МІЖ ДНЕМ БАБАКА І ДНЕМ ДУРНЯ

Звісно, більшість сприймає те, що  третій рік відбувається в нашій каїні, як кризу. Це нормальна буденна реакція людини, оскільки вона ще не скоро житиме по 150 років, особливо у відсталих частинах планети.

спримаєм як кризу?Втім, тій вічній меншості, що подібно до альтруїстів серед бабуїнів (цей приклад наводив професор Куртьйо з напівзабутого роману Віктора Суханова 'Аватара' — своєрідний прототип Джорджа Сороса) яка багато чим жертвує заради виживання племені та його прогресу — слід не тільки розрізнювати контури майбутнього, але й уважно дивитися вглиб у минуле.

Днями двічі голова Верховної Ради Олександр Мороз, відповідаючи на мої більш чи менш банальні запитання, цікаво сказав, що криза, насправді триває вже 30 років. Як бачимо, уявлення про масштаби та глибину кризи може змінюватись із досвідом та масштабом.

Проте, на мою думку (власне, на думку т.зв. інституціоналістів) українська проблема (тут — не привід для суму, а технічний термін) значно

а) ширша у просторі та
б) 'глибша' з точки зору історії.

Вимір 'а' простіший для розтлумачення — українська Революція з перших днів генерувала собою виклик для світового балансу сил, або ж загрозу для уявлення про такий баланс, яке склалося протягом останньої чверті століття в головах еліт низки потужних держав та їхніх альянсів.

фото: Грушвського 22 січня 2014Майдан став прямою смертельною небезпекою для суспільного ладу, що вчергове відродився на схід та північ від наших кордонів. Що це за лад?

Саме це питання і сполучає в нашому випадку 'фізичний' простір із 'історичним часом'. Так відбувається тому, що і сьогодні наш соціум містить елементи цього ладу, які намагається 'перетравити' за допомогою 'шлункових соків' оновленого революцією та протистоянням агресії Росії ліберально-демократичного суспільного авангарду.

Зверніть увагу, що я не написав просто 'демократичного' — тому що демократія і сьогодні не має обов'язково бути ліберальною, оскільки демократія є владою більшості. А народна більшість може бути тривалий (або лише короткий — ми вже цього куштували, а ще більше 'наїмося' цього у майбутньому!) час ліберальною лише внаслідок певних соціальних умов.

Мало того — я не випадково використовую саме термін 'ліберальна', а от про поняття 'неолібералізм' тут не згадуватиму.

Тому що неолібералізм  — за чергових спроб реалізації певних політичних рецептів якого ми сьогодні живемо і житимемо ще досить довго — є темою окремої, і неуникненно пристрасної дискусії...

Тому повернемося до — белетристично кажучи — 'історичного прокляття', що нас переслідує і (тут без ілюзій) набридатиме нам ще довго, щопринаймні до сивин нині активних поколінь.

Одразу скажу, що наявність 'історичного прокляття' (інституціоналісти називають це path dependency — залежність від колії) аж ніяк нас якось особливо не занапащує у порівняльній площині.

Скажімо, якими би 'дресированими' не були сьогодні американці, расизм продовжує становити проблему, хоча і дещо змінилася пропорція змісту цього явища. Це проявляється навіть у драмі поточної виборчої кампанії у США. Або — для порівняної більшості громадян країн ЄС національні кордони продовжують грати роль психологічно заспокійливого симулякру, хоча зовні Союз давно сприймається як специфічна, але конфедерація.

Мартін Лютер КінгУкраїнська проблема попри точку зору вітчизняних 'перфекціоністів' не більш, і не менш 'ганебна' — справа в тому, що ми, нехай і значно меншою мірою аніж росіяни чи білоруси страждаємо на рецидив стародавніх соціальних порядків.

Якраз одна з проблем марксистської теорії, адаптованої до (спочатку) царської Росії і полягала в уявленні, що на схід від прусської та підпвстрійської Польщі знаходиться певна імперія із нехай і абсолютною, але монархією, а на її теренах, так чи інакше, відбувається якась класова боротьба.

Але попри зовнішню подібність (а саме 'подібність' є майже невидимим, але ключовим поняттям цього тексту) Московія-царська Росія фактично ніколи не була 'класовим' суспільством.

Лише відносно нещодавно політичні філософи почали розробляти тему 'патримонії' та 'неопатрімонії'.

Років 5 тому я входив до журі одного конкурсу студентських наукових робіт (так-так, юні часто ігнорують канон і витягають на поверхню якісь 'афігітєльні речі', хоча в українському випадку безсоромно-наївно 'тирячи' шмати текстів де завгодно) та із величезним інтересом прочитав дослідження про (вибачте) 'неопатримонізм'.

Сама по собі патримонія була такою організацією держави в пізній елліністичній Малій Азії, за якої правитель (не варто називати його чи її монархом чи феодалом) сприймав підрядну територію як власний маєток. Підкреслюю це визначення...

Фото: Карл Великий. Золото

Карл Великий. Золото


Русько-слов'янські князі — спочатку приблизно такі самі родові військові ватажки як і в германських та балтських племен — поступово адаптували елементи патрімоніі до  матриці власних держав з Другого Риму, Константинополя, який для них (але в ті часи і для величезної частини Центральної та Південної Європи — 'оспаді', та той напівдикий Карл Великий і баняка не гідний був носити за імператором-воїном Василем Болгаробойцею, і це факт) був абсолютним центром Всесвіту...ну, як для нас сьогодні Новий Йорк чи Лондон.

У 13 столітті навала досить прагматичних, до речі, кочівників посилила в нашому суспільстві 'прості алгоритми' та послабила 'складні' (приміром — 'монарх є першим серед рівних'). Прикладів, проявів, доказів цьому є маса — але це тема для для кількох докторатів.

Але.

Якщо якась колективна слов'янська ідентичність і існує, то виразною її рисою є надлишковість.

Якщо на Північному Сході колишньої більш чи менш ранньофеодальної імперії Києва нарощувалася пізньоеллінська патримонія (ось спитайте себе, що ж воно таке кріпаччина — хіба римські патриції чи плантатори Півдня США пили та гуляли із рабами?!), то на Південному Заході, що влився до близькоспоріднених із собою Литви та Польщі квітнув цілком собі лібертаріанський анархізм. Але — лише і тільки певного прошарку. І 'прошарок', 'шар', 'стан', 'страта' є другим терміном-привидом цієї есеї.

statue-man-on-horseback

Лешек Білий, польський князь ХХІІ ст, що віроломно вбив свого союзника, Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича та загинув такою ж смертю, через роки, від своїх союзників Святополка Поморського та Владислава Одонича. На фото пам'ятник йому у Марцинково-Горнє


Так
, за 5 століть з тих часів на наших землях змінювалися кордони, держави та їх назви, врешті-решт конституційні моделі, але щось залишалося незмінним.

Це тип очікувань від держави та внутрішня будова суспільства.

У нинішній РФ та пострадянській Євразії домінує очікування 'незмінності та спокою', і це найважливіша частина програми патримонії, або неопатрімонії (не слід таврувати її 'азіатчиною' чи 'візантійщиною' — адже Візантія була дуже різною в різні часи, а 'азіатчина' є не більш ніж політичним ярликом, генерованим досвідом певних колоніальних імперій).

На захід від наших кордонів суспільство як правило очікує від держави свободи чи автономії — хоча і це вже не є аксіомою.

Україна ж залишається молодою державою, але такою, соціум якої вже багато століть містить обидва компоненти — і це проявляється в тому, що попри всі зусилля (цілком щирі!) українських соціалістів (а до них між 1860 та 1930 роком належала чи не вся наша культурна еліта!) ми і до сих пір є суспільством становим, а не класовим (відмінність: у становому суспільстві існують прошарки в рамках ієрархії за привілеями, а в класовому люди належать до класів лише за рівнем доходу).

А це, в свою чергу, передбачає, на пізньому етапі еволюції станового суспільства на якому ми і знаходимось приблизно з часів перебудови — наявність гострого конфлікту феодалів та буржуазії.

Князь ВолодимирФактор патримонії ускладнив суто наш ландшафт цієї боротьби приблизно років на 150 (1848 рік — весна народів в імперії Габсбургів, 1861 — скасування кріпаччини в імперії Романових)... Але тут я свідомо — суто через резони наукової етики — просто перерву процес 'умнічанія' і закінчу трьома дещо розлогими тезами.

1. У коментарях до мого нещодавнього 'заклику' до громадян Нідерландів шановний колега і друг Сергій Федуняк написав, що «слід же їм нагадати» про історію їхньої власної столітньої боротьби за окремішність від Іспанії. Так от позавчора в рамках дискусійного шоу на ТБ саме про це і приблизно такими ж словами виборцям Нідерландів нагадав прем'єр-міністр країни Марк Рютте.

2. Соціальне життя націй залежне від циклів, а самі цикли переважно обертаються в межах історичної колії чи радше тунелю. Два протилежні береги нашої колії я назвав днями Бабака (патримонія, конформізм, стабільність) і днями Дурня (зміни, переворот-повстання ідеалістів, прогрес).

Бо ж 'дурень' -це...Десь близько на поличці стоїть у мене фундаментальна монографія Беатрис Отто 'Дурні. Ті, кого слухають королі. Історія шутовства', яку колись мені подарувала одна чудова жінка :). Тому:

3.: Можливо ви вже помітили, що не Єгипту чи Лівії, а саме нам (разом із Молдовою, яка через певні обставини завжди попереду на пів-бокалу 'Негру де Пуркарь') судилося спростувати деякі елементи теорії Сема Хантінгтона, або ж надати його спостереженням геть інших пояснень.

Ми ж бо прагнемо нарешті виборсатися з цієї (ога!) вікової Колії вбік доступної тепер 'сучасності' , такої сусідньої реалії 'Заходу'-- тому і спротив такий шалений, тому судді стріляють в кабінетах, а найманці патримона Путіна — вбивають вільних людей на Сході та в Криму.

Уважно роздивляючись у морок минувшини, нинішні бабуїни-альтруїсти-дурні чи не вперше з часів радянської перебудови думають так: ...ми переможемо.

Макс МихайленкоМаксим Михайленко

Поширити / Поделиться:

В тему:

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс