Мандрівки історичною Переяславщиною й Полтавщиною: Подорож 4 (Старий Биків — Бориспіль — Жовнине —) Хоцьки — Переяслав-Хмельницький — (Ташань —) Дениси — Ташань — Добраничівка — Яготин

Змієві вали Середньої Наддніпрянщини, newssky.com.ua

Змієві вали Середньої Наддніпрянщини на сучасній мапі України (за М.П.Кучерою). Зображення — Graphis~ruwiki (2015).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

У попередньому нарисі ми з вами, шановні читачі, відвідали трійку населених пунктів, розташованих на території, що входила до давньоруського Переяславського князівства, козацького Переяславського полку і, нарешті, Полтавської губернії, а сьогодні опинилась у складі сучасної Черкащини — Черкаської області: Іркліїв, Золотоношу, Бакаївку. Тепер помандруємо теренами, які нині належать до Київщини.

Між іншим, могли б ми цього разу стартувати і з Чернігівської області: адже за часів Гетьманщини найважливішим містечком на півночі Переяславського полку був Биків [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 103], спадкоємцем якого є село Старий Биків Бобровицького району. А Биківська сотня — одна з найстаріших в Україні: вона згадується вже 1638 року як підрозділ Переяславського полку реєстрового козацтва.

 

Герб Борисполя. newssky.com.ua

Герб Борисполя.

 

Також могли б ми з вами, шановні читачі, розпочати подорож не в Переяслав-Хмельницькому, а в іншому районі Київської області, з міста-володаря ключів від головних повітряних воріт України. Л.В.Шевченко повідомляє [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 347], що перші згадки про місцевість Лто (Льто та ін.) у районі Борисполя зустрічаються в літописах під 1015—1154 роками. А згодом місто, вже під сучасною назвою, було найважливішим центром північного заходу Переяславського полку.

 

Надвечірній вид на Канівське водосховище-море, newssky.com.ua

Надвечірній вид на Канівське водосховище-море з лівого берега неподалік від Канева. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Якщо їхатимете на історичну Переяславщину-Полтавщину з історичної Київщини, з боку Канева, є сенс, перетнувши Дніпро-Борисфен (нагадую про цю його історичну назву, що широко вживалася у творах античних авторів, задля заповітного суголосся з Борисполем, хоча остання назва пов’язана з подіями вже давньоруської доби: у місцевості Льто, на місці загибелі знаменитого князя Бориса — сина Володимира Великого і брата князя Гліба — інший великий князь, Володимир Мономах, на знак пошанування пам’яті братів збудував кам’яну церкву, пізніше зруйновану під час монголо-татарської навали) та подолавши з десяток кілометрів автотрасою, звернути з неї ліворуч, аби зануритися в зелене море-озеро Білозерського національного природного парку. Перебуваючи тут, варто також дістатися узбережжя Канівського водосховища-моря, кольорового означення якого не надаю через безперервну змінюваність відповідної ознаки в залежності від погодних умов тощо. Минулого року милування ним подарувало мені рядки, які хочу навести і в цьому нарисі:

 

ЛІВОБЕРЕЖНО-КАНІВСЬКА МЕЛОДІЯ

 

Напроти берега, де Слово нам

він у народі відшукав,

від вітру поривань схвильованим,

над морем — як ловив я ґав!

 

О думко, антиподом плинності

із неба сизого прилинь:

передають ДУХОВНІ цінності

від поколінь до поколінь,

 

матеріальні ж — на додачу. Та

не розділити чари гір,

Дніпром в обійми взятих начебто,

і віршів вікопомний вир.

 

Сучасний герб села Жовнине Чорнобаївського району Черкаської області, newssky.com.ua

Сучасний герб села Жовнине Чорнобаївського району Черкаської області: на ньому вказано другу історичну назву давньоруського міста Желні, яку воно носило з 1624 року, бувши містечком Переяславського козацького полку та Полтавської губернії.

 

Нарешті, ми могли б трохи подовжити попередній маршрут, повернувшись до Посулля — до історичного села Жовнине. Адже високоповажний коментатор Сергій Данько, дякуючи мені «за статтю і згадку про Жовнин», звідки він родом, зазначає: «До речі, 10 вересня 2016 року тут встановлено пам’ятник з нагоди 900-річчя заснування села». Напевно цим витвором мистецтва вдячних нащадків варто помилуватися. Власне кажучи, нинішнє Жовнине, яке поза сумнівами є спадкоємцем історичного Жовнина, розташоване в шести кілометрах на захід від місця розташування останнього. Село було перенесено туди 1959 року у зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС. А над місцем, де воно існувало протягом століть, тепер «високі води» чи то виниклого естуарію Сули, чи то затоки Кременчуцького водосховища-моря, над яким сьогоднішнє село розташоване. Тутешніми чарівними краєвидами також варто помилуватися. Додам, що від Жовнина до автотраси Кременчук—Переяслав-Хмельницький — менше ніж півтора десятка кілометрів…

 

Герб села Хоцьки Переяслав-Хмельницького району Київської області. newssky.com.ua

Герб села Хоцьки Переяслав-Хмельницького району Київської області.

 

З Посулля поїхали б уже відомим нам маршрутом — через Іркліїв, Золотоношу та Бакаївку з Красногірським монастирем. Але далі, опинившись у Переяслав-Хмельницькому районі, неодмінно звернемо ліворуч — до історичного села Хоцьки (наголос на першому складі!). Наполягаю на цьому, бо інший високоповажний Читач, імені якого не називаю, оскільки дозволу не отримував, мені написав: «Шкода, що в Хоцьки не завітали. Там ще доживає віку дуже мальовнича земська лікарня 1860-х рр. Правда, церкви (XVIII століття, зображеної на гербі. — Ю.Ч.)… вже немає…». Ну, що є, тобто залишилося, тим і помилуємося; і хай довго живе…

І ось ми з вами, шановні читачі, знову в Місті-Музеї України, як його називаю, Переяславі-Хмельницькому, у тутешньому предивному скансені — музеї просто неба. Пропоную цього разу заглибитися навіть не до початкового періоду історії України, а до її, так би мовити, легендарної передісторії. Маю честь і приємність вам представити уславленого Збруцького, або Збручанського, ідола! Щоправда, йдеться не про оригінал, знайдений 1848 року в річці Збруч біля села Личківці (нині Гусятинського району Тернопільської області), який від 1851 року зберігається в Краківському археологічному музеї, а про копію в натуральну величину.

 

Збруцький ідол у Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, newssky.com.ua

Переяслав-Хмельницький. Збруцький ідол у Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Що не підлягає сумніву, так це факт перебування переяслав-хмельницького Збруцького ідола в більш, сказати б, адекватних умовах, ніж у краківському музейному приміщенні чи тернопільському річковому сховищі. Адже, як повідомляє Ю.Г.Писаренко [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 314], припускають, що на рубежі ІХ—Х століть пам’ятку — давньослов’янську «модель Всесвіту» — було зведено на горі за п’ять кілометрів від теперішнього села Городниця Гусятинського району «просто неба», але не в музеї, J а на культовому городищі. І лише в середині ХІІІ століття «шанувальники» заховали Збруцького ідола в річці, де він і перебував «у вертикальному положенні аж до свого знайдення». Про решту цікавих подробиць довідаєтеся або з таблички поруч із «об’єктом», або (краще!) з розповіді музейних співробітників-екскурсоводів, які є видатними знавцями предмета і своєї справи.

 

Переяслав-Хмельницький. Добраничівка, newssky.com.ua

Переяслав-Хмельницький. Добраничівка!!! У Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

Але переяслав-хмельницький скансен являє собою машину часу, на якій можна заглибитися значно далі в минуле — аж на тринадцять тисячоліть! Д.Ю.Нужний сповіщає, що, «згідно з попередніми радіокарбоновими датами», приблизно таким є вік археологічної пам’ятки Добраничівка (наголос на третьому складі) — знайденого на території однойменного села Яготинського району Київської області, на лівому березі притоки Дніпра річки Супій поселення доби пізнього палеоліту [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 418]. Тобто на знімку моєї дружини, крім іншого, фотохудожниці J Тетяни Чернецької (будь ласка, див. ілюстрацію) — теж святиня, ще ж і яка! Сам характер зображення підкреслює той факт, що йдеться про темряву навіть не століть, а більш ніж десятка десятків віків.

На стоянці відкрили чотири господарсько-побутових комплекси, один із яких був перевезений на експозицію в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Він складається з реконструйованого житла і трьох ям-«комор» із Добраничівки, розміщених на фрагменті стоянки. Відтворене пізньопалеолітичне житло має вигляд куреня, каркас якого зроблено з дерев’яних жердин, що зовні покривалися шкурами тварин. Його основа обставлялася великими кістками мамонта, переважно черепами, в отвори яких встромлялися жердини. Ями-«комори» заповнені кістками та бивнями мамонта, які за часів пізнього палеоліту використовувалися для виготовлення знарядь праці, будівництва житла тощо.

 

Залишки Змієвих валів біля села Дениси Переяславського району Київської області. newssky.com.ua

Залишки Змієвих валів біля села Дениси Переяславського району Київської області. Фото — Maxim Bielushkin (2013).

 

Цілком зрозуміло, що переважній більшості з нас після цього закортить відвідати саму Добраничівку. Що ж, вона рошташована недалеко — у якихось трьох десятках кілометрів на схід від скансена. Треба повернутися до роздоріжжя, від якого під час попередньої подорожі ми попрямували до Музею народної архітектури та побуту, і звідти поїхати не Золотоніським шосе у зворотному (Кременчуцькому) напрямку, а шляхом, що прокладений північніше, ведучи на Добраничівку і потім на Яготин. Але пропоную, проїхавши 25 кілометрів до села Ташань (наголос на другому складі), у ньому повернути ліворуч і податися в північно-західному напрямку, до розташованого в кількох кілометрах села Дениси (наголос на останньому складі!). Поблизу останнього побачимо рештки знаменитих і загадкових Змієвих валів.

Утім, «загадку Змієвих валів» блискуче розгадав визначний український археолог чеського походження Михайло Кучера (1922—1999), який довів [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 365], що вони є залишками дерево-земляних укріплень, збудованих головним чином у кінці Х — першій половині ХІ століття для захисту Середньої Наддніпрянщини й Києва від печенігів і половців. Цей грандіозний комплекс оборонних споруд (будь ласка, див. вступну мапу-ілюстрацію) мав загальну довжину близько тисячі кілометрів! Щоправда, на сьогодні понад 80 відсотків із них уже зруйновано… На правому березі Дніпра ці укріплення утворювали шість ліній, а ще один Зміїв вал проходив лівим берегом аж до місця впадіння в Дніпро його притоки Сули (звідти почалася ця наша подорож) і потім її правим берегом, захищаючи міста Посулля.

 

Ставок у Ташанському парку. newssky.com.ua

Ставок у Ташанському парку. Фото — Maxim Bielushkin (2011).

 

Зазначу, що та частина Змієвих валів, залишки якої бачимо, зокрема, біля села Дениси, розташовувалась осібно від основної лівобережної їх лінії. Для захисту Переяславля Руського (так тоді називалося місто) — як центру лівобережної ділянки створеної загальнодержавної оборонної системи — зі сходу та півночі використали справді загадкові тамтешні вали раннього залізного віку, дещо їх перебудувавши.

 

Алея в Ташанському парку, newssky.com.ua

Алея в Ташанському парку. Фото — Ростислав Маленков (2008).

 

Після цього повертаємося до Ташані, де варто відвідати парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Ташанський». Його в 1775 році було закладено, як і парк уславленої Качанівської садиби, у маєтку Петра Румянцева-Задунайського. Головним чином звідси, з Ташані, малоросійський генерал-губернатор здійснював управління Лівобережною Україною, тут він 19 (8) грудня 1796 року і помер [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 369]. У другій половині позаминулого століття князь, київський віце-губернатор (1877—1878) Костянтин Горчаков, у власність до якого перейшла Ташань, багато уваги приділяв садибному парку. Фахівці підкреслюють, що саме завдяки Горчакову парк зазнав значних позитивних змін, зокрема, збагатившись такими породами дерев, як дуб пірамідальний, клен канадський сріблястий, гледичія колюча, сосна Веймута, сосна кримська, бархат амурський, ялина срібляста, каштан звичайний, каштан їстівний, туя звичайна, береза повисла, граб, клен гостролистий, берест, вільха, дуб черешчатий, акація біла, акація жовта, бересклет, сосна звичайна, ялина звичайна та багато інших. Прогуляймося цим немаленьким парком (площа 144 гектари), чия рослинність сьогодні нараховує понад 300 видів дерев і кущів!

 

Село Добраничівка Яготинського району Київської області. newssky.com.ua

Село Добраничівка Яготинського району Київської області. В археологічному музеї «Добраничівська стоянка». Фото — Orestsero (2009).

 

З Ташані, покидаючи Переяслав-Хмельницький район, їдемо до сусідньої Добраничівки. До сказаного вище додам, що досліджувати тутешню уславлену стоянку почав у 1953 році видатний археолог, музеєзнавець, бібліограф і МУЗЕЄТВОРЕЦЬ Іван Шовкопляс (1921—1997). С.П.Юренко сповіщає [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 652], що саме цей вчений взагалі започаткував розкопки пізньопалеолітичних пам’яток Середнього Подніпров’я, включаючи Радомишльську та всесвітньо відому Мізинську стоянки, уперше обґрунтував виділення окремих господарсько-побутових комплексів палеолітичних сімей (це послужило основою подальших палеоекономічних і палеодемографічних реконструкцій суспільства епохи каменю), підготував перший підручник «Основи археології» українською мовою (1964, перевидання — 1972), став фундатором і першим завідувачем Археологічного музею АН УРСР (1967—1973) та унікального археологічного музею «Добраничівська стоянка» (1977). Але на початку 70-х років проти Шовкопляса було висунуто облудні ідеологічні звинувачення, його книгу «Розвиток радянської археології на Україні (1917—1966): Бібліографія» вилучили з бібліотек, а самого вченого звільнили з посади завідувача Археологічного музею АН УРСР. Утім, і після підлої розправи Шовкопляс продовжував свою, без перебільшення, титанічну працю, будучи співробітником Центральної наукової бібліотеки радянської Української держави (нині Національної бібліотеки України імені В.Вернадського). І стоїть у маленькій Добраничівці видатний МУЗЕЙ пам’ятником великому українцеві, гідному синові історичної Переяславщини-Полтавщини (який народився в селі Лазірки, нині Оржицького району Полтавської області). Пошануймо справжнього Героя одвічної та довічної Русі-України, натхненного вченого-митця Івана Шовкопляса, відвідавши його безцінне творіння!

 

Яготин. Річка, newssky.com.ua

Яготин. Річка (тут, наприклад, за атласом автомобільних шляхів України, «озеро») Супій у вечірніх сутінках. Фото — Тарас Дем’яненко (2009).

 

У Добраничівці дорога різко повертає на північний захід, до міста Яготина. Туди й попрямуємо. Нинішній райцентр Київської області розташований на лівому березі річки Супій. Вона взагалі супроводжує нас у цьому нарисі, маючи витоки неподалік — за, на щастя, нескромними українськими вимірами — козацького Бикова, продовжуючись у пізньопалеолітичній «лівобережній» Добраничівці та дивним чином (на місці розберетеся) на паралельному відтинку Супою в Ташані, розташованій за кілька кілометрів від Добраничівки, перетинаючи Золотоніське шосе на території села Піщане та невдовзі впадаючи в Борисфен-Дніпро.

 

Яготин. Флігель садибного палацу Розумовських, newssky.com.ua

Яготин. Флігель садибного палацу Розумовських (кінець XVIII століття), у якому нині розміщено Яготинську картинну галерею. Фото — Bumbaka (2007).

 

Д.Я.Вортман повідомляє [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 724—725], що Яготин уперше згадується 1616 року як містечко Переяславського староства Київського воєводства, зі 100 «димів» котрого 50 — рівно половина! — були козацькими. З 1648 року він був центром сотні Переяславського полку, найважливішим населеним пунктом північно-східної частини цього адміністративно-територіального утворення. Після ліквідації полкового устрою Яготин входив до складу Переяславського повіту, від 1802 року — Полтавської губернії. 1757 року його власником став Кирило Розумовський, який згодом, вже після відставки з посади гетьмана (1764), влаштував тут одну зі своїх резиденцій. Саме за відставного гетьмана Кирила в Яготині на річці Супій у 1765 році утворено величезний став, що нині «офіційно» називається озером (будь ласка, див. відповідну ілюстрацію й підпис до неї). На кінець XVIII століття сформувався палацово-парковий ансамбль садиби Розумовських, зі споруд якого до сьогодні зберігся мурований флігель (правий ризаліт колишнього палацу), а у 2003 році було відтворено гостьовий будинок («флігель Т.Шевченка»). Яготинський маєток від Кирила Розумовського успадкував син Олексій, від нього — віце-король Саксонії (1813—1814), згодом малоросійський військовий губернатор (1816—1834) князь Микола Рєпнін, що був одружений із Варварою — онукою останнього гетьмана України, а від князя — його нащадки.

 

Яготин. Гостьовий будинок садиби Розумовських, newssky.com.ua

Яготин. Гостьовий будинок садиби Розумовських (кінець XVIII століття; відтворено 2003), або «флігель Тараса Шевченка». Фото — Павло Подобєд (2009).

 

А донька князя Миколи, теж Варвара, стала, як відомо, близькою подругою Тараса Шевченка. Я.І.Дзира сповіщає [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 191], що дитинство Варвара Рєпніна провела в Полтаві, де її мати відкрила жіночий інститут, а потім жила в маєтку батька в Яготині. Вона була знайома з Миколою Гоголем, листувалася з письменником і згодом видрукувала спогади про нього. А 1843 року до Яготина приїхав Тарас Шевченко. Про особисті взаємини княжни та Великого Кобзаря нехай розповість мій вірш, який з моменту написання публікую в складі циклу «Українські історичні портрети».

 

Варвара Рєпніна. Портрет роботи Глафіри Псьол (1839).  newssky.com.ua

Варвара Рєпніна. Портрет роботи Глафіри Псьол (1839).

 

ПАМЯТІ ВАРВАРИ МИКОЛАЇВНИ РЄПНІНОЇ

 

Торочать нехай, що «життя марнувати не варто»:

ти знаєшся краще, голубко, на сенсі життя.

Чого вона прагне, душа твоя дивна, Варваро?

Потрібна взаємність чи просто ТАКІ ПОЧУТТЯ?

 

Княжно, Божий дар — доброта твоя, розум і врода,

і потяг-порив до високих мистецтва тенет.

Кохати Поета — це мука і це насолода.

І сумно, що шанс на Кохання втрачає Поет.

 

Блажен, хто спроможеться серцю: «Кохай!» — наказати,

коли він подібну до тебе, голубко, зустрів.

Одначе, на жаль, закріпачує вислів крилатий —

мовляв, «не накажеш» — найвпертішого з кобзарів…

Додам, що Рєпніна не лише слушно вважала Шевченка, за її словами, «геніальним поетом», а й високо цінила його малярську творчість, сприяла поширенню естампів [серії] «Мальовнича Україна», співчувала турботам про звільнення з кріпацтва його родичів. Саме вона домоглася того, що Шевченка призначили вчителем малювання в Київському університеті. У перші роки поетова заслання Рєпніна настійливо зверталася до Третього відділу Канцелярії ЙІВ — утім, невблаганного… — із проханням полегшити долю Шевченка, листувалася з поетом, висилала йому книжки, аж поки шеф жандармів, такий собі черговий (чи чергова?) імперський (імперська?) держиморда Орлов, спеціально не заборонив їй це робити. Великий Кобзар, зі свого боку, дорожив відносинами з Варварою Рєпніною, присвятив їй написану в Яготині 1843 року поему «Тризна» та подарував два свої автопортрети…

 

Яготин. Пам’ятник художниці Катерині Білокур, newssky.com.ua

Яготин. Пам’ятник художниці Катерині Білокур (1981; скульптор Володимир Ганзенко). Фото — Bumbaka (2007).

 

Ще ПОВИНЕН згадати про багатющу Яготинську картинну галерею. У її 14-ти залах експонуються полотна та графічні роботи Івана Їжакевича (1864—1962), Василя Касіяна (1896—1976), Миколи Глущенка (1901—1977), Михайла Дерегуса (1904—1997), Тетяни Яблонської (1917—2005), інших видатних майстрів красного малярства, численні твори відомих скульпторів. Але найбільшою гордістю галереї є найповніше зібрання робіт — більше сімдесяти! — Катерини Білокур (1900—1961), глибоко та яскраво народної художниці України. Тож завітати сюди необхідно!

Небезпідставно сподіваючись, що «далі буде», наостанок скажу таке:

— Слава Україні! Її Героям і незрівнянному Жіноцтву — Слава!


В тему:

UkrNET - поисково-информационный ресурс