Мандрівки історичною Київщиною: Подорож 11 (частина 2)

Герб Української козацької держави — Гетьманщини (1648—1764).

Герб Української козацької держави — Гетьманщини (1648—1764). Автор зображення — Alex Tora or Alex K in the Ukrainian and Japanese Wikipedias (2007).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Мандрівки історичною Київщиною: Подорож 11. Черкаси — Городище — Мліїв — Мошни та ін. — Київ (частина 2)

 

Згідно з Люблінською унією 1569 року територія теперішньої Черкаської області опинилась у складі Речі Посполитої, відійшовши від Великого князівства Литовського до Корони Польської. Місто Черкаси залишалося центром повіту Київського воєводства. Варто зазначити, що його мешканці брали вельми активну участь у всіх козацьких повстаннях наступного періоду!

Після 1625 року протягом третього десятиліття того сторіччя утворилася потужна русько-українська військова одиниця Речі Посполитої — Черкаський полк реєстрового козацтва. В.В.Панашенко і Т.В.Чухліб повідомляють [Енциклопедія історії України, т. 10 (2013): с. 499], що він займав територію з обох боків Дніпра.

 

Жовті Води. Фрагмент пам’ятника «Героям Визвольної війни Українського народу 1648—1654 років»

Жовті Води. Фрагмент пам’ятника «Героям Визвольної війни Українського народу 1648—1654 років» (1988): Максим Кривоніс. Фото — Віктор Неделяєв (2011).

 

Показово, що козаки цього полку Речі Посполитої брали активну участь у повстаннях проти шляхетської Польщі під проводом Тараса Федоровича (1630—1631), Івана Сулими (1635), Павла Бута, Якова Острянина та Дмитра Гуні (1637—1638). А з початком національно-визвольної війни Черкаський полк став ще й адміністративно-територіальною одиницею Війська Запорозького, тобто новоутвореної Української козацької держави — Гетьманщини. За Гетьманщини першим черкаським полковником у 1648 році був легендарний Максим Кривоніс. У своєму чи не найзаповітнішому J поетичному циклі «Україна», у вірші «33. До питання про перейменування гори Бона» (що в місті Кременці) напівжартома написав таке:

 

От якби (не позирайте скоса!)

хтось мені вирішувати дав,

я б на честь Максима Кривоноса

цю місцину перейменував.

 

І неправильно, що у статті Вікіпедії «Максим Кривоніс», коли йдеться про вшанування пам’яті, не згадується утворена в Черкасах 1979 року вулиця, пізніше перейменована на честь найбільш уславленого тутешнього козацького полковника.

 

Петро Дорошенко.

Петро Дорошенко. Портрет роботи невідомого автора ХІХ століття.

 

1649 року у складі Черкаського полку було 2996 козаків, які поділялися на 18 сотень, включаючи полкову Черкаську, Мошенську (до історичного села Мошни завітаємо пізніше) та Золотоніську. На думку фахівців, цей полк був одним із найбоєздатніших у війську Богдана Хмельницького та його наступників [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 499]. Варто згадати, що, зосібна, у 1665 році посаду черкаського полковника обіймав видатний український історичний діяч Петро Дорошенко, який у серпні того самого року став гетьманом. Ще варто згадати, що Черкаський та інші десять правобережних полків об’єдналися з лівобережними і брали участь у Переяславській — але 1674 року! — раді, на якій Івана Самойловича було проголошено гетьманом усієї України. Утім, невдовзі в результаті вторгнення турецьких військ Самойлович втратив контроль над Правобережною Гетьманщиною [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 433]…

Стосовно Черкаського полку Д.П.Куштан повідомляє, що 1675 року він припинив своє існування [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 496]. А ось лівобережні Золотоніська, Домонтовська і Піщанська сотні, що спочатку входили до Черкаського полку Української козацької держави, створеної Богданом Хмельницьким, були включені згодом до іншої адміністративно-територіальної одиниці — Переяславського полку Гетьманщини, у складі якого проіснували до 80-х років XVIII століття.

 

Георге Дука. Портретне зображення XVII століття.

Георге Дука. Портретне зображення XVII століття.

 

Що стосується Черкас, то в 60—70-ті роки XVII століття місто стало занепадати через руйнівні воєнні дії на українському Правобережжі і повністю знелюдніло після першого «великого згону» навесні 1679 року [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 496]. Цей «великий згін» (назву інколи вживають у множині: «великі згони») займав важливе місце в політиці, яку гетьман Іван Самойлович проводив щодо Правобережної України. І.П.Крип’якевич у своїй книзі «Історія України» зазначав, що за наказом Самойловича «сотні й тисячі народу переселено на лівий берег Дніпра — це був славний “згін”, пам’ять про який довго трималася в народі» [Крип’якевич (1992): с. 225]. В.В.Панашенко і Т.В.Чухліб, зокрема, підкреслюють, що в результаті «великих згонів» 1679—1680 років було переведено в Лівобережну Україну населення колишніх правобережних сотень Черкаського полку [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 499].

Але козацькому Черкаському полку ще судилося відродитися в 1681—1683 роках — за правління на українському Правобережжі господаря Молдавського князівства Георге (Георгія, Юрія, Григорія) Дуки; у цей період черкаським полковником був такий собі Вергун. Дуку після невдалого гетьманування на Правобережжі Юрія Хмельницького призначив на гетьманство «за сумісництвом» у квітні або в червні 1681 року турецький султан Мегмед IV. На думку Т.В.Чухліба [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 491], цим султан, з одного боку, підтверджував свої тверді наміри утвердити вплив Османської імперії в Україні, з іншого — засвідчував визнання державної автономії більшої частини Правобережної України. А головним обов’язком Дуки перед султаном була успішна колонізація регіону. Виконуючи настанови Мегмеда IV, він почав відроджувати міста й селища Правобережжя, зруйновані під час практично безперервних довголітніх воєн. Зокрема, як зазначає там само Т.В.Чухліб, спеціальними гетьманськими універсалами оголошувалося заснування багаторічних слобід (чи правильно «слобод», чого на відміну від «слобід» не підкреслює хвилястою червоною лінією відповідна комп’ютерна програма?). Внаслідок цих і подібних заходів за гетьманування Дуки вихідцями з Волині, Покуття, Лівобережної України та Молдови була колонізована значна частина Правобережжя.

П.В.Пиріг у своїй чудовій статті «Про політичне становище України за доби Руїни», яку у форматі PDF можна знайти в Інтернеті, повідомляє [Пиріг (2011): с. 21—22], що Юрій Дука протягом кількох років домагався в Мегмеда IV дозволу на управління Правобережжям, а отримавши його, титулував себе не інакше, як «господарем земель молдавських і земель українських». Ставши гетьманом, він запровадив традиційні форми управління цією частиною України, тобто відродив козацькі полки як адміністративно-територіальні одиниці. Своїм намісником (наказним гетьманом) Дука призначив молдавського боярина Яна (Івана) Драгинича (Дрешнича) — грека за етнічним походженням, який володів «руською» мовою. На козацькій раді, що відбулася восени 1681 року біля Немирова, були обрані полковники Білоцерківського, Корсунського, Черкаського і Чигиринського полків, запропоновані Дукою й Драгиничем. Однак наприкінці 1683 року Дуку змістили з обох посад нові правобережний гетьман і господар «від імені» польського короля…

Д.П.Куштан сповіщає [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 496], що, хоча згідно з умовами «Вічного миру» (ох…) 1686 року Черкаси мали залишатися незаселеними, тут чи не одразу почали з’являтися нові та сюди повертатися старі мешканці. З 1704 року місто контролювалося гетьманом Іваном Мазепою та московськими військами. Після другого «великого згону» (зима 1711/12 років), здійсненого вже новими володарями Правобережжя, Черкаси знову спорожніли і почали відроджуватися лише після повернення в 1714 році під владу Речі Посполитої. Але так і не стала, на жаль, Корона Польська справді, як говориться, рідною матір’ю для русинів-українців. І відчули Черкаси на собі пекло-пожежу Коліївщини, коли в травні 1768 року повстанці на чолі з легендарним Максимом Залізняком здобули місто й замок.

 

Пам’ятник Максиму Залізняку

Село Медведівка Чигиринського району Черкаської області. Пам’ятник Максиму Залізняку (1993 / 1995; скульптор Анатолій Кравченко, архітектор Леонід Кондратський). Фото — VladislavBlazchuk (2014).

