Маю честь запросити – бракує честі відмовитись?

Як же ми полюбляємо, аби нас запросили. Хоч кудись. Але запросили.

До кума, до свата – на зустріч, на свято. А ще й на весілля: і мати, й тато просять, і ми просимо… Важко відмовити. Не хочеться відмовитися. Це ж радість і повага. Зростає самооцінка. Врешті, такі запросини – форма взаємної ввічливості.

А ще – весільні генерали. У тому чи іншому вигляді: з облдерж, райдерж… Прийшов такий весільний – і свято вдалося.

Нічого сумнівного і прикрого у цьому немає. Ну, іноді викликає усмішку таке видовище і такі церемонії, од котрих трішечки віє дрібним підлабузництвом та розрахунком на якісь світлії перспективи для запрошувача і його родини. Чиновник, може, розчулиться і подасть на бідність якусь теплесеньку посаду чи пільгу. Та й хай собі, справи особисті. Посміхнемося і забудемо.

Але невідступно муляє відчуття прикрості і, як мінімум, незручності, коли на зустрічі і свята якраз із сумнівними святкувальниками запрошують високо посадовців. Із найвищих щаблів. Таких високоповажних, що їхніх імен і посад згадувати не потрібно – у всіх на слуху.

Ось тут – сором, який, за Марксом, є гнів, що спрямований у себе. Ну, не може, не повинен, не має права чиновник, навіть і не найвищого – а будь-якого рівня, приймати запрошення від осіб, які обліковані у найганебніших переліках поліціянтів, прокурорів, спецслужб. Не може, навіть коли виправдовуватиметься потім високим штилем: був на завданні, вивчав ситуацію, майже «внєдрялса», практіческі – був у «засаді».

Ці ситуації нагадують мені старовинного, з кінця 70-х, анекдота, коли мент повертається додому серед ночі, розхристаний, у алкогольній невіртуальній хмарі, у занадто солодкуватих підозрілих ароматах парфумів. Дружина, відчинивши двері, стискає на грудях невпорядкованого халатику руки до одвічної жіночої молитви: «Де ж ти був?». А наш герой, упевнений, що його версія є однозначно вичерпною і такою, що не підлягає сумніву, не без хвалькуватості виставляє ногу уперед і дарує відповідь суто ментовську: «Я був у засаді!». І ось саме тут, мовою оригіналу – із анекдоту, мов із пісні, слова не викинеш, – під акомпанемент тонюсінького скрипу дверей відчиняється кімната тещі, котра одним оком у промені світла ставить питання руба: «І як? Засадив?».

Коли я вперше почув цього, погодьтеся, пікантного анекдота, тоді і пізніше, повторюючи його зі смаком витонченості і відповідними паузами та інтонаціями, ніколи й гадки не мав, наскільки швидко він вирине з пам’яті сьогодні, наприкінці 2019-го…

Оці всі примітивні пояснення, про «внєдрєніє», «ізученіє апстановкі» і хохмообразующіє «засади» – писк п’янесенького мента-гульвіси.

Насправді, великі шишки ходять на запрошення до бандитів та усієї тієї приблатньонної нечисті не на чарку і не за супертаємною інформацією.

Вони ходять туди, бо ще не зрозуміли у минулому своєму житті, що «такоє харашо», і що таке «плохо». І коли ти – серед перших, ти вже повинен тисячу разів поміркувати і замислитися: маєш чи ні право на появу у компанії того, хто не має честі. Бо тебе хочуть просто «взяти на слабо», прагнуть хитровистругано погратися твоїми амбіціями, а то й просто – «замастити», хоча б інформаційно.

Бо ти, чиновнику, – у своїй високій посаді зобов’язаний мати високу честь.

«Мають честь» запросити? – май честь відмовити.

Така проста формула.

І поменше «засад» – у ситуаціях із візитом високопосадовців до різноманітних «хресних батьків» – це вже не смішно… І тхне далеко не парфумами.

 

Сергійко ЩеневсеСергійко Щеневсе

, ,

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс