Мандрівки історичною Київщиною: Подорож 12 (частина 3)

Мапа Київської губернії (близько 1900).

Мапа Київської губернії (близько 1900).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Мандрівки історичною Київщиною: Подорож 12. Черкаси — Городище — Мліїв — Мошни та ін. — Київ (частина 3)

 

Пропоную Вам, шановні читачі, за допомогою фото, зробленого моєю дружиною (будь ласка, див. нижче), повернутися до міста й місця, звідки починалася наша подорож узбережжям і водами рукотворного Кременчуцького моря, а звідти помандрувати спочатку на захід, до гирла Тясмину. Нинішнього гирла.

 

Світловодськ Крилів

Світловодськ. На горах-пагорбах над Кременчуцьким морем розкинулося це сучасне місто, а за три десятки кілометрів у західному напрямку у водах-глибинах рукотворного моря знайшло довічний притулок-прихисток історичне місто Крилів. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

…Ще моря-річки вкрили води-хвилі,

коли постала Кременчуцька ГЕС,

відоме історичне місто Крилів:

кінець старих — ціна нових чудес…

 

У нас принаймні так траплялось часто;

трапляється нерідко й дотепер.

Та головне — що все звучить, на щастя,

Франкове: «…Він живе, він ще не вмер»!

 

Не вмре й пам’ять про славне історичне місто Крилів, зокрема — про останні дні його земного життя. Д.С.Вирський повідомляє [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 339], що оскільки у зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС, яке почалося в листопаді 1957 року, місто мало потрапити до зони затоплення, його жителі були переселені, переважно до Світловодська. А ще саме у Світловодському міському краєзнавчому музеї зберігаються фотографії, зроблені тоді кореспондентом районної газети «Прапор комунізму» Василем Перепечаєм (Перепічаєм), на яких задокументовано останні — перед затопленням — миттєвості Новогеоргіївська (під такою назвою місто завершило своє існування). Складається враження, що Вищі Сили, звісно, з допомогою справжніх Людей, не залишають без опіки і тих із нас, які зберігають громадську пам’ять. Міське Інтернет-видання «Світловодськ» 5 червня 2006 року, публікуючи добірку фотографій Перепечая, додавало, що 2004 року він помер, і за його могилою вже немає кому доглядати. Тому, за ініціативи краєзнавчого музею і ТРК «Веселка», міська влада знайшла можливість виділити кошти на встановлення пам’ятника на могилі Василя Перепечая. А ще нам із Вами, шановні читачі, побачити Крилів-Новогеоргіївськ надає можливість віртуальна виставка на сайті Кіровоградської обласної бібліотеки — Світловодськ належить до Кіровоградської області — «Подорож вулицями втраченого міста».

 

Розташування міста Крилова (мапа імперської доби).

Розташування міста Крилова (мапа імперської доби).

 

А заснований Крилів був близько 1615 року на лівому березі знаменитої річки Тясмин, побіля її тодішнього гирла. Укріплене земляними валами місто належало до Чигиринського староства Київського воєводства, мало магдебурзьке право.

 

З моменту заснування джерела XVII століття просто-таки рясніють згадками про Крилів. Під час «нового циклу» козацьких повстань місто опиняється у вирі-епіцентрі «війн» 1625 і 1637—1638 років. На самому початку Хмельниччини — у травні 1648 року — воно було спалене відступаючими урядовими військами. Але вже виникала Українська козацька держава, і невдовзі відновлений Крилів став сотенним центром її Чигиринського полку. Випробування тривали: на етапі громадянських воєн в Україні другої половини 1650-х — першої половини 1660-х років Крилів не раз ставав місцем запеклих бойовищ, найвідомішим із яких є «погром», у серпні 1662 року влаштований московським військам князя Ромодановського загонами гетьмана Юрія Хмельницького та союзників-татар. Місто було зруйноване під час чигиринських походів турецько-татарських військ 1677—1678 років, але відродилося на рубежі XVII—XVIII століть вже як маєтність миргородського полковника Данила Апостола. 1711 року населення Крилова було переселене в Лівобережну Україну (другий «великий згін» українців Правобережжя!) на вимогу царського уряду. А нове відродження містечка почалося від 1720-х років зусиллями польської адміністрації після повернення цих теренів під оруду Речі Посполитої.

 

Новогеоргіївськ (Крилів). Приватні крамниці міста. Фото початку ХХ століття.

Новогеоргіївськ (Крилів). Приватні крамниці міста. Фото початку ХХ століття.

 

Землі на правому березі Тясмину в цей період входили до Вольностей Війська Запорозького низового. Але, як відомо, злодійкуватий «протектор» — Російська імперія — у середини XVIII століття роздавав їх виключно на свій (і не скажеш «власний», бо власником було державне утворення українського козацтва — Запорозька Січ, точніше, Військо Запорозьке низове…) розсуд направо й наліво. У даному випадку все почалося близько 1736 року з поверненням під царську «зверхність» правого берега Тясмину, коли напроти польсько-українського Крилова з’явилася «вороняча» підросійська Крилівська слобідка. Згодом (де-юре протягом 1744—1753 років) ця «слобідка» була центром Крилівської сотні Миргородського полку: царська бандовлада (вже тоді «гібридна») постійно всіма доступними засобами намагалася розсварити українські козацькі державні автономії — Гетьманщину та Запорожжя. А з утворенням (на запорозьких козацьких землях, без згоди власника!) так званої Нової Сербії підросійський Крилів стає центром одного з двох новосербських полків — Пандурського… Після другого поділу Речі Посполитої 1793 року розпочинається процес об’єднання польського та російського Крилових, і вже за два роки місто стає формально єдиним. У 1821 році колишня російська частина Крилова була зарахована до складу військових поселень, а саме поселення отримало назву Новогеоргіївськ. А ось колишня польська частина зберегла свій попередній статус і гучну історичну назву Крилів; під нею містечко надалі входило до складу Подорожненської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Новогеоргіївськ же, у 1860 році переданий до відання звичайної адміністрації, перебував як «заштатне» місто не в Київській, а в сусідній Херсонській губернії, у її Олександрійському повіті. До речі, територія міста, що знову стало єдиним за радянських часів, після побудови Кременчуцької ГЕС була затоплена не повністю, а лише частково. Найбільше постраждала лівобережна, «затясминська» його частина, тобто власне колишнє містечко Крилів. Що стосується «Новогеоргіївської» частини, то вона, за підрахунками фахівців, вціліла чи не на 70% (!) і тепер називається селом Нагірне Світловодського району.

 

«Вежа Святослава в Мошнах».

Домінік П’єр де ля Фліз (близько 1854). «Вежа Святослава в Мошнах».

 

Діставшись нинішнього гирла Тясмину, ми не звертаємо ліворуч до вельми привабливого села Стецівки з його на диво мальовничим туристично-етнографічним комплексом «Козацький хутір» і преславного Чигирина, а простуємо «регіональним» узбережним автошляхом (тим, що «з відступом» від дніпровського Кременчуцького моря) у північно-західному напрямку повз село Худоліївку й ефектний монумент при в’їзді в Чигиринський район із Черкаського району і навпаки та через щойно відвідане місто Черкаси, яке, сподіваюся, Вам сподобалося, до села Мошни (наголос у назві — на першому складі!), розташованого у двох із половиною десятках кілометрів від обл- і райцентру.

 

Село Мошни Черкаського району.

Село Мошни Черкаського району. Спасо-Преображенська церква (1840; архітектор Джорджо Торрічеллі): загальний вигляд. Фото — I kynitsky (2013).

 

Вікіпедія сповіщає, що Мошни розташовані на правому березі Дніпра. Насправді Славута знаходиться поблизу, за кілька кілометрів, а через саме село (у якому, між іншим, 1823 року кріпаки-умільці побудували перший дніпровський пароплав) тече лише притока Дніпра річка Вільшанка. Перша згадка про Мошни датується 1494 роком, однак у документі йдеться про події, що сталися ще за правління останнього удільного київського князя Семена Олельковича, період якого припадає на 1455—1470 роки. За народними переказами, вже в той період Мошни були козацьким селом. У наступному, XVI столітті Мошни були приписані до Черкаського староства. Крім землеробства, тваринництва й промислів, тут розвивалися також ремесла, серед місцевих козаків було багато талановитих майстрів. Зокрема, заслуговує згадки той промовистий факт, що знамениті швидкохідні козацькі човни — чайки — будували не лише на Запорожжі, а й поблизу Мошен, та одразу спускали на дніпровську воду. У 1592 році містечко отримало магдебурзьке право, яке надавало громаді можливість самоврядування, а старі феодальні повинності заміняло податками з торгівлі та промислів. Восени 1637 року саме Мошни полковник запорозьких нереєстрових козаків Карпо Скидан своїм універсалом визначив як місце зосередження повстанців. Сюди ж підійшло з Черкас козацько-селянське військо під проводом гетьмана Павла Бута (Павлюка). І звідси наші повстанці вирушили на вікопомну битву, яка відбулася поблизу Мошен і ввійшла в історію як Кумейківський бій. З початком Хмельниччини Мошни стали сотенним центром Черкаського полку і надалі пережили ті ж події, що й сусідні Черкаси…

 

Село Мошни Черкаського району. Спасо-Преображенська церква

Село Мошни Черкаського району. Спасо-Преображенська церква (1840; архітектор Джорджо Торрічеллі): вигляд зі сходу. Фото — Denis Vitchenko (2008).

 

1819 року Мошнівський маєток перейшов до графа Михайла Воронцова — як посаг його дружини Єлизавети Браницької. Цьому самому Воронцову великий Пушкін п’ятьма роками пізніше присвятив епіграму, «осучаснений» переклад якої подаю:

 

*   *   *

 

Напів-шахрай, напів-кретин,

Напів-ханжа, напів-повія,

Напів-херло, та є надія,

Що врешті стане повним він.

Сьогоднішній сусідський паханчик своїм тріумфальним просуванням по авгієвих стайнях кримінально-авторитарної влади переконливо довів, що за відсутності народного опору «напів-херло» дуже швидко стає ПОВНЮЧИМ (тобто водночас цілковитим і смердючим) херлом… Але повернемося до Мошен. За Воронцова тут було створено разючий палацово-парковий ансамбль. Прикладом архітектурних витворів, що не збереглися, може слугувати споруджена на Мошногірському узвишші 58-метрова (!!!) «вежа князя Святослава», знана в народі як Мошнівський стовп (будь ласка, див. малюнок-ілюстрацію). Але, починаючи з 1917 року, протягом першої половини минулого століття цей ансамбль був фактично знищений дощенту. Від Воронцовської садиби випадково збереглися лише 7-кілометрова (!) паркова алея, 10-метровий (!) декоративний обеліск і споруджена за проектом архітектора Джорджо (Георгія Івановича) Торрічеллі в 1830—1840 роках прегарна Спасо-Преображенська церква. Торрічеллі — етнічний італієць, уродженець швейцарського міста Луґано — у 1827 році обійняв посаду міського архітектора Одеси. Це він склав тоді генеральний план, за яким відбувався комплексний розвиток прекрасного, вишуканого та величного міста — дорогоцінної перлини українського Півдня. Що стосується Спасо-Преображенської церкви в Мошнах, то вона, як зазначають фахівці, витончено, романтично й на диво органічно поєднує елементи й риси православного, католицького й мусульманського зодчества, цим нагадуючи також розташовані на території сучасної України Воронцовський палац в Алупці і зведену тим самим Торрічеллі церкву Святого Іоанна Златоуста в Ялті.

 

Село Мошни Черкаського району. Корпус земської лікарні

Село Мошни Черкаського району. Корпус земської лікарні (1894; архітектор Владислав Городецький). Фото — Користувач:Maxim Gavrilyuk (2011).

 

Ще в Мошнах той із нас, хто не намилувався вдосталь витворами метра Владислава Городецького в Черкасах, може оцінити споруджену за його проектом наприкінці ХІХ століття земську лікарню — чепурненький дерев’яний будиночок.

 

З Мошен далі ведуть у двох напрямках два биті шляхи. Можна тим же узбережним шосе «з відступом» податися на північний захід — до преславного міста Канева. А можна, віддаляючись від Дніпра, попрямувати в західному напрямку — до преславного міста Корсуня-Шевченківського. Ми ж із Вами, шановні читачі, проїхавши з десяток кілометрів битим шляхом на Корсунь-Шевченківський, у селі Байбузи (наголос на першому складі!) з ошатною церквою звернемо ліворуч, перетнемо річку Вільшанку та надалі попростуємо вздовж неї через за назвою гостинне село Старосілля (де вшануємо пам’ять трьох невідомих Героїв Крут, похованих тут; назва ж насправді підкреслює, що це дуже старе поселення, адже залишки городища свідчать: на території сучасного Старосілля люди жили ще за Київської Русі, у Х столітті) до преславного села Млієва.

 

Село Мліїв Городищенського району Черкаської області.

Село Мліїв Городищенського району Черкаської області. У дендропарку на території Інституту помології ім. Л.П.Симиренка. Фото — Kiyanka (2009).

 

Мліїв розташований на берегах тієї ж річки Вільшанки. В історичних джерелах він уперше згадується 1499 року. З початком Хмельниччини містечко стало було центром Мліївської сотні Корсунського полку Української козацької держави — Гетьманщини. Але потім сюди надовго повернулося Польське королівство… На початку ХІХ століття Мліїв перейшов у власність до Єлизавети Браницької — майбутньої дружини Михайла Воронцова; із цим подружжям ми з Вами, шановні читачі, вже познайомилися, коли відвідували Мошни. А в 40-х роках того ж позаминулого століття Мліїв та околиці стали ареною звитяжної підприємницької діяльності великих українців Яхненків і Симиренків. Розповідаючи про ці роди-родини, спиратимуся в першу чергу на статті, які опублікували в академічній «Енциклопедії історії України» О.Д.Бойко, О.М.Кудласевич, Т.І.Лазанська та О.В.Янковська [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 556—559); т. 10 (2013): с. 767—768].

 

Сміла. Краєзнавчий музей

Сміла. Краєзнавчий музей (до 1917 року в цьому будинку розміщувалося відділення Ощадбанку Російської імперії в м. Сміла). Фото — Роман Маленков (2009).

 

Яхненки походили із селян-кріпаків козацького роду містечка (тепер міста) Сміла, що розташоване на південний захід від Черкас, у якихось трьох десятках кілометрів. Це місто є сенс відвідати хоча б заради чудового краєзнавчого музею, що розміщується у вельми привабливому історичному будинку. Глава родини Михайло Яхненко, розбагатівши торгівлею та виготовленням кожухів і чобіт, на початку ХІХ століття викупив із кріпосної залежності синів Степана, Кіндрата, Терентія, дочок Анастасію та Євдокію і дружину Єфросинію Антонівну. Надалі Яхненки (родина яких, між іншим, у 1812 році переселилася до Одеси) заповзятливо торгували худобою, шкірами, збіжжям і борошном, будували, згодом орендували млини у Смілі та Умані, мали склади в Миколаєві та Севастополі. А близько 1820 року троє братів Яхненків і Федір Симиренко заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко».

 

Федір Симиренко, який народився, гадано, у другій половині 1780-х років у містечку Городище, також починав життя кріпаком. Щоправда, його батько Степан був козаком-запорожцем, але відмовився присягнути на вірність імператриці Катерині ІІ. За це його позбавили всіх привілеїв, козацьких вольностей і власного маєтку. Степан почав чумакувати і в дорозі загинув, а його дружину і шестеро дітей віддали в кріпацтво. Степанів син Федір вже після смерті батька, працюючи на князя Воронцова, домігся дозволу орендувати млини на Вільшанці. Кажучи по-сучасному, бізнес він вів вправно: млини стали приносити доход, і невдовзі підприємець на зароблені кошти викупив себе й родину з кріпацтва. Згодом одружившись із Анастасією Яхненко, Федір Симиренко, як уже зазначалося, разом із її братами заснував фірму. Швидко принесли плоди його підприємницький хист і комерційні здібності Яхненків. Вже на початку 1820-х років їх фірма фактично монополізувала в Російській імперії торгівлю великими партіями худоби, забезпечувала м’ясом усі промислові центри держави та через Одеський порт вивозила худобу в Європу. Хотів би наголосити й на іншому: Симиренки та Яхненки чи не першими в Україні почали провадити доброчинну діяльність. Зокрема, під час посухи 1830 року вони протягом трьох місяців надавали прихисток десяти тисячам голодуючих селян, яких і годували. Зазначається, що справжнього розквіту фірма досягла в 1840-ві роки, коли стала вкладати капітали в цукрову промисловість. Спрямував її діяльність на виробництво цукру й торгівлю ним Платон Симиренко — син Федора. У 1843 році фірма збудувала перший у Російській імперії пісково-рафінадний завод у Ташлику (нині село Смілянського району), у 1848 році — Городищенський цукрово-рафінадний завод, як зазначається на сайті Національного музею Тараса Шевченка, поблизу Млієва.

