Казка про поїзд або обґрунтовані фантазії

«Без спорідненості все ніщо…»

Григорій Сковорода

Чому ми вважаємо, що історична розвідка давнього минулого є більш правдивою, ніж казка про дійсність?

Чому ми вважаємо, що знаємо достеменно, що сказав Юлій Цезар Бруту тисячі років тому, і це є правдою, а те, що наше життя нагадує потяг, який рухається не знати куди, – це є вигадкою?

Уявіть собі, що ви опинилися в поїзді. І пасажири поїзду саме взялися обирати собі місця – «статус». Ви можете докласти зусиль і «встигнете вибрати собі» найзручніший вагон. В цьому вагоні ви «займете» найзатишніше купе. Далі ви «заставите» провідника принести і постелити вам свіжу і випрасувану постіль. Потім вам, уже «за статусом», будуть носити «обід» і «чай». Нарешті, коли ви сядете відпочити і глянете у вікно, то зрозумієте, що поїзд їде зовсім не туди: станція «Щастя» в його маршруті не передбачена. І місце, яке ви «зайняли» в поїзді, нічого не вирішує в цьому сенсі. Ваш успіх виявиться нікчемним. А головне, що ви зрозумієте, подивляючись у вікно, що ця станція навіть і не в іншому напрямку. Станція «Щастя» перед вами «за вікном вагону», там, де на горбочку старий дід пасе під дощем на довгій мотузці корову. І щоб її досягти, достатньо просто вийти з поїзда.

Коли ви «вийдете з поїзда», то зрозумієте, якими пустими були суперечки між пасажирами щодо «репертуару пісень», «чоловічих і жіночих» купе, «кольору фіранок» на вікнах, «паління» у тамбурі й «національного меню» в ресторані.

Ви позбудетесь ситуативної клаптикової правди, яка є лише шарпаниною, й відчуєте найвищу спорідненість, спорідненість зі Світом.

Це й буде ваш найбільший успіх, це й буде станція «Щастя». Але це не буде «зупинка»!

Та ми їдемо в «хитрому поїзді». В ньому немає стоп-кранів. Тож потрібно чекати поки в «тепловозі» закінчиться «нафта», чи «дощі» розмиють колію, чи «революціонери» підірвуть мости.

Але, головне, – потім у цей поїзд не сідати!

Хоча, з нього можна вийти, коли він зупиняється, щоб у «вагон-ресторан» «менеджери» занесли нові «харчі». Та для цього потрібно на ці «харчі» не зважати. А вони такі принадні, а полиці в купе вже нагріті і такі теплі!

Тому, для того, щоб ви менше «дивились у вікно», «провідники» вам у купе ввімкнуть «безкоштовний(?)» Wi-Fi.

Але, часом, трапляється і таке, що в поїзді влаштовують облави на «пасажирів без білетів». Проте, і тоді потяг не зупиняється. Просто, виявлених «зайців» закривають у «останньому вагоні» і вагон відчіплюють. Згодом він зупиняється. Проте, з нього ніхто не виходить. Його пасажири перебувають у постійній гризоті та сварці, яка їх тримає вкупі.

неугомонныйВони весь час з’ясовують, хто ж винен у всіх негараздах? «Працівники колії» доправляють такий вагон у тупик і залишають його там назавжди. Та й в тупику з нього ніхто не виходить, хоча вікна вже давно вибиті, а двері потрощені вщент. «Цих пасажирів» вже не цікавить: чи їдуть вони кудись і чи доїдуть? Чи відстали назавжди? Їх тримає разом «спільна гризота».

А буйна фантазія постійно доправляє нові й нові сюжети: «А що було б, якби тоді-то той-то пішов не туди-то?» Навіть там, серед поля і хащ, серед лісів і боліт, серед диких звірів і співучих птахів вони залишаються «заручниками колії», що вже давно проіржавіла, позаростала бур’яном і нікуди не веде. Часом, у тупику виникає ідея «купити все-таки квитки» на поїзд і зайняти свої місця. Але вона не знаходить підтримки, бо передбачає припинення «такої комфортної вже сварки» і вихід з вагону, хай і пошарпаного. Якщо ж такі «експерти» починають занадто докучати «еліті вагону», то їх просто заганяють у тамбур біля занедбаного туалету, де їх пропозиції й затихають.

І все це обертається навколо старого діда, який на горбочку пасе під дощем на довгій мотузці корову. Цікаво, про що він думає? А думає він про те, де зараз його кіт: гріється в хаті на печі чи в стодолі на бадиллі з-під квасолі чекає на нього з коровою?

Та де б ми не були – в потязі з «безкоштовним» Wi-Fi чи в тупику – нам усім потрібно «вийти з вагона», відійти від «колії», зупинитись і озирнутися. Станція «Щастя» там, де ти! Вона у всебічній і повній спорідненості зі Світом. І саме її потрібно відновити. Ми повинні віднайти втрачену міру буття, а це означає переосмислити сенс нашого успіху. Коли успіхом стануть добре слово і добра справа, то там, де у нас була частина нашої свідомості впровадиться частина світу. Тоді ця коротка мить наповнить все життя.

«Коли людина зрозуміє, що її втіха – це не накладні вії для кота, а сам кіт, то світ зміниться тієї ж миті», – так говорив вуйко Дезьо.

Мене струсонуло і я прокинувся на верхній полиці в купе поїзду «Чернівці – Ковель» десь біля Рогатина.

Бадьорий чоловічий голос у динаміку радив мені дізнатися, ким же є хоббіти насправді?

ткачВалентин Ткач, Чернівці

09.11.13

фото сайту: render.ru

Поделиться:

В тему:

,
UkrNET - поисково-информационный ресурс