Люстрація гір або Гроза на Юрія

«Усе, що вигадане людьми, окрім поезії, – пусте!»
Так говорив вуйко Дезьо

 

Хмара вигулькнула раптово з-за вершечку гори. Та, замість мандрувати далі, вона почала стрімко спускатись вздовж шнайцю, це своєрідна межа між лісом та полониною.

карпатиЯ ніколи не міг собі уявити, що рух такого невагомого і атмосферного утворення може супроводжуватись таким гуркотом.

Сонце сховалось і відразу стало холодно. Поки я застібував куртку, хмара вже окупувала половину полонини, і я опинився на границі сірої мряки. Поривчатий вітер стрімко штовхнув мене в груди, розколошкав мої думки і порвав усі сюжети не клапті дій та мізансцен.

Щойно я вимкнув телефон, як блиснуло. І я згадав усе.

Виявляється, що до Юрія, не можна виганяти на пашу коней і овець. Вони вигризають траву, а до цієї пори кореневище у неї ще не сформоване. Тож, коні і вівці можуть стратити полонину. Інша справа корови. Ті траву злизують язиком, тому вони раніше виходять на пасовисько.

Полонина – це цікава штука.

Карпати

Фото: А.Майовський

Весь простір навколо мене спалахнув і засліпив. Я опинився у вогняному мішку. Спочатку роздався несамовитий тріск: так, ніби хтось небесною сокирою розколов навпіл велетенського бука. А за тим, гуркнуло з усіх боків, як у криниці, ніби величезна скеля вмить ляснула об землю.

Склалося враження, що вибухнула не блискавка, а весь простір хмари, а я опинився в його центрі. На межі втрати свідомості, чомусь пригадався приклад зі шкільної фізики про те, що людина може безпечно перебувати в середині зарядженої металевої клітки. І ще, чомусь, пригадалася фотографія Тесли, що сидить на стільці, схрестивши руки на грудях. Тієї ж миті в мене прохопилась дурнувата думка: «А як бути людям, які нічого не знають про Теслу?», – так, ніби фото видатного вченого, – це обов’язковий сюжет жахів травневої  грози в Карпатах.

Мене кинуло до долу. Я лежав у калюжі. Я осліп і оглух. Саме за мить перед цим я пригадував, як вести себе у грозу: чи можна лягати на землю, якщо вона мокра? Мені не вдалося нічого пригадати, бо це вже не мало жодного значення. Все, від чого застерігали чиїсь набуті знання, зі мною відбулось з брутальною невідворотністю.

Микола, небіж вуйка Дезя, мені розповідав, що саме перед дощем і на його початку вовки полюбляють похазяйнувати навколо отари. Та мене, в його оповіді, здивувала інша річ. Виявляється, що не вовків і не гроз найбільше бояться вівчарі на полонині. Вони постійно видивляються у біноклі, щоб отари не змішались.

На моє легковажне зауваження щодо того, «яка ж різниця?», Микола цілком серйозно мені заперечив, що його мати знає усіх своїх овечок «в лице». Коли ж він помітив, що я не розумію усю глибину наслідків від перемішування отар, то пояснив своє зауваження.

«Уявіть собі, що вівчарі після літування пригнали отару з полонини. Прийшли господарі розбирати овечок (він саме так, ніжно, їх весь час і називав: не вівці, а овечки). І тут якась господиня каже, що це не її овечки. Що у їхньої – і вовна довша, і м’якша, і чистіша, а це – якась коротка і посічена. І молоко у її овець і жирне, і смачне, а це – не манисте .

Уявляєте, який вівчарям скандал! Їм прощають навіть втрату вівці від вовка чи негоди, але підміну – ніхто не хоче приймати».

Гори Карпати

А ще гуцули пильнують, щоб не літувати два роки підряд на одній і тій же полонині. Якщо ж полонина велика, то вони по різні її боки будують окремі стаї та струнки, щоб одна частина полонини обов’язково мала рік відпочинку.

Нарешті, мені в очах світлішає. Я спочатку сідаю, а згодом і підвожусь. До мене повертаються образи і звуки. Навкруги знову світить сонце. Я мокрий, як хлющ, моя куртка починає парувати. Мокрі й мої капчурі в чоботях. Це – дивно, бо дощу, як такого не було. Просто на полонину між горами хтось насипав водяного дробу. Зараз ця чудасія спустилась у долину і являє собою чи то хмару, чи то туман. Ця пустотлива хмарка-веселушка блищить в променях сонця, ворушиться поміж хребтами і розкидає на всі боки радісні веселки.

Я дивлюся на все це чудо, мене глушать співи птахів (цікаво де вони були досі й як вижили?). Перед очима чарівна казка і я ніяк не можу скоординувати її з тим жахом, який щойно пережив.

Високо, у блакиті неба, з Польщі над Румунією наді мною пролітає літак AWACS НАТО. Я не чую, як він гуде, але бачу, як він за собою тягне строчку мотузки для хмар – небесної білизни.

Я ще раз дивлюся на веселу хмарку і раптом усе координується саме по собі згадкою слів вуйка Дезя: «Правда не в тому, що вигадане людьми, а Правда в тому, що подароване людям».

Мені стає легше на душі, переляк проходить, і я думаю, що мабуть є хмари-наволочки, хмари-підодіяльники (ці з дощами і громовицями), а є просто хмари-фіранки – вони для втіхи.

Вже перед самими Чернівцями маршрутка різко зупиняється на перехресті, і я прокидаюсь.

Спочатку не можу второпати, де ж це я і де гроза?

Ми продовжуємо стояти, людей на переході немає, а я, разом з веселими вогниками світлофору, починаю виразно усвідомлювати, як з правилами дорожнього руху потрапляю у тотальне поле примусового обміну міста. На мене чекають обов’язки платника ПДВ в магазині, зобов’язання споживача комунальних послуг у себе вдома, посадові інструкції на роботі й правила поведінки у громадських місцях. Навіть мій сон тут регламентується будильником.

Раптова думка промайнула у мене в голові: я ніколи не бачив будильника у вуйка Дезя на Перевалі.

Говерла з Петросом

Говерла з Петросом. Фото: А. Майовський

Маршрутка в’їжджає в місто. Я чую, що десь гримить грім – чи не наздогнала мене часом хмарка-веселушка? – і гірко всміхаюсь: «Чи не будемо ми згодом платити ПДВ за вітер, грозу і дощ?»

Я пригадав розповідь Миколи про те, як відбувається обмін після літування на полонині між вівчарями та господарями, коли вівці повертаються їх власникам: як хитро, в залежності від кількості овець, ділиться здобута бринза; яка частина роботи, за великої кількості голів, оплачується грошима; як враховуються втрати. Осягнути це я просто був не в змозі, але найбільшим, що мене вражало, було те, що між вівчарями та господарями не укладалось і не підписувалось жодних угод. Це був якийсь глибинний, споконвічний суспільний договір, порушувати який нікому й не спадало на думку. Тут усе відбувалось добровільно, бо в основі дії лежала традиція. Це була переосмислена історія усіх поколінь гуцулів. В ній враховувалось все: і погода, і кількість, і ціна, і якість, і те, хто до кого на святі має підняти чарку та сказати: «Я п’ю до тебе, Петре».

«Я п’ю до тебе» – це цікава традиція. Той, хто випивав до Петра, передавав чарку і пляшку йому, і вже він визначав, до кого з товариства вип’є далі. Так йшло все по колу, або ж поверталось.  І борони тебе Боже опинитись в такому товаристві, коли пляшка переходить з рук до рук, а тебе не згадають і обминуть. Гуцули марно не сваряться – просто на свято, коли вони сходяться зі своїх хуторів, «до тебе» ніхто чарки не вип’є. Це означатиме, що десь і колись ти вчинив не гідно, причому не обов’язково стосовно когось з присутніх. У горах усе відомо, й усі все знають. Це – правдива періодична люстрація, той же суспільний договір, і свою щоденну поведінку й вчинки кожен координує з цією своєрідною легітимізацією себе у громаді. В тому, що саме ця обставина є основною, я переконався, коли побачив власне саму чарку: вона була дуже маленька й абсолютно не годилася для того, щоб напитися. У неї було зовсім інше призначення. Горяни не часто збираються всі разом, але це «я п’ю до тебе» потрібно підтверджувати своєю поведінкою та вчинками щодня. Це вище від закону – це традиція, а, відтак, добра воля. Це не наша «джинсова» люстрація за посади чи гроші. Тут на терезах найвища мірка – людське життя, яке в горах негідний вчинок ставить під пряму загрозу.