 

У самому Млієві 1846 року було збудовано за останнім словом техніки також перший у Російській імперії потужний машинобудівний завод європейського зразка, де виготовлялися парові двигуни та обладнання для цукроварень і борошномелень. На цьому ж підприємстві незабаром збудували два перших у Російській імперії цільнометалевих пароплави (річкових) — «Українець» (!) і «Ярослав» — для транспортування продукції фірми, тим самим започаткувавши регулярне пароплавство на Дніпрі. Великою мірою завдяки діяльності Яхненків-Симиренків в Україні з’явилася нова галузь сільськогосподарського виробництва — бурякосіяння. Т.І.Лазанська додає: «Волею і коштом власників фірми в містечку Городище виникло ціле робітниче селище з недільною школою, газовим освітленням, яке тільки почало з’являтися, крамницями, школою для дітей, лікарнею, театром і церквою» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 767]. На ниві громадських справ, у вельми важливій для сьогоденної України її царині проявив себе Семен Яхненко — син Степана: він на початку реформаційних 60-х років позаминулого століття був міським головою Одеси, під його керівництвом розроблено проект міського всестанового самоврядування, затверджений у 1863 році та частково використаний пізніше під час міської реформи 1870 року. Нарешті, варто зазначити, що керівники фірми Яхненків-Симиренків надавали значну допомогу в розвитку нашої національної культури, виступали за навчання дітей рідною мовою, фінансували видання літератури та підручників українською, активно підтримували діячів культури.

 

Левко Симиренко (1855—1920) з дітьми

Левко Симиренко (1855—1920) з дітьми; зліва направо: Платон (1888—1952), Володимир (1891—1938), Тетяна (1887—1973). Фото 1910-х років.

 

Тож не випадково, приміром, про Кіндрата Яхненка із захопленням відгукувався Тарас Шевченко, який 1859 року завітав до братів Яхненків і Симиренків. Дружні стосунки з Шевченком від того року мав Платон Симиренко; він допоміг здійснити останнє прижиттєве видання «Кобзаря» (1860), на дуже велику за тодішніми вимірами суму викупивши більшу частину накладу (близько 1 тис. примірників) і безкоштовно розповсюдивши книги поміж працівниками цукрових заводів і селянами Київської губернії, а ще видати Шевченків «Буквар» для заводських шкіл. Інший син Федора Симиренка — Василь — також був меценатом української культури. Він сприяв своїми коштами діяльності Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці (членами якого, зосібна, були історик Володимир Антонович, композитор Микола Лисенко, вчений-енциклопедист Михайло Грушевський), підтримував україномовні часописи й газети, Одеську Громаду та ін.

 

Пам’ятна монета НБУ, присвячена роду Симиренків.

Пам’ятна монета НБУ, присвячена роду Симиренків.

 

У наступних поколіннях велич роду Симиренків, як відомо, засяяла й новими гранями. На сімейному знімку початку минулого століття бачимо батька (сидить у центрі) й сина (стоїть поруч), які зробили грандіозний внесок у зростання інтелектуально-культурного та науково-практичного потенціалу України. Цей факт відображає назва постанови Верховної Ради України, прийнятої в лютому 2002 року на ознаменування 150-річчя народження Левка Платоновича (батька) та 110-річчя народження Володимира Левковича (сина): «Про вшанування пам’яті великих українських вчених-садівників Л.П.Симиренка та В.Л.Симиренка». До речі, перший з них, підкреслюючи спадкоємність високих родових традицій, назвав особисто виведений сорт яблуні іменем свого батька — друга Великого Кобзаря та, крім іншого, засновника мліївських садів, де він сам розводив нові і вдосконалював існуючі сорти фруктових дерев: «ренет Платона Симиренка». А тепер зустрічає нас у Мліївському дендропарку великий Левко Симиренко, нагадуючи слідом за великим українським поетом Чеховим: «Вся УКРАЇНА — наш сад!» Прислухаймося — і діймо згідно з класичними настановами! Тому вирушаємо до Городища.

 

Городище. Михайлівська церква

Городище. Михайлівська церква (1844; архітектор Джорджо Торрічеллі). Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Перша писемна згадка про Городище, також розташоване на берегах Вільшанки, належить до початку XVI століття. Р.В.Маньковська повідомляє [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 171], що від 1649 року воно було сотенним містечком Черкаського полку нашої козацької держави — Гетьманщини… Втомив подробицями, але не можу не згадати про те, що в місті, яке подарувало Україні родину Симиренків, діє Городищенський коледж — відокремлений структурний підрозділ Уманського національного університету садівництва. Також пропоную помилуватися незвичною для цих країв J готичною Михайлівською церквою з розписом ХІХ століття «Страшний суд» площею більше 100 м²! До речі, серед мерзотників, що отримують належне покарання, з подивом побачив… нинішнього сусідського фюрера. Портретна схожість — цілковита; перевірте. Утім, краще буду про Людей: у Городищі, зосібна, народилися поет, письменник, історик, педагог і громадський діяч Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) та оперний співак, композитор, актор і драматург Семен Гулак-Артемовський (1813—1873)! Пора… Проводжатиме нас у путь урочисто-святкова дзвіниця Михайлівської церкви, немовби бажаючи Громадянам і справжнім Друзям нашої країни: «Нехай щастить!» А путінсько-рашистській наволочі кажучи начебто те ж саме, проте в сучасно-анекдотичному варіанті…

 

Городище. Дзвіниця Михайлівської церкви

Городище. Дзвіниця Михайлівської церкви (1844; архітектор Джорджо Торрічеллі). Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Далі буде!

 

Зокрема, продовження мандрівок історичною Переяславщиною-Полтавщиною, до яких хотів би додати ще принаймні три маршрути: 10) Чорнухи, Лохвиця та Ромни; 11) Великі Будища, Диканька та знову Полтава; 12) Мала Перещепина, Козельщина та Кременчук. І підготовка нової книги «Лівобережна та Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник», що охоплюватиме й подорожі теренами Протовчанської, Орільської, Самарської та Кальміуської паланок Вольностей Війська Запорозького низового часів Нової Січі аж до козацької Домахи — попередниці нинішнього Маріуполя. Може, навіть до Прогноїнської й Личківської [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 30] та знову до Барвінкостінківської паланок зазирнемо. А завершити нашу з вами, шановні читачі, подорож історичною Київщиною (також не останню!) хотів би за допомогою чергового начебто напівжартівливого, але по суті дуже серйозного вірша, який присвячено найзаповітнішому місту цього регіону й усієї «одвічної і довічної» Русі-України.

 

ЗНОВУ СЛОВО ПРО КИЇВ

 

Столицю Франції охрестив Гемінґвей

«Святом, що завжди залишається з тобою».

Та Київ наш одвічний і довічний («Будьмо! Гей!»)

для нас, українців, є щирішою любовю.

 

Це місто задавало правила гри

з повагою й до розуму — не тільки до сили.

Тому його билинні богатирі

від різних розбишак-харцизяк боронили.

 

А згодом весь народ зайдам опір чинив

із іменем Києва як надії людської —

і Правий берег аж до Галичини,

і Лівий берег аж до України Слобідської.*

 

Хай до Вітчизни вдерлася рашистів орда,

та Ти їх переможеш, Український народе.

Збережений КИЇВ наш нащадкам передай —

цю естафету Гідності, Краси та Свободи!

__________

* Ясна річ, що в обох цих і всіх інших подібних випадках — «…включно з…».

 

21 липня ЧЕТВЕРТОГО року Української революційної війни за Гідність.

 

ПОСТСКРИПТУМ

 

ПИШУ НЕ ПРО СЕБЕ, А ПРО КРАЩИХ, НІЖ Я

 

Ні, були їх битви не марними:

знов опинимося в біді —

Українська повстанська армія

знов плече підставить тоді.

 

Знов імперії в хижі очі ми

зазирнемо в ближнім бою —

батальйонами Добровольчими

передасть звитяжність свою.

 

Нам не треба «братньої» милості:

перед ними кат відступа,

бо Герої в Червоній билися —

і Герої бились в УПА.

 

Ожили в нас козацькі душі їх,

відродилася їх снага:

двох стихій союз — не подужати! —

Збройним Силам допомага…

 

Ти зробилася непоборною

на страшній небуття межі,

Україно, ставши соборною;

тож — скарб Єдності бережи.

23.07.17

Поделиться:

В тему:

,
UkrNET - поисково-информационный ресурс