 

До речі, шановні читачі, від Черкас їдучи автівкою до уславленого села Суботова чи повертаючись із нього, Ви, обравши принаймні в одному з випадків найкоротший шлях, потрапите до іншого знаменитого села Медведівка (наголос на другому складі). Якщо маєте трохи часу, рекомендую ознайомитися з експозицією тутешнього краєзнавчого музею, справді багатющого. А напевно захочете зупинитися біля пам’ятника Максимові Залізняку, встановленого в центрі цього села, аби вклонитися, хай там як, видатному українцеві. Тому, хто заслужив зворушливі Шевченкові вірші, вкладені Великим Кобзарем до уст просто Кобзаря — персонажа «Гайдамаків»:

 

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами-лісами…

 

Ще — насмілюся припустити — «гуляв» славний повстанський ватаг містечками й містами, тому з чистим сумлінням повертаємося до Черкас. Люстрація-перепис 1789 року зафіксувала в них 651 дим. (Так на Русі-Україні одвіку називали «господарство широкої нерозділеної або окремої малої родини, яке охоплювало двір, будинок, господарські будівлі, а також орні землі та угіддя й платило данину “від диму”». Вже від ІХ—Х століть саме «дим» став тут базовою формою сільського поселення [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 384].) Магдебурзьке право Черкаси отримали лише в 1791 році.

 

План міста Черкаси Київської губернії

План міста Черкаси Київської губернії, затверджений 1826 року.

 

Після другого поділу Речі Посполитої 1793 року Черкаси ввійшли до складу Російської імперії, а з 1797 року були повітовим центром Київської губернії. У 1826 році був затверджений, а згодом реалізований проект забудови Черкас, за яким верхня частина міста дістала регулярне планування з прямокутними кварталами. Цей проект розробив визначний вітчизняний архітектор Вільям (Василь Іванович) Гесте — виходець із Шотландії, левова частка фахової праці якого здійснювалася на території сучасної України. Р.І.Бондаренко повідомляє [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 98], що, поступивши 1792 року на службу в Російській імперії, Гесте творчу діяльність розпочав у нашому (тобто кримськотатарсько-українському) Криму, виконуючи обмірні креслення Бахчисарайського палацу, мечеті Джума-Джамі в Євпаторії та інших визначних пам’яток. На зламі століть зодчий працював у Катеринославі (нині місто Дніпро), де будувалися споруди за його проектами. Від 1810 року Гесте очолив усі містобудівні роботи в імперії, а в 1811 році виконав «зразкові» проекти житлових і виробничих споруд, огорож і воріт (співавтор — Луїджі Руска). Саме останні впроваджувалися при забудові Черкас, а також Києва, Харкова, Чернігова, Полтави, Херсона, Сімферополя, Одеси та інших міст України. Ще згадаю, що, крім Черкас, цей працьовитий архітектор склав генеральні плани для майже двох десятків українських міст. А після пожежі в Києві 1811 року за проектом генерального плану Гесте відбудовували Поділ; з кількох витворів метра там зберігся, до речі, ювіляр — Контрактовий будинок (1817), відреставрований наприкінці минулого століття.

 

Тарас Шевченко (1859). «В Черкасах». Олівець, туш, перо, пензель.

Тарас Шевченко (1859). «В Черкасах». Олівець, туш, перо, пензель.

 

Типовий міський пейзаж Черкас 1859 року зобразив на своєму малюнку Тарас Шевченко. Додам, що переважна частина міста мала одноповерхову забудову садибного типу аж до другої половини минулого (нагадаю: двадцятого) століття.

 

Черкаси. Соборний майдан. Фото-листівка 1910 року.

Черкаси. Соборний майдан. Фото-листівка 1910 року.

 

Лише в районі Соборного майдану наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття з’явилися капітальні громадські та житлові будівлі, що мали більше одного поверху. Утім, про «насиченість» ними навіть цього куточку міста можна судити з тогочасної фотоілюстрації, яку подано вище.

 

Черкаси. Будинок Щербини (1892). Фото — Вальдимар (2012).

