Короткий путівник 2016: Історична Київщина — «мала Батьківщина» України (ІІІ)

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник 2016: Історична Київщина — «мала Батьківщина» Хмельницького, Шевченка та України. ІІІ. Смуга на перетині з історичною Волинню: Житомир й ін. (Ч. 4, центральна)

Цього разу, виїхавши з Овруча на південь, через 25 кілометрів повернемо ліворуч, до села Васьковичі, а звідти попрямуємо до Коростеня.

 

 

Про давньоруський період історії міста, яке тоді називалося Іскоростенем, розповів у першій частині нарису. Фото вельми барвистої, сповненої справді казкового світла діорами, на якій зображено епізод чи не найзнаменитішого з вітчизняних літописних сюжетів, бачите вище.

 

 

А на гербі Коростеня можна прочитати винесений ще із саме тих літописних часів яскравий девіз: «Не згорає в полум’ї».

 

 

Як пам’ятають шановні читачі, Коростень розташований на річці Уж — вельми мальовничій притоці Прип’яті. У першій частині нарису ми вже помилуватися легендарною «Купальнею княгині Ольги». Тепер пропоную насолодитися іншим, не менш мальовничим і дуже своєрідним, відтинком цієї, без перебільшення, прекрасної річки.

 

 

Вже казав, що встановити точну дату заснування Іскоростеня неможливо. Однак не маю нічого проти 705 року, визначеного, так би мовити, у директивно-консенсусному порядку, як зазвичай у подібних випадках, із метою святкування.

 

 

Спустошена під час монголо-татарської навали, територія, на якій розташовувався давньоруський Іскоростень, відродилася за литовсько-руської доби. З кінця XIV століття ці землі належали до Овруцького повіту Київського воєводства. А в 1586 році вони стали володінням такого собі шляхтича Межвинського (Менжинського), який одержав від польського короля дозвіл заснувати тут містечко і збудувати укріплення для оборони від татар. Вже 1589 року було споруджено замок і 1598 року містечку, що, до речі, зберегло давньоруську назву Іскоростень, надано магдебурзьке право.

 

 

Під час Хмельниччини в 1649 році козацький загін Гераськи здобув Іскоростень і знищив його укріплення. Надалі цю територію контролював Київський полк. Але в 1667 році містечко повернулося під владу Королівства Польського… Національну революцію 1648—1676 років, насправді велику, не слід, однак, представляти як низку українських тріумфів. Особливо враховуючи підсумкову поразку. Взагалі, щодо цієї та інших подібних сторінок української історії раннього Нового часу (із середини минулого тисячоліття) точний вердикт виніс Шевченко у своїй справді безсмертній поезії «І мертвим, і живим, і ненарожденним…». Процитую фрагмент уявного діалогу з неї, де спершу чуємо цвірінькання екзальтованого панича-українофіла, а потім наведено чотиривірш, яким починається відповідь Кобзаря:

 

«І гармонія, і сила,

Музика, та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чорт зна що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

 

Далі Шевченком, як напевно пам’ятають шановні читачі, надається дуже жорстка узагальнена оцінка українських гетьманів і решти вітчизняних можновладців козацької доби. Але пропоную вам перечитати ці рядки твору, що є однією з найвищих вершин світової поезії, самостійно.

 

 

Людські втрати, які понесла Україна протягом національно-визвольних змагань XVII століття, якщо говорити про частку загиблих у загальній чисельності населення, порівнянні хіба що з утратами Русі-України під час татаро-монгольської навали. Користуючись термінологією нинішнього польського парламенту, можна і треба сказати, що тоді відбувся справжній геноцид українського народу. Але польські окупанти, наче дурники, продовжували грати з вогнем… Що стосується Іскоростеня, то його від роду Межвинських успадкували ченці-кармеліти. Проте нові власники не зменшили жорстокості визисків, й у XVIII столітті Іскоростень із околицями стали зоною активності гайдамаків, перша згадка про яких у джерелах датується 1715 роком (за деякими свідченнями, діяти вони почали ще раніше). Яскраву й точну характеристику цього руху знову-таки знаходимо в Шевченка, причому не тільки в однойменній поемі. Наприклад, у вірші «Холодний Яр», написаному в тому ж вікопомному В’юнищенському грудні 1845 року відразу після великої поезії «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», яка цей Зоряний Місяць вітчизняної Культури відкрила (у ньому ще були і «Псалми Давидові», і «Маленькій Мар’яні», і «Минають дні, минають ночі…», і «Три літа», і нарешті, за свідченням академіка М.Г.Жулинського, той самий «Заповіт» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 620]), Великий Кобзар веде полеміку  вже з жевжиком-сучасником. Той «вчений-історик» зневажає Україну до такої міри, що навіть — ознака імперського духовного вбозтва! — висловлюється за суто «українською тематикою» тією мовою, що її царські «пропаганд… -исти» використовували як зброю в боротьбі проти української. А Шевченко, за традицією, переконливо, коротко і по суті відповідає нашою:

