагу: владу в Росії ніколи — взагалі ніколи — не передавали у демократичний спосіб, тобто коли її носій програє вибори супернику й цивілізовано передає клейноди. Всі демократично обрані російські парламенти часів напівконституційної монархії 1905-1917 років було розігнано. Вибори до останньої Верховної Ради СРСР містили квоти для КПРС. Бориса Єльцина вперше було обрано на президентських виборах, які за суттю були плебісцитом. У спадок йому дістався червоно-коричневий парламент, який він розтрощив танками, бо той заважав йому провадити ваучерну приватизацію.

Подальші єльцинські вже знову Думи не мали справжньої влади, хіба що підставляли ніжку при призначенні прем’єрів та ухваленні бюджетів. Вибори 1996 року, на яких переобрали Єльцина, й дотепер піддаються сумніву в розрізі етичності та результату: саме вони згенерували огидне явище російських політичних технологій, покликаних управляти станом холодної громадянської війни у суспільстві.

У пострадянський період влада в РФ мирно передавалася тричі — від Єльцина до Путіна, від Путіна до Медведєва і навпаки. Але в усіх трьох випадках мала місце лицемірна оборудка: це були передачі влади в межах елітного кола, в яких суспільство грало роль статиста. Всі думські вибори путінської доби було сфальсифіковано, але процес повноцінного усвідомлення цього громадськістю почався лише 8 років тому. Слід виокремити з цього періоду хіба що два моменти.

Перший — остання спроба конкуренції, а саме непростий вибір Путіна між Дмитром Медведєвим і Сергієм Івановим у якості зіц-президента (такої собі репліки Сімєона Бекбулатовича, який за дозволом Івана Грозного певний час був офіційним московським монархом), і вибір був зроблений на користь слабшого, не надто розумного вихідця з петербурзької мерії, а не здібного силовика, який становив приховану загрозу Путіну.

Другий момент — це московські вибори 2013 року, які столичний намісник Сергій Собянін ледь не програв Олексію Навальному (допомогли фальсіфікації), а також похідні від цієї події серійні програші правлячої партії на муніципальних, крайових і врешті-решт знов-таки столичних виборах, на яких мінімальну перевагу путіністів було здобуто внову за рахунок фальсифікацій, а також придушення масових протестів.

З переліченого вище комплексу обставин випливає, що навряд чи Кремль у потенційному транзиті влади ризикуватиме іграми навіть в імітаційну демократію. Якщо вірити зливам з московських кулуарів, сьогодні йдеться про подальше розширення впливу мажоритарних округів у моделі думських виборів, а також про повернення до прямого призначення губернаторів, а з іншого боку — про дозвіл на прямі вибори міських голів, які за останні 5-6 років скасовані у переважній більшості населених пунктів. Що свідчить про лихоманкову централізацію (так само і бюджетних течій), а також надання можливості випуску пари на місцевому рівні — за рахунок обмеження можливостей партійного чи іншого (як, наприклад, скандально прокитайська політика керівництва Красноярського краю) сепаратизму.

Тоді, якщо першочергово винести за дужки екзотичні варіанти, такі як Олексій Навальний, Михайло Ходорковський, Сергій Кириєнко, Леонід Невзлін чи Гаррі Каспаров, список потенційних наступників Путіна наразі не виглядає занадто довгим. Притому слід зауважити, що за будь-якого розкладу наступник буде лише фронтменом — або умовної групи «колективного Путіна» у складі решти кандидатів та осіб із його безпосереднього оточення, або самого Путіна, але вже «тіньового».

5 Вірний блазень

З урахуванням бажання обрати варіант, який вже спрацював, то першим серед можливих наступників слід розглядати Дмитра Медведєва. Цей варіант залюбки підтримає і крило системних лібералів, які контролюють системні банки, фінансово-економічні відомства та частково інформаційний та внутрішньополітичний блоки.

