Митрополит Олександр: «Моя головна ідея — об'єднати українське Православ'я»

Митрополит Олександр (Драбинко)

Як і про що відбувається сьогодні діалог українських православних Церков? Як впливають на життя Церкви суспільні зміни? Що ж таке насправді автокефалія? Яку спадщину залишив Блаженніший Володимир? Про це та інше — в ексклюзивному інтерв'ю для NEWSSKY Митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського, вікарія Київської митрополії Олександра (Драбинко).

Ваше Високопреосвященство, як би Ви, загалом, охарактеризували процеси, що відбувалися у Православній Церкві в Україні останнім часом? Як правило, Церква відокремлює себе від буденних політичних процесів. Але, на Вашу думку, чи якось повпливала світська Революція Гідності 2013-14 рр. на настрої кліру та мирян УПЦ, і якщо так, то яким чином?

Церква — одна з найконсервативніших та «найповільніших» соціальних спільнот. Тому її реакція на історичні події іноді суттєво затримується.

Що відбувається сьогодні в Україні, якщо дивитися на все з історичної точки зору? Починаючи з незалежності, яка була отримана нами у безкровний нереволюційний спосіб, Україна психологічно і культурно була розділена на два соціокультурних полюси. Схід, зокрема, історично зросійщені Донбас та Крим — тяжіли до Росії. Західний і центральний регіони — демонстрували проєвропейські настрої.

Революція 2013-14 років та анексія Криму докорінно змінили «ментальну карту» України. Форпостом російської ідеї в Україні лишився Донбас, де були створені проросійські квазідержавні утворення ДНР та ЛНР. Проте вся інша територія України об’єдналася довкола українських культурних та політичних цінностей.

Суспільство завжди швидше реагує на зміни, ніж Церква. У цьому, звісно, є своя перевага. Адже саме консервативність Церкви дозволяє їй зберігати незалежність від політичних процесів та не перетворюватися на суспільно-політичний «флюгер». З іншого боку, трапляється і таке, що Церква ніби «не помічає» суттєвих історичних змін.

Православна Церква в Україні розділена не так за канонічною, як за культурною та політичною ознакою.

Майже в усіх парафіях Київського Патріархату та Автокефальної Церкви – звершується богослужіння українською. Переважна більшість парафіян УПЦ КП та УАПЦ — це українські патріоти.

А чимала частина кліриків та парафіян УПЦ — це люди, що орієнтуються на російську церковну традицію, яка прививалася царизмом століттями, для них богослужіння українською — це відступ від традиції та мало не святотатство, хоча на Буковині, приміром, багато парафій служать румунською, і це нормально.

Сучасна людина потерпає від розділень. Вона шукає у Церкві єдності та розради. А у сучасній православній спільноті України фактично точиться «громадянська війна».

Одна сторона звинувачує іншу у неканонічності. І чує у відповідь: а ви – «московські агенти». Конфлікт — це винахід Сатани. І тому у конфліктах не буває тих, хто цілком винний або цілком правий. Адже сам дух конфлікту робить людей рабами гріха.

Альтернативою конфлікту може бути лише діалог та подолання розколу, досягнення єдності. У той або інший спосіб, на базі того або іншого статусу — Українська Церква має об’єднатися та стати повноцінною Церквою-Сестрою у структурі вселенського православ’я, і це не новела і не мій винахід. Дозволю собі розлого процитувати одного дипломата, який мав зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм в 1996 році:

«Характеризуючи ситуацію в українському православ’ї, Варфоломей висловив свою тверду упевненість у необхідності дарування московським патріархом канонічності Українській православній церкві. Небажання Алексія II зробити це він вважає наслідком амбітного і імперського ставлення до України взагалі, до УПЦ зокрема.

На думку Варфоломея, незалежна Україна повинна і обов'язково буде мати незалежну церкву.
Ситуація сьогодні ускладнюється відсутністю чітких відповідних церковних канонів і розколом в самій Українській православній церкві, тому головним завданням зараз мають бути зусилля, спрямовані на об'єднання існуючих трьох церков в одну, що дасть змогу усунути одну з причин, яка «перешкоджає» Алексію II вчинити «по совісті».»

Мене часто називають «автокефалістом». Але моя головна ідея — це не автокефальний статус Української Церкви, а її єдність. Яким же має бути статус? Я тут повністю поділяю позицію покійного Блаженнішого Митрополита Володимира, який вважав, що питання автокефалії або автономії має розглядатися у зв’язку з питанням церковної єдності.

Православна спільнота України знаходиться сьогодні у пошуку прийнятної моделі єдності. Більша частина УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ сьогодні відкриті до діалогу та прагнуть єдності. У нашій Українській Православній Церкві є різні точки зору з цього приводу, але прихильники діалогу та об’єднання на сьогодні у меншості. Проте я певний, що ця тенденція змінюватиметься. Адже об’єднання православ’я в Україні — це не політичний, а, перш за все, пастирський проект, це обов’язок Євангельский.

Можна бути прихильником або противником помісності і залишатися добрим християнином, добрим пастирем. Але не можна бути добрим пастирем і добрим християнином, будучи противником церковного об’єднання.

Зрозуміло, що поняття «генерація», мабуть, не вписується до церковного modus vivendi. А все-таки, чи відчувається якась різниця між світоглядом поколінь, які сформувалися за тоталітарних радянських часів, і поколінь священнослужителів, які психологічно сформувалися вже за часів Незалежності?

Звісно ж, визначальною є сама особистість, а не час, у який вона формувалася. Але час накладає на нас свій відбиток. Радянщина відбирала у людей не лише свободу. Вона відбирала також людську гідність, вміння самостійно мислити, повагу до іншої думки. Церковні люди не вписувалися у радянську дійсність. Але ця дійсність все одно так або інакше на них впливала. Я не схильний ділити людей на види та типи. У кожного — своя особистість, свій життєвий шлях.

Проте тенденція, про яку ви згадали, дійсно існує: молодше покоління священнослужителів дійсно більш укорінене в українську дійсність — українську культуру, церковну традицію. Тут немає якогось математичного закону, де рік народження механічно означатиме більшу патріотичність.

Візьміть до прикладу владику Софронія — митрополита Черкаського і Канівського. Більшу частину свого життя владика Софроній прожив за радянських часів. Але ж який це патріот! Як сильно владика вболіває за долю Української Церкви, незалежність та соборність нашої України.

В якому стані знаходиться зараз діалог між канонічними та неканонічними конфесіями (або — організаціями віруючих) в Україні?

В України сьогодні існує одна канонічно визнана церковна структура та дві невизнані. Діалогу як такого, на жаль, сьогодні фактично не існує. Діалог з Київським Патріархатом був започаткований за часів предстоятельства Блаженнішого Митрополита Володимира. Блаженніший був прихильником такого діалогу. І він покладав на нього великі надії, сподівався, що діалог, врешті-решт, призведе до консолідації українського православ’я, до подолання розколу та його наслідків.

Деякі ієрархи УПЦ сьогодні вважають, що діалог непотрібний і неможливий. А Митрополит Володимир думав інакше. Згадаймо його духовний заповіт.

«За сучасних умов, — писав Блаженніший у цьому важливому історичному документі, — Українська Православна Церква не має права бездіяльно дивитися на теперішнє розділення… Якщо одна людина хоче примиритися з іншою, вона повинна зробити перший крок назустріч тому, з ким вона хоче примиритися, хоча б той був і неправий. Так само і в питанні об’єднання з тими, хто перебуває в розколі, — не треба чекати кроків з іншої сторони».

Скажу кілька слів і про мету діалогу. Метою діалогу не має бути «дружба» двох сторін проти третьої сторони. Наприклад, я не бачу сенсу сьогодні створювати блок УПЦ та УАПЦ проти Київського Патріархату. Можливо такий блок і зможе на якийсь час загальмувати певні процеси, які сьогодні непокоять певні церковні центри. Але з історичної точки зору, це буде рух у зворотному напрямку.

Українське суспільство вже навчилося відрізняти справжнє від підробленого, штучного. Імітація діалогу нам не допоможе. Натомість нам потрібний справжній діалог — діалог чесний і прозорий. А метою такого діалогу має стати відновлення в Україні єдиної канонічної Церкви, яка б об’єднала усіх православних.

Вибачте, але я не можу не задати тут питання про автокефалію як основу такого об’єднання.

Стосовно автокефалії свого часу чітко висловився Митрополит Володимир — вона має вінчати наші об’єднавчі зусилля. Тобто Блаженніший не відкидав ідею автокефалії як такої. Митрополит Володимир не вважав, як деякі наші радикали, що автокефалія — це, буцімто, відхід від шляху спасіння. Більш того, ототожнення канонічної автокефалії з розколом, думку про те, що автокефалія це, нібито, розкол з вселенським православ’ям, — Блаженніший вважав ознаками еклезіологічної єресі, тобто викривленням православного вчення про Церкву.

А в чому саме викривлення, поясніть?

Одного разу я спілкувався з однією літньою жінкою, яка сказала мені, що ніколи у житті не зайде до храму автокефальної Церкви. Звісно ж я зрозумів, що вона мала на увазі, що ніколи не зайде до храму УАПЦ або Київського патріархату. Але я дозволив собі певний іронічний експеримент і зауважив: «а ви знаєте, що храм, де ми з вами говоримо, належить саме до автокефальної Церкви?» «Як це можливо?» — жахнулася співрозмовниця. І я пояснив їй, що Руська Православна Церква має свого Патріарха, а отже є автокефальною, тобто незалежною у своєму канонічному управлінні від інших Помісних Церков…

Бачили б ви очі цієї жінки... Слово «автокефалія» для неї означало ніщо інше як духовну смерть. І тут виявляється, що її власний храм, храм, де вона звикла молитися, сповідатися, причащатися — також «автокефальний».

Що ілюструє ця історія?

За десятиліття полеміки з автокефальним рухом ми витворили цілий комплекс міфів, які не мають жодного стосунку до православного богослов’я. У Першому посланні до Тимофія є така настанова: «Цурайся нечистих та бабських байок, а вправляйся у благочесті» (4,7). Так от жінка, з якою я говорив, стала жертвою саме цих «бабських міфів» (а грецькою, до речі, вжито саме слово «міфос»), зокрема, міфу про те, що справжня істинна Православна Церква ніби-то не може бути автокефальною.

Даруйте, але ж давайте задамо собі питання — якою є єдність православного світу сьогодні? Яким чином об’єднані, наприклад, Православна Церква у Греції та Православна Церква в Росії? Можливо, вони керуються з одного адміністративного центру? Ні. Елладською Церквою керую Священний Синод цієї Церкви, а на чолі Руської Православної Церкви стоїть Патріарх, який керує нею разом зі своїм Священним Синодом. Обидві Церкви автокефальні, тобто незалежні одна від одної та інших Помісних Церков. Який висновок ми можемо зробити з цього прикладу? Автокефалія — це не інструмент роз’єднання, а канонічна норма життя православного світу. Адже єдність Православної Церкви має не адміністративний характер, а базується на єдності віри та єдності молитви.

З ваших слів я зрозумів, що ви не відкидаєте автокефалії Української Церкви?

Її не відкидав і Блаженніший Митрополит Володимир. Чому ж її маю відкидати я? Але повторюся: головним пріоритетом для мене є не той або інший канонічний статус, а об’єднання розділеного українського православ’я. Нам необхідно започаткувати справжній, щирий діалог.

А вже у ході цього діалогу визначитися, на базі якого саме статусу має відбутися об’єднання. До слова, сама по собі Українська Церква, нехай і об’єднана, це питання вирішити не зможе. Тобто тут все одно потрібно буде залучати вселенське православ’я, враховувати думку Вселенського Константинопольського Патріархату та інших Помісних Церков.

Але наскільки це буде прийнятно для Московського Патріархату, який постійно наголошує, що українське питання — це внутрішня справа РПЦ?

Дійсно, наприкінці 80-х та на початку 90-х питання церковного розділення в Україні сприймалося саме так. Українська державність тоді була лише щойно проголошена, і чимало питань сприймалося по інерції, без врахування того, що Україна — це окрема держава. Крім того, існувала думка, що церковне розділення буде подолане у найближчій перспективі. Але, пробачте, з того часу минуло вже 25 років. На початку 90-х у церковних колах панувала думка: «розкол — це проблема Філарета». Мовляв, єдина причина існування Київського Патріархату — це те, що Митрополит Філарет свого часу не став патріархом Московським. Ця точка зору сьогодні відома.

Її захищає сьогодні Василій Анісімов, Максим Костенко, Олександр Чаленко та інші журналісти з проросійського пулу. Але з 1992 року минуло 23 роки. І за цей час стало зрозуміло, що ідея помісності Української Церкви не зводиться до тої або іншої персоналії.

Хочу нагадати думку мого вчителя —Митрополита Володимира. «Сподівання багатьох, що автокефальний рух в Україні локалізується у західному регіоні і з часом зійде нанівець¸не виправдалися. Змінилися люди, безліч наших співвітчизників прийшли до православної віри саме в межах цього руху».

Що означають ці слова? Ми маємо усвідомити, що зараз не кінець 80-х, і автокефальний рух — це не маргінальне суспільне явище.

Нещодавно Держдепартамент у справах національностей та релігій оприлюднив звіт про мережу релігійних організацій в Україні станом на 1 січня цього року.

Я підрахував кількість громад і громад, що належать до УПЦ КП та УАПЦ. І от що вийшло: УПЦ КП та УАПЦ разом нараховують майже шість тисяч громад. А, точніше 5.963 громади. А до канонічної УПЦ належить 12.241 громада. «Нас удвічі більше» — скаже хтось. Але, вибачте, вдумайтеся у це число: майже 6 тисяч громад. Так це ж більше, ніж нараховують деякі Помісні Церкви!

Майже 6 тисяч громад знаходяться у канонічній ізоляції, що передбачає, до речі, і невизнання таїнств, що звершені у цій церковній спільноті. Вибачте, але ж це справжня трагедія для мільйонів українців. Ігнорувати таку проблему з пастирської точки зору неможливо.

Саме тому Блаженніший Митрополит Володимир і звернувся у жовтні 2008 року до Глав Помісних Православних Церков з проханням висловити «єдину позицію щодо шляхів подолання церковних розділень в Україні». Блаженніший був людиною смиренною, людиною, що звикла коритися соборному розуму Церкви. І саме тому він писав у своєму Зверненні до Глав Помісних Церков: «Ми сподіваємося, що просвітлений Духом Святим соборний розум Вселенської Церкви вкаже шлях до відновлення богозаповіданної церковної єдності».

Серед тих в Україні, кого хвилює доляукраїнського Православ'я, чимало людей
покладають надії на майбутній Вселенськийсобор... Як Ви вважаєте, чи відбудуться якісьзміни?

Собор, який ви маєте на увазі, не заявлений наразі як Вселенський. А його офіційна назва — Всеправославний Собор або більш архаїчно та урочисто: Святий і Великий Собор Православної Церкви. Підготовка до такого Собору ведеться вже більше 50 років — з 1961 року.

Але тут є об’єктивна перешкода. Проводити такий Собор можна лише тоді, коли буде зрозуміло, що з усіх важливих питань між Помісними Православними Церквами буде віднайдений консенсус. Якщо цього вдасться досягнути, то Собор буде проведений наступного року.

Але я б не покладав особливі надії саме на цей Собор, бо українське церковне питання надто суперечливе для обговорення. Інтереси Константинопольського та Московського Патріархатів тут відмінні. А отже Собор або ігноруватиме цю проблему, або винесе з неї рішення на основі консенсусу.

Звичайно, ми з вами — смертні люди. І ми не володіємо даром передбачення. «Неможливе для людей, можливе для Бога», — читаємо ми у Євангелії. Але на сьогодні вирішення українського церковного питання на Всеправославному Соборі здається мені малореалістичним. Провести такий Собор без участі Московського Патріархату неможливо. А позиція Московського Патріархату сьогодні чітко визначена: об’єднання можливе на базі існуючого статусу УПЦ всередині Московського Патріархату і через покаяння тих, хто перебуває сьогодні поза УПЦ у гріху розколу.

А наскільки реалістично, що УПЦ КП та УАПЦ приймуть такі умови?

Ці умови були озвучені одразу ж — тобто чверть століття назад. Їх не приймали впродовж 25 років. Чому саме їх мають прийняти сьогодні... І як бути з тими, хто не чинив розкол, а виріс в ньому? В чому їх гріх?

Наскільки я пам’ятаю, була ще інша пропозиція — автономія.

Так, Ювілейний Собор РПЦ 2000 р. відмовив розглянути лист Леоніда Кучми стосовно удосконалення канонічного статусу Українській Церкві (а тоді під цим виразом малася на увазі саме автономія) Натомість було прийняте рішення «вважати необхідним через братню взаємодію і консультації з іншими Помісними Церквами сприяти досягненню загальноправославної згоди з питання проголошення та визнання автономії Української Православної Церкви, яке мусить мати місце у зв’язку з реальними досягненнями у справі подолання розколу».

А що означає таке формулювання в перекладі з церковно-дипломатичної на зрозумілу нам мову?

Можу запропонувати власну версію такого перекладу. Тут сказано, що РПЦ не готова надати УПЦ автономію, але готова зробити це після того, як до УПЦ приєднається Київський Патріархат та УАПЦ.

Причому слова про досягнення загальноцерковної згоди щодо автономії свідчать про те, що майбутня автономна Церква буде присутня у загальноцерковному диптиху Помісних Церков.

Тобто, що це буде не автономія у складі Московського Патріархату, а власний статус у вселенському православ’ї.

Вибачте, але знову ж таки — наскільки це реалістично?

Вселенський Патріархат вважає, що статус автономії можливий лише для Церков, які входять до складу саме цього Патріархату. Тобто, з точки зору Вселенського Патріархату, Українська Церква не може мати статусу автономної у складі Московського Патріархату. Сукупність певних канонічних прав — так. Але це не буде повноцінна автономія, автономія, яка визнана усіма Помісними Церквами, а лише особливий статус всередині Руської Церкви. Тобто той статус, який ми маємо зараз.

Тобто варіант автономії відпадає?

Я — вікарний єпископ Української Православної Церкви, яка користується правами широкої автономії та незалежності в управлінні всередині Руської Православної Церкви. Задоволений я цим статусом або ні, прагну я його удосконалити або ні — це не вирішує питання об’єднання.

А питання про автономію у складі Московського Патріархату треба ставити не переді мною, а перед тими нашими братами, що сьогодні перебувають поза межами УПЦ. Іншими словами, це питання до священнослужителів та вірян Київського Патріархату та УАПЦ. Відповідь можуть дати тільки вони. Зрозумійте — діалог потрібно вести не зі мною, а з ними. Вони — сторона переговорів. А саме до них мають бути звернені ваші питання.

Але у вас має бути власна думка щодо цього.

У мене тут є скоріше певна поетична асоціація. На думку спливають слова Блаженнішого Митрополита Володимира.

Знати, як діяти, — половина справи, інша половина — знати час, коли діяти. Ми не можемо сісти у човен, який вже проплив повз нас, або у той, який ще не приплив.

У деяких країнах, приміром, у Румунії — місцева православна Церква має певний «урядовий» статус — чи може такий статус посприяти, у перспективі, залагодженню проблеми українських «розколів»?

Розділення нереально подолати без чіткої позиції держави. Держава має чітко визначитися — зацікавлена вона у консолідації українського православ’я або ні. Церква відокремлена від держави. Але Церква не може ігнорувати позицію суспільства та держави. Тут потрібний конструктивний діалог.

Держава має знайти аргументи, щоб переконати православних ієрархів з різних церковних спільнот об’єднатися. Одним з таких аргументів може бути зміна законодавчої бази. Зокрема, держава може надати об’єднаній Православній Церкві особливий статус, який би передбачав фінансування кліру та інших церковних працівників за рахунок платників податків. Так робиться у таких православних країнах як Румунія або ж Греція.

Подібна ж система існує у Німеччині, де платник податків сам визначає конфесію, якій прагне допомагати або ж не допомагає жодній. Тут, щоправда, існує певна межа. Держава може заохочувати православні юрисдикції до об’єднання. Але вона не має тиснути.

Гаразд, держава не має тиснути. А суспільство? Наприклад, якщо завтра відомий громадський діяч наполягатиме на автокефалізації Церкви — це тиск або ні?

Громадянське суспільство — це не Церква. Але це — головний партнер Церкви. Тому деякі ієрархи глибоко помиляються, коли вважають, що думкою суспільства можна нехтувати. Церква не має бути «флюгером», її позиція з етичних питань має ґрунтуватися на біблійному та святоотецькому вченні.

