Мандрівки історичною Переяславщиною-Полтавщиною: Подорож 6. Ромодан — Миргород — Великі Сорочинці (поч.)

Сергій Васильківський (близько 1900)

Сергій Васильківський (близько 1900). «Чумацький Ромоданівський шлях».

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Як бачите, шановні читачі, у перших п’яти нарисах циклу цей варіант найменування обґрунтувавши, тепер безкомпромісно вестиму мову про «Переяславщину-Полтавщину». Зрозуміло, історичну. Ще ж і яку! Цього разу ми з Вами зі славетного міста Лубен автодорогою попрямуємо до славетного міста Миргорода повз селище Ромодан. Звідки взялася ця дивна назва?

Поет і письменник Юрій Кругляк у топонімічному словнику «Ім’я вашого міста. Походження назв міст і селищ міського типу Української РСР» (1978) повідомляв: смт Ромодан засновано наприкінці ХІХ століття як залізничну станцію, що дістала назву від сусіднього села. Село ж мало назву від давнього Ромоданського шляху: ромодан — «велика дорога». За одним переказом, назва шляху пішла від прізвища воєводи Ромодановського. За другим, вірогіднішим,— від чумака Ромодана.

 

пасажирська будівля станції Ромодан на початку ХХ століття.

Так виглядала пасажирська будівля станції Ромодан на початку ХХ століття.

 

Між іншим, і сьогодні на південний захід від селища Ромодан Миргородського району, за якихось півтора десятка кілометрів від нього, існує однойменне село вже Лубенського району… Д.Я.Вортман у статті «РОМОДАНІВСЬКИЙ ШЛЯХ, Ромодан» [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 291] уточнює: так називали не цілий шлях, а лише відрізок старовинного шляху, що вів із Російської держави до Кримського ханату через територію Гетьманщини. Він був попередником сучасних швидкісних автомагістралей у тому сенсі, що мав незначну кількість переправ і минав великі населені пункти. Ромодан ішов від Путивля через Сміле (нині село Роменського району Сумської області), вище Ромен… ні: Ромна (так українці традиційно називали це місто) перетинав Сулу, далі йшов вододілом між Сулою та Хоролом (притокою Псла) через сучасні населені пункти Ромодан (-и?J), Семенівку, Глобине і виходив до Дніпра біля Кременчука. Наприкінці XVIII століття Ромоданівський шлях обсадили вербами. І до прокладення залізниць у 60—80-х роках ХІХ століття він залишався одним із найважливіших шляхів, яким ходили в Крим чумаки. А селище Ромодан з’явилося в 1880-х роках під час будівництва залізниці. Будівництво станції тут завершилося лише в 1896 році. Помилуйтеся її зображенням на ілюстрації. Утім, і теперішня станційна будівля виглядає досить привабливо.

 

Хорол-річка

Можливо, десь «Хорол-річка» і досі «не та»… Але точно не в Миргороді! Фото — Тетяна Чернецька (2014).

 

Проїхавши від селища Ромодан два десятки кілометрів, потрапляємо до Миргорода. Це місто розташоване на вельми мальовничій річці Хорол. Воно виникло на межі всесвітньо-історичних епох середньовіччя та раннього Нового часу: О.Г.Бажан повідомляє [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 662], що як населений пункт Миргород згадується в XV—XVI століттях. З 1625 року існував Миргородський реєстровий козацький полк (підкреслю, що центром такого місто було визначене на півстоліття раніше — польським королем Стефаном Баторієм ще в 1575 році). Але після того, як цей полк у 1637 році підтримав повстання Павла Бута, а в 1638 році — Якова Острянина, він був ліквідований.

Утім, наближалась Українська національна революція XVII століття. І на самому початку визвольної війни — у 1648 році — Миргородський полк створюється вже як носій «руської» (згідно з тодішнім слововживанням, на відміну від московської) державності, козацька військова й адміністративно-територіальна одиниця в Лівобережній Україні. В.В.Панашенко повідомляє [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 662], що після приєднання в 1649 році Лубенщини в Миргородському полку було 16 (!) сотень.

 

Пам’ятник «Миргородським козакам від нащадків»

Миргород. Пам’ятник «Миргородським козакам від нащадків» (2007; скульптор Дмитро Коршунов). Фото — Rkononenko (2010).

 

Як сповіщає В.М.Горобець [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 129], першим миргородським полковником Української козацької держави став Григорій Лесницький. У 1649 році Лесницького на цій посаді змінив легендарний Матвій Гладкий. Я.І.Дзира зазначає [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 112], що того року саме Миргородський полк під командуванням Гладкого здобув знамените містечко Зборів. А 1651 року в найважчий момент Берестецької битви, коли кримський хан захопив і насильно утримував при собі Богдана Хмельницького, саме Гладкого було обрано наказним гетьманом. Пізніше у зв’язку з укладанням так званого Білоцерківського реєстру, ганебного для України, на Лівобережжі почалися селянсько-козацькі заворушення. Польська військова комісія звинуватила Гладкого в тому, що він бере участь у цих заворушеннях (у це легко повірити, враховуючи приналежність полковника до частини козацької старшини, безкомпромісно налаштованої стосовно Речі Посполитої). І в 1652 році миргородський полковник Матвій Гладкий був страчений поляками. Але нагадаю:

 

Слава не вмре, не поляже

Од нині до віка!

Даруй, Боже, на многі літа!

Після смерті Гладкого миргородським полковником знову став визначний козацький військовий та державний діяч і дипломат Григорій Лесницький. Саме він восени 1657 року ініціював протимосковські виступи в Миргородському полку, спонукаючи гетьмана Виговського до налагодження союзницьких відносин із Кримським ханатом і Річчю Посполитою, а під час воєнної кампанії 1660 року — останнього на миргородському уряді — був одним з ініціаторів розриву з Москвою.

 

Миргород

Миргород. Так сьогодні виглядає частина його «курортної частини» з висоти пташиного польоту. Фото — Jack-navigator (2015).

 

…Напередодні ліквідації Гетьманщини (тобто «інституту гетьманату») в 1764 році до Миргородського козацького полку знову входили 16 сотень, які хочу перелічити, оскільки для мене їх назви звучать як урочиста музика: дві Миргородські, Хорольська, Сорочинська, Багачанська, Устивицька, Яреськівська, Шишацька, Білоцерківська (крім уславленої Білої Церкви та міста Ак-Мечеть, що тимчасово іменується Сімферополем, є сьогодні в складі Української держави й село Білоцерківка Великобагачанського району Полтавської області; між іншим, до нього в 1845 році кілька разів переправлявся через Псел великий Шевченко, розмовляючи з поромниками та слухаючи розповіді старожилів про Турбаївське повстання 1789—1793 років, події якого, за оцінкою В.А.Смолія, «залишили глибокий слід у пам’яті селян та козаків Лівобережжя» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 178]), Остапівська, Говтвянська, Городиська, Кременчуцька, Власівська, Хмельницька, Потоцька.

1802 року Миргород став повітовим містом Полтавської губернії. Я.В.Верменич повідомляє [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 368]), що в промисловому виробництві впродовж позаминулого століття Миргородський повіт спеціалізувався на виготовленні коліс. А в галузі культури Миргорода й усієї України видатною подією стало заснування (1896) тут художньо-промислової школи, у якій працювали, зосібна, визначні митці художник, архітектор, мистецтвознавець, етнограф Опанас Сластіон, живописець і графік Фотій Красицький, архітектор Василь Кричевський. Окрасою міста в 1916 році став зведений за малюнком Сластіона разючий корпус водолікарні створеного зусиллями видатного ЛІКАРЯ Івана Зубковського (1848—1933) Миргородського курорту. «Незважаючи на те що архітектура корпусу була добре відомою і мала характер гербового знака не лише курорту, але й усього міста, його було знищено на початку 1980-х років» [Історія української архітектури (2003): с. 351]. Сумно…

 

Миргород. Храм Іоанна Богослова (1913)

Миргород. Храм Іоанна Богослова (1913). Фото — http://mistaua.com (2011).