Черкаси. Будинок Щербини (1892). Фото — Вальдимар (2012).

 

Не слід недооцінювати й успіхи в царині економічного розвитку, який прискорився з прокладенням у 1876 році залізниці від станції Бобринська (біля Сміли) до Черкас, де завдяки цьому з’явилися численні промислові підприємства. Першою ластівкою нової архітектури в місті став досить привабливий приватний «будинок Щербини».

 

Черкаси. Будинок колишнього готелю «Слов’янський»

Черкаси. Будинок колишнього готелю «Слов’янський» (початок ХХ століття). Фото — Користувач:Turzh (2009).

 

Господарське зростання продовжилося на початку ХХ століття. Потужний поштовх воно отримало в 1912 році, коли залізниця з’єднала Черкаси із Золотоношею; при цьому був побудований міст через Дніпро. Відображенням економічного поступу міста стала, зокрема, поява святкової будівлі готелю «Слов’янський».

 

Черкаси. Будинок жіночої гімназії (1905; архітектор Владислав Городецький). Фото-листівка 1910 року.

Черкаси. Будинок жіночої гімназії (1905; архітектор Владислав Городецький). Фото-листівка 1910 року.

 

На початку ХХ століття в Черкасах, разом із Києвом, досить багато працював визначний вітчизняний архітектор Владислав Городецький. Залишається однією з окрас міста споруджений метром будинок жіночої гімназії.

 

Черкаси. Будинок громадського банку 1914

Черкаси. Будинок громадського банку (1914; архітектор Владислав Городецький). Фото — Сергій Криниця (Haidamac; 2009).

 

Ще зберігся споруджений Городецьким у стилі модерн ефектний будинок одного з комерційних банків, теж «колишній». Тепер тут розміщуються редакція газети «Черкаський край», літературно-меморіальний музей — фактично музейна кімната — видатного поета Василя Симоненка, який у цій газеті працював (тоді вона називалася «Черкаською правдою»), та інші установи.

 

Черкаси. Свято-Покровський жіночий монастир. Схема ХІХ століття.

Черкаси. Свято-Покровський жіночий монастир. Схема ХІХ століття.

 

Кілька слів скажу про храмову архітектуру міста. На 1910 рік у Черкасах існували сім православних храмів, римо-католицька каплиця, каплиця старообрядців, два монастирі (жіночий і чоловічий) тих же старообрядців, більше десяти синагог і єврейських молитовних будинків. Практично всі храмові споруди були зруйновані за радянської влади… Але згодом почалося відродження сакрального зодчества.

 

Черкаси. Буддійський храм бойових мистецтв «Білий лотос» (1988). Фото — Тетяна Чернецька (2016).

Черкаси. Буддійський храм бойових мистецтв «Білий лотос» (1988). Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Ще наприкінці радянської доби тут побудовано буддійський храм «Білий лотос» — як кажуть фахівці, єдиний у світі «спеціалізований» храм бойових мистецтв (поки що, будь ласка, див. ілюстрацію)! А вже за часів незалежності в Черкасах споруджено найбільший за розмірами (висота — 74 метри, довжина — 58 метрів, ширина — 54 метри) православний храм України — Свято-Михайлівський собор. І ще в цьому ряду хочу згадати чи не єдиний такий у світі Музей однієї книги — Музей «Кобзаря» Т.Г.Шевченка, відкритий 1989 року в історичному центрі Черкас, у меморіальному будинку купців Цибульських, де Великий Кобзар прожив кілька днів улітку 1859 року. Тут зберігаються рідкісний примірник першого видання «Кобзаря» (1840) та інші видання творів Поета, що експонуються в супроводі документів, які відтворюють історію їх написання та виходу у світ.

 

Черкаси. Річковий вокзал

Черкаси. Річковий вокзал (1961—1962; реконструкція початку 2000-их — 2011 року): вигляд із боку гавані. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Завершити ж відвідання Черкас пропоную на ріці Тарасової та нашої спільної Долі — Дніпрі, біля рукотворного моря. Давайте помилуємося оновленим на початку цього століття річковим вокзалом: адже… утім, краще роздивитися на місці.

 

Далі буде.

Поделиться:

В тему:

,
UkrNET - поисково-информационный ресурс