Короткий путівник 2016: Історична Київщина ІІ

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник 2016: Історична Київщина — «мала Батьківщина» Хмельницького, Шевченка та України. ІІІ. Смуга на перетині з історичною Волинню: Житомир й ін. (Ч. 2, присвячена Вручию-Овручу) 

Отже, ми з вами, шановні читачі, зупинилися в Овручі, який тоді мав назву Вручий, на межі пізнього періоду давньоруської та початкового етапу литовсько-руської доби. Давайте тепер помандруємо тим самим маршрутом, однак у зворотному напрямку. Тільки з певних міркувань пропоную додати до Коростеня, Радомишля, Коростишева, Житомира ще й місто Олевськ.

 

 

Вручий був одним із найбільших міст Київського князівства, яке існувало з XIV століття. О.В.Русина повідомляє [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 248], що до цього утворення входили Київська земля, Східна Волинь, Переяславщина. До речі, за припущеннями вчених, першими ствердилися на київському столі після «безкняжого» періоду в історії Київської землі, який припадає на другу половину ХІІІ століття, князі путивльського походження. Це, зрештою, мало наслідком включення Путивля до складу саме Київської землі (!), що добре простежується за документами XIV—XV століть. Варто згадати про культурне піднесення, яке Київ у складі Литовсько-Руської держави пережив за часів князя Семена Олельковича (1455—1470). А ліквідовано автономне князівське правління на Київщині та перетворено її на Київське воєводство було лише в 1471 році. Вручий став центром намісництва, а від 1566 року — повіту цього воєводства і продовжив ним бути після переходу в 1569 році до складу Королівства Польського. У 1641 році місту було надано магдебурзьке право.

Саме в Овручі — так зазвучала назва міста за часів Речі Посполитої — був 1648 року сформований козацький загін, який очолив легендарний полковник Ілля (Ілляш) Голота [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 516]. Той самий, що, вірогідно, є прототипом уславленого героя народної думи про козака Голоту. Її початок чи не всі українці з дитинства пам’ятають:

 

Ой полем киліїмським,

То шляхом битим гординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

 

Ю.А.Мицик сповіщає [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 148], що в умовах контрнаступу польських і литовських військ взимку та навесні 1649 року полковник Голота виступив за негайну війну. Наприкінці травня 1649 року Богдан Хмельницький призначив його наказним гетьманом. Голота очолив авангард українського війська, яке мало вести наступ на Литву — на Загаль (під Мозирем), Речицю (там само), Вільно, а потім іти на береги Вісли. Козаки Голоти разом із українськими та білоруськими селянами й міщанами — усього близько 3 тис. вояків — у червні 1649 року спробували штурмом взяти Загаль, але зазнали поразки. Тяжко поранений полковник потрапив у полон. Згодом вороги стратили його, посадивши на палю. Голота був похований під Загалем в одній із семи братських могил повстанців. Проте всі загиблі за Україну — і ті, чиї імена відомі, і безіменні герої національно-визвольних змагань — завдяки вдячній пам’яті нащадків напевно пішли в безсмертя:

 

Слава не вмре, не поляже

Од нині до віка!

Даруй, Боже, на многі літа!

 

 

Після смерті полковника Голоти командування українськими військами на білоруському театрі воєнних дій перейшло до Станіслава-Михайла Кричевського. В.С.Степанков розповідає [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 400—401], що майбутній козацький воєначальник народився в сім’ї шляхтича-католика. Спочатку служив у польській армії, 1643 року був призначений чигиринським полковником. І тут Кричевському, з моєї точки зору, пощастило: він став кумом сотника того ж Чигиринського полку, якого звали Богдан Хмельницький. У листопаді 1647 року саме кум звільнив майбутнього гетьмана України з ув’язнення. А в травні 1648 року вже гетьман викупив Кричевського з татарської неволі. Той перейшов на бік повстанців, прийняв православ’я і в травні був призначений київським полковником. Після смерті полковника Голоти саме Кричевський як наказний гетьман був направлений на захист північних рубежів козацької України на чолі 10 тис. вояків. У липні 1649 року прибувши до Чорнобиля та об’єднавшись там з іншими полками, він вирішив атакувати литовську армію під містом Лоєв. На жаль, у Лоєвській битві українське військо зазнало поразки… А двічі поранений у тому бою Кричевський, вважаючи, що особисто винен у невдачі, наказав залишити себе на полі бою. Потрапивши ж до полону, герой відмовився від їжі й лікування та невдовзі помер. Але варто (ох, варто після Іловайська з Дебальцевим…) знову нагадати:

 

Слава не вмре, не поляже

Од нині до віка!

Даруй, Боже, на многі літа!

 

В.М.Ричка додає [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 516], що в ході літньої кампанії 1649 року відзначився Овруцький полк (близько 3,5 тис. осіб) під командуванням Івана Бруяки. Саме він забезпечував переправу козацького війська через Прип’ять. Хочу наголосити ще й на такому факті: у битві під Лоєвом литовське військо зазнало великих втрат і не змогло продовжити похід на Київ. Себто свій обов’язок перед рідною Ненькою ті попередники сьогоднішніх Збройних Сил і Добровольчих батальйонів України повною мірою виконали:

 

Слава не вмре, не поляже

Од нині до віка!

Даруй, Боже, на многі літа!

 

А про Овруцький полк пізніше згадок не знаходимо. Натомість у «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року зафіксована Овруцька сотня Київського полку.

 

 

О.В.Андрощук повідомляє [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 517], що 1667 року Овруч знову відійшов до Польщі та став власністю родини Потоцьких. Упродовж 1768—1773 років у місті діяв навчальний заклад, який започаткував тутешню систему освіти,— єзуїтський колегіум. За російсько-імперської доби Овруч із 1794 року належав до Ізяславського намісництва, а від 1797 року став повітовим центром новоствореної Волинської губернії. Цікаво довідатися, що під час так званої Вітчизняної війни 1812 року саме тут спочатку перебувало народне ополчення Полтавської губернії, а згодом — частини 30-тисячного (!) ополчення Волинської губернії.

 

 

Єзуїтський костел у місті, мабуть, був споруджений у період функціонування колегіуму. Наприкінці XVIII століття його перетворили на унійний, а з 1831 року — на православний храм. Той собор знищили за радянської доби, у 30-х роках минулого століття. А на самому початку нового тисячоліття — у 2001 році — на місці колишніх католицького, унійного та православного храмів було відбудовано в новому архітектурному вигляді вельми ошатний Спасо-Преображенський собор, який разом із прегарним давньоруським Свято-Василівським собором сьогодні робить непересічним архітектурне обличчя дивного міста Овруча. І наостанок:

 

АВТОПОРТРЕТ (ЙОГО!) І ВЕЛИЧАННЯ (МОЄ) ДОБРОГО КОЗАКА ПОЛКОВНИКА ІЛЛЯША ГОЛОТИ ТА НАШИХ ДОВІЧНИХ ПОБРАТИМІВ

 

Про славу я мріяв, причому, зізнаюсь, не потай:

її ж козакам личить прагнути, і без вагань!

Я син України звитяжний, а тим, що «Голота»,—

ну, цим, олігархи-монархи, завдячую вам.

 

Глум ката — і зовнішньо-вражий, і внутрішньо-вражий —

річкам я, лісам і степам на поталу віддам.

Сказав же НАРОД український: не вмре, не поляже

та слава, здобута завершеним гідно життям!

 

Важливе не прізвище; образ — він вищий від прізвищ:

і звук, і рядок, і малюнків краса, і споруд.

Насправді важливо уникнути зрадницьких ігрищ,

не дати катам наші душі занурити в бруд.

 

Важливо Вітчизну любити не сліпо, а зряче:

плекати красу та долати ганьбу її вад.

Тоді тобі думи і скажуть спасибі, козаче,

за дії твої — не за розсип рецептів-порад.

 

Важливо триматись нам із Батьківщиною поруч

і після прощання з далеко не раєм земним.

Вагомі причини щоб мав узагальнений Овруч

тебе пом’янути, соколику, словом незлим…

07.10.16

 

Далі буде.