Медведєву — 59 років. Виходець з родини петербурзької інтелігенції. Керує урядом з 8 травня 2012 року, стільки ж — правлячою партією. Був президентом РФ (2008-2012). Також у 2000-2001, 2002-2008 рр. — голова ради директорів ВАТ «Газпром». З 14 листопада 2005 року по 7 травня 2008 року — перший заступник голови уряду РФ, куратор пріоритетних національних проектів. Небезпідставно вважається корупціонером, за висновками низки матеріалів Фонду боротьби з корупцією, зокрема широко відомого розслідування «Він вам не Дімон». Закінчив юридичний факультет Ленінградського університету (як і багато «пітерських», наближених Путіна).

Медведєв — наймолодший з петербурзького оточення Путіна, знайомий із ним з 1990 року. Той тоді був головою комітету із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга й часто залучав Медведєва до роботи як юридичного експерта та помічника мера. Експертом комітету, який очолював Путін, Медведєв був до середини 90-х років. У листопаді 1999 року, коли Володимир Путін вже працював прем’єром Росії, Медведєв був призначений на посаду заступника керівника апарату уряду. У грудні 1999 року згідно з указом в. о. президента Росії Володимира Путіна став заступником керівника адміністрації президента Олександра Волошина.

Відтоді й до свого президентства він двічі встиг очолити виборчий штаб Путіна, та ще двічі — президентську адміністрацію, а також побувати віце-прем’єром. 2 березня 2008 року Медведєв переміг на президентських виборах з результатом 70,28% голосів. Формально очолював вторгнення до Грузії, але одіозним в очах російських консерваторів чином здав Лівію.

До речі, саме Медведєв прийняв нову «Концепцію державної політики Російської Федерації щодо російського козацтва», метою якої є його «відродження». Сьогодні це «відроджене козацтво» у Росії виконує функції неформальної політичної поліції, а за її межами становить кадровий ресурс для гібридних війн.

У квітні 2010 року саме Медведєв провів переговори з президентом України Віктором Януковичем, за підсумками яких було підписано Харківські угоди. Залякував того-таки Януковича під час подій Революції Гідності, називаючи четвертого українського президента ганчіркою.

Водночас, попри специфічні досягнення в зовнішній політиці, на заваді цього варіанту стоять як жалюгідне становище, в якому перебувають з 2014 року системні ліберали, ідіосинкразія з боку силовиків та безнадійно зіпсований імідж «нанопрезидента» й Діми-айфончика. Водночас, не є неймовірним «відлиговий» сценарій, в якому саме показна слабкість фронтмена постпутінської команди може бути корисною.

6 Путін з пробірки

Якщо спекулювати на тему післяєльцинського транзиту, у найгібридній, мілітаризованій формі, то не можна оминути увагою нинішнього тульського губернатора Олексія Дюміна, якого сватали в наступники вже неодноразово. Такий варіант підтримає молоде покоління військовиків та спецслужб, зокрема ГРУ.

Дюміну 52 роки, він уродженець Курська. З 2 лютого 2016 року — губернатор Тульської області. Герой Російської Федерації, заступник міністра оборони РФ (24 грудня 2015 — 2 лютого 2016), генерал-лейтенант (2015). І навіть кандидат політичних наук (2009).

Дюмін був офіцером президентської охорони у перший путінський термін, з 9 серпня 1999 року. У 2007 році, коли главою уряду призначено Віктора Зубкова, очолив його охорону. Коли уряд знову очолив Путін, Дюмін став його особистим ад’ютантом. Згодом із цією посадою почав суміщати пост керівника управління особистої охорони Путіна. У 2014 році Дюмін призначений заступником начальника ГРУ, командувачем Силами спецоперацій, які відіграли одну із ключових ролей під час окупації Криму 2014 року, розповідь про що міститься у фільмі Андрія Кондрашова «Крим. Шлях на Батьківщину».

Згідно з даними газети «Коммерсантъ», саме Дюмін розробив і провів операцію екстреної евакуації Януковича у ніч на 23 лютого 2014 року.З 2015 року — начальник Головного штабу Сухопутних військ — перший заступник головнокомандувача Сухопутних військ. Далі — заступник міністра оборони. Четвертий рік керує Тульщиною, є партнером президента по хокею. З 6 квітня 2018 року включений до списку санкцій США в числі 17 урядовців та 7 бізнесменів з Росії.

Після початку частково викликаних санкціями економічних негараздів у Росії, набуття, як виявилося, занадто хвалькуватим тульським губернатором (у цьому він наслідував вождеві, який визнав своє керівництво вторгненням до Криму) очевидного невиїзного статусу, а нещодавно — серії умовно несподіваних поразок губернаторів і кандидатів у губернатори від «Єдиної Росії», Дюмін опинився у тіні. При цьому про нього пам’ятають і тримають у рукаві, насамперед у середовищі хоч і побитого гучними провалами, але заплямованого у спільних із Путіним злочинах, а відтак відданого особисто йому ГРУ (все більше розвідок вказують також і на причетність цієї служби до вбивства Бориса Немцова). Причин такого перебування в активному резерві дві. Перша — провінція, і дотепер просякнута культом Путіна, сприйме такий заспокійливий рімейк 1999 року на ура, а думка розчавлених державним терором столиць Кремль хвилює мало. Друга — спроба Сергія Кирієнка створити загін молодих клонів-технократів, з поміж яких і було би відібрано наступника, вочевидь, зазнала невдачі, оскільки технократи виявилися електоральними імпотентами: в умовах протесту виборців вони програвали підставним кандидатам від дозволених партій.

7 Генерал Єльцина

Якщо у конкуренції за верхню руку в російській політиці переможе армія, а також пріоритет гарантій та спадковості від тіньового, але впливового (особливо на міжнародному рівні) клану родини Бориса Єльцина (простіше — Юмашевих), то наступник — це міністр оборони Сергій Шойгу.

64-річний син високопоставленого партійного функціонера з Туви, Сергій Кужугетович до перебудови робив кар’єру у будівельних трестах. З 1994-го — міністр РФ у справах цивільної оборони, надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійних лих. Активний учасник придушення парламентського повстання проти Бориса Єльцина. За Путіна — з січня 2000 року — віце-прем’єр. Обіймав посаду голови МНС в урядах Віктора Черномирдіна, Сергія Кирієнка, Євгена Примакова, Сергія Степашина, Володимира Путіна (двічі), Михайла Касьянова, Михайла Фрадкова, Віктора Зубкова. З 2012 року міністр оборони. Герою Росії й генералу, що не служив жодного дня, тим не менше послідовно створюють імідж стронгмена й путінського конфідента.

Перше безпосередньо пов’язано із сюжетом «вставання з колін» у контексті воєнних авантюр в Україні та Сирії. Друге — наратив лідера нації та його найближчого послідовника, чи не найяскравішим проявом якого стало недавнє «усамітнення в тайзі». І якщо сприймати жовтневе соціологічне дослідження «Левада-Центру» саме як дослідження, що не містить маніпулятивної складової, ця практика є плідною: армія за рівнем довіри в останні два роки випереджає президента, і проекція цієї довіри перепадає міністру, який є уособленням Збройних Сил РФ.

У придворній боротьбі Сергій Шойгу щоразу показує себе сильним гравцем — так, негативні сторони сирійської авантюри він уміло переклав на засадничо пекельну фігуру боса найманців Євгена Пригожина, завадив призначенню його маріонеток на чільні позиції в Міноборони (і зміщенню самого себе), створив окрему економічну систему на основі потреб і можливостей збройних сил. Також Шойгу, про що свідчать його часті поїздки до Пекіна, чітко орієнтується на Китай і пригодовує ЗМІ.