 

«Гайдамаки не воины,—

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории…»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний…

 

І вже наш сучасник — академік В.А.Смолій — додає [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 20], що гайдамацький рух був явищем суспільного життя, зумовленим насамперед ускладненням внутрішньополітичної ситуації в правобережній частині Гетьманщини після її підпорядкування Речі Посполитій. За оцінкою цього визначного вченого-історика, руйнування українських державних інституцій, витворених правобережним козацтвом у ході національно-визвольної боротьби другої половини XVII — початку XVIII століть, політична анархія, господарське розорення краю та відповідні зміни в соціальній структурі населення в поєднанні з конфесійними проблемами, які накопичувалися, створювали сприятливий ґрунт для соціального та національного протистояння.

 

 

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло в 1734 році. А в ході другого, яке відбулося 1750 року, повстанці захопили декілька міст на теренах Правобережної України та навіть перейшли на лівий берег Прип’яті. Тоді коростенці підтримали гайдамацький загін Івана Подоляки, який немало клопотів спричинив місцевим можновладцям, усіляким їхнім підпанкам і спільникам. Попереду ж на окупантів-визискувачів чекала грандіозна Коліївщина.

1793 року Іскоростень увійшов до Російської імперії, а з 1797 року містечко стало волосним центром Овруцького повіту Волинської губернії. З подій господарського життя заслуговує згадки відкриття в 1904 році фабрики фарфору (нині АТЗТ «Коростенський фарфор»). Протягом 1914—1916 років із воєнно-стратегічних міркувань було прокладено лінію залізниці Іскоростень—Житомир; тоді й виник значний залізничний вузол Коростень. 1917 року містечко отримало таку ж назву…

Подумав і вирішив: а нехай нас із вами, шановні читачі, з Іскоростеня-Коростеня проводжає сама княгиня Ольга, грізна володарка Київської Русі-України — невдовзі великої держави середньовічної Європи!

 

 

З Коростеня подамося на південь, у напрямку Житомира. Але, проїхавши три з половиною десятки кілометрів, звернемо праворуч. Ще півтора десятка кілометрів у південно-західному напрямку — і ми опиняємося в містечку (саме так волію висловитися!) з лагідною назвою Хорошів (наголос на першому складі), розташованому на обох берегах річки Ірша (наголос на другому складі). Між іншим, на мапах, виданих до 4 лютого 2016 року, ви ніякого Хорошева в цій точці не знайдете. Тут позначалося селище Володарськ-Волинський. Взагалі, населений пункт протягом свого існування змінив багато назв. Вперше він згадується 1545 року як село Олександрополь, з 1607 по 1912 рік мав назву Горошки, у 1912 році був перейменований на Кутузове. Ця історія тривала й за радянської влади. У 1921 році Кутузове стало Володарськом — на честь більшовицького діяча Володимира Володарського (справжні ім’я та прізвище якого були Мойсей Гольдштейн), вбитого трьома роками раніше; у 1927 році його перетворили на Володарськ-Волинський. Нарешті, у процесі декомунізації на початку цього року в Житомирській області з’явилися райцентр Хорошів і Хорошівський район. Я ж, потрапивши до населеного пункту, чия назва починається на букву «Х», не можу не поділитися віршем, навіяним цією обставиною. Утім, якщо врахувати змістовний бік справи, то йдеться точно не про Хорошів: адже він має статус селища міського типу, а в моїй поезії однозначно фігурує місто.

 

ВІРШ ПРО ДОСИТЬ ТИПОВЕ МІСТО З ТАКОЖ ТИПОВИМ ФІНАЛОМ

 

Знайомі, молодші брати, сини

чи й досі ТАМ, чи повернулися вже…

Для цього ж міста немає війни,

тому для мене воно чуже.

 

Вже стільки душ перетнули Стікс,

а тут кожен другий із нудьги позіха…

Тому й сприймаю я місто «ікс»

без варіантів як місто «ха».

 

А втім, нічого нового нема

у докорах цих, у ситуації цій…

Та бій за Гідність завжди недарма,

тож — на ЖИТТЯ, мій Народе, стій!

10.10.16

 

Остаточно прояснити своє ставлення до згаданої категорії начебто громадян України хочу за допомогою сьогоднішньої мініатюри:

 

ТИМ, ЩО В ТИЛУ «НЕ ВІДЧУВАЮТЬ ВІЙНИ»

 

За ваш комфорт і затишок родинний,

не кинувши народ напризволяще,

воюють інші діти України.

Причому, як на мене, значно кращі.

 

 

Звідки в наведеному переліку взялася назва «Кутузове»? 1796 року Катерина ІІ подарувала Горошки своєму полководцеві Михайлу Кутузову. Він навіть бував у цьому маєтку! І з нагоди 100-річчя перемоги в тій Вітчизняній війні Горошки було перейменовано на Кутузове. 1959 року на честь полководця названо парк, закладений ще у XVIII столітті, де встановили його бюст. А в серпні 2004 року пам’ятник став жертвою вандалів: постамент було частково зруйновано, бронзове погруддя вкрадено. Пізніше на цьому місці встановили новий бюст Кутузова. Коротко висловлю своє відношення до нього: нехай стоїть. А ось стосовно відвідин Хорошева та України, ну, дуже ревними Михайловими співвітчизниками скажу фразою з українського анекдотичного фольклору часів теперішньої гібридної війни: «Нехай щастить!» Принаймні до того, як ця путінська авантюра завершиться ганебною поразкою сусідських херла та напівхерла. Ми ж із вами, шановні супутники, неодмінно до Хорошівського парку завітаємо: адже в ньому є багато вельми мальовничих куточків.

 

 

Ще в Хорошеві обов’язково відвідаємо Музей декоративного та коштовного каміння, утворений 1996 року в підпорядкуванні Міністерства фінансів України на основі колекції мінералів і гірських порід мінералогічного музею підприємства «Кварцсамоцвіти». Ця багатюща колекція, заснована 1951 року, базується на зразках гірських порід і мінералів камерних пегматитів Волинського родовища моріону — єдиного в Україні родовища камерних пегматитів, де видобувались унікальні кристали кварцу, топазу та берилу. Наразі до колекції музею, експозиція якого займає п’ять залів, входять більш ніж 1500 зразків мінералів і гірських порід із геологічних утворень України та інших країн. Must-see — воно й у Хорошеві must-see J. Насправді в даному випадку слід інакше сформулювати: такої разючої колекції, як у Хорошеві, ви більше ніде в світі не побачите! Гарантую.

На сьогодні будемо завершувати. Тільки прокоментую жанр майже традиційної заключної поезії. Ідеться про історичний «автопортрет». Кілька їх за бажання знайдете — з метою порівняння — в моєму «історично-портретному» циклі. Ще один, останній за часом, завершує розповідь про славне місто Овруч. Ну, і сьогодні ніяк не міг вас, шановні читачі, без заключного вірша залишити:

 

АВТОПОРТРЕТ І МОЄ ВЕЛИЧАННЯ СЛАВНОГО ГАЙДАМАЦЬКОГО ВАТАГА ІВАНА ПОДОЛЯКИ ТА ЙОГО (НАШИХ!) ДОВІЧНИХ ПОБРАТИМІВ І ПОСЕСТЕР

 

Я — гайдамака Іван Подоляка.

Статки загарбано й душу мої,

щоб із народом своїм, мов собака,

поневірявся на власній землі!

 

Втім, і земля ця стала чужою —

різних магнатів та орендарів.

Тож і покликало горе до бою,

як би інакшого я не хотів…

 

Як почали, знов і знов повставали

ми, бо терпіти не міг уже люд.

Звісно, траплялося, що лютували:

кров’ю століть була скроплена лють.

 

Не виправдовуюсь. Просто я хочу,

щоб зрозуміли єврей і поляк:

втратила лагідність Ненька жіночу

на історичних кривавих полях.

 

Враз «геноциди» пішли обопільні.

Ну, а коли підключились «брати»…

Крові морями, критики пильні,

нам довелося здавна плисти.

 

Та не вдавалось катам підкорити

справжній Народ, ув’язнити до мли.

Навіть коли — говорю це відкрито —

серед катів й українці були.

 

…Знову сьогодні морок кривавий

улаштував нам сусід-уркаган…

Скажемо ж, люде ДОБРІ держави:

— Ми — гайдамаки. Смерть ворогам!

16.10.16

 

Далі буде. Але після перерви, можливо, тривалої. І, як завжди та безперервно,—

СЛАВА УКРАЇНІ! ЇЇ СОЛДАТАМ СВОБОДИ — СЛАВА!