Але у таких питаннях, як об’єднання або канонічний статус, ми маємо чуйно прислухатися до українського суспільства. Не варто думати, що затягування питання зніме його з порядку денного.

Запит суспільства на церковну єдність нікуди не дінеться. А от авторитет нашої Церкви в українському суспільстві неминуче впаде. Дехто каже: Драбинко — український націоналіст, тому він і виступає за об’єднання українського православ’я.

Я — прихильник об’єднання українського православ’я.

Але моя позиція обумовлена пастирськими, а не політичними чинниками. В даному питанні завжди перед очима образ і приклад «Пастиря Доброго». І якщо я наполегливо виступаю за діалог, то це тому, що я не хочу, аби Церква, в якій я знаходжуся, маргіналізувалася, остаточно втратила свій вплив на українське суспільство, втратила все те, що було придбано трудами покійного Митрополита Володимира.

Насамкінець, хочу згадати про Вашого спочилого покійного вчителя — Блаженнішого Митрополита Володимира. Яке значення для сучасного українського православ’я має його духовна спадщина та досвід?

Блаженніший Володимир — це фактично отець сучасної УПЦ, оскільки саме на його роки припав процес становлення нашої Церкви та закріплення її канонічних прав. Мені довподоби слова багаторічного секретаря Митрополита Володимира, протоієрея Віталія Косовського: «Такое мудрое управление Церковью позволило за эти 18 лет поднять ее на высочайший мировой уровень. Ныне Украинскую Православную Церковь по праву можно назвать одной из великих Церквей мира. И мы можем сейчас констатировать: в Украине есть Поместная Церковь, т. к. УПЦ обладает всеми правами Поместной Церкви.»

Митрополит Володимир був живою людиною. Як у богослова, що спеціалізувався у сфері еклезіології (еклезіологія — розділ богослов’я, що вивчає вчення про Церкву – ред.), у нього були свої усталені погляди на такі явища як церковне розділення. Але Блаженніший не був сухою людиною з кабінетним типом мислення. І його ставлення до певних явищ, певних особистостей — з часом змінювалося.

На початку 90-х Блаженніший перебував у жорсткому конфлікті з колишнім Предстоятелем УПЦ Митрополитом Філаретом. Це був, так би мовити, історично неминучий конфлікт… Але наприкінці життя він якось випадково зустрівся з патріархом Філаретом, і вони по-християнськи обнялися, розцілувалися. Цей крок критикували деякі «ревнителі». Але такий вже був Блаженніший — людяний, відкритий…

Магістерська дисертація Блаженнішого присвячена темі еклезіології у східнослов’янській богословській традиції. Він написав її у 1978 році. Але подивіться на список літератури, на богословські постаті, які у ній аналізуються, нарешті, на сам стиль аналізу. Це — європейський за своїм стилем та рівнем богословський аналіз. Аналізуючи богословську систему отця Сергія Булгакова або отця Павла Флоренського, Митрополит Володимир вказує на сильні та слабкі сторони їх богословських моделей. Але він уникає ідеологізувати розбіжності, уникає навішувати ярлики «неправославності».

Це була дуже відкрита та терпима людина. Власне кажучи, за своєю ментальністю це була, скоріше, людина європейської, а не радянської культури.

Мрією Блаженнішого було закінчити докторську дисертацію. Але не справдилося. Надто багато часу відбирали зустрічі, виїзди на єпархії, підготовка церковних документів.

Нещодавно Фонд пам’яті Митрополита Володимира випустив у світ одинадцятий том зібрання творів Блаженнішого. Це — збірка концептуальних статей та доповідей Блаженнішого, які були написані ним в останні роки. Відкриває збірку Духовний Заповіт Митрополита Володимира — програмовий текст, де у стислій формі висловлені головні думки Блаженнішого останніх років… дійсно, оцінити маштаб людини, церковного діяча — можна лише втративши її. А отже, справжня оцінка спадку Блаженнішого як богослова, ієрарха та просто людини ще попереду.

спілкувався Максим Михайленко

Поделиться:

В тему:

UkrNET - поисково-информационный ресурс