 

Але й нині в Миргороді є чим помилуватися. Очі й душі радіють розмаїттю миргородських пам’ятників, включаючи велику кількість скульптурних витворів останнього часу. З початку минулого століття дійшла до наших днів прегарна дерев’яна церква Іоанна Богослова (будь ласка, див. ілюстрацію).

 

Миргород. Свято-Успенська церква (1887)

Миргород. Свято-Успенська церква (1887). Фото — Тетяна Чернецька (2014).

 

А наприкінці минулого століття — у 1998 році — реконструйовано ошатну Свято-Успенську церкву, збудовану наприкінці століття позаминулого.

 

Спасо-Преображенська церква (1732?)

Село Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Спасо-Преображенська церква (1732?). Фото — Євген Сидорін (2014).

 

І все ж із метою милування безсмертним шедевром українського храмового зодчества пропоную вирушити до великого села Великі Сорочинці, розташованого в двох із половиною десятках кілометрів на північний схід від Миргорода, на берегах, головно правому, Псла — однієї з великих рік Лівобережної Гетьманщини.

 

Український гетьман Данило Апостол.

Український гетьман Данило Апостол. Портрет другої половини XVIII століття.

 

В одному з віршів циклу «Україна» кажу таке:

 

Державності української чимось на кшталт форпосту

був Глухів у першій третині століття — дитини Петра.

Герой Іван Скоропадський, розумник Данило Апостол

трималися, щоб пробудилася «нещастю вірна сестра».

А другим «форпостом української державності» на тому етапі були Сорочинці (ще не Великі) — сотенне містечко Миргородського козацького полку!

 

Спасо-Преображенська церква (1732?): іконостас (фрагмент)

Село Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Спасо-Преображенська церква (1732?): іконостас (фрагмент). Фото — О.В.Гайденко (А.Погодин; 2014).

 

Сорочинці, подібно до Миргорода, виникли на зорі раннього Нового часу. До середини XVII століття поселення було відоме як Краснопіль; ще під цією назвою воно фігурує на знаменитій карті Боплана, створеній у 1648 році. Однак уже з 20-х років XVII століття паралельно вживається й назва Сорочинці, яка з того ж 1648 року в козацькому вжитку повністю витісняє першу. У цей період сорочинські землі починає скуповувати Павло Апостол. Я.І.Дзира сповіщає [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 113], що перший відомий представник славетного українського козацько-старшинського роду згадується під 1659—1660 роками як гадяцький полковник і наказний гетьман та водночас під 1660 роком як миргородський полковник. А починаючи з 1671 року, коли Павло Апостол знову був обраний миргородським полковником, представники роду Апостолів протягом шести з половиною десятиліть (щоправда, з двома короткими перервами) обіймали цю державну посаду Лівобережної Гетьманщини. Павла Апостола на посаді миргородського полковника змінив син Данило, якого на неї обрали 1682 чи 1683 року (у вчених-істориків немає єдності в цьому питанні).

 

Пам’ятник-погруддя гетьману Данилу Апостолу

Село Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Пам’ятник-погруддя гетьману Данилу Апостолу (2006; скульптор Микола Цись, архітектор Віктор Чопенко). Фото — Denis Vitchenko (2013).

 

Надалі факти біографії Данила Апостола (1654—1734) викладатиму, спираючись на статтю В.М.Горобця [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 113] та звертаючись іще до ряду джерел. У 1687 році Апостола як прибічника скинутого гетьмана Івана Самойловича було звільнено з посади миргородського полковника новим гетьманом Іваном Мазепою.

 

Пам’ятна монета НБУ, присвячена Данилу Апостолу

Пам’ятна монета НБУ, присвячена Данилу Апостолу: реверс. Фото — НБУ (2010).

 

Але вже 1689 року Апостол отримує від Мазепи універсал на володіння в Сорочинцях, а 1693 року він знову був обраний на полковий уряд Миргородського полку, який безперервно обіймав до 1727 року. Данило Павлович проявив себе і як «герой», тобто талановитий воєначальник, особливо під час Азовсько-Дніпровських походів 1695—1696 років, коли оволодів турецькими фортецями в гирлі Дніпра, протягом Північної війни 1700—1721 років і в Перському поході 1722 року, у якому вкотре брав участь як наказний гетьман українських військ. Але, перебуваючи влітку 1723 року у військовому таборі на притоці Ворскли зі знаменитою завдяки обранню Мазепи гетьманом назвою Коломак, полковник Апостол організував подачу Петру І колективної чолобитної на захист козацьких прав і вольностей. Такого новоспечений імператор не пробачав. І на початку 1724 року Апостола за наказом тирана було заарештовано та відправлено в ув’язнення до Петербурга. На щастя, вже на початку наступного 1725 року Петро І помер, і Данила Павловича звільнили з-під варти; утім, ще протягом року він перебував у Петербурзі під наглядом… А в жовтні 1727 року Данила Апостола було обрано гетьманом Лівобережної України. Надалі цей справді історичний діяч багато зробив для впорядкування державного управління та місцевого врядування Гетьманщини, реформування її системи судочинства, ліквідації зловживань у користуванні державним земельним фондом (так званими ранговими маєтностями), розвитку зовнішньої торгівлі тощо. Окремо зазначу, що за його гетьманування було проведено реорганізацію фінансової системи України й уперше встановлено точний бюджет державних видатків, тож він, як ніхто інший, заслужив на присвяту пам’ятної монети, нещодавно випущеної нашим Національним банком.

Данило Апостол помер 29 (17) січня 1734 року в рідних Сорочинцях і був похований у Спасо-Преображенській церкві, яку тут звели під час його гетьманування. Цей храм є чи не найяскравішим зразком стилю «козацького бароко». В інтер’єрі його домінує семиярусний іконостас, що складається з головного та двох у бічних вівтарях, відзначається пишним різьбленням і налічує понад 100 предивних ікон.

З 1727 року посаду миргородського полковника обіймав гетьманич Павло. Він брав участь у черговій російсько-турецькій війні і 1736 року був смертельно поранений у битві під містом, яке мало кримськотатарську назву Kezlev, турецьку Gözleve, а в наших народних думах Козлов (ідеться про теперішню Євпаторію — дорогоцінну перлину українського Криму). Другий син Данила Апостола — Петро — внаслідок недовіри царського уряду до його батька замолоду змушений був жити як заручник у Петербурзі та Москві. Але завдяки цьому він став одним із найосвіченіших людей свого часу, володів п’ятьма іноземними мовами (латинською, французькою, німецькою, італійською, польською), протягом 1725—1727 років писав французькою свій «Щоденник», який сам переклав і видав російською,— цінне історичне джерело, у котрому, зокрема, висвітлюється перебіг важких переговорів щодо відновлення гетьманства в Україні. 1728 року Петра Апостола було призначено лубенським полковником, і відтоді він до самої смерті (1758) жив у Лубнах. Петрів син Данило був генеральним хорунжим Гетьманщини, згодом у 1784—1786 роках — членом так званої другої Малоросійської колегії. Нарешті, Василь — третій син Данила Апостола — помер молодим, залишивши сина Якова; пізніше гетьманський онук обіймав високу старшинську посаду в Миргородському козацькому полку. А на початку ХІХ століття після смерті вже російського полковника Михайла Даниловича Апостола славний український рід Апостолів по чоловічій лінії припинився…

До Великих Сорочинців повернемося в наступному нарисі. А цей хочу завершити за допомогою любого друга… та що там: мого «другого я»! — вуйка-східняка Дуже Лютого Юрка (Олександровича). Президент України дуже часто до уроків історії звертається. Тож вирішив мій лютий друг надати Петрові Олексійовичу гуманітарну допомогу. Довідавшись, що про Турбаївське повстання 1789—1793 років згадую, цей невтомний пасквілянт зі своїм… вліз і шантажував (є чим…), аж поки я не погодився його твір до свого нарису включити, ще й датувати. Ну, нехай. Отже:

 

ПРО «ЗЕМЕЛЬНУ РЕФОРМУ», І НЕ ТІЛЬКИ

Шановненькі панове, що при владі!

Вирішуйте питаннячка свої,

та обережненько, рідненькі… й дуже,

бо грянуть незліченні Турбаї.

 

02.06.17

Далі буде.

Поширити / Поделиться:

В тему:

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс