Мандрівки історичною Переяславщиною й Полтавщиною: Подорож 1. Переяслав-Хмельницький — Прилуки — Густиня

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Шановні читачі, з якими разом мандруємо Україною, пам’ятають, що минулого року я розпочав підготовку науково-популярних «культурологічних» путівників історико-географічними регіонами нашої країни.

На сьогодні прийшов до наступної послідовності їх написання та подальшої публікації: 1) Київщина; 2) Чернігово-Сіверщина; 3) Слобідська Україна — цей «короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» у форматі PDF уже розміщено в нижній половині головної сторінки сайта Харківської облдержадміністрації; 4) Переяславщина й Полтавщина — чому використано саме таке найменування регіону, з’ясується трохи згодом; 5) Запорожжя, Єлисаветградщина, Катеринославщина та Північна Херсонщина; 6) Кримськотатарська держава, Кафинський ейялет і Таврія — назва відображає, зокрема, той факт, що сторіччю з третиною перебування цих земель у складі Російської імперії передували три з половиною століття існування Кримського ханату з його високорозвиненим культурним і соціальним життям; 7) Османські терени в Північному Причорномор’ї (за винятком земель Кафинського ейялету в Криму), Південна Херсонщина та Південна Бессарабія; 8) Поділля; 9) Буковина та Хотинщина; 10) Закарпатська Україна; 11) Галичина; 12) Волинь.

Чому в моєму переліку слідом за путівником історичною Чернігівщиною йде присвячений Слобожанщині? Наочну відповідь дає карта до статті «Переяславське князівство» в 10-томній науковій енциклопедії історії України, на яку головним чином спираюсь у своїх теперішніх розвідках [див.: ЕІУ, т. 8 (2011): с. 145]. На ній північна частина майбутньої Слобідської України від лівобережжя Псла на північному заході до річки Оскіл (а землі, що нині належать РФ,— і значно далі) на сході позначається як така, що її в другій половині ХІІ — першій третині ХІІІ століття освоювали чернігівські князі. Південна межа цієї території з Половецьким Степом (кримськотатарський Дешт-і-Кипчак) за давньоруських часів ішла від Оскола річкою Великий Бурлук — спочатку уявним продовженням її лінії — до впадіння в Сіверський Донець, потім Дінцем аж до місця, де він повертає на південь. Тут, неподалік від теперішнього Харкова, розташовувалися літописні слов’янське місто Донець і загадкові степові «городи» Шарукань, Сугров та Балин, згадані під 1111 і 1116 роками, причому другий і третій — гіпотетично вже на території, яку освоювали переяславські князі, чи зовсім поруч із нею. До речі, останнім почергово з чернігівськими князями в другій половині ХІ — першій половині ХІІ століття належали Курськ і Посем’я (так званий «історичний ареал розселення» літописного племені сіверян у басейні річки Сейм; західна частина цього регіону нині належить нашій державі), під їх владу у ХІІ — першій третині ХІІІ століття на короткий термін потрапляли чернігівські Вирська (городище літописного міста Вир виявлено археологами на території сучасного Білопілля, що в Сумській області) і Путивльська волості. Але в першу чергу регіон Слобідської України став, так би мовити, історичним спадкоємцем давньоруської Чернігівської землі.

Лише неширока смуга на заході Слобожанщини за часів Київської Русі входила до території, яку освоювали переяславські князі. Тут кордон зі Степом спочатку йшов річкою Берестова (наголос на останньому складі) до її впадіння в Оріль, потім Оріллю до її впадіння в Дніпро, а далі саме Дніпро служив «лінією розмежування», вище за течією на правому березі передаючи ці «повноваження» Тясмину.

 

 

Починаючи саме звідти, Дніпро виконував функції природного кордону між Переяславською і Київською землями аж до Переяславля (навіть трохи далі). Щоправда, це місто розташувалося з невеликим відступом від Дніпра, на мисі при впадінні в його притоку Трубіж (наголос на другому складі) річки Альти (наголос на першому складі), на площинній місцевості з невисокими пагорбами [Чернецький (2009): с. 121]. Тут Дніпро вигинається, і Київська земля захопила «плацдарм» на лівому березі, де існували літописні міста Саків і Льто. Далі західний кордон давньоруської Переяславщини йшов Десною — спочатку з Київською, потім із Чернігівською землею. На крайньому північному заході Переяславського князівства розташовувався Городець Остерський — важливий стратегічний пункт Київської Русі. Північний кордон, що відмежовував Переяславщину від Чернігівщини, з певного моменту проходив притокою Десни річкою Остер, на лівому березі якої існувало переяславське місто Ніжатин, а на правому майже напроти — чернігівське місто Уненіж. У центральних районах власне Переяславського князівства розташовувалися міста Пирятин, Прилук, Серебряний та ін., а на його крайньому північному сході, на правому березі Сули — Ромен. Нижче на тому ж березі цієї уславленої притоки Дніпра знаходилися міста Посулля — Кснятин, Лубно, Лукомль, Желні, Воїнь та інші. За Сулою простягалася територія, яку в другій половині ХІІ — першій третині ХІІІ століття освоювали переяславські князі; утім, як бачимо на першій мапі-ілюстрації до цього нарису, вона вся входила до складу Київської держави. Зокрема, тут на річці Ворсклі існувало місто Лтава. А східний кордон Переяславського князівства та взагалі Руської землі з половцями, повторю, ішов по річках Орелі (до речі, русичі називали її й інакше — Угол; вченими висунуто гіпотезу, що саме тут був первинний історичний ареал розселення літописного племені уличів) і Берестовій.

Коли було засновано Переяславль Руський? Часто в якості орієнтира приймають 907 рік, під яким, згідно з пізнішим літописним свідченням, місто вперше згадується в угоді між Руссю та Візантією. Однак Д.С.Вирський і Д.Я.Вортман слушно підкреслюють [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149], що заснування Переяславля принаймні на теперішньому місці пов’язане з діяльністю великого князя київського Володимира Святославича, спрямованою на освоєння майже незаселеного на той час лісостепового Лівобережжя. Місто мало слугувати центром лівобережної ділянки оборонної системи Давньоруської держави і справді протягом віків виконувало цю роль. А вже в середині ХІ століття Переяславль, згідно зі знаменитим Рядом Ярослава 1054 року (заповітом Ярослава Мудрого своїм синам), став третім за «рангом» — після Києва і Чернігова — містом на Русі, столицею створеного Переяславського князівства. Ще цікаво дізнатися, що, хоча з часу заснування Переяславль потерпав від нападів печенігів, а з початку 1060-х років — половців, він жодного разу не був ними захоплений. Сяяла красою сформована наприкінці 1080-х років «єпископська частина» дитинця — муровані Михайлівський собор, Єпископські ворота з надбрамною церквою Святого Федора тощо. Аж до того, як 1239 року Переяславль був здобутий штурмом і зруйнований монголо-татарами…

 

 

Датою відродження міста вже з оновленою назвою — Переяслав — можна вважати 1585 рік. Тоді на «порожньому городищі» давньоруських часів спорудив дерево-земляний замок київський воєвода князь Василь-Костянтин Острозький — гідний представник славетного роду. До речі, також відроджене окольне місто надалі протягом XVI—XVIII століть іменувалось або Нижнім — або Черкаським, тобто українським. Одразу після відродження Переяслав здобув магдебурзьке право і став центром староства, більшість мешканців якого становили козаки. Тому не випадково 1648 року він став центром нашого козацького полку як адміністративно-територіальної одиниці та зберігав цей статус до ліквідації в 1781 році полкового устрою на Лівобережжі. До ширше відомих історичних фактів додам, що місто в цей період було «базою козацької артилерії» [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 150].

А ще козацький Переяслав чинив жорсткий спротив новим поневолювачам. З ганебного для України 1659 року в місті стояла московська залога. А в липні 1666 року спалахнуло знамените повстання Переяславського полку. Повстанці нещадно знищували московські гарнізони по всій території полку, включно із центром…

 

 

«Гомоніла Україна, довго гомоніла…». А ще будувала предивні храми — такі, як Вознесенський собор (будь ласка, див. ілюстрацію), споруджений наприкінці XVII століття коштом гетьмана Івана Мазепи. Взагалі, найціннішими архітектурно-історичними пам’ятками Переяслава-Хмельницького є два ансамблі козацької доби: Вознесенського монастиря із собором, будівлею колегіуму (1753—1757) і дзвіницею (1770—1776) та Свято-Михайлівського монастиря із церквою (1743—1750) і дзвіницею (1745). А в другій половині минулого — на початку нинішнього століть Переяслав-Хмельницький «завдяки ентузіазму» великого українця Михайла Сікорського (1923—2011) був перетворений на унікальне «місто музеїв, найбільш знаним з яких є Музей народної архітектури та побуту» [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 152].

Як відомо, губернський адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської імперії набув стійкості з початку позаминулого століття. Карта Полтавської губернії [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 368] показує, що її межі майже збігалися з кордонами Переяславського князівства. Лише межа з південно-східними сусідами до кінця йшла Оріллю, з Київською губернією — Дніпром, а землі навколо Остра та Ніжина — спадкоємців Городця Остерського і Ніжатина — стали «чернігівськими».

 

 

Принагідно відзначу факт, про який інколи «забуваємо»: полковий устрій у Лівобережній Україні існував стільки ж часу, скільки й той, що прийшов йому на зміну: століття з третиною! Тобто йдеться далеко не про «мить», а про досить тривалий історичний період розвитку саме української державності, на противагу царсько-московській та імперсько-російській. Ще в даному випадку хотів би наголосити на духовно-релігійній спадкоємності. За козацької доби відбулася подія, справді історична для Переяславщини і у «вузькому» полковому, і в широкому регіональному сенсі: 1701 року заснували Переяславську єпархію. А 1803 року її було перетворено на Полтавсько-Переяславську. При цьому резиденція єпископів залишалася в Переяславі до 1847 року. До речі, вона розміщувалась у згаданому вище Вознесенському монастирі, при якому з 1738 року діяв Переяславський колегіум. Звернення до історії цього закладу виявляє духовно-культурні зв’язки також з іншим українським регіоном — Чернігово-Сіверщиною: адже читачі мого циклу напевно пам’ятають, що 1785 року колегіум був перенесений до Новгорода-Сіверського (тоді центру намісництва) і перетворений на духовну семінарію. А останній ректор Переяславського колегіуму та перший ректор Новгород-Сіверської семінарії Варлаам Шишацький, послідовно обстоюючи ідею автокефальної руської (тобто української та білоруської) незалежної православної церкви, зокрема, відігравав визначну роль у вікопомній діяльності Новгород-Сіверського гуртка.

 

 

За козацької доби територія колишнього давньоруського Переяславського князівства розподілялася між кількома полками. В останньому році існування Гетьманщини (не полкового адміністративно-територіального устрою!) — 1764-му — їх нараховувалося вісім [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 103]. Перелічимо ці полки, просуваючиь із заходу на схід, але почнемо з Переяслава: Переяславський; Київський, до якого належав Остер, а центром із 1708 року був Козелець; Ніжинський (щоправда, більша частина його теренів у сиву давнину входила не до Переяславської, а до Чернігівської землі); Прилуцький; Лубенський; Миргородський; Гадяцький; Полтавський. З Переяслава вирушимо на північний схід — до Прилуцького полку. Але, враховуючи особливості нинішньої мережі автомобільних шляхів України, їхати пропоную через Пирятин, який тоді належав до полку Лубенського. Ми з вами, шановні читачі, це місто нещодавно відвідували перед тим, як надовго зупинитися в Ніжині (будь ласка, див. вище). Тому звідти попрямуємо до Прилук.

Прилуки, як і Пирятин, розташовані на правому березі річки Удай — притоки Сули. Повідомляється, що попередником сучасного міста був давньоруський «город» Прилук, який вперше згадується в описі подій 1085 року [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 7].

Подібно до Переяславля-Переяслава, давньоруський Прилук припинив існування після монголо-татарської навали та відродився як місто під дещо зміненою назвою — Прилуки — лише 1592 року. Його зоряним часом стала козацька доба, коли Прилуки перетворилися на значний торгово-ремісничий центр. Також місто було адміністративним центром козацького Прилуцького полку — потужної військової та адміністративно-територіальної одиниці Лівобережної України — з початку до кінця його існування. За свідченням В.В.Панашенко [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 8], цей полк утворився в 1648 році, а вже наступного року до нього було приєднано Ічнянський полк. Волію згадати, що його очолював за гетьманування Богдана Хмельницького, зосібна, уславлений Яким Сомко — у 1652 році. Цей військовий і політичний діяч заслуговує на увагу хоча б за позицію, яку обстоював десятиліттям пізніше. Ось як про це пише В.М.Горобець: «Шукаючи булави, Сомко виступав за збереження протекції російського монарха над Україною, але за умови суворого дотримання автономного статусу козацького Гетьманату, непорушності принципів васальних відносин» [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 709—710]. На той момент, коли вже добігав кінця сумний етап громадянської війни й розпаду козацької України на дві Гетьманщини (так його в статті «Національна революція 1648—1676» називає В.С.Степанков [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 274]), навіть ця позиція по суті була досить патріотичною…

У переліку тих історичних діячів України, що очолювали Прилуцький полк тривалий час, по два рази зустрічаються представники двох славних родів: Горленків (наголос на першому складі!) і Ґалаґанів. Першим у цьому переліку йде Лазар Горленко, який був прилуцьким полковником із 1659 по 1687 рік, щоправда, з перервами. Його син — визначний політичний та військовий діяч і дипломат Дмитро Горленко [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 165—166] — очолював Прилуцький полк протягом 1692—1708 років, до того ж починаючи з 1705 року був наказним гетьманом. Один із найближчих сподвижників Івана Мазепи, після Полтавської битви Горленко виїхав разом із великим сином України до Молдавського князівства. Продовжуючи і надалі боротися за українську справу, як він її розумів, Дмитро Лазаревич брав участь у військових кампаніях гетьмана на еміграції Пилипа Орлика, а в 1712—1714 роках сам очолював походи на Правобережну Україну відділів городового козацтва на еміграції. Але Батьківщина кликала, тому Горленко одночасно від 1712 року займався дипломатичною підготовкою повернення частини емігрантів до Війська Запорозького, а влітку 1714 року з родиною переїхав до Києва. Проте «старша сестра» (насправді молодша!) йому не пробачила, і від червня 1715 року Горленко опинився на засланні в такому собі місті Москві. Лише через півтора десятиліття славний син України був амністований та повернувся до родини в Прилуки. А прилуцькими полковниками тим часом були Іван Ніс (1708—1714) і Гнат Ґалаґан (1714—1739), згодом — Григорій Ґалаґан (1739—1763). Я.В.Верменич і Д.Я.Вортман, підсумовуючи історію Прилук, стверджують, що для міста багато зробили представники Горленків (повторно підкреслю: наголос на першому складі!) і Ґалаґанів, а також Іван Михайлович Скоропадський [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 8], який був засновником прилуцького пансіону для підготовки народних учителів (1867) і жіночого початкового училища (1870) та врешті став почесним громадянином міста.

 

 

Знову-таки подібно до Переяслава-Хмельницького, сучасним Прилукам найцінніші архітектурні витвори дістались у спадок від козацької доби. Першим згадаю не те щоб дуже витончений, але миленький, гарненький, чепурненький будиночок, котрий спорудили на початку XVIII століття для розміщення полкової канцелярії, а пізніше використовували як полкову скарбницю. А серед зразків храмового зодчества 50-х років XVII — 20-х років XVIII століття, того його напряму, що розвивав планово-просторові композиції, традиційні для народного будівництва, В.В.Вечерський згадує Спасо-Преображенський собор і Миколаївську церкву [Історія української архітектури (2003): с. 214] у Прилуках; зведення обох було завершено 1720 року. Між іншим, у якості взірцевої хрещатої п’ятибаневої споруди цього напряму високоповажний автор називає собор Густинського монастиря. До села Густиня, розташованого в кількох кілометрах на північний схід від Прилук, ми з вами, шановні читачі, тепер і попрямуємо.

Густинський Свято-Троїцький монастир був заснований у 1600 році на землях князя Михайла Вишневецького при підтримці його дружини — знаменитої Раїни Могилянки. Його ефектний архітектурний ансамбль витримано в стилі українського бароко. Згаданий вище собор, побудований у 1672—1676 роках на кошти гетьмана Івана Самойловича, прикрашають, як повідомляє С.Б.Хведченя [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 260], фрески, що належать до кращих зразків українського монументального живопису. Непересічними є й інші споруди монастиря — оборонні мури, трапезна та три надбрамні церкви XVII—XVIII століть. Додам, що в обителі велося літописання. Наприклад, «Літописець про заснування і створення монастиря Густинського», охоплюючи 1600—1640 роки, розповідає, зосібна, про діяльність уславленого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Монастир був закритий 1924 року, відновлений 1943 року, знову закритий 1953 року. Нарешті, від 1993 року він знову є діючим жіночим монастирем.

За 32 кілометри автомобільною дорогою на північ від Прилук розташована Ічня, що була сотенним центром Прилуцького полку. Це вельми привабливе, як на мене, місто ми з вами, шановні читачі, відвідали в травні минулого року. Тому з Густині вирушимо до східної частини Прилуцького полку, але зробимо це вже в наступному нарисі. У якому продовжу і майже традиційний заключний вірш.

 

ПРИСВЯТА ПРИЛУЦЬКОМУ КОЗАЦЬКОМУ ПОЛКУ

 

Яка КРАСА: будівлі, річка, звуки!

Одна з держави нашої окрас,

це місто називається — Прилуки.

Але на північ нам рушати час.

 

Із містом поруч є село Густиня,

з ним монастир є поруч — диво з див.

І рима тут: святиня… ні: «СВЯТИНЯ!» —

у вірші входить без альтернатив.

 

А далі… Зникне швидко туга звична,

мов хмари Божа розжене рука,

 

(І далі — буде!)