З точки зору пострадянського російського істеблішменту Шойгу символізує собою тяглість від єльцинської доби (як і сам Путін), що зараховується в плюс. Слабкі сторони міністра оборони — етнічне походження (втім, за певних обставин це може бути й плюсом), традиційно низька політична пасіонарність армії у російській системі влади (якщо не з повстання декабристів, то з падіння Жукова — точно), прогресуюча параноя диктатора, корупційні скандали та, з публічної точки зору, злочини проти призовників, які знов почастішали. Проте, на відміну від дискредитованої та погано керованої Росгвардії, якою командує об’єктивно недалекий Віктор Золотов, який сам себе перетворив на ходячий анекдот у ході обміну відеороликами із Олексієм Навальним, — ЗС РФ є ефективним інструментом політичної боротьби, а інтереси важковаговика Шойгу ігнорувати чим далі тим небезпечніше.

8 Московський боярин

Втратив свої позиції під час московських хіпстерських бунтів, але підтвердив лояльність, так би мовити, кров’ю, московський очільник Сергій Собянін. Тому й залишається у списку претендентів, оскільки протягом років став уособлювати інтереси надбагатого московського комерційного боярства, а також угруповань етнічної мафії — а саме вірменської, азербайджанської (тих-таки Агаларових, що засвітилися у скандалах з Дональдом Трампом) та грузинської.

Сергію Собяніну 61 рік, він уродженець селища Няксімволь Ханти-Мансійського АО, Тюменська область. Мер Москви з 21 жовтня 2010 року — і перший на цій посаді член Ради безпеки РФ. Ще один виходець з будівельного бізнесу 1990-х, керівник адміністрації Путіна і віце-прем’єр. Тобто Собянін пройшов усю пізньорадянську, а потім і російську ієрархію з самих низів. Це потужний апаратний і навіть публічний політичний боєць.

За Собяніна відбулося різке розширення території Москви за рахунок приєднання частини південного заходу Московської області.

Незважаючи на сумнівну роль колабораціоніста із федеральною владою у літніх московських подіях і фактичну поразку в інтризі з виборами до столичної думи, розрив з ліберальною богемою Москви не зробив її мера біднішим чи помітно слабшим. Користуючись гігантським бюджетом Москви приблизно у $40 млрд, він активно фінансує приязність ЗМІ, а також нових москвичів, які заселили величезні райони новобудов на поглинутих столицею територіях. А в очах крайових еліт Собянін — об’єкт не лише заздрості, але й поклоніння, і в цьому парадоксально наближається до статусу свого попередника Юрія Лужкова, який ледь не очолив Росію двадцять років тому в парі з Євгеном Примаковим. Утім, наразі такого партнера у Собяніна немає, і це (крім плям на іміджі від зойків і звинувачень інтелігенції) є його слабкою стороною, так само як і віддаленість від питань зовнішньої політики, які є пріоритетом на порядку денному нинішнього Кремля.

9 Перевертень

Як не дивно, не втрачає прихильності Путіна і авантюрист федерального масштабу, багаторічний представник Росії у НАТО та віце-прем’єр з питань ОПК, нинішній очільник «Роскосмосу» та учасник Помаранчевої революції Дмитро Рогозін. За ним (так само як — за подібним алгоритмом — і за ніби ще українцем Віктором Медведчуком) вибудувалася коаліція корпоративних босів галузі, працює на нього і спадок радянської зовнішньої розвідки і рештки довіри у колах націоналістів.

55-річний Дмитро Рогозін, син генерал-лейтенанта й зять легенди радянської зовнішньої розвідки, має «правильне» походження й хороше політичне чуття, а відтак — і кар’єру ще з часів спроби перевороту ГКЧП, коли підтримав президента Єльцина і стояв в оточенні біля будівлі уряду РФ. Колись публічний представник правої опозиції Путіну, з 2008 року, отримавши дипломатичну посаду, з опозицією покінчив.

Вже півтора роки є директором «Роскосмосу». Рогозін — колишній представник Росії в НАТО, колишній депутат Держдуми, а також заступник голови уряду, відповідальний за військово-промисловий комплекс (2011-2018). Був куратором Кремля над сепаратистами Придністров’я. Перебуває під санкціями США та ЄС.

Санкції, проте, не обмежують Рогозіна у контактах з американськими колегами в галузі — крім того, американці не могли не накопичити на Дмитра Олеговича достатнього компромату під час його тривалої каденції у Брюсселі.

За іронією долі, цей публічний критик Заходу, навіть з точки зору родинної спадщини (зовнішньої розвідки, яка фокусувалася на США) та зв’язків, є ледь не найбільш прозахідним з імовірних наступників (якщо не рахувати Медведєва, але той не здатний бути дієвим у цій якості), оскільки сприймає Америку як конкурента, а не як екзистенцйного ворога, і має відповідний освітній рівень.

Непохитність позицій Рогозіна — хоч він і втратив посаду віце-прем’єра — пояснюється здатністю створювати ефективні альянси, а також власною економічною базою за рахунок, вочевидь, поділу ренти від військових замовлень скарбниці. Недоліки Рогозіна — його довгий язик, вживання у роль придворного скомороха, шлейф репутації етнічного російського націоналіста і учасника Помаранчевого майдану в Києві, адже все це згадується щоразу під час інформаційних атак. Але він матиме неабиякий шанс у разі взаємної анігіляції більш вірогідних потенційних наступників Путіна та лібералізації режиму.

10 Кольоровий революціонер

Олексій Навальний — варіант нетривіальний. Проте щодо його гібридної постаті варто зауважити наступне. Крім розбудованої ним змістовної партійної організації, яка наразі проходить крізь період погромних репресій, його наступництво зможе підтримати зовнішня розвідка, а також впливова політична еміграція, чиї чвари припинить усвідомлення часу «Ч». Принаймні, на поступово консолідуючих зустрічах емігрантів у Литві та Чорногорії ставлення до націонал-ліберала Навального стає все більш поблажливим, а в усіх останніх серіях небезуспішних місцевих виборів він знайшов спільну мову із вкрай специфічною тусовкою «Яблука» (звідки колись вийшов і сам), в якій все більший вплив отримує його колишній заступник начальника штабу на московських виборах 2013 року Максим Кац. Важливо, при цьому, пам’ятати, що Олексій Навальний не є людиною нізвідки. У пізні єльцинські часи та ранній путінський період він входив навіть до наглядової ради «Аерофлоту», який колись було віддано Єльциним Борису Березовському. А своїх російських націоналістичних — хоч і у європейському сенсі — поглядів пан Навальний, попри частково українське походження, не приховує.

Втім, варто зазначити наступне. Найближче путінське оточення наразі стоїть перед специфічною дилемою. З одного боку, патріархи, такі як Микола Патрушев або Михайло Фрадков, — занадто старі, а їхні діти, навіть ставши тепер міністрами та системними державними банкірами, — занадто молоді й публічно неефективні. З іншого боку, проект Сергія Кириєнка з молодими технократами закінчився нічим, жодних виборів вони виграти нездатні — а з таких складається весь безпосередній робочий блок Володимира Путіна. На свою власну гру вони принципово неспроможні.

І насамкінець необхідно наголосити — у російських умовах завжди існує фактор невизначеності, оскільки будь-які спекуляції кремлезнавців неминуче натикаються на чорну скриньку царського будуару. Подібно до малоазійських держав залізного віку або еллінських імперій, наступником Володимира Путіна може виявитися і перший-ліпший постільничий, який опиниться у потрібний час у потрібному місці.

Максим Михайленко, стаття головного редактора Newssky для «Ділової Столиці»