Карпати. Фото: А. Майоовський

Карпати. Фото: А. Майоовський

Наша цивілізація стає цивілізацією примусового обміну. Якщо пильно придивитись до Історії, то можна зробити висновок, що «історія писана» – це історія легалізації власності у капітал. Поки власність легалізується суб’єктивно, доти Історія буде кон’юнктурною. Ступінь суб’єктивності викладу Історії визначається ступінню суб’єктивності легалізації власності. Якщо власності немає, то Історія перетворюється на міф, казку або пропаганду.

Сенс всіх революцій полягав у зміні способу легалізації власності в капітал.

Основний мотив революцій буржуазних полягав у тому, щоб зробити цю процедуру об’єктивною, не залежною від суверена (влади). Непорушність визнаних реєстрів забезпечувала стійкість та спадковість капіталів.

Коли бізнес починає впроваджуватись у владу (олігархія), то знову виникає суб’єктивізм у процедурі, вона перестає бути об’єктивною. Капітали стають вразливими з точки зору спадковості, бо при зміні влади втрачають легальність, або ж потребують додаткових витрат для її підтримання. Це вже сурогатний капіталізм. Таку перспективу добре розуміють у країнах з глибокою демократичною традицією. Тому там присутність капіталу у владі жорстко обумовлена, а відповідні закони суворо виконуються.

Але сучасна цивілізація має іншу загрозу.

майовський_карпати_3има

Карпати зимою. Фото: А.Майовський

Вона витворила покруч – капітали без власності. Їх породжують примусовий попит, спекуляції, маніпуляції та зловживання. Таке збочення забезпечується фіктивною легалізацією. Це – фейкові капітали. Вони негайно індукують фіктивну фейкову історію. Досвід, який є переосмисленим минулим, сам стає фіктивним. Така цивілізація втрачає майбутнє, бо послуговується досвідом, який ні на що не спирається.

Найгірше відбувається в країнах, де капітали лише створюються, а здебільшого перерозподіляються, де немає стримуючих від зловживань і маніпуляцій традицій: «я п’ю до тебе». Такі фіктивні зманіпульовані досвід та історія стають потворним виправданням наруги, агресій, провокацій та воєн. І тоді мільйони людей, замість слухати птахів, милуватися хмарами й в чергове закохуватись у весну, змушені брати участь у безумних кривавих рольових іграх, народжених у збоченій свідомості людини, що втратила міру буття.

Маршрутка переїжджає через міст над Прутом, і хмарка-веселушка залишається зі своїми громовицями на лівому березі. А разом з нею, десь далеко, залишаються і спогади про карпатську грозу на Юрія.

Я пригадую, що на час негоди вимкнув телефон. Щойно я його налаштував, як він відразу засипав мене СМС-ками і вимогливо задзвонив. Місто невблаганно нагадало мені про свої сюжети і мою роль. І вигаданий кимсь світ обступив мене. Розвіяні вітром та грозою пазли дій та мізансцен знову стулились у буденну матрицю чужої вигаданої волі.

майовський_карпати_2

Карпати. Фото: А.Майовський

Мені стало сумно. Якщо ми не припинимо «брехати один одному по телевізору», то закінчиться все тим, що одного разу, зайшовши до крамниці, не купимо там хліба. І байдуже чому: чи тому, що хліба не буде, чи тому, що нашим грошам уже ніхто не буде вірити. Ряд між цими подіями довгий і прихований, але він є.

А от «бринза» в Карпатах буде. Я в цьому впевнений. Бо до того, хто «бреше», в горах на свято ніхто не п’є чарку.

ткачВалентин Ткач, Чернівці. 10.05.14

Фото: А.Майовський


В тему:

, ,
UkrNET - поисково-информационный ресурс